Становлення методики навчання української мови як науки у ХІХ столітті. Аналіз методичної спадщини видатних науковців

Зародження методики навчання української мови у ХУІ-ХУІІІ століттях

Методика навчання української мови як наука у своєму розвитку сягає глибокої давнини. Уже в ХУІ столітті у навчанні мови застосовували різні методи, прийоми і форми роботи, хоч методика була ще недостатньо розроблена і як наука, і як навчальна дисципліна. Значну роль відіграли у становленні сучасної лінгводидактики братські школи та Київські колегії, підручники і посібники з мови яких свідчать про високий рівень методичної думки.

Так у 1596р. опублікований підручник Леонтія Зизанія «Граматіка словенська», основною формою якого стали запитання і відповіді. Крім словесного викладу лінгвістичного матеріалу, використаний прийом унаочнення.

У 1619р. Мелентієм Смотрицьким виданий підручник «Граматіка словенська: правильноє сінтагма», який адресований викладачам і студентам шкіл вищого типу. Автором рекомендовано застосування різних форм викладу матеріалу, зокрема використання узагальнюючих таблиць.

У 1638 році перевидав цей підручник, удосконаливши його: підручник побудований за принципом послідовності, пропоновані наукові визначення стислі, але зрозумілі, легко запам′ятовуються.

У 1643 році Іван Ужевич видав підручник «Граматика словенська», в якому вперше в історії філології лінгвістично опрацьовано українську мову ХУІІ століття.

В усіх підручниках цього періоду впорядкований лінгвістичний матеріал – система граматичних понять (синтаксис + морфологія), запропоновано елементарні вправи для запам′ятовування наукової інформації.

Становлення методики навчання української мови як науки у ХІХ столітті. Аналіз методичної спадщини видатних науковців

Грунтовні праці з методики вивчення мови з’явились у другій половині ХІХ століття у вигляді посібників, підручників, наукових статей. У цей час педагогічна думка збагатилась ефективними дидактичними методами і прийомами.

У 1805р. О.Павловським виданий підручник «Грамматика малоросийского наречия», в якому уперше схарактеризовано найістотніші фонетико-морфологічні особливості української мови, які визнавалися вже за літературні норми.

В гімназіях та училищах мову найчастіше викладали за конспектами, довільно складеними вчителями. У 1810 році вчителям було запропоновано викладати за рекомендованими підручниками. Видання і складання їх взяло на себе Головне управління училищ. Вибираючи підручники, воно оцінювало їх якість, брало до уваги існуючі класичні книги й підручники, видані російською або польською мовами. Якщо підручника не було, пропонувалося створити його, залучивши професорів університетів (Харківського або Київського).

У 1820р. П.М.Любовським видані рекомендації «О грамматическом разборе» - перша теоретична праця з методики навчання мови. Автор з′ясовує мету освіти, методи, способи, форми навчання. Продумано питання загально дидактичного характеру, зокрема вимоги до вчителя, врахування можливостей учнів, організацію повторення матеріалу, запропоновано завдання для легкого й цікавого навчання. Активно рекомендовано для навчання учнів словесні методи – бесіду, розповідь.

У 1869р. П.Юркевич опублікував підручник «Курс загальної педагогіки», де обґрунтовано, що школа повинна розвивати інтелект, логічне мислення учнів, вчити аналізувати, синтезувати. Обґрунтував деякі принципи навчання. Його ідеї мали новаторський характер.

У 1889р. О.Огановським виданий посібник «Граматика», укладений відповідно до нової наукової термінології, затвердженої шкільною комісією у 80-х рр..

У 1898р. М.Пачовським виданий методичний посібник «Замітки до науки руської мови в середніх школах», в якому вперше як окремі предмети виділяються рідна мова і письмо.

Представники прогресивного напряму методики навчання (С.Ковалів, С.Смаль-Стоцький, Ф.Гартнер, М.Пачовський, П.Юркевич та ін.) керувалися при створенні підручників і посібників для школи принципами свідомості, доступності, тісного зв′язку теорії з практикою, врахування вікових особливостей учнів.

Становлення проблеми фахової підготовки вчителя початкової школи правомірно пов’язують з реформаційними процесами в освітній галузі, які активно розпочалися в 60-х рр. ХІХ ст. й актуалізували потребу розширення мережі закладів початкової освіти, професійної підготовки педагогів для початкових народних шкіл.

