ПЛАН
1. Розрив між Східною і Західною церквами.
2. Боротьба католицької церкви за домінування над європейськими монархами.
3. Хрестові походи як одна із стадій боротьби між Заходом і Сходом.
4. Причини походів. Заклики папи Урбана ІІ та перший хрестовий похід (1096-1099).
5. Держави хрестоносців та їх доля. Духовно – лицарські ордени.
6. Цивілізаційні наслідки хрестових походів.
1. В історії християнства особливе значення має епоха Вселенських соборів IV-VIII ст., яка стала часом усталення офіційного церковного вчення, догматики, організаційних засад та церковного обряду. Разом із тим, в цей період закріпилася чільна роль двох провідних церковних центрів — Рима й Константинополя, які стали представляти західну та східну церкви. Ідеологічні, обрядові та організаційні відмінності в церковному житті цих церков з часом нагромаджувалися.
Відносини між західною й східною церквами загострилися в період боротьби у Візантії з іконошануванням. Початкове християнство не знало вшанування ікон. Культ ікон поширився, починаючи з III—IV ст., й до VI ст. досяг значного поширення. Всі єресі IV-VII ст. -несторіанська, монофізитська й монофелітсь-ка - рішуче заперечували вшанування ікон.
Разом із тим нагромадження церковних багатств та розкіш столичної церкви з її багато прикрашеними іконами й раками викликала гостру критику. За цією ворожістю до ікон, священних зображень на посуді тощо стояв протест проти розкоші в церкві. До того ж серед населення Малої Азії було багато вихідців із Сирії, де відчувався вплив магометанства, що відкидала поклоніння предметам образотворчого мистецтва.
724 р. ряд малоазійських церковних ієрархів виступив проти іконошанування. Через рік імператор Леон III публічно підтримав малоазійське духівництво. Почався конфлікт між імператором і патріархом Германом, який вважав іконоборство запеклою єрессю. Незважаючи на протести римського папи, Григорія II, імператор продовжив наступ. Патріарха Германа було усунуто й замі нено іконоборцем Анастасієм.
Осередком опору іконоборству став Дамаск, де відчувалися політична зацікавленість у підтримці всяких звад в Імперії. Главою іко-ношанувальників став Іоан Дамаскін-Мансур, один із християнських сановників халіфа, згодом - чернець в сирійському монастирі. Невдоволення охопило також Елладу й острови Егейського моря. Третім осередком боротьби проти іконоборчої реформи стала Італія. Римський папа вступив у полеміку з імператором з приводу іконошанування. В листопаді 731 р. в Римі скликано помісний собор, який засудив іконоборчу політику, хоча й при тому не згадував імени імператора. Іконоборство імператора стало приводом для повстання в Італії. Візантійські війська були розбиті, або перейшли на бік папи, Венеція відпала від імперії.
Як репресивний захід проти папи було видано едикт Леона II про перехід під юрисдикцію константинопольського патріарха Си-цилії й Калабрії, а також тих областей Балкансь-кого півострова, які до того часу перебували під владою римської курії: Епіру, Іллірії, Македонії, Тессалії й Дакії. Лише страх перед лан-гобардським нападом втримував Равенну й Рим від повного відпадіння від Константинополя. Але коли в середині VIII ст. сформувався союз папи й франкського короля, розрив із Візантією таки настав. Отже, іконоборча політика прискорила союз папи й франкського короля.
Ікоіюшапуваїчія було різко засуджене на соборі 754р., проведеному з волі імператора Константина V. Було прийнято ухвалу, про те, що іконошанування виникло "внаслідок прошуків сатани". Ухвали собору натрапили на різку критику з боку римської церкви. Спроби Константина спертися на підтримку Франкського королівства були невдалими.
Хоча скликаний 843 р. собор урочисто відновив іконошанування, однак іконоборчі суперечки були використані папами для звільнення від опіки Візантії Особливої гостроти римсько-константинопольські суперечності набули в часи папи Ніколая І (858-867). Він вже не вдовольнявся незалежністю від Візантії, але й намагався втручатися в справи константинопольської патріархії. 858 р. у Візантії відбулося скинення патріарха Ігнатія, на місце якого було поставлено патріархом Фотія. Оскільки скинення патріарха було анти-канонічним актом, то візантійський уряд звернувся за санкцією до папи. Папа Ніколай направив до Константинополя посольство, яке виступило арбітром у цій справі. Папські посли були присутні на спеціально скликаному для розгляду цієї справи соборі (861 р.) й виправдали дії Фотія.
Хоча питання було, здавалося б, вичерпаним, але папа не хотів втрачати можливість втручатися в справи візантійської церкви. Разом із вимогами подати нові дані про вину Ігнатія, він наполягав на тому, щоб Іллірик і Сицилію було повернуто під юрисдикцію папи. За таку ціну він хотів дати згоду на церковний перевороту Візантії. Однак візантійський уряд і патріарх на це не пішли. Римський собор 863 р. звинуватив папських послів, що брали участь в Константинопольському собор 861 р., в тому, що вони своїми діями завдали шкоди справедливости. Патріарха Фотія було оголошено скинутим, а Ігнатія єдиним законним патріархом. Імператор Михаїл III звернувся до папи з листом, в якому не лише вимагав визнання Фотія константинопольським патріархом, але й відкинув претензії Рима на церковну зверхність (супрематію). Фотій висунув звинувачення проти західної церкви у порушенні церковних традицій. Константинопольський собор 867 р. відлучив Ніколая І від церкви.
