Жіль Дельоз і Фелікс Ґваттарі

Геракліт

ФРАГМЕНТИ

Вислухавши не мене, а Логос, слід буде визнати: мудрість полягає в тому, щоб пізнати все як одно [50 DK].

Чиї тільки промови я не слухав, ніхто не доходить до того, щоб зрозуміти, що Мудре – від усього віддільне [174 DK].

Тільки одне може бути Мудрим: Думка (гноме), що править Всесвітом [41 DK].

[Геракліт. Фрагменти [Текст] / Геракліт; пер. М.Соневицького // Філос. і соціол. думка, 1991, № 4. - С.152-158.]

Аристотель

МЕТАФІЗИКА

Книга перша

(Фрагменти)

Усі люди від природи прагнуть до знання. Доказом того є потяг до чуттєвого сприйняття: адже ж незалежно від того, чи є від них користь чи нема, їх цінують ради них самих, і більше за всі зорові сприйняття, адже баченню, можна сказати, ми віддаємо перевагу проти інших сприйняттів, не тільки ради того, щоб діяти, але й тоді, коли ми не збираємось що-небудь робити. І причина цього у тому, що зір найбільше сприяє нашому пізнанню і виявляє багато відмінностей.

Здатністю до чуттєвого сприйняття тварини наділені від природи, а на ґрунті чуттєвого сприйняття в одних не виникає пам’ять, а в інших виникає. І тому тварини, що мають пам’ять, більш кмітливі та тямущі, ніж ті, в яких здатності пам’ятати немає, причому кмітливі, але не можуть навчитися всі, хто не спроможний чути звуки, як, наприклад, бджола та дехто ще із такого роду тварин, навчитися ж спроможні ті, хто окрім пам’яті має іще й слух.

Інші тварини користуються у своєму житті представленнями та спогадами, а досвіду причетні мало; людський рід користується у своєму житті також мистецтвом та міркуваннями. З’являється досвід у людей завдяки пам’яті; а саме, багато спогадів про одну і ту ж річ набувають значення одного досвіду. І досвід здається майже однаковим з наукою та мистецтвом. А наука та мистецтво виникає у людей через досвід. Адже досвід створив мистецтво, а недосвідченість – випадок. З’являється ж мистецтво тоді, коли на основі набутих на досвіді думок утворюється один спільний погляд на схожі предмети. <…>

Стосовно діяльності досвід, напевно, нічим не відрізняється від мистецтва; мало того, ми бачимо, що досвідчені досягають успіху більше, ніж ті, хто має відсторонене знання, але не має досвіду. Причина цього у тому, що досвід є знання одиничного, а мистецтво – знання загального, всяке ж діяння і всяке виготовлення відноситься до одиничного, бо ж лікар лікує не людину взагалі, а когось, хто носить яке-небудь ім’я. Тому, якщо хтось має абстраговане знання, а досвіду не має і пізнає загальне, але вміщеного у ньому одиничного не знає, то він часто помиляється у лікуванні, бо лікувати доводиться одиничне. Але все-таки ми вважаємо, що знання і розуміння відносяться більше до мистецтва, ніж до досвіду, і вважаємо тих, хто володіє яким-небудь мистецтвом більш мудрими, ніж тих, хто має досвід, адже мудрість у кожного більше залежить від знання, і це тому, що перші знають причину, а другі ні. Справді, ті, що мають досвід, знають «що», але не знають «чому»; а ті ж, що володіють мистецтвом, знають «чому», тобто знають причину. Тому ми і наставників у кожному ділі шануємо більше, вважаючи, що вони більше знають, ніж ремісники, і мудріші за них, тому що вони знають причини того, що створюється. А ремісники подібні предметам: хоча вони і роблять те або інше, але роблять це, самі того не знаючи; неодухотворені предмети у кожному такому випадкові діють у силу своєї природи, а ремісники – за звичкою. таким чином, наставники більш мудрі не завдяки умінню діяти, а тому, що вони володіють відстороненим знанням і знають причини.

Далі, жодне з чуттєвих сприйняттів ми не вважаємо мудрістю, хоча вони і дають найважливіші знання про одиничне, але вони ні відносно до будь-чого не вказують на «чому», наприклад, чому щось дуже гаряче, а вказують лише на те, що воно – гаряче.

Звичайно через те, що той, хто понад звичні чуттєві сприйняття перший витворив яке-небудь мистецтво, викликав у людей подив не тільки через якусь користь його витвору, але й тому, що є мудрий та величний проти інших. А після того, як було відкрито більше мистецтв, одні для задоволення необхідних потреб, інші – для проводження часу, творців останніх ми вважаємо більш мудрими, аніж творців перших, бо їх знання були спрямовані не на здобуття вигоди. <…>

Таким чином, ясно, що мудрість є наука про певні причини та начала.

Оскільки ми шукаємо саме цю науку, то слід розглянути, які ті причини і начала, що про них наука зветься мудрістю. Якщо розглянути ті судження, які ми маємо про мудре, то, можливо, досягнемо тут більшої ясності. По-перше, ми припускаємо, що мудрий, наскільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожен предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатний пізнати важке і непросто осяжне для людини (бо ж сприйняття чуттями властиве всім, а тому це легко і нічого мудрого у тому нема). По-третє, ми вважаємо, що мудріший у всякій науці той, хто більш точний і більш здатний навчити виявленню причин, і по-четверте, що із наук у більшій мірі мудрість є саме та, котра бажана ради неї самої і для пізнання, аніж та, що бажана ради отримуваної з неї користі, а по-п’яте, та, яка очолює, більшою мірою, ніж допоміжна, адже мудрому належить не отримувати напучування, а наставляти, і не він повинен коритися іншому, але йому – той, хто менш мудрий.

Ось такі судження, що ми їх маємо про мудрість та мудрих. Із вказаного тут знання про все необхідно має той, хто в найбільшою мірою має знання загального, адже у певному смислі він знає все, що підпадає під загальне. Але, мабуть, найважче для людини пізнати саме це, найбільш загальне, адже воно найдальше від чуттєвого сприйняття. А найбільш строгі ті науки, що передусім займаються першими началами: адже ж ті, які виходять із меншого числа передумов, більш строгі, аніж ті, які отримуються на основі додавання. <…>

І тепер, як і раніше подив спонукає людей філософствувати, причому спочатку вони дивувалися тому, що безпосередньо викликає непорозуміння, а тоді, мало-помалу просуваючись таким чином далі, вони питалися про більш значне, наприклад, про зміну положення Місяця, сонця та зірок, а також про походження Всесвіту. Але той, хто недорозуміє та дивується, вважає себе незнаючим (тому і той, хто любить міфи, є у певному смислі філософ, адже і міф створюється на основі дивовижного). Якщо, отже, почали філософствувати, щоб позбутися від незнання, то, очевидно, до знання стали прагнути ради розуміння, а не ради якої-небудь користі. Сам хід речей підтверджує це, а саме: коли виявилось у наявності майже все необхідне, так само як і те, що полегшує життя і завдає задоволення, тоді стали шукати такого роду розуміння. Тож ясно, що ми шукаємо його ні для якої-небудь іншої потреби. І також як вільним називаємо ту людину, яка живе ради самої себе, а не для іншого, точно так само і ця наука єдина є вільна, адже вона одна існує ради самої себе.