Зростанню суспільної зацікавленості до проблем підготовки вчителів початкової школи сприяв рух педагогічної громадськості за реформу школи. Так, К. Д. Ушинський писав: “Найсуттєвішим недоліком у справі народної освіти є нестача хороших наставників, спеціально підготовлених до виконання своїх обов’язків”. Власне бачення на розв’язання цієї проблеми видатний педагог висловив у “Проекті учительської семінарії”, в якому обґрунтовував необхідність відкриття вчительських семінарій, заснування педагогічних факультетів при університетах, висвітлив організаційні, дидактичні аспекти педагогічної освіти й методики викладання в народній школі. Він також сформулював вимоги до особистості вчителя початкових народних училищ, наголошував на важливості оволодіння майбутніми вчителями педагогікою і методикою початкового навчання, знаннями з психології, анатомії й фізіології, зв’язку теоретичної підготовки з практичною. К. Д. Ушинський наголошував на необхідності створення при вчительській семінарії зразкової початкової школи, а після закінчення семінарії вважав доречним річне педагогічне стажування колишніх семінаристів при консультативній підтримці викладачів. Отже, видатний педагог запропонував цілісну систему підготовки вчителя початкової школи, яка враховувала загальнонауковий, спеціальний і педагогічний аспекти й була покликана усунути прогалини професійної підготовки вчителів, які існували на той час.

В другій половині 60-х рр. ХІХ ст. Міністерство народної освіти з метою збільшення кількості фахівців з початкової народної освіти почало відкривати дворічні педагогічні курси при гімназіях і повітових народних училищах (у 1870 р. реорганізовані в учительські семінарії), на яких мали право навчатися їх випускники, старші 16 років. В монографії Л. О. Хомич вказано, що серед педагогічних дисциплін у навчальний план таких курсів було включено предмет “Основні положення про виховання і методики початкового викладання”. Змістом цієї навчальної дисципліни на першому році навчання були: короткі відомості з психології про виховання і навчання; поняття про навчання і виховання; початкове навчання в системі народної освіти; загальні правила дидактики щодо учнів, навчальних предметів і самого вчителя; на другому – окремі питання дидактики (методи і прийоми навчання, навчальні плани і програми початкової школи) і методик окремих предметів. В якості практичної підготовки передбачалося відвідування й аналіз уроків при повітових і парафіяльних училищах, а також проведення курсантками пробних уроків з їх наступним обговоренням.

Фаховою підготовкою вчителів у другій половині – кінці ХІХ ст. займалися також вчительські семінарії Міністерства народної освіти (“Положення про вчительські семінарії” (1870 р.), “Інструкція для вчительських семінарій” (1875 р.). При семінарії створювалося базове початкове училище, в якому учні проходили педагогічну практику (спостерігали за методикою проведення уроків, аналізували їх разом із учителем, проводили пробні уроки і заняття). Єдиних програм у вчительських семінаріях не було. Їх навчальними планами було передбачено вивчення закону Божого, російської церковнослов’янської мови, правопису, малювання і співів. Особливим змістом був насичений курс “Головні основи педагогіки”, який складався з кількох розділів: визначення педагогіки; фізичне виховання дітей; питання розумового виховання; моральне виховання; дидактика (завдання і засоби навчання, загальні й окремі дидактичні методи); зміст початкової освіти; вивчення окремих методик тощо.

Вчительські семінарії в означений період також були ініційовані в різних губерніях земськими зібраннями. У сфері сприяння професійній освіті земства також практикували: а) річні вчительські курси, або курси під час літніх канікул, на які для читання лекцій запрошувалися провідні лектори університетів; б) видання спеціальної літератури (посібників, журналів); в) з’їзди фахівців у галузі народної освіти.