Однак розрив двох церков виявився тимчасовим. Після палацового перевороту й приходу до влади імператора Василія І, що шукав союзників на заході для боротьби з арабами, патріарха Фотія, який стояв на перешкоді цьому було скинуто. Примиренню сприяла й смерть папи Ніколая І. Його наступник Адрі-ан II схилявся до пом'якшення претензій римського престолу.
Усередині XI ст. церковно-політичне протистояння Візантії й Рима загострилося. Зокрема, папа Леон ЇХ (1049-1054) зажадав від візантійського імператора й патріарха повернуги під владу Рима землі Південної Італії. Для з'ясування причин взаємних звинувачень за дорученням папи до Візантії направився Гум-берт де Сильва Кандида для ведення переговорів з патріархом Михаїлом Керуларієм. Однак вони не змогли досягти згоди зі спірних питань. Остаточний розкол між двома церквами був ознаменований демонстративним актом розриву: 16 липня 1054 р. папський легат кардинал Гумберт під час богослу жіння в храмі св. Софії поклав на головний вівтар декрет, що містив прокляття патріарху та його ієрархам. Патріарх Михаїл Керуларій скликав собор й оголосив ана-тему папським легатам та заборонив будь-які стосунки з Римом. Церковно-політичною причиною остаточного розриву було те, що патріарх вважав себе вселенським патріархом й не визнавав верховенства папи над грецькою церквою.
2. Вирішальні кроки в здійсненні церковної реформи були зроблені в період понтифікату Ніколая II (1059-1061). Натхненником її був Гільдебранд. Скликаний в Латерані собор, на якому, щоправда, не були присутніми єпископи з Німеччини, прийняв надзвичайно важливі ухвали у боротьбі з симонією й затвердив декрет про новий порядок виборів пап. Клірикам заборонялося одержувати церковні посади з рук світських осіб та вступати в шлюб. Постанова закликала мирян не коритися одруженим священикам і не слухати їхньої меси.
Найбільше ж значення мав ухвалений собором декрет про новий порядок обрання пап на конклаві (conclave, з ключем, тобто в зачиненому приміщенні) у складі 52-х кардиналів. Декрет допускав обрання папи й поза стінами Рима в разі, якщо місто захоплене ворожими курії силами. Цей декрет було спрямовано як проти імператорського засилля, так і проти втручання у вибори римської аристократії.
Проте королівський двір в Німеччині не визнав законности декрету, а скликаний в 1060 р. у Вормсі синод німецького духівництва оголосив папу Ніколая II скинутим. Папа став готуватися до відкритої війни й відновив союз з південноіталійськими норманами, але раптово помер. Довкола обрання нового папи розгорнулася запекла боротьба між римською знаттю, яка не визнала папського декрету й звернулася до німецького двору з проханням визначити нового папу, та партією реформ на чолі з Гільдебрандом. У суперечку втрутився імператорський двір, яким на ту пору в зв'язку з малолітством короля Генриха IV керував архієпископ Кельнський Аннон. За рішенням синоду німецького духівництва до Рима було відряджено посольство, яке мало на місці розглянути справу й вжити потрібних заходів. Посольство підтримало Александра II, висунутого прибічниками церковної реформи. Прибічники церковної реформи, які згрупувалися довкола папи Александра II, відчули себе впевненіше й діяли рішуче.
У той час як папство крок за кроком зміцнювало свої позиції, імператорська влада перебувала в критичному стані. Шестирічний король Німеччини Генрих IV(1056-1106) перебував під опікою своєї матері Аг-неси, яка намагалася продовжувати політичний курс Генриха III. Лише після досягнення шістнадцятирічного віку й позбавившись від опіки церковних і світських князів, він почав самостійно керувати державою.
1073 p. Гільдебранда, який і раніше керував політикою папської курії, було обрано новим папою під ім'ям Григорія VII(1073-1085). Новий папа з властивою йому енергією взявся за здійснення розпочатої церковної реформи. Першою його метою було порвати залежність кліру від світської влади, що передбачало насамперед викорінення симонії й строге дотримання целібату. Король, зайнятий придушенням повстання в Саксонії, намагався уникнути конфліктів з папою і якийсь час не втручався в перебіг реформ. Проте після перемоги над саксами його позиція різко змінилася.
На Римському синоді 1075 p. Григорій VII оголосив інвеституру прелатів, одержану з рук світської влади неканонічною, тобто недійсною. Втілення в життя цієї постанови означало втрату королем влади над єпископами. Відкрите зіткнення між папством та імператором з приводу інвеститури стало неминучим. Григорій VII мав, проте, значно ширші цілі - встановити зверхність римської курії над усім західнохристиянським світом. В своїх листах папа підкреслював, що німецький король має право на управління лише своєю країною. Він відкидав його зазіхання на зверхність над Італію та іншими країнами, що перебували в сфері впливу Німецької імперії. Він ставив німецького короля в ряд з іншими європейськими монархами, в тому числі й тими, над якими німецький імператор намагався домінувати - над королями Чехії, Польщі, Угорщини, Данії. Прагнучи порвати будь-яку залежність центральноєвропейських монархів від Німеччини, папа прагнув підпорядкувати їх безпосередньо римській курії. У відповідь на ці дії Генрих IV скликав у Ворсі церковний синод, на якому оголосив папу Григорія VII скинутим (січень 1076 р.).
Плани Григорія VII поширювалися далеко на схід. Він намагався підпорядкувати своєму церковному й політичному верховенству римської курії православну церкву Руси та Болгарії. В грудні 1074 р. папа планував здійснити хрестовий похід проти турків-сель-джуків, щоб здійснити унію зі східною церквою.
