Структурний метод

Описовий метод

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.

Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Зіставний метод

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

- дистрибутивний аналіз

- аналіз за безпосередніми складниками

- трансформаційний аналіз

- компонентний аналіз

4. Природа і сутність мови.

Спроби відповісти на питання про природу і сутність мови було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції, Риму, але й донині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище (німецький мовознавець Август Шлейхер, що започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова – природній організм, який народжується, розвивається, старіє й вмирає). Другі – як психічне (німецькі вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер, Вільгельм фон Гумбольдт). Треті – як суспільне (Дені Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Поль Лафарг, Антуан Мейє, Фердинанд де Соссюр та ін.).

Основними функціями мови є: комунікативна (спілкування), мислетворча (формування й формулювання думки), фатична (контактоустановлювальна), репрезентативна (функція позначення світу речей), емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна (самовираження), волюнтативна (волевиявлення), прагматична (ставлення мовця до висловлюваного), метамовна (використання мови для опису іншої мови), когнітивна (пізнавальна), акумулятивна (нагромадження і зберігання інформації) та ін.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

Мова – явище загальне, абстрактне; мовлення – конкретне.

Мова – явище стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне, випадкове, унікальне.

Мова – явище психічне, а мовлення – психофізичне.

Мова – ієрархічна, нелінійна; мовлення – лінійне

Мислення – узагальнене й абстрактне відображення в мозку людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Щодо мови і мислення 5в науці існували два протилежні й неправильні погляди – ототожнення мови і мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенепе). Представники першої точки зору вважали, що мова – це тільки форма мислення. Представники протилежного погляду стверджували, що мова не залежить від мислення. Насправді мова і мислення тісно пов’язані між собою. Існує три типи мислення: а) чуттєво-образне; б) тех-нічне; в) поняттєве.

Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації. Основні ознаки знака: матеріальність, інформативність, умовність і довільність. Мова є теж знаковою системою. Для того, щоб мовна одиниця була знаком, потрібно, щоб вона мала план форми і план змісту. Мова як знакова система відрізняється від інших знакових систем. Вона на відміну від інших, які є штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Мова є універсальною знаковою системою. Невербальні засоби спілкування є супровідними засобами щодо мови. Їх вивчає наука паралінгвістика (гр.para – „біля, при”).

5. Основні функції мови.

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

У працях окремих авторів виділяються також:

функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.

Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.

6. Мова і суспільство.

МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої сусп. системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом сусп-ва є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою — мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати сусп-во в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окр. сусп. групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них сусп-ва в цілому.

На будь-якому етапі розвитку мова як сусп. явище виступає і як сусп.-істор. норма. Тенденція до цього спостерігається уже в носіїв найдрібніших говірок і виявляється у визнанні тільки своєї говірки та відкиданні тих рис суміжних говірок, що суперечать їхнім говірковим нормам. В основу норми літ. мови лягають, як правило, особливості найвпливовішої говірки (діалекту) певної мови. Проте, оскільки цей діалект (чи говірка) починає репрезентувати певну мову в цілому, він позбувається вузько-місцевих, нехарактерних для ін. діалектів мови рис, залучаючи до свого складу чимось перспективні для розвитку літ. мови риси ін. діалектів. Тим самим первісно діалектна основа літ. мови стає наддіалектною, відбиваючись особливо в творах фольклору, нар. поезії, мовні норми яких стають зразковими і набувають значного поширення.

Кожна мова, розвиваючись у часі і просторі, має відмінності між її фіксаціями, зробленими в різні періоди її історії, а також між місц. різновидами (говірками, говорами, наріччями). Гол. критерієм при визначенні того чи того мовного утворення як мови чи діалекту є не стільки його суто лінгв. особливості, скільки, знову ж таки, сприйняття сусп-ва: часом дуже віддалені з лінгв. погляду мовні утворення виступають як діалекти (напр., верхньо- і нижньонімецькі), тим часом порівняно близькі мовні утворення розглядаються як окр. мови (напр., болгарська і македонська). Крім часового і просторового вимірів, мова має схильність диференціюватися ще й соціально. На відміну від розвитку в часі і просторі, що відзначається особливостями на всіх рівнях (фонет., грамат., лексикофразеологічному), соціальні різновиди мови (соціолекти, варіанти мови, характерні для різних сусп. прошарків, профес. жаргони), як правило, розрізняються тільки лексично. Проте й соціальні різновиди відіграють важливу роль у її розвитку (напр., у творенні стилів літ. мови, профес. лексики), не кажучи вже про те, що неперехідної грані між соціолектами (й професіоналізмами) та ін. виявами мови, напр., діалектами, архаїчними її шарами, не існує. Відмираючи, мова може в ост. період свого існування ставати засобом спілкування лише певних соціальних або профес. груп, трансформуючись у своїх субстратних рештках у якесь арго (жаргон), що зближує її з соціальними варіантами мови; і, навпаки, щойно виникла мова, доки вона пошириться серед усіх прошарків етн. сусп-ва, може бути приналежністю лише окремих соціальних верств. Наслідком соціального розвитку певного лінгв. утворення є й витворення на його основі літ. мови, що виникає внаслідок піднесення сусп. статусу його до рівня мови. Літ. мова, хоч у її основі лежить певний діалект, завдяки тому, що її сусп. функція порівняно із станом діалекту значно підноситься, набуває більшої розвиненості. Ті ж риси, що властиві певною мірою кожному мовному утворенню (говірці, говорові, наріччю, мові), а саме — вибірковість, Традиційність, правильність — набувають у літ. мові особливої обов’язковості з огляду на те, що всі часткові норми стосовно елементів мовної системи і їхнього використання зазнають повної кодифікації. Літ. мова збагачується завдяки використанню усіх наявних засобів базового та ін. діалектів мови, потенційних внутр. ресурсів мови (зокрема, тенденцій словотворення), а також більшою чи меншою мірою за допомогою зовн. (лексичних) і внутр. (семантичних, тобто, кальок) запозичень з ін. мов. У зв’язку з надзвичайним розширенням своїх функцій у літ. мові за сприятливих обставин розвиваються різноманітні, насамперед функціональні, стилі (діловий, науковий, публіцистичний, стиль худож. л-ри тощо), що передбачає збагачення мови стиліст. синонімами різних рівнів.