[Аристотель. Метафизика [Текст] / Аристотель // Соч. – М.: Мысль, 1976. - Т. 1.]

Проблемне завдання 2

1. Чому Августин припускав, що у філософії міститься певна небезпека?

2. Чим для Августина виправдана мудрість?

Святий Августин

СПОВІДЬ

Книга третя

Частина III

6. І ці студії, що їх називали почесними, мали також свій вихід на форум судових процесів. Я сподівався відзначитися там, де успіх вимірюють брехнею. Таке вже засліплення людей; вони ще й пишаються своєю сліпотою! І я вже верховодив тоді у риторичній школі. Радість моя переходила в гордість, я бундючився через це верхоглядство. Однак я був більше поміркований від інших, Господи, Ти знаєш це, тож я утримувався від «геройських подвигів», що їх допускалися так звані «руїнники» (таку зловісну й диявольську назву вважали за знак доброї поведінки), серед яких я жив.

У своїй власній безсоромності я соромився, що я не такий, як вони; зрештою, я спілкувався з ними, а деколи навіть втішався їхнім товариством. Однак я завжди сахався від їхніх вчинків, тобто від їхньої «розгульності», з якою вони зухвало нападали на просту сором’язливість недосвідчених. Вони глузуванням і кпинами виводили їх із рівноваги, щоб тільки наситити свою злобну радість. Але хіба є щось ближче до вчинків демонів? Чи можна для таких людей знайти кращу назву, ніж «руїнники»? Але їх самих скоріше «зруйнували» й непомітно кинули на поталу зіпсуття обманливі духи, що глузували собі з них і зводили їх у тому самому, у чому вони залюбки висміювали і обманювали інших!

Частина IV

7. Ось у такім товаристві я в тому, ще нестійкому віці, студіював підручники красномовства. Я забажав відзначитися в ньому, маючи перед собою шкідливу й легковажну мету – скуштувати розкошів людської марноти. Ідучи таким уторованим шляхом студій, я натрапив на книжку якогось Цицерона, що його мову всі подивляють більше, ніж його духовний політ. Зміст цієї книжки – це заохочен­ня до філософії. Вона називається «Гортенсій». І ця книжка повністю змінила мої почування. Вона звернула до Тебе, Господи, молитви мої й мої благання і зовсім змінила мої мрії й бажання. І раптом змаліли в моїх очах пусті сподівання, і я з неймовірним вогнем у серці забажав безсмертної премудрості. Явже почав підійматися, щоб повернутися до Тебе. Не для того, щоб вигострити язик, не для цієї єдиної науки, яку я мав вивчити за гроші, що їх посилала мені мати (мені вже пішов тоді дев'ятнадцятий рік, а два роки тому помер мій батько). Ні, не для того, щоб вигострити свій язик я зайнявся читанням цієї книжки, і те, що зворушувало ме­не, – це саме її зміст, а не форма та спосіб викладу.

8. Ох! Як я горів, мій Боже, як я прагнув злетіти до Тебе від земних справ. І я не знав, чого Ти хочеш від мене. «Бо в Тобі міститься премудрість». Але любов до мудрості називається по-грецькому «філософія», і цією любов'ю запалила мене та книжка. Однак бувають люди, що послуговуються філософією для обману інших, і тим великим, принадним і почесним іменем вони прикра­шають і заквітчують свої помилки. І майже всіх претендентів на мудрість свого віку й попередніх століть автор «Гортензія» згадує, й знайомить нас із ними, даючи доказ цілющої перестороги, що її Твій дух об'явив через Твого вірного побожного раба: «Бережіться, щоб вас хтось не ошукав філософією й підступною оманою за переказами людей, за правилами цього світу, а не за Христом, бо в Ньому Єдиному вся повнота тілесного Божества». І я в той час, Ти знаєш це, Світлосте мого серця, не знав ще цих слів Апостола, тільки одне радувало мене в цьому заохоченні, а саме те, що мене спонукало, запалювало, поривало до любові, до того, щоб шукати, набувати, посідати і прив’язувати себе цілим єством не до тієї чи тієї філософської системи, а до самої мудрості, хоч би якою вона була.

Одне тільки охолоджувало мій вогненний запал: там не було імені Христа. Бо це Ім'я, згідно з Твоїм милосердям, Господи, Ім’я мого Спасителя, Твого Сина, я всотав своїм ніжним дитячим серцем з молоком матері. Воно запало в саму його глибину, і без цього мені вже жодна книжка, – хоча б це був і найкращий літературний твір, якнайкраще викінчений, найправдивіший, – не змогла б мене повністю захопити.

[Августин. Сповідь [Текст] / Августин; пер. з лат. Ю. Мушака. – К.: Основи, 1999.]

Проблемне завдання 3

1. Чому у Фоми Аквінського звертання теології до філософії вимагає окремого виправдання?

2. Чим у Фоми Аквінського виправдане надання філософії статусу «служниці», якщо підхід до вищих реалій лежить через природний розум?

Фома Аквінський

СУМА ТЕОЛОГІЇ

(Фрагмент про філософію)

Для спасіння людського було необхідно, щоб понад філософські дисципліни, які ґрунтуються на людському розумі, існувала певна наука, заснована на Божественному одкровенні; це було необхідно передусім тому, що людина співвіднесена з Богом як з певною своєю ціллю. А проте, ціль отся не піддається осягненню розумом. <…> Між тим належно, аби ціль була заздалегідь відома людям, щоб вони співвідносили з нею свої зусилля та дії.

Притому навіть і те знання про Бога, яке може бути добуте людським розумом, з необхідності мало бути викладене людині через Божественне одкровення: адже істина про Бога, відшукана людським розумом, була б приступна не багатьом, притому з домішкою численних помилок, між тим як от від володіння цією істиною цілком залежить спасіння людини, яке здобувається у Богові. Отож для того щоб люди досягали спасіння і з більшим успіхом, і з більшою упевненістю, необхідно було, щоб приналежні до Бога істини Богом же і були викладені в одкровенні.

…Отже, було необхідно, щоб філософські дисципліни, які отримують своє знання від розуму, були доповнені наукою, священною та заснованою на одкровенні.