Після Вормського синоду до Рима були відправлені повноважні представники, щоб здійснити на місці його постанови, тобто усунути Григорія VII з престолу. При цьому Генрих IV сподівався на підтримку римської знаті. Прибулі до Рима посланці доповіли на скликаному папою синоді про свою місію, але це викликало таку лють учасників папського синоду, що лише заступництво Григорія VII врятувало німецьких посланців від побоїв. У лютому 1076 р. папа оголосив про відлучення Генриха IV від церкви від церкви й позбавлення його королівського сану: "Генриха-короля, сина Генриха імператора, який повстав у нечуваній гордині проти церкви..., позбавляю правління всім королівством тевтонським й Італією та звільняю від присяги всіх християн, якою вони зв 'язали й пов 'я-жуть себе... й піддаю його анатомі".
Папське відлучення подіяло в Німеччині.
Опозиційні настрої знаті готові були прорватися назовні: анатема стала сигналом до непокори. Проте більша частина німецьких прелатів виявила байдужість до папського прокляття й була готова підтримати короля проти папи. Однак ситуація в країні загострювалася. Німецькі князі в жовтні 1076 p. зібралися в Трибурзі (біля Вормса) з твердим наміром усунути Генриха IV від престолу. Його супротивники звернулися до Григорія VII з проханням прибути до Німеччини й на місці вирішити питання про обрання нового короля. У Генриха IV залишався єдиний вихід - якомога швидше вирушити до Італії, щоб домогтися від папи зняття відлучення й не допустити візиту самого папи до Німеччини. Прямий шлях через Альпи був блокований його супротивниками. Довелося кружляти через Бургундію й Савою, де у короля були друзі й родичі. Але за їхню прихильність довелося заплатити значну ціну: за пропуск через Савою теща Генриха IV, герцогиня савойська, зажадала цілої провінції в Бургундії, й Генрих був вимушений задовольнити її апетит. Взимку 1076/77 р. Генрих IV зі своєю родиною й небагатьма близькими та невеликою охороною рушив у важку подорож.
Тим часом папа Григорій VII перебував у Ломбардії по дорозі в Німеччину, куди він прямував на запрошення Трибурзького з'їзду німецьких князів, щоб на місці вирішити справу про німецьку корону. Дізнавшись про появу короля й знаючи про ворожі наміри ломбардської знаті, папа сховався в замку Каносса, який належав дружній до нього тосканській маркграфині Матильді. Генрих IV розпочав переговори з наближеними папи, щоб за їхньою допомогою домогтися примирення з папою. Королівським довіреним особам з великими труднощами вдалося вмовити папу прийняти Генриха як покаянного грішника.
25 січня 1077р. король з невеликою свитою з'явився до воріт замку. Його одного, без свити, пропустили через ворота, і король протягом трьох діб, знявши королівський одяг і постячи, чекав на прийняття папи. Після розкаяння й обіцянки покірности, папа зняв із Генриха відлучення. Але при цьому заявив, що остаточне вирішення його справи буде здійснене в присутності самих князів. Там король має відповісти на всі висунуті проти нього звинувачення. До цього часу він не повинен носити знаків королівської гідности й користуватися королівськими почестями й доходами. Генрих беззаперечно підкорився папському присуду, обіцяючи, що після укріплення на престолі дотримуватиметься послуху папі й допомагатиме йому викорінити все супротивне римській церкві.
Проте, помирившись з папою, Генрих IV зіпсував відносини з італійськими князями, які докоряли королеві, за те, що він капітулював перед папою-єретиком і "обманув сподівання Італії". Вони вирішили позбавити Генриха престолу, а далі - рушити на Рим й обрати нового папу. Під упливом цих настроїв король був змушений змінити свою позицію й піти на союз з ломбардцями, порвавши відносини з папою. Королівські війська зайняли альпійські проходи, щоб перешкодити папі прибути до Німеччини на збори князів. Однак німецькі князі в присутності двох папських легатів таки усунули Генриха IV й обрали німецьким королем Рудольфа Швабського, одного з лідерів князівської опозиції.
Однак обраний князями Рудольф Швабський не зміг закріпитися на престолі. Його не підтримала навіть більшість знаті, зокрема церковної, міста, середнє та нижче дворянство, які вважали Генриха IV, що домігся зняття церковного відлучення, законним королем. Німецький єпископат, пов'язаний із королівською владою васально-ленними зв'язками, бачив у Генрихов! IV захисника проти пали, який звинувачував їх у симонії. Війна проти Рудольфа Швабського йшла зі змінним успіхом і тривала до смерті антикороля (1080 р.).
Маючи підтримку німецького й ломбардського єпископату, Генрих перейшов у наступ. На синодах у Бамбергу й Майнці було ухвалено позбавити Григорія VII папської тіари. Нове папське відлучення створило Ген-рихові популярність у Північній та Середній Італії. Скориставшись цим, Генрих IV з невеликим військом рушив до Італії, щоб здійсни ти ухвалу німецьких та ломбардських єпископів - усунути з престолу Григорія VII. 1083 p. Генрих зайняв Рим і домігся на скликаному синоді скинення Григорія й проголошення папою Климента III. З рук цього папи він і одержав імператорську корону. Григорій VII не міг залишатися в ворожо налаштованому місті й вирушив з норманами на південь у Салерно.де невдовзі й помер (1085 p.).