Прикметною рисою 60-их рр. ХІХ ст. стало створення вчительських інститутів. Типовою була практика діяльності педагогічних закладів при всіх діючих університетах, яка проіснувала до офіційної їх ліквідації і заснування натомість дворічних педагогічних курсів (до 1867 р.). Згідно проекту “Статуту учительських інститутів” передбачалося, що інститути мали готувати вчителів для народних училищ “із середовища тих станів, для яких призначені самі училища, тобто дати сільським училищам учителів переважно із середовища села, а міським училищам – із стану переважно міщанського”. У 1872 р. рішення про створення вчительських інститутів приймається на державному рівні. Ним передбачено створення інститутів як закритих навчальних закладів з трирічним терміном навчання для осіб чоловічої статі “не молодше шістнадцяти років, міцної статури і відмінної моральності”. Жінкам вступ до інститутів заборонявся. Таким чином, в другій половині ХІХ ст. в українських навчальних округах почали свою діяльність Глухівський (1874 р.) та Феодосійський учительські інститути (1872 р.).

На прикладі Глухівського вчительського інституту відомо, що загальноосвітня підготовка майбутніх учителів передбачала студіювання предметів елементарного курсу навчання: Закон Божий, педагогіка і дидактика, російська мова, співи, малювання. Теоретична педагогічна підготовка реалізовувалася за рахунок упровадження новітніх досягнень психолого-педагогічної науки, студіювання педагогіки і методики викладання предметів, а також вивчення й узагальнення досвіду кращих учителів народних шкіл. Згодом, у 1876 р. при інституті було відкрито двокласне міське училище, де студенти проходили педагогічну практику (уроки з подальшим обговоренням, написання звітів та характеристик на учнів тощо).

Поширення середньої жіночої освіти (“Положення про жіночі гімназії та прогімназії Міністерства народної освіти” (1870 р.) в Україні також послугувало поповненню контингенту вчителів початкової школи. При жіночих гімназіях (згодом – інститутах) з цією метою передбачалося створення восьмих педагогічних класів. Специфіку діяльності педагогічних класів при жіночих гімназіях, зміст педагогічної освіти, організаційну структуру та методику роботи розробляв один із засновників жіночої педагогічної освіти К. В. Єльницький. Власне педагогічна освіта розпочиналася в сьомому класі з ознайомлення з фундаментальним курсом “Загальна педагогіка”, який послугував основою для наступної теоретичної і практичної підготовки майбутніх учительок у восьмому класі, а також з методикою навчання грамоти й арифметики. В сьомому класі також було передбачено можливість учениць працювати в народних початкових школах. Теоретична підготовка впродовж восьмого класу передбачала подальше студіювання педагогіки, вивчення загальноосвітніх навчальних предметів та методики їх викладання, самостійне ознайомлення з підручниками для початкової школи та їх дидактичний аналіз тощо, а практична – відвідування уроків у молодших класах початкової школи, написання конспектів уроків, складання програм пробних уроків та їх проведення, спостереження за учнями початкових класів, організацію ігор з дітьми. Побутувала практика закріплення двох-трьох учениць за окремими класами, де вони працювали помічниками вчителя, а в кінці кожного півріччя складали звіт про виконану роботу.

60-ті рр. ХІХ ст. відзначаються також зародженням тенденції до відкриття жіночих вищих навчальних закладів, яка найбільшого розвитку набула на початку ХХ ст. Однією з форм організації вищої жіночої освіти стали приватні вищі жіночі курси, найперші з яких на комерційній основі були відкриті в Києві у 1878 р. Випускниці історико-філологічних і фізико-математичних факультетів мали право викладати виключно в початкових класах гімназій.

Особливістю організації вищої освіти у ХІХ ст. стало формування основ загальнопедагогічної підготовки майбутніх учителів. Своєрідною тенденцією означеного періоду можна вважати розроблення авторського бачення курсів для майбутніх учителів початкової школи. Особливу роль у становленні змісту теоретичної підготовки майбутніх педагогів мали університети та педагогічні заклади при них. Професорсько-викладацький склад цих навчальних закладів безпосередньо був причетним до розробки змісту навчальних курсів, навчальних планів, рукописів підручників, навчальних посібників. Варто наголосити, що професори університетів, які викладали педагогіку (С. А. Ананьїн, С. С. Гогоцький, В. В. Зеньківський, Ф. Зеленогорський, М. О. Лавровський, О. Ф. Музиченко, І. О. Сікорський, П. Т. Тихомиров та ін.), з власної ініціативи або ж на запрошення дирекції інших закладів, читали авторські лекції в педагогічних інститутах, на педкурсах, вищих жіночих курсах й доволі часто самостійно клопоталися про відкриття освітніх педагогічних установ.

