Тема 6. Специфіка заїкання як вторинного дефекту

· Особливості заїкання в осіб з нервово-психічними розладами.

· Заїкання у розумово відсталих.

· Специфіка лого- і психотерапії з розумово відсталими дітьми із заїканням

 

6.1. ОСОБЛИВОСТІ ЗАЇКАННЯ В ОСІБ З НЕРВОВО-ПСИХІЧНИМИ РОЗЛАДАМИ

 

В. Ковшиковим були виділені наступні групи осіб у яких заїкання спостерігається на фоні психічних захворювань.

1. Заїкання у хворих із гіперстенічною формою неврастенії, у яких загострена дратівливість, збудливість і афективність, поєднуються з логофобіями та домінуючими думками про заїкання, що зумовлюють труднощі мовленнєвих контактів у широкому колі ситуацій. Їхнє мовлення характеризується систематичними, але нетривалими судомами, до яких залучаються м'язи мовленнєвого апарату та інших частин тіла. Сукупність цих симптомів породжує низку порушень просодики: розриви синтагм, відсутність належних пауз, обмеженість відтінків інтонації. Хворі постійно вживали захисні прийоми, серед яких переважали ті, що спотворювали мовлення емболофразіями в поєднанні зі швидкими супутніми рухами. Виражені загальноневротичні та мовленнєві порушення ускладнювали спілкування цих осіб, і досягнення низки значущих для них потреб і прагнень.

2. Заїкання в осіб із тахілалією визначалось тим, що на особливості заїкання у хворих чинили вплив як загальноневротичні порушення (підвищена роздратованість, збудливість, гіперактивність поведінки), так і порушення, пов'язані з тахілалією. Типові для осіб із тахілалією: знижена увага до якості вимовної сторони мовлення і відсутність виражених переживань щодо свого дефекту. Ускладнення в мовленнєвому спілкуванні у хворих були непостійні та охоплювали незначну кількість ситуацій, логофобії і думки про заїкання виявлялися несуттєво. Проте, протікаючи на тлі загального збудження, занадто швидке мовлення обривалося частими судомами і супроводжувалась руховим неспокоєм, безліччю стрімких і некоординованих рухів. Мовлення представляло собою безперервний потік, в якому страждала виразність вимови та звуковий склад вимовних фраз, логічний і фонетичний наголос, інтонація та інші компоненти просодики. Не зважаючи на складний характер моторних симптомів заїкання, тісно пов'язаних із тахілалією, воно майже не перешкоджало здійсненню життєво важливих для особистості потреб і прагнень.

3. Заїкання при психастенії. У анамнезі цих осіб до виникнення заїкання основну роль серед різних шкідливих чинників відігравали негативні соціально-психологічні впливи. Розвиток і закріплення рис психастенічної вдачі, а також розширення і різке загострення симптоматики заїкання в основному відбувалися в підлітковому та юнацькому віці, тобто в періоди, коли хворі стикалися з новими та складними для них обставинами життя. Виявляючись на тлі недовірливого характеру, симптоматика заїкання характеризувалася низкою особливостей. Моторні симптоми у більшості осіб із заїканням були вираженні несуттєво. На перший план виступали психічні вияви мовленнєвого розладу. У кожної особи спостерігалась логофобія, яка створювала значні перешкоди процесу мовленнєвої комунікації. Кожна ситуація мовленнєвого спілкування викликала у них невпевненість і тривожне очікування невдач. Заздалегідь до майбутнього спілкування в найдрібніших деталях вони обдумували форми поведінки і мовлення. Для маскування мовленнєвого розладу хворі винаходили витончену систему захисних прийомів.