1122р. у Вормсі було підписано конкордат між імператором Генрихом V та папою Калікстом II. У його основу було покладено принцип, який вже було закладено в аналогічних угодах з англійським та французьким королями, про строге розмежування актів духовної та світської інвеститури. Перша надавалася церковною владою, друга- світською. Імператор відмовлявся від призначення прелатів й погоджувався на вільне канонічне обрання. В Німеччині під час обрання міг бути присутнім сам король чи його довірена особа. Обраний ще до посвячення й введення в сан одержував світську інвеституру - скіпетр й земельне володіння. Після цього він одержував посвячення від папи, або духовну інвеституру, символами якої були обручка й патериця. В Італії й Бургундії світська інвеститура надавалася лише через півроку після обрання й ведення в сан. Це позбавляло імператора можливости чинити вплив під час заміщення церковних посад й фактично звільняло прелатів від імператорської залежности. В Німеччині влада імператора над єпископатом зберігалася, хоча він міг надавати лише світську інвеституру. Загалом кажучи, в силу прийнятої угоди папи й імператори розділили свій вплив на єпископат: у Німеччині імператор, хоча й в обмеженому ступені (у його руках залишилася світська інвеститура), зберіг вплив на вибори й утвердження єпископів, в Італії ж і Бургундії його позбавлявся. Однак конкордат значно послаблював залежність духовних
князів від королівської влади. Папа фактично домігся позбавлення влади імператора над італійськими єпископами. Без цього "Священна Римська імперія" перетворювалася на фікцію. Папство вийшло з боротьбзміцнілим. В
хрестових походах, що розпочалися 1096 p., папа виступав у ролі вождя всіх християн у боротьбі з ісламом. Це надавало нового поштовху універсалістським претензіям римської курії.
3. В історії європейської цивілізації Хрестові походи утворили цілу епоху. У радянський період вони отримали крайнє негативну оцінку загарбницьких походів європейських феодалів, які супроводжувалися масовим знищенням місцевого мирного населення. Відбиток подібної оцінки можна досі знайти у історичній літературі.
Загалом Хрестові походи можна розглядати як одну із стадій боротьби між Сходом і Заходом, яка розпочалася ще з епохи Греко-Перських війн та завоювань Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і триває досі у вигляді локальних арабо-ізраїльських та інших конфліктів. Хрестові походи не були випадковим явищем, вони були обумовлені духом часу як форма контакту двох різних світів, не розділених природними перепонами.
З одного боку виступала зросла енергія прогресуючогохристиянського світу, знайомого через численних прочан з станом святих місць, пов'язаних з історією християнства. З іншого - певний занепад мусульманського світу, особливо помітний з часу падіння Багдадського халіфату (1056 р.). Сприяли цьому і такі фактори, як ослаблення Візантійської імперії, вже не здатної контролювати контактну зону між цими двома світами, змученої боротьбою з печенігами, сицилійськими норманами і, особливо, турками-сельджуками, та початок конфронтації після церковного розколу у 1054 р.
До другої половини XI ст. східні та південні середземноморські території були розділені між мусульманськими державами, Візантійською імперією, і меншою мірою, державами Західної Європи. Маленькі, брудні й тісні європейські міста з населенням, що рідко перевищувало ю тис. мешканців, разюче контрастували з розкішними східними містами і палацами візантійських і мусульманських володарів. Привезені до Західної Європи із Сходу тканини, зброя, прянощі, ювелірні прикраси створювали міф про величезні багатства східних земель і легкість, з якою їх можливо буде здобути.
Протилежність між двома світами, азійським і європейським, яка яскраво від чувалася і раніше особливо загострилася з того часу, як поява ісламу створила різку релігійну протилежність між Європою і Сходом. Зіткнення між ними стало неминучим, тим більше, що як християнство, так і іслам, однаково вважали себе покликаними до панування у всьому світі. Швидкі успіхи ісламу у першому столітті його існування загрожували серйозною небезпекою європейській християнській цивілізації: до початку VIII ст. араби завоювали Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. До них перейшли такі визначні християнські центри, як Александрія, Антіохія та Єрусалим. Перші двоє були на той час поряд з Константинополем і найбільшими містами світу.
Перемоги візантійського імператора Льва Ісавра та франкського майордома Карла Мартелла врятували Європу від безпосередньої небезпеки, а подальше поширення ісламу було зупинене початком політичного розпаду мусульманського світу, який був до цього часу страшний саме своєю єдністю. Халіфат роздробився на частини, ворожі одна до одної. З другої половини X ст. Візантійська імперія, яка постійно залишалася форпостом Європи проти Азії, отримала навіть можливість повернути дещо із втраченого раніше. У 961-970 і 975 рр. візантійські імператори-полководці Никифор Фока та Іоанн Цимісхій відвоювали у арабів о. Крит і північно-західну частину Сирії разом із Антіохією (відвоювати Палестину вже не вдалося).
У XI ст. ситуація знову змінилася не на користь християн. З глибин Азії вийшли турки-сельджуки, які під проводом Шакір-бека (пом. 1059) і Тогрул-бека (пом. 1063) підпорядкували своїй владі більшу частину Ірану і Месопотамії. Син Шакіра, Алп-Арслан, спустошив Вірменію, значну частину Малої Азії, розгромив при Манцикерті візантійську армію, у складі якої були руські дружини, і взяв в полон імператора Романа Діогена (1071 р.)
Між 1070-1081 рр. сельджуки відібрали у єгипетських Фатимідів Сирію і Палестину (Єрусалим було здобуто у 1073 р.), а у візантійців всю Малу Азію.
У 1085 р. турки здобули Антіохію. З'явилася загроза самому Константинополю. Імператор Олексій Комнін, "зв'язаний" на Налканах (причорноморські кочовики печеніги загрожували навіть околицям візантійської столиці) і Півдні Італії (у 1071 р. нормани, очолювані герцогом Робертом Гвіскаром, захопили останню візантійську фортецю на Півдні Італії - Барі та зробили спробу завоювати територію Епіру у західній частині Валканського півострова), змушений був звернутися до Заходу по допомогу.