Поява етносів у процесі сусп. розвитку людства супроводжувалася виникненням їхніх мов. Для первісного сусп-ва були характерні такі спільності, як рід, плем’я, племінний союз, яким відповідали родові або племінні мови, мови племінних союзів. За феодалізму формувалися народності, а отже, почали з’являтися їхні мови. З розвитком капіталізму виникли виразніші, ширші етн. об’єднання — нації, яким відповідають мови окр. націй. Через подрібненість феод. держав (зокрема у Європі), а також слабку ще розвиненість мов окр. народностей для феод. сусп-ва було характерне використання паралельно з мовою своєї народності надетнічних (екстериторіальних, часто мертвих) мов типу латини (у народів Зх. й Центр. Європи), старослов’ян. мови (у православних слов’ян, а також румунів і молдаван) тощо. З розвитком нац. мов, які стали виконувати всі сусп. функції, необхідність у цьому відпала. Однак потреба в міжнар. зв’язках зумовила доконечну об’єктивність виділення ряду живих мов для обслуговування цих зв’язків. Так, у ролі т. з. світових мов сьогодні виступають найпоширеніші національні мови — англійська, французька, німецька, іспанська, російська тощо. Дедалі гострішою стає потреба в існуванні універсальної єдиної «іноземної мови», у функції якої найзручніше використовувати планову (штучну) мову. Найпоширенішою й ефективно використовуваною (уже понад 100 років) виявилася тут мова есперанто (див. Інтерлінгвістика), відносно незначне поки що поширення якої, очевидно, пояснюється не стільки її лінгв. недосконалістю, скільки тим, що мовна ситуація світу, розвитку людства як суми етн. сусп-в ще не досить визріла для масового застосування цієї мови, оскільки в обставинах, які існують, потреби людства ще задовольняють нац. мови вужчого використання і ті з них, які застосовують також у ролі т. з. світових мов.