4. Заїкання при неврозі нав'язливих станів. До настання заїкання у більшості хворих спостерігалися явища дратівливої слабкості. Заїканню найчастіше передувала дія психогенних шкідливих чинників. До початку підліткового віку воно проявлялося не сильно, і в цілому, не впливало на мовленнєве спілкування і на ставлення до оточуючих людей. Окрім синдрому нав'язливості та окремих неврастенічних симптомів у хворих не виявлялося жодних характерологічних відхилень. У всіх обстежених проявився типовий зв'язок синдрому нав'язливості з мовленнєвим розладом, нав'язливі стани іншого змісту, як правило, не були виявлені. Мовленнєвий дефект не супроводжувався розгорнутими та глибокими перебудовами в нервово-психічній сфері. Проте у конфліктних ситуаціях у хворих виникали сильні логофобії, які значно ускладнювали мовленнєві контакти та змінювали поведінку осіб із заїканням.

5. Заїкання при істерії. У всіх обстежених ще до виникнення заїкання спостерігалися невротичні порушення та низка характерологічних особливостей. Заїкання наставало внаслідок психотравм одномоментного впливу та активного наслідування заїкання. Мовленнєвий дефект відразу виявлявся, при цьому хворим були властиві підвищена образливість і навіюваність, нестійкість та інфантильність емоційних виявів, хвороблива самозакоханість, недостатність об'єктивної оцінки оточуючих, постійне прагнення звернути на себе увагу, театральність поведінки. Агравація заїкання використовувалася хворими як один із прийомів в системі засобів „театральної поведінки”, і як захисна реакція на конфліктні життєві обставини. В період мовленнєвого спілкування в осіб із заїканням виникали швидкий темп вимови, рухова розгальмованість, манірність мімічних і пантомімічних рухів. У хворих цієї групи не спостерігалося стійкого зв'язку заїкання з будь-якими ситуаціями.

6. Заїкання при „органоневротичних” синдромах. В анамнезі до виникнення заїкання у хворих спостерігалася органічна недостатність мозку, що зумовила виникнення затримки в психомоторному та мовленнєвому розвитку. Заїкання, що виникло на цьому фоні, відразу виявлялося яскраво та ускладнювало спілкування у більшості комунікативних ситуацій. Перебіг його характеризувався швидким зростанням всієї симптоматики та швидким переходом до стаціонарної форми.

Особливості заїкання були пов'язані з органічними ураженнями нервової системи та стійкими особистісними змінами: емоційною слабкістю, іпохондричністю чи підвищеною дратівливістю. Труднощі у встановлені мовленнєвих контактів були постійні. Результатом цього були стійкі логофобії, домінуючі думки про заїкання, іпохондрична фіксація на дефекті. Ці особи переживали глибоке почуття малоцінності, вони вважали себе за відірваних від суспільства; деякі були схильні до суїцидальних думок. Важкі судомні явища у більшості викликали уповільнення темпу мовлення. Порушення просодики посилювалися у хворих із дислаліями та стертими дизартріями. Заїкання створювало значні перешкоди при здійсненні великого кола важливих для особистості потреб і прагнень.

7. Заїкання за відсутності репрезентативних нервово-психічних розладів. Перебіг заїкання відбувався в сприятливих умовах соціального оточення. Внаслідок цього мовленнєвий дефект не перешкоджав спілкуванню і правильному формуванню системи стосунків особистості. Відсутність в осіб із заїканням нервово-психічних розладів сприяла тому, що в симптомокомплексі заїкання домінували моторні порушення, які в цілому не впливали на мовленнєву комунікацію і не перешкоджали реалізації їхніх потреб і прагнень.

У педагогічний аспект усунення заїкання входили: 1) психотерапія, спрямована на перевиховання порушених стосунків осіб із заїканням, на підвищенню можливостей їх саморегуляції, на перебудову поведінки і патологічних рис особистості; 2) логопедична дидактика, що була спрямована на формування правильних навичок мовленєвого спілкування; 3) робота з мікросоціальним оточенням хворих, основним завданням якої було встановлення адекватних міжперсональних стосунків.