Отці Церкви ще у попередні століття сформували ідею загал ьнохристиянської священної війни для звільнення і захисту Святої Землі від влади мусульман. Їхні ідеї у ранньосередньовічній Європі не тільки проповідували, але й намагалися активно втілювати не лише західноєвропейські держави, але і, в першу чергу, Візантія, котра прагнула повернути собі втрачені раніше близькосхідні провінції, імператори якої мали офіційний титул "захисників християн". Однак, через догматичні суперечності між Східною і Західною церквами, а згодом і церковний розкол 1054 p., ці війни з іновірцями мали лише локальне значення. Візантійський імператор був готовий піти на діалог щодо об'єднання церков і з 1089 р. знаходився у контактах з папою Урбаном II (1088—1099). У той час до Урбана II прибула і церковна делегація Київської митрополії, яка взяла участь у церемонії перенесення мощей св. Миколая у Барі, перед тим викрадених з гробниці у Мірі Лікійській.
Щоправда, невдовзі ситуація у Візантії знову змінилася. Не дочекавшись реальної допомоги від Заходу, блискучий дипломат і полководець Олексій Комнін вдався до давньої і випробуваної імперської політики - "divide et imp era'* ("поділяй і володарюй"). У 1082 р. у битві при Діррахії иа території Епіру (тепер Албанія) нормани були розгромлені візантійським військом, значну частину якого становили найманці - турки-сельджуки. У 1091 р. печеніги підступили до мурів Константинополя, але візантійці змогли відбити їхній наступ, уклавши союзний договір із половцями, котрі розгромили печенігів. Таким чином, перед початком Першого хрестового походу Візантія уже не потребувала допомоги західноєвропейських держав так гостро, як раніше. Але сама ідея була запущена в дію.
Ця ідея вже втілювалася на території Піренейського півострова, де тривала Реконкіста. Зокрема, для допомоги розгромленому берберами кастильському королю Альфонсу VI у 1089 р. папою Урбаном II було організовано хрестовий похід. У цьому поході брали участь переважно французькі лицарі, котрі допомогли кастильцям втримати завойовані території включно з містом Толедо.
Серед європейців у Х-ХІ ст. мирні походи на прощу до Святої Землі були надзвичайно популярними. В цей час особливого відтінку набули аскетичні настрої, підігріті очікуванням кінця світу, які знаходили собі вихід у різноманітних духовних подвигах і численних паломництвах до святих місць Палестини, і зокрема єрусалимського храму Гробу Господнього. Люди йшли в небезпечні подорожі до Палестини, щоби принести звідти сорочку, випра-ну у водах Йордану, у якій мали бути поховані. У 1064 р. архієпископ майнцький Зігфрід вирушив до Палестини з 7-тисячним натовпом прочан.
Арабські правителі переважно не чинили перешкод християнським прочанам, бажаючим відвідати місця, пов'язані з життям і воскресінням Ісуса Христа. Постійний приплив прочан приносив певні прибутки тамтешнім володарям. Крім того і для мусульман Єрусалим теж був і залишається святим містом. Але час від часу релігійний фанатизм мусульманських правителів проявлявся дуже відчутно. Так фатимідський халіф аль-Хакім звелів у 1010 р. розрушити храм св. Гробу. Це відразу ж викликало реакцію римського папи Сергія IV (1009—1012), який виступив з проповіддю Священної війни. Тоді ця проповідь ще не запалила широкі кола лицарства. По смерті аль-Хакіма храм було відновлено. Утвердження у Палестині турків-сельджуків зробило паломництва християн більш важкими, дорогими і небезпечними. Багато пілігримів ставали жертвами фанатизму, значна частина потрапляла у рабство. Розповіді тих, хто повертався, розвивали у християн Заходу почуття суму від такої долі святих місць.
Величезні розміри сирійських І палестинських міст, багатстві міських ринкіп і храмів вражали західноєвропейських прочан, породжуючи захоплення і заздрість. Ці почуття для християнських пилігримів в умовах їхнього власного злиденного життя швидко переростали у ненависть до іновірців - мусульман і євреїв. Їх відверто ототожнювали з язичниками, котрих належало знищити або у будь-який спосіб змусити прийняти християнство.
До другої половини XI ст., не зазнаючи масових нападів варварських племен, Західна Європа пережила певне демографічне піднесення і на її територіях відбулася внутрішня колонізація неосвоєних земель. Тому вільних земель для поселення і придатних для ведення сільського господарства уже не залишилося. Перенаселення стало відчуватися вже наприкінці 8о-х - на початку 90-х років XI ст. Для освоєння нових земель потрібні були великі витрати задля осушення боліт чи викорчування лісів та чагарників. Міжусобні війни феодалів, які тривали майже у всіх європейських державах, перешкоджали розвитку торгівлі та стримували ріст міст, що бурхливо прогресували. Напруга у суспільстві більшості держав Європи зростала і потребувала негайного вирішення усіма можливими засобами. Тому надзвичайно популярними і актуальними серед селян стали ідеї організації хрестового походу на Схід для визволення "святого міста" Єрусалима, і для здобуття нових та кращих земель, відібраних у мусульман.
Багаті торгові міста Італії (Піза, Амаль-фі, Генуя і Венеція) готові були підтримати хрестоносців в надії на перспективу торговельних вигод від утвердження християнства на Сході. Ідея здобуття нових земель, загалом була приваблива і для численного прошарку малоземельних і безземельних лицарів з числа молодших синів князівських та баронських родин, котрі розраховували здобути славу на Сході і і збагатитися!