Костянтин Дмитрович Ушинський –педагог, основоположник наукової педагогіки та народної школи. Обстоював думку про право кожного народу мати право на школу рідною мовою. Створив цілісну дидактичну систему початкової освіти

Створення шкільного підручника та методичних рекомендацій для вчителя   Основні праці: „Дитячий світ в картинках”, „Рідне слово”

3. Розвиток методики навчання української мови у вищій школі України в першій половині ХХ століття. Аналіз методичної спадщини видатних науковці в

Розквіт методичної думки припадає на першу половину ХХ століття Закладаються основи сучасного розуміння таких важливих питань, як визначення методики мови у галузі педагогічної освіти, виділення основних типів уроків, класифікація методів навчання.

Реформаційні процеси в освіті та підготовці вчителів для початкових шкіл знайшли своє продовження і в періоді – 1905 – 1919 рр. Варто акцентувати увагу на тому, що він був доволі насиченим історичними подіями, які сприяли зміні влади, політичного устрою в країні, а відтак, – кількаразовому переглядові навчальних планів і програм педагогічних закладів, видозміні їх мережі, реорганізації, оптимізації й уніфікації змісту підготовки вчителя початкової школи тощо.

З революцією 1905 року втратили силу всі заборони на українське слово. За два роки побачили світ дванадцять підручників з української мови – курси фонетики, морфології і синтаксису (автори – М.Гладкий, П.Залозний, В.Коцовський, А.Кримський, І.Огоновський, І.Свенціцький, В.Сімович, Є.Тимченко, І.Нечуй-Левицький, К.Мазепа, І.Блажкевич, С.Кульбабка).

Один із перших проектів реорганізації педагогічної освіти (зокрема, й учительських семінарій) запропонував у 1905 р. Д. І. Менделєєв. Його ініціатива стосувалася створення т. зв. “Училища наставників” – закладу, орієнтованого на підготовку вчителів. Особливої уваги в системі загальнопедагогічної підготовки таких закладів відомий російський педагог відводив вивченню педагогіки і методики початкового навчання, а також був переконаним в тому, що до педагогічної праці слід залучати лише тих претендентів, які мають до науки свідоме прагнення.

Питання про модернізацію системи підготовки вчителя порушувалися також на державному рівні (законопроект Держдуми “Про запровадження загального навчання в Російській імперії” (1911 р.) й ставали предметом обговорення зібрань фахівців, причетних до освітньої галузі. Так, зокрема на з’їзді директорів учительських інститутів та семінарій у 1910 р. було затверджено нові навчальні плани і програми для цих закладів.

Змістовне наповнення теоретичних курсів підготовки було авторським, хоча типово в них були представлені розділи з історії педагогіки, дидактики, окремі питання методик викладання, педагогічної майстерності тощо.

Варто зауважити також, що в перші десятиліття ХХ ст. нового поштовху набуло відкриття педагогічних курсів при навчальних закладах з різним терміном навчання. Так, у 1915 – 17 рр. такі курси створювалися при деяких учительських інститутах, що законодавчо підкріплювалося міністерським “Положенням про річні педагогічні курси при учительських інститутах для підготовки учителів вищих початкових училищ” (1916 р.). Положенням 1916 р. передбачалося також забезпечення практичної підготовки курсистів до викладання з другої половини навчального року в зразковому при інституті училищі.

В досліджуваний період також дістала розвитку тенденція поширення вищої жіночої освіти, яка отримала поштовх у другій половині ХІХ ст. й підкріпилася революційними подіями 1905-1907 рр. Впродовж першого десятиріччя ХХ ст. по всій імперії масово стали відкриватися вищі жіночі навчальні заклади, третина яких розташовувалася в Україні. Найбільшими з них стали відновлені у 1906 р. Київські, а також Одеські і Харківські вищі жіночі курси, які готували педагогів для середньої школи. Навчальні плани Курсів змістовно й за кількістю годин відповідали планам історико-філологічного факультету Університету св. Володимира, але передбачався більший обсяг часу на практичні заняття. Лекторат також переважно був університетський (С. А. Ананьїн, О. М. Гіляров та ін.).