Л. Міссуловін у своїй монографії „Патоморфоз заїкання. Зміна картини виникнення і протікання заїкання, особливості корекційної роботи” розглядає наступні групи осіб із заїканням:

1. заїкання у хворих невропатією;

2. заїкання при неврастенії в осіб, акцентуюваних за астеноневротичним типом;

3. заїкання в осіб із неврозом нав'язливих станів і в осіб акцентуйованих за психастенічним типом;

4. заїкання у хворих істеричним неврозом і в осіб акцентуйованих за істероїдним типом;

5. заїкання у хворих епілепсією;

6. заїкання в осіб із психопатією;

7. фізіологічне заїкання.

Заїкання у хворих невропатією є фоном, на якому за несприятливих умов формуються неврози. У мовленнєвому аспекті для цієї групи хворих характерне переважання тяжкого ступеня заїкання. Мовлення, як правило, значно погіршується при спілкуванні зі сторонніми людьми і при зміні звичних умов життя. Але в деяких дітей дошкільного віку, із слів батьків, заїкання нерідко виникає і під час гри наодинці з собою, коли дитина, сильно захоплюючись, починає вголос розмовляти з уявним співрозмовником. Загальним для таких хворих є значне погіршення мовлення внаслідок астенізації нервової системи, викликаної соматичними захворюваннями, порушенням режиму харчування, сну. Мовленнєві труднощі у дітей даної групи у вказаних ситуаціях, як правило, супровожуються вегетативними реакціями, при значному погіршенні мовлення у більшості хворих виникають виражені супутні рухи. У спокійній обстановці мовлення покращується, знижується рівень виявів вегетативних реакцій.

Заїкання при неврастенії в осіб акцентуйованих за астеноневротичним типом. В. Ковальов (1979), зауважує, що в етіології неврастенії у дітей середнього та старшого шкільного віку основна роль належить хронічним психотравмуючим ситуаціям, які найчастіше пов'язані з конфліктами в сім'ї, школі. Клінічні вияви неврастенії (підвищена збудливість, втома, дратівливість, коливання настрою, невпевненість у власних силах, порушення сну, невротичні головні болі, нестійкість уваги), у свою чергу, ще більш ускладнюють перебування підлітків у навчальних закладах і в сім'ї, в яких до них нерідко висуваються підвищені вимоги.У психологічному відношенні в осіб у яких заїкання протікало на тлі неврастенії, не спостерігалось стійкої системи логофобій, за винятком тих випадків, коли психотравмуючі ситуації мали безпосереднє відношення до їх мовлення. У переважній більшості випадків в свідомості хворого домінуючу роль відіграють переживання, пов'язані зі змістом психотравми, розвитком неврастенії. Таким чином, увага цих осіб відволікається від думок про заїкання.

Заїкання в осіб із неврозом нав'язливих станів і в осіб, акцентуйованих за психастенічним типом. Основним симптомом є емоційне напруження, що виявляється в ситуації очікування мовленнєвого зриву, коли хворий не може відмовитися від активного мовлення у тяжких для нього випадках (виступ на зборах, розмова по телефону). Емоції очікування мовленнєвої невдачі, хвороблива фіксація уваги на початку майбутнього мовленнєвого акту, вегетативні порушення, що посилюються в таких умовах (утруднене дихання, тахікардія, пітливість, почервоніння, напруження м'язів тіла, у тому числі артикуляційних м'язів), – все це неминуче привокує мовнленнєвий зрив, нерідко затримує початок мовлення, викликає судоромні супутні рухи.

Заїкання у хворих істеричним неврозом і в осіб акцентуйованих за істероїдним типом. Більшість дослідників С. Гурьєва, Н. Гіндікін В. Ковальов, А. Лічко, А. Свядощ відзначають, що провідну роль у формуванні істероїдних рис вдачі у дитини відіграють соціальні чинники і, перш за все, стиль сімейного виховання за типоом „кумира сім'ї”. В умовах вседозволеності й потурання примхам, до дитини у зв'язку із завданнями виховання і навчання починають пред'являти певні вимоги, до виконання яких вона заздалегідь не була підготовлена. Як відповідь у неї можуть розвиватися різні захисні істеричні реакції (блювота, напади задухи) і зявляється заїкання. Нерідко в таких випадках воно розвивається в результаті конфлікту з близькими, після бурхливої істерики та короткочасної втрати мовлення. У клінічній картині заїкання в істероїдних хворих вже в дитячому віці формується виражена варіабельність ступеня мовленнєвого порушення і його пряма залежність від конкретної ситуації. Наодинці з собою ці хворі не заїкаються. Не відчувають вони виражених мовленнєвих труднощів і в тих випадках, коли оточуючі на їх мовлення не звертають уваги і не виявляють до них особливого співчуття. Але навіть в умовах сім'ї, однієї групи дошкільного закладу, шкільного колективу ці хворі розмовляють по-різному. Мовлення погіршується в спілкуванні з тими людьми, які у зв'язку із заїканням жаліють хворих і зазвичай надають їм різного роду пільги (у сім'ї – всіляко захищають від турбот, в навчальному колективі – менше запитують).

