Передумови утворення СРСР

1деологічні. Жовтнева революція 1917 року призвела до розпаду Російської імперії. Виникла дезінтеграція колишнього єдиного державного простору, що проіснувало кілька століть. Більшовицька ідея світової революції і створення в майбутньому Всесвітньої Федеративної Республіки Рад форсувала новий обєднавчий процес. Активну роль у розгортанні обєднавчого руху зіграла РРФСР, влада якої були зацікавлені у відновленні унітарної держави на території колишньої Російської імперії.

Політичні. У звязку з перемогою радянської влади на основній території колишньої Російської імперії виникла ще одна передумова обєднавчого процесу - єдиний характер політичного ладу (диктатура пролетаріату в формі Республіки Рад), подібні риси організації державної влади і управління. У більшості республік влада належала національним комуністичним партіям, що входили до складу РКП (б). Нестійкість міжнародного становища молодих радянських республік в умовах капіталістичного оточення також диктувала потребу в обєднанні.

Економічні та культурні. Потреба до обєднання диктувалася також спільністю історичних доль народів багатонаціональної держави, наявністю багаторічних економічних і культурних звязків.

Між окремими районами країни історично склалося економічний поділ праці: промисловість центру постачала райони південного сходу і півночі, отримуючи натомість сировина - бавовна, ліс, льон; південні райони виступали основними постачальниками нафти, камяного вугілля, залізної руди і т.д. Значення цього поділу зросла після закінчення громадянської війни, коли постало завдання відновлення зруйнованого господарства і подолання економічної відсталості радянських республік. У національні республіки і області з центральних губерній переводилися текстильні та шерстяні фабрики, шкіряні заводи, друкарні, посилалися лікарі, педагоги. Прийнятий у 1920 р. план ГОЕЛРО (електрифікації Росії) також був розрахований господарський механізм усіх районів країни.

Основні принципи національної політики Радянської влади сприяли обєднавчим процесам. Вони включали в себе:

- Принцип рівності всіх націй і народностей,

- Визнання права націй на самовизначення,

які були проголошені в Декларації прав народів Росії (2 листопада 1917 р.) і Декларації прав трудящого і експлуатованого народу (січень 1918 р.). Вільним і недоторканними оголошувалисявірування, звичаї, національні та культурні заклади народів Поволжя і Криму, Сибіру і Туркестану, Кавказу і Закавказзя, що викликало зростання довіри до нової влади не тільки з боку інородців Росії (що складали 57% населення), але й у країнах Європи та Азії. У рамках Раднаркому було створено посаду наркома у справах національностей, який очолив 1. В. Сталін. Відповідні структури зявилися в складі ЦК РКП (б) Донбюро, Средазбюро, Туркбюро, Кавбюро.

У грудні 1917 р. право на самовизначення отримали Польща та Фінляндія. На всій решті території колишньої Російської імперії перебували при владі національні уряди (у їхньому числі, Українська Центральна Рада, Білоруська соціалістична Громада, тюркська партія Мусават в Азербайджані, казахська Алаш та ін) протягом Громадянської війни вели боротьбу за національну самостійність.

Юридичне оформлення СРСР. Декларація і договір.
28 грудня 1920 р. було підписано договір між РСФРР і УСРР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але за допомогою об’єднаних наркоматів партійна влада активно втручалась у внутрішні і зовнішні справи України. Фактично формувалась унітарна держава – Росія, яка просто включала в себе Україну.
30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Большого театру відкрився І Всесоюзний з’їзд рад. Він ухвалив рішення про утворення СРСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Чотири республіки утворили єдину союзну державу. До системи центрального управління входили союзні, союзно-республіканські та республіканські наркомати. Було обрано ЦВК у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Доопрацювання договору і Декларації продовжувалося в 1923 році,коли було створено комісію по розробці Конституції.
Політика Росії щодо України мала загарбальний характер, вона була встановлена на перетворення українських земель в російські, на встановлення радянської влади в Україні.