Активним ініціатором хрестового походу на Схід у Західній Європі була католицька церква, політичні позиції якої особливо посилилися у період боротьби за інвеституру. Під час гострого конфлікту з імператорською владою необхідно було консолідувати населення європейських держав вигідною і
привабливою політичною ідеєю. Успішний похід окрім військово-стратегічних і економічних вигод створював сприятливі умови для об'єднання християнської церкви, послабленої попереднім розколом 1054 р. Усі соціальні стани і прошарки населення західяоев-ропейських держав підтримували ідеї організації великого загальноєвропейського хрестового походу проти мусульман до Палестини.
Слід зазначити, що терміни "хресті/-вий похід" і "хрестоносці" не вживалися XI—XII ст. Тоді говорили І писали: "похід у Єрусалим", "проща до Гробу Господнього "заморський похід"; "свяшенна дорога" або "діяння"; лицарі-хрестоносш називалися: "воїни Христа"', "пил і гри ми", "єрусалимці*. "Божий народ". Термін "хрестовий похід' виник не раніше 1250 р., переважно в значенні походу проти єретиків або іновірців.
4. Клермонський собор і похід бідноти. У Клермоні (Франція) з 18 по 27 листопада 1095 р. під головуванням папи Урбана II відбувся черговий церковний собор Західної церкви. В останній день засідань собору папа звернувся до присутніх із палким закликом припинити міжусобні війни і вирушити у благословенний церквою визвольний хрестовий похід до Палестини з метою звільнення християнських святинь від влади мусульман. Урбан II обіцяв узяти під захист церкви майно і землі тих, хто вирушить у хрестовий похід до Святої Землі. Усім учасникам майбутнього походу церква гарантувала прощення гріхів. їх також звільняли від повернення боргів. Кредиторам під загрозою церковного відлучення категорично заборонялося вимагати відшкодування цих боргів.
"Бачачи, як віра християнська безмежно попирається всіма — і духовенством, і мирянами, як володарні князі невпинно воюють між собою, то одні, то інші - в чварах один з одним, миром всюди нехтують, блага землі розкрадаються, багато хто несправедливо перебуває закутим в полоні, їх кидають в найжах-ливіші підземелля, змушуючи викуповувати себе за непомірну платню, або піддаючи там потрійним тортурам, тобто голоду, спразі, холоду, і вони гинуть в безвісті; бачачи, як піддаються насильницькій нарузі святині, йдуть вогнем монастирі і села, не щадячи нікого зі смертних, злузують зі всього божественного і людяного; почувши також, що внутрішні облас- ті Романії' захоп лені у жристиян турками і піддаються небезпечним І спустошливим нападам, папа (Урбан \\], спонукуваний благочестям і любов'ю і, діючи ла помахом Но жим, перевалиш через гори і за допомогою відповідним чином призначених легатів розпорядився скликати а/юр в Оверні', в Клермоні - так називається цс місто, де зібралися триста десять єпископів і абатів, спираючись на свої палиці"- читаємо у джерелі
Заклик папи викликав неймовірний ентузіазм серед присутніх, більшість із яких почала нашивати на одяг хрести. Лунали вигуки: "Реия ииІЇ!"("Іюг того хоче'.0). ЦІ слова стали бойовим гаслом хрестоносців. По усій Європі з Клермона розійшлися проповідники, які закликали усіх християн незалежно від їхнього правового статусу і майнового становища взяти участь у хрестовому поході. Екзальтація у суспільстві європейських держав була великою, особливо активно зреагували на заклик найбідні-ші стани населення. Більшість селян готова була йти неозброєними в похід відразу, не чекаючи участі у поході військових.
Серед найпопулярніших проповідників ідей походу був Петро Пустельник з Ам'єна (бл. 1050-1115). Його проповіді негайного хрестового походу стали надзвичайно популярними у французьких землях. Селяни довіряли йому як пророк) і готові були йти за ним будь-куди. Одночасно в німецьких землях величезні маси селян-хрестоносців зібрали дрібний лицар Вальтер (на прізвисько Голяк) та священик на прізвисько Готшальк (Жебрак). До них приєдналися молодші сини дрібних феодалів, численні мандрівні ченці, жебраки, злодії та повії. Троє вождів повели цей натовп на Константинополь, щоби звідти переправитися до Палестини. Навздогін йому рушили і інші загони селянського хрестоносного ополчення. Проходячи французькими і німецькими землями без харчів і обозів, ці загони нападали на місцевих селищ грабуючи і вбиваючи їх, а також на євреїв, котрих вважали винними у смерті Ісуса Христа.
Угорський король Кальман Книжник (1005-1110) виставив на кордонах погодившись пропустити хросто-в умови, що ті будуть поводитися мирно. Першими підійшли вагони, очолені Готшальком. Тут отримали звістку, що чеський ко рать Ьржетнслав II знищив загони графа Еміхо фон Лейнінгена, які грама землі. Ополчення Гот шалька почало і:* помсти пустошити міста Ніш І Ваві рад. Угорська військо корова Кальмана оточило хрестоносців поблизу м. Мее-бурга(Семлін, Vгорн і и і м) і.їм пінило їх. За-гони Петра 11 \ <ти їм піка І Вальтера Голяка, навчені гірким досвідом попередників, пройшли спокійно через угорську ТЄ> ршорію. Військо Кальмана Книжника стежило за ними вздовж усього шляху. Вже в болгарських землях розпочалися грабунки і довелося пробиватися до Візантії з боями. Хроністи оцінюють чисельність селян-хрестоносців, які прибули до Візантії, у і8о тис. осіб, але дослідники правомірно сумніваються у вірогідності цих цифр.
1 серпня 1096 р. це військо побачив візантійський василевс Олексій Ком ній. Досвідчений воїн він намагався переконати вождів дочекатися доки підійдуть загони лицарів. Фанатична зверхність ченця-
проводиря, а також грабунки, які супрово джували перее\вання цього "війська" При
звели до того, то візантійці у вересні іообр переправити загони Петра Пустельника на азійський берег.