Заїкання у хворих епілепсією. В період формування фразового мовлення без видимих причин у дітей виникає заїкання, яке в короткий термін набуває ознак тяжкого мовленнєвого порушення. До особливостей заїкання цих дітей можна віднести сповільнений темп мовлення, нечіткість артикуляції, монотонність голосу, застрявання на окремих складах і словах, повтори слів і словосполучень, персеверації складів. При цьому „тяжких” звуків і звукосполучень, на яких дитина фіксує свою увагу, у них не спостерігається. У формі заїкання переважає артикуляторно-голосовий компонент, що виражається переважно в тоно-клонічних мовленнєвих судомах. Ритуальні рухи відсутні, а в ситуаціях найбільш виражених мовленнєвих труднощів з'являються супутні рухи голови та рук. При зниженні частоти епілептичних нападів відбувається покращення їх загального стану, і відповідно нормаліється їх мовлення.

Характерні для хворих епілепсією зміни психіки, які посилюються в підлітковому віці (жорстокість, агресивність, егоїстичність, застрявання на негативних емоціях, нестійкість настрою, погане засвоєння програмового матеріалу), ставлять цих дітей в навчальному колективі в особливе положення, нерідко провокують конфліктні ситуації. Конфлікти, не впливаючи безпосередньо на перебіг заїкання, можуть погіршити загальний стан хворих, що, у свою чергу, може негативно позначитися на стані їх мовлення.

Заїкання в осіб із психопатією. Залежно від особливостей виникнення і перебігу цього захворювання хворі психопатією поділяються на різні типи (збудливі, епілептоїдні, істероїдні, нестійкі, шизоїдні). Заїкання у осіб із психопатіями складно подолати, через відсутність критичного ставлення до свого стану і в тому числі до мовленнєвого порушення. Адже вони не фіксують уваги на мовленнєвих труднощах, навіть якщо воно значно виражені. Лікування заїкання у таких хворих не лише втрачає сенс, але й стає неможливим. Усунення психопатичної симптоматики або поліпшення психічного стану хворого в одних випадках, покращує їх мовлення, а в інших випадках, навпаки посилює фіксації на мовленнєвій ваді.

Фізіологічне заїкання. Специфіка цього порушення полягає в тому, що воно найчастіше зустрічається у дітей молодшого дошкільного віку та протікає в легкому ступені. Спостерігається переважно клонічний тип мовленнєвих судом артикуляторної локалізації, темп мовлення в межах норми. У цих дітей спостерігаються невиражені фізіологічні порушення звуковимови, при цьому наявні часті повтори складів, слів, а інколи і невеликих словосполучень. Особливості виникнення і симптоматики даного виду заїкання дозволяють, мабуть, кваліфікувати цей вид заїкання як фізіологічні ітерації. Деякі автори (Johnson W., 1955) вважають, що ітерація властива 80 % дітей в період активного формування у них фразового мовлення, фізіологічні запинки – це наслідок того, що розвиток мислення випереджає розвиток мовленнєвих можливостей дитини.

