2017-11-01
122
Всі чули про аварію на ЧАЕС, але мало хто на ній бував. Я ніяк не міг зрозуміти, чому люди, з інших країн, приїздять до Прип’яті, а ми, хто живе в декілька сотень кілометрів від зони, не їздимо туди. Типу радіація, типу стрьомно, типу кабани-вовки-лосі… «Да в жопу все» - вирішив я для себе, пошарився в неті – та й нарив декілька турів до зони. Вибрав, підписався, оплатив… Почекав декілька тижнів – і ось він – день нашого від’їзду до зони відчуження…
7:45, субота, м. Мінська. Я зі своїм чуваком стоїмо біля цього клятого МакДака. Я починаю потроху психувати, так як нашого автобуса, який повинен нас, по плану, відвезти до Прип’яті, ні де не було видно, хоча й домовлялися, що нас будуть чекати з 7:30 до 8:00. За 5 хвилин до запланованого від’їзду, ці сцуки все ж приїхали! Одразу, от так як двома пальцями стукнув, з’явилося куча патлатих чуваків в шкіряному прикиді, ще пару в військовому камі – одним словом – чуваки пересталкерили! Були звісно й нормальні – звичайні штрішки зі своїми чіками (одна мене просто «покорила» своєю оригінальністю – юпочка та шпильк… і зону!.. Ну-ну…).
Виїхали на пів години пізніше, але все ж таки виїхали. Екскурсоводи наші були Андрій та Юля, які всю дорогу нам розповідали цікаві моменти та ситуації про зону. Від Андрія я по більше дізнався про секретний об’єкт СРСР «Чорнобиль-2», який мене цікавив не менше за саму зону. Ще Андрій пояснив причину нашого запізнення при старті – виявляється з нами повинен був їхати швед, який (суко, нах) проспав. Але через час напруженої та вправності таксиста – це нещастя нас наздогнало! Ми дружно його привітали на нашому борту, а потім ще й добавили «ЛОХ!», але то вже таке… не зрозумів!
КПП «Дитятки», початок 30 км зони. Юля нам всім повидавала марлеві пов’язки, бо мукора би не попустили (минулу групу – на КПП держали час, типу – не по порядку, не по уставу і всьо такое). За 10 хв, сержант перевірив всі паспорти та й підняв шлагбаум – Вилькомен Майн Либен Швайн ин да ЧАЕС!
Не думайте, що нас відразу ж повезли до «саркофагу» - нєєє! До нього ще далеченько! Да й перед ним же одне важливе місце – місто Чорнобиль. А по дорозі до самого Чорнобиля ми бачили декілька покинутих селищ, які вже повністю заросли деревами, кущами та ще якоюсь хуйньою. Саме цікаве, на мою думку, село було – Копачі. Його взагалі не залишилося! Його, в тупу, закопали! Ми бачили лише невеличкі горбики, які, як нам сказали, і є хатами, що були закопані бульдозерами.
Чорнобиль… Хмм, я трохи розчарувався, бо бачив цілком живі висотки, магазини, готель, і навіть клуб та бар! І взагалі, нам сказали, в будні дні тут досить таки людно. Це мене якось трохи засмутило, типу «а де, глядь, та зона тоді?». Але все буде… тільки трохи пізніше!
Отже приїхали ми в центр Чорнобиля – на базу цих тіпочків-екскурсоводів. Нас зустрів Денис – на перший погляд, звичайний барига-воєнний з жорстким запоєм, але то лише на перший погляд. Зайшли до будинку, поміряли на цікавенькому такому збоченому апараті чи бува ми не заражені (всі чисті виявились – аж не цікаво!). А потім Дєня провів нам короткий інструктаж про ЧАЕС, та про 10км зону.