У контексті заг. проблематики М. і с. укр. мова має багато своєрідних моментів. Вона досягла відносно високого рівня досконалості у своєму внутр. розвитку, однак останній певною мірою гальмується і поки що недостатньо убезпечений від рецидивів регресу. Державний статус укр. мови з 1989 на тер. України — основного місця її поширення — лише утверджується. Для укр. сусп-ва характерне те, що укр. мова використовується різною мірою у різних частинах України. Якщо в Зх. Україні (Галичина, Зх. Волинь, Буковина, Закарпаття) рідна мова українцями використовується однаковою мірою незалежно від їхнього соціального статусу, професії, освіти, міського або сільського походження, то на Наддніпрянщині (особливо на сході й півдні) уживаність її узалежнена від соціальної, професійної, освітньої й ін. ситуацій, у яких перебувають її потенційні користувачі. Щодо нац. меншин України (див. Мови національних меншин в Україні), то ступінь поширеності серед них укр. мови, особливо на сході і півдні України, ще нижчий. Значною є частка українців, що схильна вважати рідною мовою російську. Російськомовними здебільшого є великі міста Сх. і Пд. України. Зазначені особливості у функціонуванні й поширеності укр. мови в Україні випливають з обставин її історії — таких, зокрема, як: 1) тривалі періоди відсутності укр. державності (спроби її відновлення були невдалими або короткочасними); 2) входження тер. України протягом століть до складу різних держав (об’єднання осн. масиву етнічних укр. земель в єдиній державі стало можливим лише після 2-ї світ. війни); 3) зумовлений значною мірою церковнослов’ян. мовною традицією багатовіковий відрив освічених українців від власної живомовної основи (формування сучас. літ. мови на нар. основі розпочинається тільки після цілковитої втрати Україною решток автономії, перетворення її на колоніальний придаток Росії); 4) розташування України між двома могутніми слов’ян. країнами — Росією та Польщею, які намагалися її повністю мовно й культурно асимілювати (русифікувати або полонізувати); 5) болісний і затяжний процес формування нац. інтелігенції, осн. носія нац. свідомості й літ. мови (її формуванню всіляко протидіяли держави, до складу яких увіходила Україна). Нічого, по суті, не змінилося в рад. період, бо імпер. традиції дорев. Росії (тільки під демагогіч. прикриттям нової фразеології) діяли і далі, ще жорстокіше, будучи спрямованими як на пряме фізичне знищення укр. народу, а відтак і мови (голодомор 1933, періодичні масові репресії, насамперед проти укр. інтелігенції, мовний геноцид), так і на його поступову денаціоналізацію (демогр. політика вивезення українців поза межі України і завезення неукр. населення на її територію, поступова ліквідація освіти укр. мовою аж до серед. школи, насильне і цілковите усунення укр. мови зі сфери держ. управління й виробництва тощо). Усе це поставило дальше існування укр. сусп-ва і укр. мови перед серйозною загрозою. Тим часом логіка розвитку людства і, зокрема, народів Європи вимагає утвердження і розвитку суверенної України, а отже, її нац. культури і мови. Здобуття Україною 1991 держ. незалежності було істор. закономірністю. У нових умовах розвиток укр. етн. сусп-ва, носія укр. мови, як і розвиток самої укр. мови є одним з найефективніших засобів консолідації українців, усіх народів України. Програма розвитку мов в Україні (див. Закон УРСР «Про мови в Українській РСР») підносить статус укр. мови до рівня державної. Укр. мова як державна не тільки не виключає, а й передбачає збереження та розвиток мов ін. народів України. Держ. статус забезпечить її нормальний розвиток як нац. мови українців і як засобу міжнац. спілкування народів країни. Однак Закон про мови впроваджується непослідовно, нерішуче, а часто одверто саботується. З огляду на кризовий стан укр. мови, особливо на сході і півдні України, крім суто організаційних держ. заходів, які не будуть ефективними, якщо сусп-во не усвідомлюватиме їхньої потреби, життєво необхідним є зміцнення мовної стійкості укр. народу, посилення дієвості джерел, що її живлять, а саме — нац. традиції, нац. свідомості та солідарності, нац. культури, злагоди й співпраці між українцями та ін. народами країни. Це, зі свого боку, передбачає подолання зовн. і внутр. перешкод, що заважають животворності зазначених джерел. Дієвості джерела нац. традиції в Україні заважала і заважає досі фальсифікація історії України, історії укр. мови, укр. культури в цілому, а також сучас. укр. л-ри. На догоду політ. спекуляціям імперського, шовіністського ґатунку, нехтуючи канонами наук. об’єктивності, фальсифікатори силкуються відірвати українців від традиції Київ. Русі, позбавити їх власної історії. Появу укр. мови і в працях рос. учених (Ф. Філін), і в публіцист. творах (О. Солженіцин) намагаються показати не як наслідок тривалого й закономірного процесу, що привів до формування трьох східнослов’ян. мов у часи Київ. Русі, а як результат «історичної випадковості» значно пізнішого періоду (монг.-татар. навали, польс.-лит. панування). Тим самим воскрешається антинаукова, часом і тепер проголошувана концепція існування й досі «триєдиного рос. народу у складі трьох його різновидів» — великоросів, українців (малоросів) і білорусів, що взагалі перекреслює існування українців як окр. народу. Нац. традиція у галузі укр. л-ри всіляко нівелювалася замовчуванням багатьох письменників, їхніх творів, цілих літ. напрямів, а також, з одного боку, викривленою інтерпретацією життя і творчості укр. класиків, де затушковувалися нац.-визвольні, патріот, мотиви і виділялися соціальні, а, з другого, замість виявлення їхньої самобутності перебільшено підкреслювався «благотворний» вплив на них рос. л-ри. Фактично всі ці дії були спрямовані на те, щоб позбавити укр. л-ру нац. традиції, самобутності, перетворити, зрештою, на бліду тінь рос. л-ри. До знецінення укр. нац. традиції у галузі культури веде беззастережне віднесення тільки до рос. культури цілої низки укр. діячів — письменників, художників, композиторів, учених (Феофан Прокопович, В. Боровиковський, Д. Бортнянський, М. Остроградський, О. Потебня, В. Вернадський та ін.).

Чимало шкоди завдано нівеляцією нац. традиції у галузі мови, де доходило, по суті, до її деукраїнізації та русифікації. У ній знищувалися своєрідні особливості (фонет., грамат., лекс.фразеологічні) під приводом того, що вони, мовляв, призводять до відриву України від Рад. Союзу, а в мову силоміць уводилися рос. слова і кальки. Нац. свідомість та солідарність викорінювалися під приводом класової боротьби з укр. буржуазією — тотальними репресіями проти нац. інтелігенції, селянства Сх. України («розселянення», голодомор 1933 тощо) як гол. носія укр. нар.-розмовної мови на Наддніпрянщині. Після 1939 аналогічних репресій зазнало населення Зх. України як національно розвиненішої частини країни. Ці геноцидні заходи і замаскована під протибуржуазну антинаціональна діяльність рад. влади і КПРС своїми фальшивими гаслами підривали як розвиток укр. нац. свідомості (оголошуваної «націоналістичною»), так і нац. солідарності (кваліфікованої як «антинародна», «буржуазно-націоналістична», концепція «єдиного потоку»). Українців було штучно поділено на кілька позбавлених єдності соціально-нац. груп — сх. українців («східняків»), зх. українців («західняків»), інтелігенцію, селян, протиставлених, крім цього, й мовами або їх сурогатами (українська, російська, суржик). Дієвості джерела нац. культури заважала хибна теорія рад. культури, начебто «соціалістичної змістом, національної формою» (коли і зміст у культурі має бути національним, тобто щільно пов’язаним з нац. життям у всіх його виявах і складності). Дієвості джерела нац. злагоди і співпраці заважало застосування фальшивого жупела «українського буржуазного націоналізму» щодо українців і звинувачення у націоналізмі всіх нац. груп і меншин (крім росіян) в Україні при одночасному проголошенні як єдино «інтернаціонального» російського і російськомовного населення України.

Зазначені перешкоди стояли (і певною мірою ще стоять) на заваді консолідації укр. сусп-ва, природному розвиткові укр. мови, відродженню нац. мов ін. народів України. Саме тому, поряд зі здійсненням орг.-політ. заходів, утвердженням державності України, потрібне глибоке наук, вивчення проблематики мови і сусп-ва стосовно укр. мови в Україні.