Ця наука (теологія) може взяти щось від філософських дисциплін, але не тому, що відчуває в цьому необхідність, а лише ради більшої дохідливості викладених нею положень. Адже ж основоположення свої вона наслідує не від інших наук, але безпосередньо від Бога через одкровення. Притому ж вона не слідує іншим наукам, як вищим стосовно неї, але звертається до них, як до підпорядкованих їй служниць, подібно тому як теорія архітектури звертається до службових дисциплін або теорія держави вдається до науки військової справи. І сама ота обставина, що вона все-таки вдається до них, походить не від її недостатності або неповноти, але лише від недостатності нашого здатності розуміти: останню легше вести від тих предметів, які відкриті природному розуму, джерелу інших наук, до тих предметів, які вищі за розум і про які тлумачить наша наука (теологія).

[Фома Аквинский. Сумма теологии [Текст] / Фома Аквинский // Антология мировой философии в 4 т.. – М.: Мысль, 1972. - Т. 1. – Ч. II.]

Проблемне завдання 4

1. Як відрізнити буття від сущого?

2. Від чого буття видається примарним і оманливим?

3. Чому питання про буття неминуче приводить до ніщо?

Мартін Гайдеґґер

ВСТУП ДО МЕТАФІЗИКИ

(Уривок)

Отож питання «Чому взагалі є суще, а не навпаки – ніщо?» спонукає нас запитати: «Як стоїть справа з буттям?»

Ми запитуємо тепер про щось, що здебільшого залишається для нас по­рожнім звуком і створює небезпеку, що, запитуючи далі, ми станемо жертвою словесних ідолів. Тим нагальніше у зв'язку з цим із самого початку слід з'ясувати самим собі, як стоїть справа з буттям і з нашим розумінням буття. Причому передусім важливо весь час мати на увазі, що буття сущого ми не можемо безпосе­редньо сприймати ані при сущому, ані в сущому, ані взагалі бодай де-небудь.

Вдамося до деяких прикладів. Там, на протилежному боці вулиці, розташова­ний будинок реального училища. Певне суще. Ми можемо оглянути споруду ззовні, з усіх боків, обійти її зсередини від підвалу до горища і побачити все, що там є: коридори, сходи, класні кімнати та їх обстановку. Повсюдно ми знаходимо суще, і навіть цілком впорядковане. Де ж буття цього реального училища? Адже училище є. Будинок є. Коли щось і має стосунок до цього сущого, так це його бут­тя, проте всередині сущого ми його не знаходимо.

Буття не полягає в тому, що ми розглядаємо суще. Будинок стоїть на своєму місці, навіть якщо ми його й не розглядаємо. Ми можемо виявити його лишень тому, що він уже є. Окрім того, як видається, буття цього будинку зовсім не для всіх однакове. Для нас спостерігачів і перехожих, воно інакше, ніж для учнів, які в ньо­му сидять, не тому, що учні бачать його тільки зсередини, але тому що, власне, для них цей будинок є тим і таким, чим і яким він є. Буття подібних будинків можна не­наче носом чути, і навіть десятиліття потому запах усе ще відчутний. Він передає буття сущого набагато безпосередніше і правдивіше, ніж опис і огляд. З іншого боку, наявність будинку не ґрунтується на цій пахучій речовині, яка хтозна де витає.

Як стоїть справа з буттям? Чи можна буття бачити? Ми бачимо суще, крейду, що тут лежить. Але чи бачимо ми буття так само, як колір, світло або темряву? Або, можливо, ми чуємо, смакуємо і сприймаємо буття на дотик? Ми чуємо, як мчить вулицею мотоцикл. Ми чуємо, як глухарка на льоту ширяє між деревами на схилі гори. Але чуємо ми, власне, лише шум працюючого двигуна, тільки шум, який створює глухарка. Описувати понад це чистий шум нам важко і незвично, адже він як раз і не є тим, що ми зазвичай чуємо. [Порівняно із простим шумом,] ми чуємо завжди більше. Ми чуємо птаха, що летить, хоча, строго кажучи, варто було б сказати: глухарка не є чимось, що чують, не є деяким звуком, який можна було б убудувати у звукоряд. Так само з іншими відчуттями. Ми торкаємося оксамиту, шовку; ми одразу бачимо їх як те або те суще. Одне суще інакше, ніж інше. Де розташоване і в чому полягає буття?

Проте ми маємо бути обачнішими і пам'ятати про оточення, яке буває вужче або ширше і в якому ми буваємо щодня і щогодини, свідомо і несвідомо, про те оточення, яке повсякчас зсуває свої кордони і кінець кінцем проривається крізь них. Громовиця, що насувається з-за гір, «є» або, що тут те саме, «була» вночі. В чому полягає її буття?

Далеке пасмо гір просто неба... Це «є». В чому полягає буття? Коли і кому во­но відкривається? Подорожньому, який милується краєвидом, селянину, який з нього і в ньому черпає свої будні, або метеорологу, який складає прогноз пого­ди? Хто з них осягає буття? Всі і ніхто. Або ж усе те, що ці люди вловлюють у пасмі гір під високим небом, суть лише кожного разу деякі його види, що відкри­ваються зору, не саме пасмо, як воно «є» саме по собі, не те, в чому полягає його власне буття? І хто має осягнути це останнє? Або ж взагалі супроти всякого смислу, супроти смислу буття запитувати про щось таке, що ховається за цими видами? Чи не в самих цих видах полягає буття?

Портал ранньої романської церкви є чимось сущим. Як і кому відкривається його буття? Мистецтвознавцю, який оглядає і фотографує цей портал під час екс­курсії, настоятелю, який у день свята проходить крізь нього зі своїми ченцями, або ж дітям, які влітку бавляться у затінку від нього? Як стоїть справа з буттям цього сущого?

Держава – вона є. В чому полягає її буття? В тому, що поліція хапає підозрюваних, або ж у тому, що в імперському міністерстві стільки-то машинок вистукує текст під диктовку державних секретарів і радників? Або ж держава є в переговорах фюрера з англійським міністром закордонних справ? Держава є. Але де ж ховається буття? Чи є воно взагалі де-небудь?

Ось картина Ван Гога: пара грубезних черевиків – більше нічого. Картина, власне кажучи, нічого не зображує. І все-таки з тим, що там є, відразу опиняєшся віч-на-віч, неначе ти сам пізнім осіннім вечором, коли у вогнищах догоряє картоп­ляне бадилля, взявши цапку, втомлено чвалаєш додому. Що тут суще? Полотно? Мазки? Кольорові плями?

Що в усьому тому, що ми тільки-но назвали, є буттям сущого? Як ми, власне, з нашими безглуздими запитаннями і розумуванням уживаємося в цьому світі?