 

6. 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗАЇКАННЯ В ОСІБ З РОЗУМОВОЮ ВІДСТАЛІСТЮ

Враховуючи, що при виражених ступенях інтелектуального недорозвитку компенсаторні можливості значно нижчі, ніж в осіб із легкими ступенями олігофренії (Е. Кириченко, Б. Ледєньов, 1979). Нижче ми говоритимемо про дітей із заїканням, в яких в основному спостерігається розумова відсталість у ступені дебільності.

В результаті комплексного обстеження дітей з дебільністю в яких вторинним дефектом є заїкання були збираються докладні анамнестичні відомості. При логопедичному обстеженні цих дітей увага звертається на наступні особливості мовленнєвого розвитку (терміни появи гуління, лепету, перших слів і фраз, вік і причини, із слів батьків, виникнення заїкання, своєрідність фонематичного аналізу та синтезу, голосу, артикуляційного апарату, наявність порушень звуковимови). Досліджуються різні види мовлення: самостійне, читання (для старших школярів), автоматизоване, ритмізоване, зв'язне, шепітне. Встановлюється тип і локалізація мовленнєвих судом, наявність супутніх і ритуальних рухів, перевірявся темп мовлення і загальні моторні навички, встановлювався тип мовленнєвого дихання. Проводиться дослідження нейропсихологічних проб (стан орального та динамічного праксису за О. Лурією, Д. Озерецьким) і проб на приховану ліворукість. В результаті комплексного обстеження виявляється низка особливостей, характерних для цієї групи осіб із заїканням.

Основна ознака осіб зі зниженим інтелектом у яких вторинним дефектом є заїкання від розумово повноцінних дітей із заїканням, полягає в тому, що мовленнєві розлади дітей з олігофренією тісно пов'язані в переважній більшості випадків із затримкою психофізичного, мовленнєвого розвитку і з порушенням моторики.

Як правило, рухи дітей із олігофренією погано координовані, темп рухів порушений: порушені також плавність, ритмічність загальних і артикуляційних рухів, спостерігаються виражені порушення динамічного та орального праксису; у 75% випадків виявляється прихована ліворукість.

При обстеженні мовлення і з'ясуванні історії виникнення мовленнєвих розладів у дітей була виявляється наступні особливості: мовлення 22 осіб із 28 обстежених розвивається з великою затримкою (перші слова з'являються після двох років, фразове мовлення – до 3-4 років) у цих же 22 осіб спостерігалися різні форми дизартрії (Л. Міссуловін). За даними анамнезу, заїкання в обстеженої групи дітей з'явилося не в 3-5 років, що завжди притаманно дітям із нормальним інтелектуальним розвитком, а пізніше, у віці 5-8 років. Порушення розвивалося не в гострій формі, а факт виникнення заїкання батьки в багатьох випадках не пов'язували з будь-якими причинами.

Отже, заїкання у дітей зі зниженим інтелектом виникає зазвичай без психогенних „пускових механізмів”, а як системне порушення мовлення органічного генезу. Проте можна також спостерігати випадки виникнення заїкання у даної категорії хворих і в результаті тривалої психотравмуючої ситуації на тлі розвитку астеноневротичної симтоматики. Поява заїкання у дітей зі зниженим інтелектом збігається з періодом формування у них складних логіко-граматичних конструкцій. При обстеженні з'ясовується, що у більшості дітей словниковий запас бідний, мовлення аграматичне, у багатьох спостерігаються порушення фонематичного слуху, переважання конкретних форм мислення.

Обстеження також показує, що в більшості дітей внаслідок прискорених або уповільнених рухових навичок змінений темп мовлення; спостерігається слабке, поверхневе дихання, напружений, погано модульований голос; нечітка, змазана артикуляція звуків мовлення, порушення вимови, ускладнення при повторенні низки автоматизованих слів, ослаблена механічна пам'ять, схильність до мовленнєвих штампів.

У зв'язку з цим, логопедична робота, спрямована на подолання заїкання у дітей із легким зниженням інтелекту, в окремих випадках проходить навіть успішніше, ніж з дітьми із заїканням з нормальним інтелектуальним розвитком у яких спостерігаються виражені вторинні логоневротичні реакції (страх мовленнєвого спілкування, фобії окремих „тяжких” звуків мовлення, захисні ритуальні, нав'язливі рухи).