Проблеми М. і с. вивчає соціолінгвістика.

7. Знаковий характер мови

Семіотика (від грец. semeion «знак»)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.

Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотики.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом або референтом); 3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак! в дорожній знаковій системі означає «небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факторіал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло саме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений кольори — воно має певне значення. Кивок головою зверху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза системою знак неможливий.

Типологія знаків

Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єктом та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на знаки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-сим-воли.

Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак дощу, висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо. Правда, кваліфікувати симптоми як знаки немає достатніх підстав, бо вони не відповідають наведеному вище визначенню знака. Причинові відношення не є заміною одного предмета іншим.

Знаки-копії — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.

Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив'язані до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки.

Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, тризуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п'ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична символіка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще багатшими й різноманітнішими бувають специфічно-національні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українські символи, як калина, явір, верба, червона рута, едельвейс, гарбуз, чайка тощо.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комунікативної функції, а виконують пізнавально-прагматичну функцію.

Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправника та адресата (отримувача) і виконують комунікативно-прагматичну функцію.

Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отримувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козаччини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак вони можуть стати комунікативними знаками, що засвідчує одна з українських пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: «Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже, справжні знаки характеризуються умовністю, конвенціональністю.

8. Мова і мислення.

Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах, мисленн. властивітакі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розвязення, висунення гіпотез тощо.

Три невербальних способа мислення:

1) чуттево-образне.

2) технічне (практично-дійове) мислення

3) поняттеве мислення - здійснюєтся за допомогою мови

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. ″В мови наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…″ (І.Огієнко).

Мова нерозривно пов’язана із суспільством. Цей зв’язок на всіх етапах розвитку мови взаємозумовлений, оскільки поза суспільством мови немає, як не існує й суспільства без мови.

Мова – це найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона є засобом, за допомогою якого люди обмінюються думками і досягають взаєморозуміння. Уміння говорити – не природжена, а набута здатність людини. Мова входить у соціальний досвід людства, розвивається разом із суспільством і засвоюється кожною людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Бути засобом спілкування людей – це лише одна функція мови, щоправда, найголовніша – комунікативна. Суспільний характер мови, сама її суть значною мірою зумовлюються цією функцією і виявляються в ній. Проте роль мови не обмежується лише її комунікативною функцією.

Бути засобом реалізації (вираження) людської думки – це друга функція мови – виражальна, або експресивна, когнітивна.

Мову не можна сприймати лише як засіб передачі думок, обміну ними між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з формуванням думки. Більш того, у людини мислення здійснюється на мовній основі. Воно й виражається, і відбувається у слові, у формах мови, на основі граматичної будови, властивої мовній системі певного роду.

Бути засобом формування людської думки – це третя функція мови, яка настільки тісно переплітається з виражальною, когнітивною, що багато хто з учених розглядає їх як одну – мислеоформлювальну. Усі функції мови існують в єдності: люди, спілкуючись між собою, оформлюють свої думки в матеріальну оболонку – мову для передачі їх одне одному. Саме в такій взаємодії своїх функцій мова є суспільним явищем.

Оскільки мова є засобом оформлення людської думки, то цілком природно постає питання про співвідношення між мовою і мисленням. Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка. Саме вираження думки, як і розчленування відповідного змісту думки на певні елементи, здійснюється за допомогою слів і мови. Отже, не буває мислення без мови, так само як і мова не може існувати без мислення, а лише в безпосередній єдності з ним.

Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними.

Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення).

Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії.

І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт.

9. Мова і мовлення.

Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення. Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

Більш широко проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л. В. Щербою в його статті «О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании». У загальній «сукупності мовних чи мовленнєвих явищ» тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів «говоріння» тепер з'являється новий аспект — мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність — це процеси «говоріння» і «слухання-розуміння», які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів.

В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.

10. Система і структура мови. Основні одиниці мови та їх функції.

Структура мови — будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова — префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них — речення.

Виділяють 4 структурні рівні мови:

- Фонетичний

- Морфологічний

- Лексичний

- Синтаксичний

Типи відношень у структурі мови

Між структурними одиницями мови існують відношення:

- парадигматичні

- асигмантичні

- асоціативні

Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.

Асигмантичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності.

Асоціатичні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій:

- за суміжністю

- за подібністю

- за контрастом

11. Походження мови. Гіпотези про походження мови

Походження мови — передумови і початки розвитку мовної діяльності суспільства. Як одна з основних ознак суспільства мова почала формуватися на етапі появи первісної людини. За однією з гіпотез, це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на другу половину неандертальської фази розвитку людини (мустьєрська епоха в кінці раннього палеоліту, бл. 200-50 тисячоліть тому).

Становлення мови в первісному суспільстві було закономірно підготовлене важливими об’єктив. передумовами соціального і біологічного характеру. Вирішальною соціальною передумовою був поступовий перехід до справжньої трудової діяльності, пов’язаної з виготовленням знарядь праці. Суспільний характер праці, необхідність координації дій учасників трудового процесу викликали потребу в свідомому застосуванні певних звукових сигналів. Іншою об’єктивною передумовою формування мови була здатність предка людини відтворювати ряд спадково закріплених вигуків, які інстинктивно пов’язувалися з певними типовими для стада істотними життєвими ситуаціями — небезпекою, появою здобичі, зміною напряму руху тощо. Поступово такі вигуки почали свідомо застосовуватися первісної людьми у зв’язку з відповідними діями, спочатку в самій трудовій ситуації, а згодом і поза нею як її позначення. Припускають, що до початку розвитку звукової мови на основі інстинктивних вигуків, а частково й пізніше, предки первісних людей протягом тривалого часу (можливо, 2 — 3 млн. років) спілкувалися за допомогою жестів.