Адже все те, що ми назвали, є, і, одначе, як тільки ми хочемо схопити буття, кожного разу стається так, неначе ми занурюємо руки в порожнечу. Буття, про яке ми тут запитуємо, майже таке саме, що й ніщо, хоча б ми кожної миті й чинили спротив, вберігаючи себе від необхідності сказати, що все суще немовби не є.

Але буття залишається незнайденим, майже таким самим, як і ніщо, краще б сказати, зовсім таким. Слово «буття» врешті-решт усього тільки порожнє слово. Воно не припускає нічого дійсного, відчутного, реального. Отож, його значення є лише неіснуючий туман. Таким чином, у кінцевому підсумку Ніцше цілком правий, коли такі «вищі поняття», як буття, називає «останнім димком леткої реальності». Хто захоче погнатися за таким туманом, словесне позначення якого є лише найменування великої химери? «І справді, ніщо не мало до сих пір більшої наївної сили переконливості, ніж химера буття...».

«Буття – туман і химера, омана?» Те, що Ніцше говорить тут про буття, не є заувага, кинута мимохідь, у гарячці підготовчої роботи над його потаємним, так і не завершеним твором. Найімовірніше для нього це провідне розуміння буття від самого початку його філософської праці. На ньому ґрунтується і ним визначаєть­ся його філософія в самій її основі. Але ця філософія і тепер добре захищена від незграбних і пустих домагань письменницької братії, яка тепер обступила Ніцше і стає дедалі численнішою. Мабуть, найгірше зловживання його творами ще попереду. Коли ми говоримо тут про Ніцше, ми не хочемо мати з усім цим нічого спільного; так само і зі сліпою героїзацією. Для цього наше завдання – куди важливіше і водночас тверезе. Воно полягає в тому, щоб у добре організованому нападі на Ніцше вперше повністю розвинути все те, що здобуте ним самим. Буття – це туман, омана. Все це так, нам залишилось б звідси вивести, що від питання «Чому взагалі є суще, а не навпаки – ніщо?» слід відмовитись. Адже навіщо питати, якщо те, про що запитується, всього тільки туман і омана?

Чи говорить Ніцше істину? Чи, може, він сам – остання жертва довгих блукань і втрат, але як така жертва водночас і невпізнане свідчення нової необхідності? Чи в бутті причина, що воно так заплутане, чи в слові справа, що воно залишається таким порожнім, або ж причина в нас самих – у тому, що, творячи і маючи на меті суще, ми випали при цьому з буття? Чи не стоїть справа так, що при­чина навіть і не в нас, нинішніх, і не в наших найближчих і віддалених попередни­ках, але в тому, що від самого початку проходить через усю європейську історію, через те звершення, в яке ніколи не проникає погляд жодного історика і яке все ще звершується – і в минулому, і нині, і в майбутньому? А що, коли людина, коли народи у своїх найбільших підступах, у своїй найбільшій вправності перебувають у певному відношенні до сущого, а проте, самі того не знаючи, давно вже випали з буття, що, коли саме в цьому найглибша і справжня причина їхнього занепаду?

[Хайдеггер, М. Введение в метафизику [Текст] / М. Хайдеггер. – СПб., 1997.]

Проблемне завдання 5

1. У чому полягає відмінність філософії від інших наук?

2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?

Жіль Дельоз і Фелікс Ґваттарі

ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

Ми бачимо <...> чим не є філософія: вона не є ані спогляданням, ані роздумами, ані комунікацією, хоча іноді вона й видається тим або тим, з огляду на спроможність кожної дисципліни породжувати свої власні ілюзії й ховатися за туманом, який вона умисне напускає. Вона не є спогляданням, бо споглядання – це самі речі, побачені в процесі творення власних понять. Вона не є роздумами, бо ніхто не має потреби у філософії, аби думати хай там про що; іноді, прагнучи підняти значущість філософії, кажуть, що це мистецтво роздумів, але таке припущення не має глузду, адже, скажімо, математики ніколи не звертаються до філософів, коли їм треба подумати над своїми математичними проблемами, не звертаються до них і митці в питаннях малярства або музики; сказати, що в таких випадках вони перетворюються на філософів, було б поганим жартом, настільки їхні роздуми належать сфері їхньої конкретної творчості. І філософія аж ніяк не знаходить свого останнього притулку в комунікації, яка передусім має справу з опінією, творячи «консенсус», а не поняття. Розмова між друзями в демократичному середовищі західного зразка ніколи не витворювала жодного поняття; ідея такої вченої бесіди походить, либонь, від греків, але вони ставилися до цього так легковажно і з такою брутальною недбалістю, що поняття можна там уявити хіба у вигляді іронічного птаха, заглибленого в розмову із самим собою, який ширяв над полем битви суперечних опіній, взаємознищуваних у колі товариства, сп’янілого від випитого на бенкеті вина. Філософія не споглядає, не думає, не здійснює комунікацію, хоча й має за обов’язок створювати поняття для цих дій або пристрастей. Споглядання, роздуми, комунікація – це не дисципліни, а механізми для творення Універсалій для всіх дисциплін. Універсалії споглядання, а потім і думання – це як дві ілюзії, що їх філософія вже пережила, коли плекала мрію панувати над усіма дисциплінами (об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм), і філософія не здобуде собі багато честі, виступаючи в ролі нових Афін і заговоривши про Універсалії комунікаційного простору, які нібито дадуть правила уявного панування над ринками та над масмедіа (інтерсуб’єктивний ідеалізм). Всяке творення – унікальне, і поняття як суто філософське творіння завжди буде чимось унікальним. Головний принцип філософії полягає в тому, що Універсалії нічого не пояснюють, вони самі вимагають пояснення.

[Deleuze, G. Qu’est-ce que la Philosophie, Ed. de Minui [Text] / G. Deleuze et F. Guattari - p. 11 sq.]

 

Проблемне завдання 6

1. У чому полягає відмінність міфологічного світогляду порівняно з т.зв. «цивілізованим»?

2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке не можете дати відповідь?

Клод Леві-Строс

ЩО ТАКЕ МІФ?

(Фрагмент інтерв’ю)

Д. Е.: Я хотів би поставити вам просте запитання: що таке міф?

К. Л.-C.: Це аж ніяк не просте запитання, бо на нього можна відповісти по-різному. Якщо ви запитаєте про це в американського індіанця, то він майже напевне відповість вам так: це розповідь про ті часи, коли люди і тварини ще не були розділені. Таке визначення видається мені дуже глибоким. Бо, попри чорнильні хмари, які відкидає юдео-християнська традиція, вона не може цілком затьмарити трагічної ситуації, трагічної та образливої як для серця, так і для розуму, що людство змушене співіснувати й ділити радощі життя на нашій планеті з численними видами створінь, з якими воно не може увійти в комунікацію. Цілком зрозуміло, що міфи не хочуть визнавати цю ваду творіння первісною; що вони вбачають у її виникненні визначальну характеристику людського роду й ознаку людської неповноцінності.