У 1905 р. в Києві засновано приватні річні Вищі вечірні жіночі курси А. В. Жекуліної (з 1907 р. – чотирирічні), а у 1913 р. при них було відкрито Педагогічне відділення з трирічним терміном навчання та трьома підрозділами: керівників дитячих садків, учителів вищих початкових училищ, учителів середніх шкіл. Підготовка на цих курсах мала певну специфіку: існували т. зв. загальні та спеціальні навчальні курси для слухачок. Загальні предмети – загальна педагогіка, історія педагогіки, дидактика, психологія (загальна, індивідуальна, психологія дитячої душі), логіка – вивчалися усіма слухачками, а спеціальні викладалися окремо для кожного підрозділу й передбачали знайомство слухачок з специфічними методиками, підручниками, опановувалася технологія організації навчального процесу у відповідних майбутньому фаху закладах. Половина навчального часу на Педагогічному відділенні відводилася практичним заняттям, які були досить багатоплановими й передбачали, наприклад: науково-семінарську роботу з педагогіки, психології, методик спеціальних предметів, практичні заняття в психологічній лабораторії; відвідування навчально-виховних закладів, які відповідають обраній спеціальності; складання планів-конспектів уроків і їх самостійне проведення у відповідних навчальних закладах тощо.

У 1915 р. після реорганізації Педагогічного відділення деканом педагогічного факультету став видатний науковець, теоретик і практик початкової освіти Т. Г. Лубенець, який поряд із іншими провідними науковцями (В.І.Гельвіг, П.Ф.Даденков, В.П.Родніков, А.В.Семеновський, О.Ф.Музиченко, А.І.Селецький та ін.) був лектором навчального закладу й розробляв зміст загальнопедагогічної підготовки майбутніх учителів, що конкретизувався в навчальних курсах: “Теорія навчання”, “Методика початкового навчання” тощо.

Час із 1917 до 1945 року вважають періодом становлення нового методологічного напряму методики викладання мови (1917 – 1931рр.; 1931 – 1936рр.; 1937 – 1945рр.; 1945 – 1964рр.). З’являються численні документи, в яких знайшли відображення концептуальні положення нової школи, головне з яких – навчання рідною мовою. Як наслідок, у навчальні плани шкіл повноправно увійшло вивчення української мови. Це призвело до зацікавлення методикою української мови, перед якою виникає низка важливих проблем: треба було за короткий час ознайомити широкі маси вчителів із нормативними основами української мови, поінформувати про останні досягнення методичної думки і на цьому фоні виділити специфічні моменти навчання української мови.

З 1923 року розпочалася нова ера в національній політиці, названа українізацією. Сприяли піднесенню якості навчання методичні посібники і статті, в яких учителі знаходили поради, як побудувати заняття з мови, які форми роботи проводити з розвитку усного і писемного мовлення, як складати конспекти уроків (О.Синявський, О.Полуботко, А.Машкін, М.Васильківський, Б.Заклинський, Н.Солодкий та ін.). Разом з тим, ґрунтовної класифікації всіх методів, щоб допомогла б звичайному вчителеві розібратися в них, не було. З підручників, що виходили у цей час, можна виділити Практичний курс української мови О.Синявського (1926), Теоретичний курс з історії української мови К.Німчинова (1925), М.Сулими (1927), Теоретико-практичний курс української мови для вищих навчальних закладів С.Смеречинського (1932).

Шкільний курс навчання мови значною мірою створювався під впливом формально-граматичних тенденцій у мовознавстві, що особливо позначилося на змісті програм 1919-1921р. Основними методами роботи були граматичні спостереження над мовою, а також опрацювання елементів мовознавства та історії мови.

Суттєві зміни в 30-х рр.. у змісті й системі навчання прискорили народження першого українського стабільного підручника граматики (морфології) А.Загродського (1938).

В період з 1931 по 1936рр. визначаються найважливіші основи, зміст і методи навчання мови у школі. Класно-урочна система займає належне місце у школі. У полі зору з′являється проблема уроку української мови, його типології та структури, методики проведення. У програмах чітко визначається система знань і навичок із фонетики, граматики; уточнюються дефініції частин мови; підкреслюється значення роботи над складом слова, установлюється диференційований підхід до другорядних членів речення.

У перші повоєнні роки вчителі отримали другу частину граматики (синтаксис) А.Загродського (1946).