Потім урізноманітнення видів праці і пов’язаних з ними трудових ситуацій привело до свідомого варіювання вигуків і розширення їхньої кількості. Артикуляційно нерозчленовані спочатку вигуки дедалі більше ставали членороздільними. Звукові комплекси, які набували характеру мовних знаків — слів, спочатку мали не-диференційну семантику й означали як певний процес дії, так і його об’єкт, знаряддя чи результат. З наступним виділенням у свідомості уявлень і примітивних понять про предмети як об’єкти, що мають істотне значення для життя людини, почали створюватися форм. варіанти назв для предметів, відмінні від позначень дій. Це зумовлювало розширення лексичного складу мови і вдосконалення її фонетичної структури.

Оскільки ці процеси, що відбувалися в умовах роздільного існування первісних людських колективів на віддалених одна від одної територіях, уже втратили безпосередній зв’язок з первісними природними вигуками, спільними для всього виду предка людини (і для раннього неандертальця), у різних первісних людських колективах почалося формування на єдиній початковій основі багатьох місцевих різновидів мов.

Проблема походження мови виникла задовго до сформування мовознавства як науки. Серед багатьох попередніх спроб її розв’язання виділяються теорія божественного походження мови (ведійські, біблійні та інши релігійні міфи), теорія свідомого витворення мови людьми (давньогрецький філософи, теорія «суспільного договору» в XVII — XVIII ст.), звуконаслідувальна теорія (стоїки, Г. В. Лейбніц, Ш. де Бросс), трудова теорія (Л. Гейгер, Л. Нуаре). Пізніше походження мови стали пов’язувати з розробленням загальної проблеми антропогенезу з позиції діалектичного матеріалізму. В укр. мовознавстві проблему походження мови висвітлювали Леонід Булаховський, М. Я. Калинович та ін.

"Азербайджанська Лінгвістична Школа" вважає, що механізм появи сучасних досконалих і надскладних людських мов повністю ідентичний з еволюційним механізмом писемності. Тобто, як розвиток писемності переживало стадії:

- I етап: графема = речення (піктографічна писемність);

- II етап: графема = слово або словосполучення (ідеографічний писемність);

- III етап: графема = склад (складова писемність);

- IV етап: графема = звук (фонетична писемність)

ті ж траєкторії зазнав і мова, і еволюціонував через етапи:

- I етап: фонема = речення (піктографічним мова);

- II етап: фонема = слово або словосполучення (ідеографічний мова);

- III етап: фонема = склад (силабічний мова);

- IV етап: фонема = звук (фонетичний мова).

Тобто, якийсь крик спочатку заміняв (позначав) ціле речення, потім - тільки частина цього речення, а потім - частина слова

12. Літературна мова, її виникнення й основні ознаки.

Літературна мoва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку.

13. Загальна характеристика мов світу

Всі ми знаємо, що люди у різних куточках світу розмовляють різними мовами. Деякі з них чимсь схожі, а деякі - не піддаються порівнянню. Сьогодні вчені нараховують від 2500 до 5000 мов. Більшість із них відносять до певної мовної сім'ї. Існують також мови, які не піддаються класифікації. Їх зараховують до групи ізольованих мов або ж утворять одномовні сім'ї. Лінгвісти нерідко ламають собі голову над тим, яка мова є мовою, а яка - всього лише його діалектом. Завдання це цікаве, але складне. Тому загальнодоступна література не дає однозначних даних щодо мов та сімей, які вони утворюють. Розглянемо все-таки самі численні з них.

Після відкриття санскриту європейські вчені почали шукати родинні ознаки між мовами Європи та Азії. У підсумку, виділили першу мовну сім'ю, яку всі знають як індоєвропейську. Сьогодні вона представляє романську, германську, кельтську, балтійську, слов'янську, тохарську, індійську, іранську, вірменську, анатолійську (хетто-лувійську), грецьку, албанську та італійську мовні групи. При цьому анатолійська, тохарська та італійська групи складаються з мертвих мов. Простіше кажучи, ці групи включають більшість відомих нам мов: англійська, французька, німецька, італійська, польська, українська, латинська та багато інших. Саме ними ми найчастіше користуємося й вивчаємо як іноземні. Мови індоєвропейської сім'ї походять від єдиної праіндоєвропейської мови, носії якої жили приблизно 5-6 тис. років тому. Лінгвісти донині не можуть визначити місце її зародження. Багато хто вважає, що древніми індоєвропейцями були представники «ямної культури», які у III тис. до н.е. жили на території східної України та півдня Росії.

Друга за чисельністю носіїв є сім'я афразійських мов, яку часто називають семіто-хамітською. Цей термін з'явився наприкінці 19 століття, але історія його виникнення йде коріннями ще у біблійні часи. Спершу було введене позначення «семітська». Лінгвістично воно походить від ім'я Сим (Сем), що належало родоначальникові багатьох народів відповідно до книги Буття. Тому єврейські та близькі до нього мови зараховують до семітської. У Біблії поряд з потомством Сима прираховуються й нащадки Хама, серед яких названі Мицраїм (Єгипет), Хуш (кушити) та ін. Довгий час до об'єднання афразійської сім'ї мови африканських народів відносили до хамітської групи. Надалі з'ясувалося, що під терміном «хамітські» мають на увазі мови, іноді досить далекі одна від одної, але разом з тим окремі «хамітські» мови мають точки дотику з мовами семітськими. Нарешті у 1887 р. лінгвіст Ф. Мюллер запропонував ввести термін «семіто-хамітські мови» для позначення сукупності семітських і хамітських мов, що використовується й сьогодні. До складу сім'ї входять більше 300 мов, серед яких арабська, давньоєгипетська, сомалі, іврит, оромо, хаус та багато інших.