Можна також спробувати визначити міф через протиставлення іншим формам усної традиції: легенда, казка... Але ці відмінності ніколи не проступають чітко. Можливо, ці форми й не відіграють однакову роль у культурах, але вони творіння одного духу, й аналітик не може не розглядати їх у сукупності.

Яка ж головна властивість цього духу? Я сказав би, вона являє собою пряму протилежність картезіанському методу, бо це відмова розділяти реальність, прагнення ніколи не вдовольнятися частковою відповіддю, прагнути пояснень, які охоплювали б усю сукупність явищ.

Суть міфу в тому, що, зіткнувшись із проблемою, він уявляє її собі аналогічною іншим проблемам, що виникають у інших планах: космологічному, фізичному, моральному, юридичному, соціальному тощо. І пояснює усі їх сукупно.

Д. Е.: Саме це ви маєте на увазі, коли говорите про явища вставляння.

К. Л.-C.: Я мав на увазі те, що створений у межах певної мови міф, який годиться для однієї сфери, розповсюджується на всі сфери, де може виникнути проблема того самого формального типу.

Д. Е.: Саме тут ви не погоджуєтеся з Фройдом, у кінці «Ревнивої гончарки»: він приковує свою увагу виключно до сексуального коду.

К. Л.-C.: Можна без кінця критикувати погляди Фройда: його тексти двозначні, а буває, й суперечать один одному. Але те, що він ставить на ключову позицію сексуальний код, мені не видається сумнівним.

Д. Е.: Одначе в тих міфах, які ви аналізуєте, вражає всюдисущість сексуальності та насильства, яке завжди утворює їй кортеж.

К. Л.-C.: Це вражає нас тому, що цей аспект посідає значне місце у нашій власній системі цінностей і в нашому суспільному житті. Зверніть проте увагу, що міф ніколи не трактує проблему, пов’язану із сексуальністю, окремо і задля неї самої, ізольовано від інших проблем. Він неодмінно показує, що ця проблема формально аналогічна іншим проблемам, які виникають перед людьми і стосуються, наприклад, небесних світил, зміни дня й ночі, послідовності сезонів, соціальної організації, політичних взаємин між сусідніми племенами... Міфологічне мислення, зіткнувшись із особливою проблемою, аналізує її паралельно з іншими. Воно користується водночас кількома кодами.

Д. Е.: Це пояснення через послідовні проблеми.

К. Л.-C.: Причому жодна з них не розв’язується. Саме схожість між собою всіх цих проблем створює ілюзію, що їх можна розв’язати, як тільки людина помічає, що трудність, яка виникає в одному випадку, не виникає зовсім або виникає меншою мірою в інших. Ми тут міркуємо приблизно в той самий спосіб, як тоді, коли нас просять пояснити що-небудь, а ми на це відповідаємо фразами, які починаються зі слів: «Це те саме, що...» або: «Це так само, як...» З нашого боку, це звичайні лінощі, але міфологічне мислення застосовує цей прийом так вправно і так систематично, що він заміняє йому всі докази».

[Levi-Strauss C. De Près et de loin, Points-Ed Odile Jacob [Text] / C. Levi-Strauss. - 1988. - Р. 193 sq.]

Тема № 2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Проблемне завдання 1

1. Що може мотивувати думку Фалеса про воду як субстанцію сущого?

2. Із чим Фалес пов’язує праведність життя?

Фалес

ФРАГМЕНТИ

Начало сущого – вода. Всесвіт одухотворений і повний божественних сил.

Старший за всі речі – бог, бо він не народжений. Прекрасніший за все – світ, бо він богове творіння. Більший за все – простір, бо він все уміщує. Швидша за все – мисль (νους), бо вона біжить без упину. Сильніша за все – необхідність, бо вона всіх опановує. Мудріший за все – час, бо він все викриває.

Як нам прожити найкраще і найправедніше життя? Ось так, якщо самі не будемо робити того, за що дорікаємо іншим.

Багатослів’я аж ніяк не виражає мудру думку. Шукай сам у мудрість, вибирай сам е тільки благо: і тим самим стулиш язики балакунів.

 

Проблемне завдання 2

1. Що в дійсності вказує на тотожність явищ та чисел?

2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке не можете дати відповідь?

Піфагор

ФРАГМЕНТИ

Числу всі речі тотожні.

Щастя (евдемонія) полягає у знанні довершеності чисел.

Наслідуй бога. Вища достойна ціль – в уподібненні до бога.

Піфагор першим назвав Всесвіт «космосом» через порядок, котрий йому властивий. Мудреці кажуть, що і небо і земля, і боги і люди, пов’язані в одне ціле спільністю, дружбою, доброчинністю, чеснотою і справедливістю, а саме тому вони називають весь отсей видимий світ космосом (порядком), а не акосмією (безпорядком) та розпустою.

Піфагор дотримувався такої ритуальної чистоти і так уникав убивств і убивць, що не тільки утримувався від споживання живого, але й ніколи не наближався до різників та мисливців.

Піфагор називав своє вчення любомудрієм (φιλοσοφια), а не мудрістю (σοφια). Докоряючи сімом мудрецям (як їх прозвали до нього), він казав, що ніхто не мудрий, адже людина через слабкість своєї природи часто не в силах досягти всього, а той, хто прагне до звичаю та способу життя мудрої істоти може бути належно названий любомудром (філософом).

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 3

1. Які с а ме невід’ємні властивості Логоса (Слово-Закон-Розум) помислив Геракліт?

2. Який смисл надають Логосу метафори «вогонь», «золото», «блискавка», «війна»?

3. Чому Геракліт ототожнює Логос і Полемос, єднальне і розрізнювальне?

Геракліт

ФРАГМЕНТИ

Усім людям дано пізнавати самих себе і бути сумлінними [23е].

Ось це Слово (Логос), що вічно існує, лю­ди не сприймають, чи то перед тим, як почують, чи то після того, як почули. Бо хоч усе і відбувається згідно з тим Словом (Логосом), вони схожі на несвідомих того. І це навіть попри те, що вони на досвіді стикаються з такими словами і речами, про які я розповідаю, розділяючи їх за природою і виказуючи їх так, як вони є. А інші люди не усвідомлюють того, що роблять по пробудженні, так само, як забувають те, що було уві сні [1].

Тож треба йти за спільним. Та хоч закон (логос) є спільний, більшість людей живе так, нібито має власний розум [2 DK].

Більшість людей не мислять речі такими, якими зустрічають їх у досвіді, і взнавши не розуміють, але щось собі вигадують [3].

І з чим вони повсякчас перебувають у спілкуванні (з логосом, що керує всіма речами), з тим вони – у розладі [4].