Поїхали далі. Ден теж з нами вирішив прокататись. Побачили пам’ятник Леніну, який вони з принципу не хочуть зносити – типу «дивись, суко, шо твої камуняки натворили, йоб їх нах!». Також заїхали до Св. Ілінської Церкви – єдина церква, яка ще й досі функціонує на території. Хоч нам і казали, щоб ми не заходили до середини – та нас це особливо не спинило. І воно реально круто було – гарно розграфічені стінки в стилі старого Константинополя. Я би сказав – у автора був стиль! (Респект Шаба!). Наступна зупинка була на місцевому стадіоні, на якому були розташовані менше десятка заражених машин, та БТР-ів. А от що мені сподобалось в Чорнобилі, так це – стоянка покинутих кораблів (хоч більшість вже й попиздили на метал). Видовище – ака, ти дивишся на світанок з «крісталом» в руці і Сіарою в обнімку! Це повна буяка! Ржава херня, з трубами, а там ще одна з гвинтами, а он декілька повалених на бік…
Остання зупинка в Чорнобилі була зроблена біля пам’ятника пожежникам, які загинули від мега потужної нахапаної радіації.
Невеличка брейк-пауза в місцевому магазині-кафе-барі-генделі (а мо й притоні-борделі) і вперед на ЧАЕС!
Андрій показав в якій стороні знаходиться «Чорнобиль-2», і додав, що можливо вони все ж таки доб’ються дозволу, щоб проводити екскурсії і там,бо цей об’єкт ще й досі залишається повністю закритий. Через хвилин так 15-20 ми побачили 5 та 6 недобудовані реактори. А проїхавши ще трохи, на обрії з’явився і він – красавець «саркофаг», тобто 3 та 4 реактори. Під’їхали ми на відстань 50 метрів від самого 4-го реактору, тобто ближче вже нема куди (ну, звісно, якщо ти хочеш ще пожити трохи після такої екскурсії!). Видовище – ака, ти дивишся фінал НБА с ящиком «будвайзера» та з Ашанті на дивані. Дозиметр вже розривається від свого гнусного «пі-пі-пі», погода чудова, повітря свіже-свіже! Ну чим тобі не курорт? Пофоткавшись вдосталь – і з «гейгером», який димився від показаної цифри зараженості, і з прапором, і з «саркофагом» на руці.
Потім нас всіх попросили по бистренькому «удалиЦа» до автобуса, бо на нас чекала сама цікава фішка цієї поїздки – Прип’ять!
Пройшовши ще одне КПП (вже прямо на в’їзді) – ми нарешті опинилися в покинутому місті, фатерленді всіх навіжених «стакерів» та «каладайщиків» - Прип’яті. Ще під’їдаючи до центральної площі, мені вже стало дурно від мега емоцій – всі ці дома, всі ці квартирі, все таке закинуте, обграфічене, розбите…
Зупинився наш дер басс на центральній площі Прип’яті – навпроти готелю «Полісся». Вийшов – і охуїв! (звиняюсь – але іншими словами цей стан не описати!) «Полісся», яке я міг бачити в комп’ютерних іграх, на картах, на фотках, максимум через супутник – тепер стоїть переді мною і… манить мене (як Дуліна красні труселя Міхаличя).
Розділилися на три групи по 10 чоловік – Андрій, Юля та Ден вели групи. Ну, ми звісно до Юльки захотіли, та вже все було забито, то ж ми пішли разом з Деном (і як тоді виявилось – не даремно!). Нашим першим об’єктом був… готель «Полісся»! Ден спокійно сказав – лазьте де хочте, то ж ми ломанулись на самий топ (на той балкон з якого чуваки з «каладайки» кемперили лисого терора). «Мать вашу, нах!» - перше, що я зміг вимовити опинившись на балконі готелю. Вид – ака, ти вісиш на ДіДі Вайт Паті і злизуєш сіль для текіли з живота Бійонсі. Під нами виднівся Дім Культури, а в далечині – 4-ий реактор. Ден сказав, що тут, на час аварії, сидів штурман, який командував всіма гелікоптерами, сидів і випасав у бінокль, як там чуваки здихали від радіації… А потім Ден вимочив, сказав, щоб ми на самий дах вилізли готеля! Відкрив нам люк шахти ліфта, і ми вилізли на самий вершок «Полісся» - з відси ми бачили ВСЕ! І ліс, і ЧАЕС, і … ЧОРТОВЕ КОЛЕСО, яким я марив вже 2 роки, так точно! Це було найвище місце Прип’яті, не беручи до уваги дві 16-ти по верхівки-близнюка, до них ми так і не потрапили. Прошвирнувшись по «люксам» та «економкам» готелю – пішли далі, до парку атракціонів, який так ніколи і не робив – його планували відкрити 1-го травня, на свято… але, тут БАЦ – НЄЖДАНЧІК! По дорозі траплялися нори кабанчиків, які тут все порили. Да і взагалі, як Ден сказав, тут дофіна вовків та кабанів. Зрозуміло, що не простих там «сіриків» та «свиняток», а жирних мутанів-маніяків, які хавають людей!