Через величезну кількість подібних мовних груп та сімей деякі вчені використовують поняття макросімей. Найбільш визнаної є афразійська макросім'я, а також ностратична, куди відносять індоєвропейську сім'ю.

У цілому лінгвісти виділяють близько 240 мовних сімей, але їхні границі дуже розмиті, оскільки важко домогтися єдиної думки у схожості та розходженнях між мовами. Проте, це робить подорож у світ лінгвістики ще більш захоплюючим.

14. Типологічна класифікація мов

Ізолюючі мови(кореневi)

Для них характерні незмінність і морфологічна не розчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем – корінь. Граматичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належать давньокитайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов притаманні сучасній китайській мові буйхуавень, в’єтнамській (австразійська сім’я), мові йоруба (конгокордофанська сім’я). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во – «люби мене». Граматичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови.

В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим степенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га – «батькові», ата-лар-га – «батькам», ата-лар-ымыз-га – «нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди виражений афіксом –га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс –лар вказує лише на множину, афікс –ымыз – на першу особу. До аглютинативних мов належать, зокрема, тюрські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.

Флективні мови.

У них корінь змінний, причому ця змінність може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуванням граматичне значення. Наприклад, англ. foot – «нога» і feet – «ноги», нім. Mutter – «матері» і Mutter – «матері», укр. набрати – доконаний вид і набирати – недоконаний вид. у флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на корінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к]+[с]=[ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметнику радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т]) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і більшість афрізійських.

Інкорпоруючі мови.

До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мові мексиканських індіанців ninararwa означає «Я їм м'ясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудоване шляхом синтаксичного осново складання, а не словоскладання: ni+nara+rwa. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого мов здебільшого починається з кореня-підмета, а закінчується коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що виражають зміст другорядних членів рівняння.

15. Генеалогічна класифікація мов.

Генеалогічна класифікація мов (від грец. — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості (див. Спорідненість мов). Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно повторюються у спорід. мовах. Спорідн. мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучас. слов’янські мови походять від колишньої спільнослов'ян., або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін держ. кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід. мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Напр., українська мова належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окр. вчені об'єднують разом з ін. родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

На відміну від плюраліст, типологічної класифікації мов, генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окр. родини й інколи схематично зображається у вигляді генеал. дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

16. Споріднені мови. Мовна сім'я, група, підгрупа. Мовні союзи.

Мовний союз — група мов, які набули деякі спільні риси внаслідок географічної близькості та взаємодії. Ці мови можуть бути неспорідненими чи лише слабо спорідненими. Коли генетичні відносини між мовами невідомі, характерні риси мовного союзу можуть призвести до помилкового враження про існування спорідненості між мовами.

Один з характерних зразків мовного союзу є Східно-Азійський мовний союз, внаслідок якого численна група різних за походженням мов Південно-Східної Азії, в тому числі тайська і в’єтнамська, перейняли від китайської мови її найбільш виразні риси, зокрема односкладові слова і смислорозрізняльні тони. Однак при цьому тайська і в’єтнамська мови не споріднені ні з китайською, ані навіть одна з одною.

У Європі мови, які складають Балканський мовний союз — албанська, болгарська, грецька і румунська — всі належать до індоєвропейської сім’ї, але до дуже різних її угруповань. Вони мають дуже багато спільних рис, таких як постпозитивний визначний артикль, спосіб формування майбутнього часу, відсутність інфінітиву та інші, але при цьому ці риси не зустрічаються у мовах, які є близькими родичами румунської чи болгарської. Подібним чином виникли спільні риси між романськими та германськими (за винятком англійської) мовами Західної Європи. Також в європейських мовах існують риси і явища, які повністю відсутні у індоєвропейських мовах Індії та Ірану, однак зустрічаються в уральських (фінно-угорських) мовах. Це є наслідком численних історичних міграцій і пересування народів на континенті.

Багато лінгвістів вважають, що монгольські, тюркські і тунгусо-манчжурські мови споріднені і належать до алтайської сім’ї мов; однак докази їх спільного походження непереконливі, і спільні риси, які існують проміж цими мовами (такі як гармонія голосних) можуть бути наслідком мовного союзу, а не генетичної спорідненості.

Інші мовні союзи були виявлені:

- на Ефіопському нагір’ї,

- в басейні річки Сепік на острові Нова Гвінея,

- в Південній Азії (тобто на Індійському субконтиненті),

- в Прибалтиці,

- в Австралії (до появлення європейців мовний союз охоплював весь континент),

- в численних місцевостях Північної та Південної Америки (наприклад, північно-західне тихоокеанське узбережжя, Мезоамерика, тощо).

17. Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків

І. Фонетика (від гр.phone –голос, голосовий звук, phonetikos – звуковий) – наука, яка вивчає звуки мови. Предметом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання, фонетичні процеси, природа й структура складу, а також наголос та інтонація.

Звуки мови можна розглядати як фізичні, фізіологічні, лінґвістичні явища.

ІІ. Є три аспекти вивчення звуків. Фізичний (акустичний), артикуляційний (фізіологічний), лінгвістичний (функціональний).