Природа любить ховатись [123 DK].

Потаємна гармонія міцніша за явну [54 DK].

Більша частина божественних речей вислизає від пізнання з причини неймовірності [12].

Дурними свідками є очі та вуха для людей, що мають варварські душі [107 DK].

Всезнайство розуму не вчить [40 DK].

Хто наважилися виказувати свій смисл (логос) з розумом, ті повинні міцно спиратися на спільне для всіх, як громадяни полісу – на закон, ба навіть міцніше. Адже всі людські закони залежать від одного, божественного: він простягає свою владу так далеко, як тільки захоче, і все спричиняє і все перевершує [23].

Вислухавши не мене, а Логос, слід буде визнати: мудрість полягає в тому, щоб пізнати все як одно [50 DK].

Чиї тільки промови я не слухав, ніхто не доходить до того, щоб зрозуміти, що Мудре – від усього віддільне [174 DK].

Тільки одне може бути Мудрим: Думка (гноме), що править Всесвітом [41 DK].

Сполучення: ціле і неціле, згідне і незгідне, співзвучне і неспівзвучне, і з усього – одне і з одного – все [10 DK].

Дорога вгору, вниз – одна й та сама [60 DK].

Люди як боги, боги як люди. Адже Логос – один і той же [47с].

Бог: день-ніч; зима-літо; війна-мир; ситість-голод. А зміняється, як вогонь, коли змішається з пахощами, дістає назву від запаху кожного [67 DK].

Для бога все прекрасне, добре і справедливе, а люди ж прийняли одне за несправедливе, друге за справедливе [102 DK].

Море – вода найчистіша і найбрудніша; для риб – питна й рятівна, для людей – непитна і смертоносна [61 DK].

На яві люди мають один спільний світ, а уві сні кожен звертається до власного [89 DK].

Треба знати, що війна (полемос) – річ всезагальна, що ворожнеча – звичайний порядок речей, і що все виникає через ворожнечу і збиткування [80 DK].

Гомер, молячись про те, щоб «ворожнеча згинула між богами і між людьми», сам того не відаючи, накликає прокляття на народження всіх істот [28b3].

Все, що протилежне, поєднується, і з різнорідних речей народжується ще більш прекрасна гармонія, і все народжується посередництвом Полемоса (розмежування) [фр. 8].

Полемос (війна, змагання) є батько всього, цар усіх: одних він оголошує богами, інших – людьми, одних він творить рабами, інших - вільними [53D].

Ми не знали б Правди (Діке), якби не було неправди [23 DK].

Недуга робить здоров'я приємним і добрим, так само голод – ситість, а втома – відпочинок [111 DK].

Якби не було Сонця, ми б не знали, що таке ніч [60].

Всяка твар бичем пасеться [80].

Те саме живе й мертве, розбуджене й спляче, молоде й старе. Бо це обертається в те, а те в це [88 DK].

Усім отсим править блискавка [64 DK].

Усіх і все нагрянувши зненацька буде Вогонь судити, і схопить [66 DK].

Цей світовий порядок (космос), один і той самий для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живий вогонь, що мірно займається і мірно згасає [30 DK].

Під заставу вогню – усе, і вогонь під заставу всіх речей, подібно до того, як під заставу золота – майно і під заставу майна – золото [90 DK].

Все тече. Двічі не ввійдеш до тієї самої річки [91 DK].

На тих, хто входить у ті ж самі ріки, набігають в один раз одні, а в інший раз інші води [40].

Меж душі тобі не відшукати, яким би шляхом ти не йшов: настільки глибока її міра (логос) [67].

Совість людини – в її духові [119 DK].

Не до добра людям виконання їхніх бажань [71].

З серцем боротися важко, бо чого воно хоче, те купує за ціну душі [85D].

Кращі люди віддають перевагу єдиному над множинним: вічній славі над минущими речами, – але більшість нажираються, мов бидло [29 DK].

Що більш доблесна смерть, то краща доля випадає померлому [97].

Народ повинен боротися за знехтуваний закон, як за мури міста [44 DK].

Гордість треба гасити більш, ніж пожежу [43 DK].

Бо людська істота не має розуміння, а божа має [78 DK]. Муж називається нерозумний супроти бога, як хлопчина супроти мужа [79 DK]. Найкраща з мавп – гірша в порівнянні з людським родом [82 DK]. Наймудріший із людей являється супроти бога як мавпа своєю мудрістю, красою та всім іншим [83 DK].

[Геракліт. Фрагменти [Текст] / Геракліт; пер. М. Соневицького // Філос. і соціол. думка. – 1991. - № 4. - С. 152-158.]

Проблемне завдання 4

1. Завдяки чому Парменід розрізняє два пізнавальні шляхи – Істини та Судження (Мнения)?

2. Які атрибути буття відкриваються на обох шляхах пізнання?

3. Якщо «небуття немає», то звідки у Парменіда з’явився привід про нього говорити?

Парменід

О ПРИРОДЕ

[Проэмий]

Кони, несущие меня, куда только мысль достигает

Мчали, вступивши со мной на путь божества многовещий,

Что на крылах по Вселенной ведет познавшего мужа.

Этим путем я летел, по нему меня мудрые кони,

Мча колесницу, влекли, а Девы вожатыми были.

Ось, накалившись в ступицах, со скрежетом терлась о втулку,

(Ибо с обеих сторон ее подгоняли два круга

Взверченных вихрем), как только Девы Дочери Солнца,

Ночи покинув чертог, ускоряли бег колесницы

К Свету, откинувши прочь руками с голов покрывала.

Там – Ворота путей Дня и Ночи, объемлемы прочно

Притолокой наверху и порогом каменным снизу,

Сами же – в горнем эфире – закрыты громадами створов, Грозновозмездная Правда ключи стережет к ним двойные.

Стали Девы ее уговаривать ласковой речью

И убедили толково засов, щеколдой замкнутый,

Вмиг отпереть от ворот. И они тотчас распахнулись

И сотворили зиянье широкоразверстое створов,

В гнездах один за другим повернув многомедные стержни,

Все на гвоздях и заклепках. И се – туда, чрез ворота,

Прямо направили Девы упряжку по торной дороге.

И богиня меня приняла благосклонно; десницей

Взявши десницу, рекла ко мне так и молвила слово:

«Юноша, спутник бессмертных возниц! О ты, что на конях,

Вскачь несущих тебя, достигнул нашего дома,

Радуйся! Ибо тебя не злая Судьба проводила

Этой дорогой пойти – не хожено здесь человеком —

Но Закон вместе с Правдой. Теперь все должен узнать ты:

Как убедительной Истины непогрешимое сердце,

Так и мнения смертных, в которых нет верности точной.