133.Перша кодифікація радянського законодавства — загальна назва кодифікаційних робіт, здійснених в УСРР, РСФРР та інших радянських республіках у 20-і pp. Була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу на революційну законність, проголошеного з переходом до нової економічної політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших післяреволюційних років. Кодифікація зумовлювалася необхідністю зафіксувати в систематизованому вигляді прав, форми нових сусп. відносин, а також внутр. потребами системи радянського законодавства (наявністю у ній істотних суперечностей, прогалин тощо). Підготовка нових кодексів розпочалася напередодні Генуезької конференції 1922 і певною мірою пов'язувалася також з можливим вступом рад. республік до світ, співтовариства. Перші підготовчі заходи щодо збору та узагальнення матеріалів для майбутньої широкої кодифікації були здійснені в УСРР ще в березні 1920. Активні ж кодифікаційні роботи розпочалися лише в кінці 1921. За 2—3 роки створено кодекси та ін. рівнозначні їм законод. акти з осн. галузей рад. права: Кримінальний кодекс УСРР 1922, Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922, Положення про судоустрій УСРР 1922, Цивільний кодекс УСРР 1922, Земельний кодекс УСРР 1922, Кодекс законів про працю УСРР 1922, Кодекс законів про народну освіту УСРР 1922, Закон про ліси УСРР 1923, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1924, Тимчасові будівельні правила УСРР 1924, Ветеринарний кодекс УСРР 1925, Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925. Стрімке зростання загальносоюзного законодавства, прийняття Конституції СРСР 1924, відповідні зміни до Конституції УСРР 1919, а головне — зміни в сусп. відносинах у зв'язку з завершенням відбудов, періоду і проголошенням курсу на індустріалізацію та колективізацію країни породили в 1926—27 другу хвилю кодифікації. У цей час прийнято: Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926, Адміністративний кодекс УСРР 1927, Кримінальний кодекс УСРР 1927, нову редакцію Крим.-процес, кодексу УСРР, а також внесено значні системні зміни до Зем. кодексу. На останньому, третьому, етапі кодифікації вже в умовах поступової відмови від непу Тимчасові буд. правила замінив Статут цивільного будівництва УСРР 1928, прийнято Гірничий кодекс УСРР 1928, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1929 і нову ред. Положення про судоустрій УСРР. Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929—30 семитомника

Отже, незважаючи на зовнішню схожість з буржуазними кодексами, радянське зак-во 20-х рр. міцно стояло на сторожі «інтересів диктатури пролетаріату». А текстуально однакові статті рад. і західно-європ. кодексів використовувалися з різною класовою метою, у діаметрально відмінних соціальних умовах і застосовувалися судами, шо стояли на принципово різних позиціях. Водночас цей процес об'єктивно відповідав тим істор. соціально-екон. умовам, що склалися у період непу. Кодифікація створювала більш ліберальний режим, суттєво розширювала права й свободи особистості, забезпечувала певну стабілізацію супільства, відбивала в законодавстві той «переворот у поглядах на соціалізм», який відбувся у зв'язку з переходом до непу.

134.друга кодифікація українського радянського законодавства 1958-1984

Розпочалася активна кодифікаційна робота на «двох рівнях»: союзні органи визначали основи законодавства в певній галузі, а в республіках розробляли відповідні кодекси (така практика, однак, не була новою, вона усталилася ще з моменту утворення СРСР). Це забезпечувало системність і єдність рад. законодавства, цьому сприяла також процедура т. зв. консультування проектів респ. кодексів у Президії ВР СРСР, вона давала змогу виявити відмінності того чи ін. проекту від проекту рос. кодексу та підготувати висновок про їх доцільність чи недоцільність. Висновок про небажаність відмінностей робився насамперед тоді, коли розбіжності могли зашкодити загальнодерж. інтересам, інтересам ін. республік або інтересам громадян незалежно від місця їх проживання. Рекомендації, що давалися республікам, формально вважалися необов’язковими, але практично всі вони враховувалися майже повністю.

Першими в груд. 1958 були прийняті: Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік (єдиний приклад згадки в назві акта про автономні республіки); Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік; Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а також Закон СРСР про кримінальну відповідальність за військ. злочини і аналогічний закон щодо держ. злочинів. З урахуванням цих актів було ухвалено Закон про судоустрій УРСР (30 черв. 1960), Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (25 груд. 1960), Кримінальний кодекс УРСР (28 груд. 1960).