Говорячи про особливості методики навчання української мови у післявоєнні роки, потрібно відзначити, що цей час характеризується інтенсивною відбудовою школи, створенням нових програм, підручників, методичних посібників. З′являються перші методичні праці, що сприяли розв′язанню поставлених задач. Так, у 1946р. вийшла друком стаття А.Загродського «До методики використання підручника української мови в середній школі», в якій автор обґрунтовує роль підручника в навчально-виховному процесі школи, окреслює різноманітні прийоми роботи з підручником.

Борис Дмитрович Грінченко -український письменник, лексикограф, педагог, фольклорист. Брав участь у розбудові української літературної мови, виступаючи за чистоту її наддніпрянської основи. Розробив найдосконаліший для свого часу правопис, яким надруковано „Словарь української мови” і який лежить в основі сучасного українського правопису.	Створення шкільних підручників з мови та читання, словників   Основні праці: „Українська граматика до науки читання і писання” (1907), „Рідне слово. Українська читанка” (1917) та ін.
Іван Іванович Огієнко –український мовознавець, історик, джержавний діяч. У колі його наукових інтересів були проблеми історії, культури української мови, проблеми українського правопису.	дослідження проблем історії, культури української мови, питань українського правопису   Основні праці: „Рідна мова в українській школі” (1907, 1917), „Українська граматика. Основи українського правопису: Підручник” (1918, 1921)

4. Розвиток методики навчання української мови у вищій школі України в другій половині ХХ століття. Аналіз методичної спадщини видатних науковці в

Характерною особливістю цього періоду є наявність перспективних спроб показати наукові основи викладання граматики у школі, а також зв′язок опанування граматики з освоєнням інших сторін мови. Деталізувалися навчальні програми з української мови, конкретизувався зміст дисципліни. Як наслідок, якість навчання мови поліпшилась за рахунок свідомого засвоєння правил граматики і вміння використовувати їх у практиці. Це призвело до підвищення культури усного та писемного мовлення, і, відповідно, до покращення орфографічної, пунктуаційної та стилістичної грамотності. Проте у викладанні української мови мали місце негативні моменти, обумовлені невмінням учителів пов′язати теорію з практикою.

На часі було створення методичної системи, яка б допомогла розв′язати завдання:

· обґрунтувати зміст мовного матеріалу для кожного класу;

· створити підручник з методики української мови, який би відповідав тогочасним запитам методичної науки;

· піднести рівень викладання мови у початкових класах з метою удосконалити засвоєння матеріалу у 5-10 класах;

· створити відповідну методику занять для середньої школи.

Так, у 1953р. виходить посібник В.І.Масальського «Питання методики викладання граматики, правопису і розвитку мови учнів». Автор зробив спробу створити систему методичних прийомів, які забезпечували б міцне засвоєння учнями найважливіших теоретичних відомостей, вироблення практичних умінь та формування навичок, а відтак піднесення грамотності.

Значною прогалиною в історії методичної думки до 1955р. була відсутність посібників, які б допомагали викладачам і студентам педагогічних інститутів в організації практичних занять. Дещо поліпшили ситуацію посібники: «Збірник вправ з сучасної української мови» І.Г.Чередниченка (1957), «Українська мова для педагогічних училищ» О.М.Пархоменка (1958).

У 1961р. відбувся захист першого в Україні дисертаційного дослідження на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук на тему: «Викладання фонетики і граматики української мови в восьмирічній школі» (554стор.). На його основі автор А.П.Медушевський видав у 1962 році навчальний посібник. Праця була на часі й сприяла піднесенню мовної грамотності і фахового рівня вчителів і студентів.

Володимир Іванович Масальський – український мовознавець, методист, доктор педагогічних наук, професор	розробка навчального посібника з методики викладання української мови Основні праці: „Питання методики викладання граматики, правопису і розвитку мови учнів” (1953), „Методика викладання української мови у середній школі”(1962)
Іван Степанович Олійник –український мовознавець, методист, кандидат філологічних наук, професор Запорізького державного університету.	розробка навчального посібника з методики викладання української мови, укладання словника лінгвістичних термінів Основні праці: „Методика роботи з розвитку мови в У-УІІ класах” (1964), „Методика викладання української мови в середній школі” (1979)
Олександр Михайлович Біляєв –український мовознавець, методист, доктор педагогічних наук, член-кореспондент АПН України.	Автор праць з теорії і практики навчання української мови, шкільних підручників з української мови, посібників для учителів Основні праці: „Розвиток методики мови в радянський період” (1953), „Шляхи підвищення ефективності уроку української мови в 5-8 класах” (1967), „Сучасний урок української мови” (1981), „Методика вивчення української мови в школі” (1987), „Лінгводидактика рідної мови” (2005)
Сергій Іванович Дорошенко –український мовознавець, методист, доктор філологічних наук, професор	створення підручникової бази підготовки вчителя початкової школи Основні праці: „Вступ до мовознавства” (1974), „Методика викладання української мови” (1992)