Після переправи Петро Пустельник та Вальтер Голяк отаборилося біля еЧіенопо-ля на північний ааход від Нікеї і почали грабунатя навколишні землі. Безладний і погано озброєний натовп хрестоносців був перебитий т>рками -седьджуками:іа один день 25 жовтня іооб р. у битві пря Нікеї. Вальтер Голяк загинув, а Петру Пустельнику разом із жалюг їдкими задишка-ми чрестоносного ополчення вдалося ник ти до Босфору і пізніше приєднатися до лицарського війська. Погано підготований і некерований масовий похід європейської бідноти на Схід закінчився нищівною поразкою.
Перший хрестовий похід (1096-1099). Події 1096 р. прискорили організацію походу, у якому взяло участь західноєвропейське лицарство. Перший хрестовий похід не зміг очолити жодний із великих європейських монархів, у чиїх землях формувалися хрестоносні війська. Імператор Священної Римської імперії Генріх IV був відлучений від церкви через конфлікт з папою у боротьбі за інвеституру. Французький король Філіп І (1067-1 іо8) перебував під церковним відлученням через розлучення з королевою і свій повторний шлюб із графинею Бертрадою.
З впливових васалів імператора у хрестовий похід вирушив лише герцог Нижньої Лотарингії Готфрїд Бульоиський, котрий участю в поході намагався спокутувати свої гріхи (участь у пограбуваннях монастирів і вбивствах представників духовенства, які підтримували папу римського). Щоб одержати кошти для походу, він заклав у заставу свої володіння /ІЬЄЗЬКО-му єпископові Отберту. На ці кошти Гот-Фрід зібрав иайчисленнініе військове у групування - 8о тис. піхотинців і 10 тне вершників для походу і вирушив до Константи нополя через Угорщину і Болгарію.
У Французькому королівстві сформувалися чотири хрестоносні армії. Брат короля Гуго граф Вермяндув (молодший син Анни Я росла вий) у королівському домені зумів зібрати невеликий загін, з яким пройшов через {індійські землі і морем
першим добрався до столиці Ьшнт.Доле утнула з ним поганий жарт. Шторм вигинув його корабель на узбережжя Адритеч ного моря і він мусив без королівських в» честей їхати до Константи иополя у супроводі Імператорських чиновників,
Герцог Норманди Ро/іерт Коротав» мої ції (Курт І є») старший сям Вільгсль-ма Завойовники, заклавши гериоп-тяв молодшому братові* англійському королю Нільгельиу Рудому, зібрав військо а яор-мяндгьких ті англійських лицарів. У Фландрії під командуванням Графа Роберта Фландрійського зібралося трете військо Лицарі Гасконі, Провансу, Лангедоку, Ль можа і Оверні виступили під швшилуйш-иям Раймунда т (ен-Жіли графяіу> лузького і маркграфа Провансу, найстаршого за віком учасника походу, якому було вже 55 років. З його армією рухалася неявка кількість цивільних прочан. У наш йві-муид Тулузький узяв навіть власну дружину з маленьким сином.
Офіційним вождем хрестоносного ямська папа Урбан II призначив графа М> мунда де Сен-Жіяя. Однак, через чвари армія хрестоносців продовжувала діяти без єдиного командування впродовж усього походу. Дотримуючись суворої дисципліни, п івденнофранцузьке військо пройшло через Альпи до Фріуля і звідти берегов Адріатичного моря через Далмацію у Константинополь.
Частина французьких хрестоиоешв» котрі рухалися через і галію, не всі втяв усі переправитися до Візантн до почало зими і зимували в гталО. Князь Ьоемупд. син Роберта Гвіскара, котрий володм невеликим Тирентським князівством у Шв* денній Італії, домовився Ь цими запчиян хрестоносців, переконавши їх продовжиш похід під його ковмидуванням. Невдовзі ді нього приєдналося чнм.ио 'славних шца-рів" Аиулії, Ка іабрії та (ліпили Серед уїм командувачів хрестоноєних ЗВЛМНН ОВМЯ Воемунд Тареішенкмй мив досвід веден» ия бойових дії на Сході, віянню рдомовляв грецькою і арабсь*еою нкмммм, але загін вв» ем> идя був найменш чиє ієн ним блмзьяв 7-ми ТИС. воїні
5. Доля держав хрестоносців.
Ще якийсь час держави хрестоносців трималися, завдяки перш за все волонтерам та лицарським орденам. У 1267 р., зі смертю єрусалимського короля Гуго II обірвалася чоловіча лінія Лузіньянів і влада перейшла до принца антіохійського Гуго III. Марія Антіохійська, яка вважала себе спадкоємницею єрусалимської корони, поступилася своїми правами Карпові Анжуйському, котрий здобув Акру і став силою добиватися престолу. Гуго III помер у 1284 р. Його молодший син Генріх II прогнав з Акри сиці-лійців Карла Анжуйського і знову об'єднав кіпрську і єрусалимську корони.
Міжусобиця полегшила справу мусульманам. У1289 Р- хрестоносці втратили Тріполі, а 18 травня 1291 р. - Акру, свій останній оплот в Палестині. Хрестонос-на ідея перестала бути популярною. Після Акри впали Тір, Сідон, Бейрут, Торто-за; християни втратили всі свої завоювання на сирійському березі. Залишки християнського населення евакуювалися на Кіпр. Туди ж евакуювалися і іоанніти, які пізніше перебралися на острів Родос, а звідти на Мальту. Тамплієри з Кіпру перебралися до Франції. Наступні проповіді Хрестових походів у Святу Землю (1312, 1316, 1360-1369 рр.) результатів не дали. Кіпрське королівство проіснувало до 1489 р., коли воно перейшло до Венеції. Кілікійська Вірменія протрималася до 1374 р.