Далі на союзному рівні послідовно були прийняті: Основи цивільного законодавства, Основи цивільного судочинства (обидва – 8 груд. 1961); Основи законодавства про шлюб та сім’ю (27 черв. 1968); Основи земельного законодавства (13 груд. 1968); Основи виправно-трудового законодавства (11 лип. 1969); Основи законодавства про охорону здоров’я (19 груд. 1969); Основи законодавства про працю (15 лип. 1970); Основи водного законодавства (10 груд. 1970); Основи законодавства про народну освіту (19 черв. 1973); Основи законодавства про надра (9 лип. 1975); Основи лісного законодавства (17 лип. 1977). В УРСР були прийняті: Цивільний кодекс УРСР та Цивільний процесуальний кодекс УРСР (обидва – 18 лип. 1963); Кодекс УРСР про шлюб та сім’ю (20 черв. 1969); Земельний кодекс УРСР (8 лип. 1970); Виправно-трудовий кодекс УРСР (23 груд. 1970); Закон УРСР про охорону здоров’я (15 лип. 1971), Кодекс законів про працю УРСР (10 груд. 1971); Водний кодекс УРСР (9 черв. 1972); Закон УРСР про нар. освіту (28 лип. 1974); Кодекс УРСР про надра (25 черв. 1976); Лісний кодекс УРСР (13 груд. 1979).

Певні сфери життєдіяльності в СРСР регулювалися виключно союзним законодавством. Так, існувало 3 загальносоюзних кодекси: Повітряний кодекс СРСР (26 груд. 1961), Митний кодекс СРСР (5 трав. 1964), Кодекс торг. мореплавства СРСР (17 верес. 1968), а також низка кодифікованих актів в ін. формі, наприклад Закон СРСР про заг. військ. обов’язок (17 верес. 1968), Статут внутр. водного транспорту СРСР (затверджений 15 жовт. 1955 РМ СРСР), Статут залізниць СРСР (затверджений 5 квіт. 1964 РМ СРСР) тощо. Важливою віхою в заг. кодифікаційних роботах були: кодифікація конституційного права, прийняття Конституції СРСР 1977 та Конституції УРСР 1978. Надалі пріоритетом законопроектних робіт стало приведення союзного і респ. законодавства у відповідність з чинними конституціями, розроблення нормативних актів, про які безпосередньо йшлося в конституціях, у т. ч. нового Закону про судоустрій УРСР (був ухвалений 5 черв. 1981). Водночас постало питання про логічне завершення кодифікації у своєрідних «кодексах кодексів». Першим кроком до цього стало видання 1975–83 для службового користування «Систематичного зібрання діючого законодавства Української РСР» у 28 т. (аналогічне видання з певним випередженням здійснювалося і на союзному рівні). Підготовка цього зведення тривала ще з 1972. У верес. 1976 офіційно розпочалася робота над Зводом законів СРСР, а в серп. 1978 – над Зводом законів УРСР. У процесі роботи над цими зводами були опрацьовані нові методи систематизації законодавства, що поєднували ухвалення нових актів з консолідацією та інкорпорацією чинного законодавства. Продовжувалася і галузева кодифікація, було прийнято Основи житлового законодавства СРСР (24 черв. 1981) та Житловий кодекс УРСР (30 черв. 1983), а також кодифіковано важливу частину адм. законодавства шляхом прийняття Основ законодавства СРСР про адм. правопорушення (23 жовт. 1980) та Кодексу УРСР про адм. правопорушення (7 груд. 1984). 11 томів Зводу законів СРСР побачили світ протягом 1980–86, а 9 томів Зводу законів УРСР – 1982–88.

Усього в ході другої кодифікації укр. рад. законодавства в УРСР – вона тривала від 1956 до 1988 – окрім багатотомних зведених видань і Конституції, було прийнято, відповідно до 16 загальносоюзних «Основ...», 13 кодексів та 3 закони, що були наслідком неповної, «горішньої» кодифікації. У подальшому всі ці акти зазнали численних змін. Так, на жовт. 1984 у Кримінальний кодекс було внесено понад 340 змін, у Кримінально-процесуальний – понад 270, у Цивільний – понад 70, у Цивільний процесуальний – понад 120. Видозмінені кодекси тривалий час продовжували діяти і в незалежній Україні, а деякі з них і досі зберігають свою чинність (див. Кодифікаційні роботи в незалежній Україні).