У 1984 р. уряд прийняв рішення про реформування загальноосвітньої та професійної школи. В державному масштабі середня школа стала 11-річною. У зв’язку з цим почалася активна робота щодо розробки методики підготовки студентів педагогічних навчальних закладів до роботи з дітьми шестирічного віку, видання необхідних навчально-методичних посібників, інструктивно-методичних матеріалів тощо. Провідні ВНЗ України здійснювали експериментальну перевірку форм і методів навчання і виховання молодших школярів за умов вступу до школи на рік раніше. Розпочалася безпосередня підготовка вчителів до роботи з шестилітками. Означені реформації позначилися на змісті методичної підготовки майбутніх учителів початкової школи, в якому з’явилися додаткові спеціалізовані курси, або факультативи (наприклад, “Організація навчання і виховання дітей шестирічного віку”). Таким чином, у зміст мовної підготовки були включені окремі питання, пов’язані з шкільною зрілістю дошкільнят, зокрема соціальною та інтелектуальною зрілістю.

Подальші централізовані заходи, пов’язані з модернізацією вищої та середньої педагогічної освіти, знайшли вираження в “Основних напрямах перебудови вищої та середньої спеціальної школи” (1987 р.). Цей документ був орієнтований на демократизацію й гуманізацію освітніх процесів і дозволив деяким педагогічним ВНЗ УРСР варіативно реалізовувати фахову підготовку за рахунок експериментальних навчальних планів, затверджених Міністерством освіти СРСР.

Проголошення Україною незалежності активувало потребу перетворень й в освітній галузі. Правовою основою для побудови національної системи освіти України став Закон “Про освіту” (1991 р.), який уже діяв на момент проголошення суверенітету. На його основі Міністерство освіти України прийняло “Програму розвитку народної освіти України на перехідний період (1991-1995 рр.)”, пріоритетними принципами якої стали національні цінності й інтереси, орієнтація на всебічний розвиток людської особистості як найвищої цінності суспільства, впровадження здоров’язберігаючих технологій, а також наступність і безперервність освіти. Методологічні новації і зміни в змісті й структурі загальної середньої освіти в черговий раз стимулювали потребу перегляду організаційно-методичних і змістовних засад професійної підготовки майбутніх учителів початкових класів.

5. Сучасний процес удосконалення методики навчання української мови у вищій школі України. Аналіз методичної спадщини видатних науковці в

Важливість і необхідність модернізації підготовки педагогічних кадрів були закріплені й на законодавчому рівні. Зокрема, в Державній програмі “Вчитель” (2002 р.), спрямованій на розв’язання проблем із підготовкою, професійною діяльністю та післядипломною освітою педагогічних працівників, підвищення їх фахового рівня, наголошується: “Потребує оновлення зміст педагогічної освіти, зокрема стосовно забезпечення випереджувального спрямування підготовки педагогічних працівників, оптимального співвідношення між професійно-педагогічною, фундаментальною та соціально-гуманітарною підготовкою вчителя. Необхідно ліквідувати розрив між змістом педагогічної освіти і досягненнями педагогічної науки та практики, здійснювати наукове супроводження інноваційних технологій”. Потреба кардинальних змін у первинній і післядипломній професійній освіті вчителя актуальною проблемою часу освітніх реформацій в незалежній державі проголошується і в “Концепції загальної середньої освіти” (2001 р.). Цей документ визначає наступну домінанту в фаховій підготовці: “… напрямок професійної переорієнтації вчителя – від просвітництва до здійснення життєтворчої та культурологічної місії, від маніпулятивної, авторитарної педагогіки до педагогіки особистісно зорієнтованої, педагогіки співробітництва”.