Фізичний аспект. Усі звуки, в тому числі й мовленнєві,- це хвилі, які виникають внаслідок коливання фізичного тіла. Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу, тембр. Сила звука залежить від амплітуди коливань і вимірюється в децибелах. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу і вимірюється в герцах. Довгота залежить від тривалості звучання і вимірюється в мілісекундах. Тембр – звукове забарвлення, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного.

Фізіологічний аспект. Цей аспект пов’язаний з безпосереднім творенням звуків. Умовно можна виділити три “поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній. Нижній: легені, бронхи, трахея, діафрагма. Середній: гортань. Верхній: ротова, носова і глоткова порожнини.

Три фази артикуляції: екскурсія (підготовка органів мовлення до вимови звуків), кульмінація (вимова звуків), рекурсія (повернення органів мовлення у вихідне положення).

За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні і пасивні. Активні (рухомі) – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння, язичок. Пасивні (нерухомі) – зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня щелепа. Артикуляційна база – це пристосування органів мовлення до вимови звуків рідної мови. Накладання артикуляційної бази однієї мови на іншу приводить до створення акценту.

Лінгвістичний аспект – це функція звуків в мові (фонетичні процеси).

18. Голосні та приголосні звуки.

Звук - найменша неподiльна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фiзичну природу i виконує в мовi певну функцiю.

Голосні звуки.

Голосни́й звук, голосівка — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну артикуляцію (творення):/ а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика.

Ряд голосних звуків визначається місцем напруження й підйому язика: передній: і\и\е; задній: а\о\у.

Піднесення визначається висотою підйому язика. Піднесення інколи називається підняттям: високе (і\у), середнє (и\о), низьке (е\а).

Приголосні звуки.

Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.

В українській мові є 32 приголосні фонеми.

Приголосні звуки класифікують:

- за участю голосу й шуму

- за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів, які беруть участь у вимовлянні звуків

- за способом творення, або як саме утворюється звук

- за акустичним вираженням

- за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої частини язика до твердого піднебіння

Сонорні звуки — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])

Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:

- дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])

- глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч])

Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф].

Поділяються на:

1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в

- Губно-задньопіднебінні

- Губно-ясенні

2. Губно-зубні приголосні: ф

Язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на:

- задньоязикові: [ґ], [к], [х]

- середньоязикові: [й]

- передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р']

- За пасивним органом передньоязикові поділяються на:

- альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']

- зубні — решта передньоязикових приголосних: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [л'], [н], [н']

Глотковий (фарингальний) звук [г].

Зімкнені (проривні):

Зімкнені чисті:

Ø Ротові: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]

Ø Носові: [м], [н'], [н]

Африкативні: [дж], [дз], [дз'], [ч], [ц], [ц']

Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [з'], [с], [с'], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л']

Дрижачі: [р], [р']

Свистячі: ц, с, з, дз

Шиплячі: ш, ч, ж, дж

Палаталізація ( від лат. palatum, «середнє піднебіння») — в мовознавстві явище пом'якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спинки язика — піднесенні її до твердого піднебіння.

Палаталізовані приголосні звуки: [ д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р'].

Бокові: Л - зубний сонорний щілинний приголосний. Його артикуляція складається із розімкнення губів та змички кінчика язика з внутрішньою поверхнею передніх зубів верхньої щелепи. Струмінь повітря при цьому проходить крізь бокові щілини, які утворюються внаслідок опускання бокових країв язика. Напевно саме тому цей приголосний інколи називають ще боковим сонантом.

Транскрипція (від лат. transcriptio – переписування) – спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови. Основні принципи транскрипції – обов’язкова однозначна відповідність знака і звука: 1) кожен звук повинен мати окремий знак; 2) знаки повинні бути однозначними.

Вимоги до фонетичної транскрипції: [], словесний наголос – скісна риска над наголошеним голосним. Якщо а о у стоять перед або після м’яких приголосних, то вони зазнають акомодації. Це позначають крапкою біля голосного з боку м’якого приголосного.

В –[у] та J - [І] - на початку слова перед приголосним: вчи [у ч и]; йти [і т и]

19. Членування мовленнєвого потоку.

Звуки в мовленні зливаються в один суцільний потік. Це особливо помітно, коли вперше слухаємо незнайому іноземну мову (про таку мову кажуть: джерготіння, белькотання). Проте шо довше вслухаємося, то починаємо помічати, що суцільний мовленнєвий потік розпадається на окремі частини. При цьому спочатку виділяємо великі уривки, а потім дедалі менші і нарешті, коли освоїмо мову, відчуваємо в ній уже окремі звуки.

Мовленнєвий потік залежно від змісту розбивається послідовно на фрази, синтагми, такти, склади і звуки. Засобом членування мовленнєвого потоку є паузи різної тривалості, інтонація, наголоси.

Фраза — це найменша комунікативна одиниця мови (яка співвідноситься з реченням) і водночас найбільша фонетична одиниця в мовленнєвому потоці.

Фраза вичленовується інтонацією і паузами. Інтонація буває комунікативна (спрямована на увиразнення змісту висловлювання) й емоційна (призначена для переда-

вання різних почуттів). Інтонація кожної мови своєрідна. Загальновідомо, як важко, наприклад, вловити висловлений чужою мовою жарт або іронію чи виразити різні відтінки здивування, невдоволення, презирства, поваги, довір'я, недовіри тощо, які здебільшого передаються лише інтонацією. Інтонація є невід'ємною складовою частиною мови.