Все ж таки ты узнаешь и их: как надо о мнимом

Правдоподобно вещать, обсуждая все без изъятья.

Мне безразлично, откуда начать, ибо снова туда же

Я вернусь.

[Путь Истины]

Ныне скажу я, а ты восприми мое слово, услышав,

Что за пути изысканья единственно мыслить возможно.

Первый - гласит, что «есть» и «не быть никак невозможно»:

Это – путь Убежденья (которое Истине спутник).

Путь второй – что «не есть» и «не быть должно неизбежно»:

Эта тропа, говорю я тебе, совершенно безвестна,

Ибо то, чего нет, нельзя ни познать (не удастся),

Ни изъяснить...

Ибо мыслить – то же, что быть...

Можно лишь то говорить и мыслить, что есть; бытие ведь

Есть, а ничто не есть: прошу тебя это обдумать.

Прежде тебя от сего отвращаю пути изысканья,

А затем от того, где люди, лишенные знанья,

Бродят о двух головах. Беспомощность жалкая правит

В их груди заплутавшим умом, а они в изумленьи

Мечутся, глухи и слепы равно, невнятные толпы,

Коими «быть» и «не быть» одним признаются и тем же

И не тем же, но все идет на попятную тотчас,

Нет, никогда не вынудить это: «не-сущее суще».

Но отврати свою мысль от сего пути изысканья,

Да не побудит тебя на него многоопытный навык

Оком бесцельным глазеть, и слушать ухом шумящим,

И языком ощущать. Рассуди многоспорящий довод

Разумом, мной приведенный. Один только путь остается,

«Есть» гласящий; на нем – примет очень много различных,

Что нерожденным должно оно быть и негибнущим также,

Целым, единородным, бездрожным и совершенным.

И не «было» оно, и не «будет», раз ныне все сразу

«Есть», одно, сплошное. Не сыщешь ему ты рожденья.

Как, откуда взросло? Из не-сущего? Так не позволю

Я ни сказать, ни помыслить: немыслимо, невыразимо

Есть, что не есть. Да и что за нужда бы его побудила

Позже скорее, чем раньше, начав с ничего, появляться?

Так что иль быть всегда, иль не быть никогда ему должно.

Но а из сущего не разрешит Убеждения сила,

Кроме него самого, возникать ничему. Потому-то

Правда его не пустила рождаться, ослабив оковы,

Иль погибать, но держит крепко. Решение – вот в чем:

Есть иль не есть? Так вот, решено, как и необходимо,

Путь второй отмести как немыслимый и безымянный

(Ложен сей путь), а первый признать за сущий и верный.

Как может «быть потом» то, что есть, как могло бы «быть в прошлом»?

«Было» – значит не есть, не есть, если «некогда будет».

Так угасло рожденье и без вести гибель пропала.

И неделимо оно, коль скоро всецело подобно:

Тут вот – не больше его ничуть, а там вот – не меньше,

Что исключило бы сплошность, но все наполнено сущим.

Все непрерывно тем самым: сомкнулось сущее с сущим.

Но в границах великих оков оно неподвижно,

Безначально и непрекратимо: рожденье и гибель

Прочь отброшены – их отразил безошибочный довод.

То же, на месте одном, покоясь в себе, пребывает

И пребудет так постоянно: мощно Ананкэ

Держит в оковах границ, что вкруг его запирают,

Ибо нельзя бытию незаконченным быть и не должно:

Нет нужды у него, а будь, во всем бы нуждалось.

То же самое – мысль и то, о чем мысль возникает,

Ибо без бытия, о котором ее изрекают,

Мысли тебе не найти. Ибо нет и не будет другого

Сверх бытия ничего: Судьба его приковала

Быть целокупным, недвижным. Поэтому именем будет

Все, что приняли люди, за истину то полагая:

«Быть и не быть», «рождаться на свет и гибнуть бесследно»,

«Перемещаться» и «цвет изменять ослепительно яркий».

Но, поскольку есть крайний предел, оно завершенно

Отовсюду, подобное глыбе прекруглого Шара,

От середины везде равносильное, ибо не больше,

Но и не меньше вот тут должно его быть, чем вон там вот.

Ибо нет ни не-сущего, кое ему помешало б

С равным смыкаться, ни сущего, так чтобы тут его было

Больше, меньше – там, раз все оно неуязвимо.

Ибо отвсюду равно себе, однородно в границах.

Здесь достоверное слово и мысль мою завершаю

Я об Истине: мненья смертных отныне учи ты,

Лживому строю стихов моих нарядных внимая.

[Путь Мнения]

Смертные так порешили: назвать именами две формы,

Коих одну не должно – и в этом их заблужденье.

Супротив различили по виду и приняли знаки

Врозь меж собою: вот здесь – пламени огнь эфирный,

Легкий, тонкий весьма, себе тождественный всюду,

Но не другому. А там – в себе и противоположно

Знанья лишенную Ночь – тяжелое, плотное тело.

Сей мирострой возвещаю тебе вполне вероятный,

Да не обскачет тебя какое воззрение смертных.

Виждь, однако, умом: от-сущее верно при-суще,

Ибо не отрубить от сущего сущее в смычке,

Ни распыляя его повсюду всяко по миру,

Ни собирая в одно…

Но коль скоро все вещи названы «Светом» и «Ночью»,

Качества ж их нареклись отдельно этим и тем вот,

Все наполнено вместе Светом и темною Ночью,

Поровну тем и другим, поскольку ничто не причастно

Ни тому, ни другому,

Ты познаешь природу эфира и все, что в эфире,

Знаки, и чистой лампады дела лучезарного Солнца

Незримотворные, также откуда они народились.

И круглоокой Луны колобродные также узнаешь

Ты и дела, и природу, и Небо, что все обнимает,

Как и откуда оно родилось, как его приковала

Звезд границы стеречь Ананкэ...

…как Земля и Солнце с Луною,

Общий для всех Эфир, Небесное Млеко, а также

Крайний Олимп и звезд горячая сила пустились

Вдруг рождаться на свет...

Те, что поуже венцы, огнем беспримесным полны,

Те, что за ними – Ночью, но брызжет пламени доля,

А посреди них – богиня, которая всем управляет.

Всюду причина она проклятых родов и случки,

Самку самцу посылая на случку, равно и напротив:

Самке – самца.

Первым из всех богов она сотворила Эрота…

Свет ночезарный, чужой, вкруг Земли бродящий…

Вечно свой взор обращая к лучам лучезарного Солнца,

Смесь какова всякий раз многоблудных членов, такая

Людям и мысль приходит на ум; тождественна, право,

С тем, что она сознает, природа членов и в людях,

И во всех, и во всем, ибо мысль – это то, что в избытке,

Мальчиков справа, а девочек слева…

Так родились эти вещи согласно мненью и ныне

Суть, а потом, коль скоро однажды возникли, – погибнут.