Новації, стимульовані сучасними освітніми реформами, попри вирішення численних організаційних проблем, вимагають переосмислення змісту професійної підготовки у педагогічних ВНЗ, який має насичуватися спеціальними знаннями, вміннями і навичками побудови науково обґрунтованої суб’єкт-суб’єктної взаємодії вчителів і вихователів дошкільних закладів із дітьми 5-6-річного віку поза межами специфічної вузької компетенції в рамках власного фаху. Ціннісним пріоритетом такої взаємодії, в першу чергу, мають стати аспекти забезпечення наступності навчально-виховних впливів в освітньому середовищі закладів дошкільної і початкової мовної освіти, початкової та основної мовної підготовки школярів, наскрізної реалізації ліній особистісного і пізнавального розвитку дітей.

Микола Самійлович Вашуленко –український мовознавець, методист, доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України.	Наукова діяльність пов’язана з проблемами теорії і методики навчання української мови в початковій школі. Автор понад 150 наукових праць, букварів для шкіл з українською та російською мовами навчання, підручників з рідної мови (1-4 кл.), навчальних посібників, методичних посібників для вчителів. Основні праці: „Українська мова і мовлення в початковій школі” (2006), „Орфоепія і орфографія в 1-3 класах” (1982), „Методика навчання української мови в початковій школі” (2011)
Олександра Яківна Савченко –український дидакт та методист, доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України	За її наукового керівництва підготовлено Концепцію державних стандартів загальної середньої освіти, Концепцію початкової освіти, Державні стандарти для початкової і основної школи. Чимало гостроактуальних питань, пов’язаних із модернізацією шкільної освіти, висвітлено у першій в Україні „Методиці читання у початковій школі”, „Навчання і виховання учнів 1, 2 класу” та фаховій періодиці Основні праці: „Дидактика початкової школи” (1997), „Сучасний урок у початкових класах”, „Виховний потенціал початкової освіти” (2009).
Ольга Назарівна Хорошковська –український педагог, методист, доктор педагогічних наук, професор	Розвиток української мови і мов етнічних меншин, що мешкають в Україні; інтеграція мовно-літературного матеріалу; розробка нових програм та підручників Основні праці: „Лінгводидак-тична система початкового навчання української мови у школах з російською мовою викладання” (2000), „Особливості вивчення української мови у початкових класах шкіл з російською мовою навчання: Програма педагогічних ВНЗ” (1984), „Буквар” (2004), „Дошколярик” (1996)
Наталія Василівна Гавриш –український методист, доктор педагогічних наук, професор Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка.	Фахівець з проблем дошкільної лінводидактики, автор оригінальної методики розвитку словесної творчості дітей. Основні праці: „Розвиток мовленнєвої творчості у дошкільному віці” (2001), „Художнє слово і дитяче мовлення” (2005), „Методика організації художньо-мовленнєвої діяльності дітей у дошкільних навчальних закладах” (2006), „Дошкільна лінгводидактика” (2007)
Лариса Олександрівна Калмикова –український психолінгвіст, доктор психологічних наук, професор Переяслав-Хмельницького державного університету ім. Г.С.Сковороди, член-кореспондент Міжнародної академії наук педагогічної освіти	Визначення змісту й методики розвитку мовленнєвої діяльності дітей дошкільного і молодшого шкільного віку в умовах наступності системи освіти, теоретико-методична підготовка педагога до навчально-розвивальної діяльності з дітьми. Основні праці: „Формування мовленнєвих умінь і навичок у дітей: психолінгвістичний та лінгвометодичний аспекти” (2003), „Психологія мовлення і психолінгвістика” (2008).
Валентина Олександрівна Мартиненко –український методист, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Інституту педагогіки АПН України	Автор праць з проблем формування читацької самостійності молодших школярів, співавтор програми для початкової школи з курсу „Читання” (2006), „Літературне читання” (2011)
Лариса Олександрівна Варзацька –український методист, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Інституту педагогіки АПН України	Автор праць з методики навчання української мови, шкільних підручників „Рідна мова й мовлення” для 1-3 (4) кл. (1996-1997), науковий керівник проекту „Особистісно-орієнтоване навчання української мови та літератури” (2005-2010). Основні праці: „Рідна мова й мовлення: Розвивальне навчання в початкових класах” (2004), „Інтегровані уроки рідної мови і мовлення в початкових класах” (2000).