Діти із заїканням із легким ступенем дебільності, відрізняються підвищеною навіюваністю порівняно з дітьми зі збереженим інтелектом, вони не аналізують свої відчуття, не ставлять під сумнів вимоги лікарів і логопеда. Все те, що суттєво заважає хворому в якого заїкання є первинним дефектом – вагання щодо ефективності лікування і логопедичних занять, постійний аналіз своїх переживань, хворобливе ставлення до мовленнєвих невдач в лікувально-профілактичній роботі з хворими зі зниженим інтелектом відсутні або менш виражені.

 

6. 3. СПЕЦИФІКА ЛОГО- І ПСИХОТЕРАПІЇ З РОЗУМОВО ВІДСТАЛИМИ ДІТЬМИ ІЗ ЗАЇКАННЯМ

У зв'язку з вищезазначеним, комплексний медико-педагогічний процес усунення заїкання у дітей і підлітків зі зниженим інтелектом має низку специфічних особливостей. Дитячим психіатром призначаються хворим лікувальні препарати, які відповідають симптоматиці та психологічним особливостям кожного конкретного пацієнта (стимулюючі психічний розвиток, протисудомні, седативі засоби та ін.), дитина направляється на фізіотерапевтичні та водні процедури.

Методичні прийоми логотерапії передбачають не лише подолання заїкання у дітей зі зниженим інтелектом, але й розвиток їх мислення, мовлення в цілому, оральної, дрібної і загальної моторики.

Вже на ранніх етапах логопедичних занять (робота проводиться в невеликих групах по 3-4 людини, курсами по 6-8 місяців, три рази на тиждень). Перш за все в процесі корекційної роботи доцільно зосереджувати увагу на розвиток моторних навичок дітей. Ці форми корекційної роботи можна поділити на 3 основних групи.

1. Розвиток загальної моторики. Застосовуються вправи, що передбачають виховання у дітей гальмівного процесу (що особливо важливо для збудливого типу дітей), координації, плавності. Таким чином, за рахунок поступового початку корекції темпу мовлення, плавності, сили голосу, чіткої артикуляції та ін.

2. Розвиток дрібної моторики пальців рук. Цей блок включає наступні вправи: відбиття пальцями по столу заданого ритму, перерахунок великим пальцем решти пальців руки, сортування великих і дрібних гудзиків, одночасні дії обома руками („реципрокна проба” за О Лурією). Враховується той факт, що серед дітей велика кількість амбідекстрів і прихованих ліворуких, обидві руки тренуються рівномірно.

3. Розвиток оральної моторики та тонких рухів язика. Ця група вправ фахівцям добре відома. Вони продовжують систематично проводити вказані вище вправи, розпочинають відпрацьовувати якості здорового мовлення на „еталонах” – низці звуків, цифр, автоматизованих відрізаках слів, при читанні напам'ять простих і ритмічних віршів. Одночасно проводиться робота з корекції звуковимови. Якщо звук поставити не вдається або поставлений звук дитина не може автоматизувати в мовленні, варто вимагати від дитини говорити як можна чіткіше в межах її можливостей.

Подальша логопедична робота передбачає введення натренованих на „еталонах” якостей плавного мовлення в прості фрази, які складаються разом із дітьми. Одночасно проводяться заняття з розширення словника та подолання аграматизмів у дітей. Вони навчаються синтаксично правильно оформляти фразу, правильно вживати в мовленні відмінкові закінчення, закінчення дієслів, вчаться чітко відповідати на запитання і задавати їх. Мовленнєвий матеріал для логопедичних занять підбирається з урахуванням віку, класу і ступеня розвитку дитини. Як правило, можна використовувати теми поточних уроків з української мови, читання, історії, географії. При тренуванні діалогічного мовлення розумово відсталі діти з вторинним заїканням утворюють мовленнєві шаблони, засновані на механічному запам'ятовуванні певного мовленнєвого матеріалу. Застосування мовленнєвих шаблонів, стереотипів не вимагає від дітей посиленої роботи думки, а з іншого боку, удаючись до цих шаблонів, вони намагаються формально задовольнити вимоги фахівця, тобто йдуть по лінії найменшого опору.