Причини невдач. Відсутність єдності, загалом неможливої у феодальному суспільстві, була основною причиною невдач Хрестових походів. Правителі Едес-си, Тріполі та Антіохії фактично не слухали єрусалимських королів. Суперництво пап з імператорами, взаємне суперництво вождів походів також не сприяли перемогам. Через невдалу внутрішню політику хрестоносці не зуміли консолідувати різно-етнічне різноконфесійне населення, а також розширити свою базу вглиб території і тому постійно залишалися залежними від підвозу з Європи продовольства і основних матеріалів. Загал хрестоносців, який керувався релігійним запалом, показав чудеса хоробрості та жертовності, які обросли легендами.
Показала свою неспроможність як феодальна система, так і феодальне військо. Хрестові походи замість християнства консолідували іслам, примусивши непримиренних суннітів і шиїтів забути про свої конфлікти і спільно виступити проти "невірних франків". Хрестові походи своїм перебігом і результатами довели європейській спільноті те, що на Сході будь-яку територію легко захопити, але важко втримати.
6. Наслідки походів. Французький історик Жак Лє Гофф, йдучи за модерними тенденціями західноєвропейської історіографії, написав: "Хрестові походи не дали Європі нічого, окрім абрикоса". Це далеко не так. Зіткнувшись із цивілізацією Сходу, Європа, можливо, вперше після падіння Римської імперії усвідомила себе єдиною культурною спільнотою, яка, зазнавши поразки, поступово почала цілковиту переоцінку своїх духовних цінностей.
Хрестові походи дали новий поштовх розвитку військової справи і озброєння обох сторін (запозичення зі Сходу й поширення в Європі арбалета, бойових труб та барабанів, голубиної пошти; запозичення від турків-сельджуків та арабів практики малювати родові герби на щитах). Розквітло мореплавство і відбулися зрушення в морській техніці. Культурні наслідки цих походів були більш значимими для Європи. Безперечно, що вони прискорили падіння феодальної системи через поступову відмову від феодальних ополчень, ослаблення баронства, яке кількісно зазнало найбільших втрат у цих походах, що створило королівській владі кращі умови для боротьби за централізацію своїх держав. Слідом за лицарськими Орденами і королівська влада стала розвивати інститут сержантів — професійних воїнів нешляхетного походження із лицарським озброєнням.
У період Хрестових походів майже припинилися феодальні війни, суспільство переживало піднесення. Саме з цього часу у європейської знаті входить у вжиток спідня та змінна білизна, поширюються гарячі лазні. Небувалий розквіт торгівлі (в Європі стали звичними рожкове дерево, шафран, абрикос, лимон, фісташки, цукор, рис, гречка, кавуни та дині) та ремесла, приплив зі сходу нових технологій (виробництво ситцю, кисеї, атласу, оксамиту, килимів, фарб; запозичення з Сирії і поширення в Європі вітряних млинів тощо), сприяли зміцненню міст (особливо Венеції, Генуї, Пізи, Амальфі), на які оперлася у боротьбі з феодалами королівська влада. Натуральному господарству було завдано остаточного удару.
Під час кожного хрестового походу
торгівля з мусульманами для усіх христи-
ян категорично заборонялася під страхом
відлучення від церкви, конфіскації товару
або навіть і страти. Однак навіть тоді, тор-
гові операції не припинялися, а продовжу-
валися таємно. Вигода полягала також не
лише у торгівлі, але і у вигідному фрахту-
ванні кораблів та наданні позик, на чому
дуже збагатилися Генуя та Венеція. Дово-
лі тривалі перерви між Хрестовими похо-
дами, а також спроби палестинських пра-
вителів налагодити нормальне життя, при-
звели до такого зрушення в торгівлі (осо-
бливо від часів Саладіна і за Фрідріха II Го-
генштауфена), що в подальшому цей тор-
говий маршрут став визначальним аж до
1453 Р- *
У Хрестових походах брали участь всі верстви тодішнього суспільства, що сприяло їх певному зближенню, як і зближенню різних християнських народів. Розширилися рамки пізнання різних цивілізацій, відбулася переоцінка понять і цінностей. Панівним став ідеал лицаря, як борця за правду і за релігію. Хрестові походи познайомили Європу з грецькою та арабською наукою. В архітектурі з'явилися підковоподібні та складні арки, плоскі дахи; у скульптурі - "арабески". У європейських мовах маса запозичених слів: "адмірал", "талісман", "диван", "юбка", "софа", "атлас" тощо. У поезії та прозі надовго запанували відповідні сюжети, а також вплив східних форм. Певною мірою ці походи підготували ранив Відродження.
ЛІТЕРАТУРА
1. Середні віки. Підручник для історичних спеціальностей ВУЗів / за ред. Л.В. Войтовича / Львів: “Тріада Плюс”, 2010. – 502с.
2. Зінченко А. Історія дипломатії:від давнини до початку нового часу. Навч. посібник. – Вінниця, Нова книга. 2002. – 564с.
3. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1990. -352с.
4. Задворний В.Л. История римських пап: В2т. – М., 1995;1997.
5. Виппер Р.Ю. История средних векав: Курс лекцій. –К., 1996.
6. История средних векав / Сост. М.М. Стасюлевич. – Москва, 1999.
7. Дейвіс, Норман. Європа: Історія / Пер. З англ. П.Таращук, О.Коваленко. – К., Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2008. – 1464 с.