Парк атракціонів виявися не таким вже й великим, яком як я, чомусь, собі його уявляв – Чортове Колесо, «тир», «машинки», да ще дві «качалки» - от і все! Але мені було пох на все – я нарешті побачив колесо – яке так довго хотів побачити!
Далі ми попрямували до Будинку Культури. Так і перебігали – оминаючи пориту землю кабанів, та перестрибуючи мох (бо, він самий радіаційний прикол в зоні!). Б.К. – виявився дуже великим, тому ми навіть трохи загубились. Я забрів до якоїсь конференц-зали, в якій схоже, була якась фото виставка дітей. Стрьомне трохи місце – темно, нікого нема, і ти сам один – дивишся на ці фотки. Нда… прикольно.
З центральної площі – двинули в сторону школи №2. Але ми ж не просто туристи, тому коли інші пішли по прямій дорозі, ми пішли через ресторан, магазин. Цікаво було побачити всі ці столики, стільці, прилавки, «візочки», торгівельні ряди. Вилізли через запасний вихід, який довелося вибивати, бо був зачинений.
Школа №2 мала 4 поверхи, а так як в нас часу було не дуже багато, Ден сказав, що лише 1-й поверх дивимось! Бібліотека – мене вбила – там ще й досі валяються нижки, все перевернуте, стеля проломлена, ряди завалені… Полиставши правила дорожнього руху для 2 класу, ми подумали, що тупо буде, щоб не пробігти шкільними коридорами, і тому бистренько почали обшукувати всі інші поверхи. Знайшли кабінет біології, укр.мови, «гражданской обороны», хімії, математики (хотіли ще знайти музику, але так і не знайшли. Він був на 1-му поверсі! Банально, але ми лохонулись!). За то, ми ще вилізли на дах школи (мрія любого школяра, побувати на даху рідної школи, а ми крутіші – побували в даху школи м. Прип’ять!
Наступний об’єкт – Дитячий Садочок. Двоповерховий, як звичайний дитсад! Але атмосфера – гнітюча. Дитячі ліжечка – матраци, ржаві пружини, розбиті вікна. Та головне – ляльки. «Ляльки Прип’яті» - так я назвав серію фотографій, які зробив. І от тільки ми видерлись на дах дит.садку, як побачили, що наша група вже пішла, і ми залишились самі. Типу треба наздоганяти, типу стрибай з даху, ламай ноги, повзи, відбивайся ковбасним ножем від кабанів, АЛЕ ПОВЗИ, СЦУКО, ПОВЗИ!..
Я ще хотів дуже фсоткати стару жовту телефону будку, але звідкись (як в фільмах жахів – з туману) з’явився наш дер басс і всіх нас «приняли».
Андрій нам захотів показати ще два цікавих місця під кінець – міліцію та «ковш». В міліції було темно шо триндец – типу КПЗ, типу камери, тому там мало що було зрозуміло. Вузький коридор, дофига людей, спалахи фотиків, темнота повніша!
По дорозі др. «ковша» ми побачили Пожежну Частину Прип’яті, але зайти до неї не стигли. І так «ковш» - звичайний собі ковш – яким згрібали радіаційні уламки 4-го! Але «гейгер» казився, як біля «саркофага», тому висновки ми зробили, що «лизнуть ковш» не вийде ні в кого!
А далі було все те саме, тільки швидко і навпаки – ми їхали назад до КПП «Дитятки». На шляху нам зустрілися дві пари лосів, які ліниво переходили дорогу (відстріл тварин в зоні заборонений!).
Перевірившись на радіацію – ми сіли назад до автобуса, та й поїхали до Києва…
Хотілося б наступного разу побачити – лікарню, басейн, горілчаний магазин та звісно ж побувати на даху з однієї 16-ти поверхівки.
Das Ende 16.11.2009