За допомогою інтонації мовець може передати настрій, виділити важливе в повідомленні, привернути увагу слухача (слухачів) до певної думки, дати зрозуміти, шо висловлювання закінчене або буде продовжене і т. д. Інтонаційний малюнок, як і вимова окремих звуків у мовленнєвому потоці, має свої усталені загальноприйняті норми, порушення яких призводить до неадекватного сприйняття висловлювання. За допомогою інтонації, неадекватної до змісту, створюється підтекст.

Слід пам'ятати, шо дуже швидке мовлення утруднює сприйняття, а надто повільна, тягуча мова послаблює увагу слухача. Безпричинне надто голосне мовлення дратує слухача, а непомірно тиха мова змушує над силу напружуватися, щоб зрозуміти сказане. Порушення загальноприйнятої норми втомлює слухача і, отже, справляє на нього негативне враження.

Інтонація української мови включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

б) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

в) збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);

г) певне чергування наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);

г) виділення слова у фразі особливим наголосом — фразовим, логічним та емфатичним.

Фразовий наголос — звукове виділення одного зі слів фрази (переважно кінцевого). Такий наголос підкреслює завершеність висловлювання й спонукає слухача до певної реакції. Наприклад, у реченні Щоб докладно обговорити це питання, нам треба зустрітися ще завтра трохи підсилюється наголо­шений склад останнього слова, і тим вказується, шо речення закінчене.

Логічний наголос — це виділення важливого для змісту слова підсиленням і підвищенням його наголошеного складу в тоні. За допомогою логічного наголосу тому самому реченню можна надати цілу низку різних смислових відтінків. Наприклад, залежно від того, яке слово в реченні Я допоможу вам логічно виділимо, воно матиме різне значення: чи те, що саме мовець, а не хтось інший допоможе; чи те, що названа дія буде таки виконана; чи те, що допомогу буде надано саме цій особі, а не іншій.

Емфатичний наголос — емоційне виділення слова у фразі. В українській мові він виражається, як правило, подовженням наголошеного голосного й підвищенням тону. Наприклад, у реченні Пливти влітку Дніпром — це ж чудоово! таким чином емоційно виділено слово чудово.

Синтагма — це одиниця, яка вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад, вислів Допомогти не можна відмовити, якщо його не поділити на синтагми, буде позбавлений змісту. Синтагма виконує дві функції: фонетичну й семантичну.

Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом, синтагматичною мелодикою й короткими синтагматичними паузами.

Те саме речення на синтагми можна ділити по-різному, але не довільно. Наприклад, речення Та коли вже надто тяжко туга серце обгортала, то співці співали пісню, пісня тугу розбивала (Леся Українка) можна розбити на три синтагми (паузами після слів обгортала та пісню), на чотири (пауза ще після слова тяжко), на шість (паузи також після слів співці їй пісня). Від цього речення набуває кожного разу інших змістових відтінків. Але в поданому реченні не можна робити синтагматичних пауз, скажімо, після слів надто, серце, співали, тугу, від цього зруйнується зміст висловлювання.

Такт — це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова. Наприклад, фраза Здається, гори перевертав би й не чув би втоми (М. Коцюбинський), у якій 9 слів, розпадається на 3 синтагми і 5 тактів. У такті й не чув би одне слово наголошене і три — ненаголошені.

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (у наведеному такті — це й не).

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (у наведеному такті — це би).

Іноді можуть втрачати наголос і повнозначні слова (наприклад, в українській мові на ніч — із наголошеним прийменником).

Склад — це частина такту, яка вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря (за повільної вимови). Склад являє собою поєднання звучнішого елемента з менш звучними. Найвищу звучність у складі становить голосний, наприклад: стрім-кий, сон-це. (Докладніше про складоподіл і структуру складу мова піде під час розгляду голосних звуків.)

Отже, найменшою частиною мовленнєвого потоку, яка вичленовується фізіологічно, є склад. Звуки фізіологічно не виділяються, хоча кожен із них має свою і фізичну, і фізіологічну характеристику. Слово ми можемо вимовити по складах (го-ло-ва), але не членуємо його на окремі звуки (не кажемо: г-о-л-о-в-а). Розрізнення звуків здійснюється центральною нервовою системою.

20. Склад. Основні теорії складу.

Склад — у мовознавстві відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосности), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосности (чи «нульової» голосности на початку й у кін. слова); вершком С. в українській мові буває лише голосний; межею складу вважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосности на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного С.); складоподіл модифікується однак ще й позафонетичними, словотвірними чинниками. За ступенем голосности звуки поділяються на голосні (а, о, е, и, у, і), сонорні (м, в, н, л, р, й), африкати (дж, дз, ч, ц), спіранти (ж, з, г, ф, ш, с, х) й експлозивні (б, д, ґ, п, т, к).

За наростанням голосности С. буває відкритий (якщо її вершок наприкінці С.: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосности: під). У слові С. є носієм супрасеґментальних елементів — наголосу й інтонації.

Укр. мова уникає безпосереднього стику двох вершків, другим з-поміж яких був би і, у й скорочує такі і, у до функційних приголосних й ў (вона й він, вона в хаті), зносячи тим фонемну стійкість цих і, у (в чернігівських говірках так трапляється на стику двох о: до ’дної ями — у Тичини), а з другого боку, доповняє 'піввершки' (з сонорним) до окремого С. за допомогою приставного чи вставного голосного (вітер, імла, іржати, діалектичне глиняний).

Фонетичну природу С. в українській мові досліджували: І. Зілинський, а лабораторно-експериментальними методами — Л. Прокопова, Н. Тоцька,