Заняття аутогенним тренуванням, що вимагають правильного розуміння механізмів м'язової релаксації і самонавіювання, значних вольових зусиль, самодисципліни, для розумово відсталих пацієнтів варто замінити вправами на розслаблення м'язів тіла. У зв'язку з інтелектуальними та особистісними властивостями цієї категорії дітей. Ці вправи вводяться в середину логопедичного заняття з метою переключення уваги дитини та надання їй можливості відпочинку від мовленнєвої роботи. Для молодших школярів у вправах з релаксації з успіхом застосовуваються елементи гри. Наприклад: „птахи летіли, летіли, на голову сіли” (розслабленими руками діти махають над головою, потім опускають їх на голову); „головка хоче відпочити, опустилася на груди”. При виконанні цієї вправи, можна ввести елементи навіювання: „Я відпочиваю, мені зручно та добре, я говорю голосно, чітко й красиво. Я розмовляю так на логопедичних заняттях, в школі та удома”. Для підлітків вказані вправи трохи ускладнюються (помахи руками над головою, потім руки опускаються вниз одночасно з нахилом тулуба вперед і з активним видихом). Під час відпочинку підлітки сідають у крісло, упираються ліктем на спинку, на 2-3 хвилини можуть закрити очі. Формула навіювання поступово ускладнюється, і починає включати елементи мовленнєвого спілкування: „...Я абсолютно не соромлюся заїкання, спокійно говорю на уроках і вдома, лікування мені допомагає, я завжди прагну говорити так, як говорю на логопедичних заняттях”.

Під час читання і переказів текстів одночасно з корекцією мовлення проводиться ретельна словникова робота, яка сприяє загальному розвитку дітей і виробляє у них стійкіші правильні мовленєві навички.

На цьому етапі занять як матеріал, використовуються дидактичні посібники для молодших класів масової школи. Так, за допомогою посібника А. Воскресенської „Таблиці про форму, величину і розташування предметів”, тренується і покращується мовлення дітей, закріплюється у них поняттяя „вгорі”, „внизу”, „середина”, „справої і злівої сторони”, „коло”, „овал”, „трикутник”, „великий – маленький”, „більше –менше”, „високий – низький”, „короткий – довгий” та ін.

Для тренування мовлення і формування уміння у дітей зі зниженим інтелектом із заїканням порівнювати предмети (одяг, меблі, інструменти, посуд), виділяючи в них істотні ознаки, групувати предмети за спільними ознаками, проводяться узагальнення та інші нескладні логічні операції. При цьому можна використовувати „Наочний матеріал для психолого-педагогічного обстеження дітей в медико-педагогічних комісіях” С. Забрамної.

Доцільно проводити з невеликими групами дітей прогулянку містом. Під час прогулянок дітям давати різні мовленнєві завдання. Разом із батьками відвідувати музеї. Під час екскурсій до музею, задавати дітям запитання за картинами (вибирати переважно пейзажі та натюрморти), закріплювати теми, що минули на заняттях: „Пори року”, „Тваринний і рослинний світ”, „Фрукти і овочі”, „Посуд”, „Диференціація предметів за формою, величиною, матеріалом”. Подібні екскурсії не лише збагачують дітей новими для них знанннями та уявленнями, але й тренують їх мовлення і розвивають у них елементи абстрактного мислення, дають жвавий, цікавий матеріал для бесід і майбутніх занять.

Враховуючи, що у дітей, із заїканням, зі зниженим інтелектом, як правило, немає великого стимулу, бажання подолати свій мовленнєвий недолік, не варто розраховувати на постійну самостійну роботу дітей. У зв'язку з цим, логопеду необхідно регулярно розмовляти з батьками, покладаючи на них керівництво та контроль над мовленнєвою роботою дітей в домашніх умовах.