Люди же каждой из них нарекли приметное имя.

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики [Текст]. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 5

1. Чи справді відстань руху складається з безконечності інтервалів?

2. Чи справді час складається з окремих «тепер»?

3. Як аргументи Зенона співвідносяться з філософією його учителя Парменіда?

Зенон

ФРАГМЕНТИ

Є чотири аргументи про рух, які завдають труднощі тим, хто намагається їх спростувати. Перший – про неможливість руху, адже рухоме тіло передусім має дійти до половини, аніж до кінця… Проте, неможливо в конечний час пройти-від-початку-у-кінець безконечне число протяжних величин або торкнутися безконечного числа точок одну по одній.

Другий аргумент – так званий «Ахіллес». Він стверджує, що найшвидший бігун ніколи не наздожене найповільнішого, бо необхідно, щоб той, хто наздоганяє, спершу досяг точки, звідки стартував той, хто тікає, а тому більш повільний бігун з необхідності завжди має бути трохи попереду.

Третій аргумент каже, що летюча стріла стоїть на місці. Сей висновок випливає з постулату про те, що час складається з окремих «тепер»… Якщо всяке тіло покоїться там, де воно рухається всякий раз як займає рівний собі простір, а рухоме тіло завжди займає рівний собі простір у кожне «тепер», то це значить, що летюча стріла нерухома.

Четвертий аргумент – про рівні тіла, що рухаються по стадію у протилежних напрямках паралельно рівних їм тіл; одні рухаються від кінця стадія, інші – від середини з рівною швидкістю, звідки слідує, що половина часу дорівнює подвійному (цілому)… Припущено, що як мимо рухомого тіла, так і мимо нерухомого тіла рівна їм величина з рівною швидкістю рухається рівний їм час… Себто, якщо рух є, то одна з двох рівних величин, що рухаються з рівною швидкістю, за рівний час пройде вдвічі більше, ніж інша, а не рівну відстань.

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики [Текст]. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 6

1. Якщо у атомів відсутні якості, як можливо їх сприймати?

2. Чим рухомі атоми, якщо не мають впливу ззовні?

Демокрит

ФРАГМЕНТИ

Начала – числом незліченні, називаються «атомами», вони неподільні і непроникні внаслідок того, що вони абсолютно щільні і не містять у собі пустоти. Розмежування ж відбувається завдяки пустоті, яка є в тілах: атоми, відділені одне від одного у безконечній пустоті і відмінні зовнішніми формами, розмірами, положенням і порядком, носяться у пустоті і, стикаючись одне з одним, причому де-не-де одні відскакують, а інші сплітаються між собою внаслідок відповідності форм, розмірів, положень і порядків, і отсі поєднання тримаються разом і в такий спосіб створюють виникнення складних тіл.

Відмінностей у атомів три: «обрис, поворот і стик», що значить – форма, положення і порядок. Адже по природі подібне приводиться у рух подібним, і споріднені речі прагнуть одне до одного, і кожен із атомів, вступаючи в інше поєднання, створює іншу поставу (конфігурацію).

Начало всесвіту – атоми і пустота… Світів безконечна множина, і вони мають начало і кінець у часі. І ніщо не виникає із небуття, не зникає в небутті. І атоми незліченні за розмаїттям величин і за множиною; носяться ж вони у всесвіті, кружляючи у вихорі, і таким чином народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля. Річ у тому, що останні суть поєднання певних атомів. Атоми ж не піддаються ніякому впливу ззовні і незмінні внаслідок твердості.

Лише в узвичаєному судженні існує солодке, у судженні – гірке, у судженні – тепле, у судженні – холодне, у судженні – колір, а в дійсності існують тільки атоми та пустота. Усі відчутні якості виникають з поєднання атомів, існуючи лише для нас, що сприймають їх, а по природі самих речей нема нічого ні білого, ні чорного, ні жовтого, ні червоного, ні гіркого, ні солодкого.

Краще думати перед тим, як діяти, аніж після того.

Хто любить докоряти, той нездатний дружити.

Бути вірним обов’язку у нещасті – велика річ.

[Фрагменты ранних греческих философов. Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики [Текст]. – М.: Наука, 1989.]

Проблемне завдання 7

1. Чому згідно з Сократом мудрість саме у незнанні, а не у софістському всезнайстві? Чим Сократ обґрунтовує свій принцип незнання у протиставленні софістському всезнайству?

2. Чому Сократ залишається покірним очевидно несправедливому суду?

3. У чому особливість розуміння Сократом смерті?

Платон

АПОЛОГІЯ СОКРАТА

(Виступ Сократа після обвинувальних промов)

Не від себе я буду говорити, а пошлюсь на того, кому ви довіряєте. У свідки моєї мудрості, якщо є в мене якась мудрість, я візьму бога того, що в Дельфах. Херефонта ви звісно, знаєте. Він з юнацьких літ був моїм другом і другом багатьох з вас, він разом з вами пішов на вигнання й повернувся разом з вами. І ви, звичайно, добре знаєте, що за чоловік був Херефонт, яким заповзятим він був у всьому, на що зважився. Так ось, одного разу, коли він прибув у Дельфи, насмілився запитати оракул і – як я сказав, не галасуйте, афіняни! – запитав тоді прямо, чи є хтось мудріший за мене. Піфія відповіла, що немає мудрішого за мене, а це може посвідчити його брат, присутній тут, бо той уже помер. Зважте, для чого я це кажу: бо я хочу пояснити вам, звідки взявся наклеп на мене. Почувши таке, я став подумки розмірковувати таким чином: «Що саме значать слова Бога і яку загадку він загадує? Бо я сам, звичайно, не помічаю в собі ні величі, ні малої мудрості. Отже, що він має на увазі, кажучи, що я наймудріший? Адже ж не лукавить він! Не личить це йому». Довгий час я не знав, що це має значити, але згодом узявся до розгадування змісту слів Бога таким чином: я пішов до одного з тих людей, що їх вважають мудрими, щоб уже де-де, думав я, а тут доведу помилковість віщування і заявлю оракулу: «Ось цей чоловік мудріший за мене, а ти мене назвав наймудрішим». Проте, коли я пригля­нувся до цього чоловіка – називати його ім'я немає ніякої потреби, – досить, що той, спостерігаючи кого, я склав собі таке уявлення, був одним із державних діячів, афіняни, – так ось я, поговоривши з ним, пе­ресвідчився, що цей чоловік тільки здається мудрим і багатьом людям, і особливо самому собі, а насправді він таким не є. Тим-то я пробував йому довести, що він тільки вважає себе мудрим, а насправді ним не є. Через те зненавиділи мене і він, і багато хто з присутніх при цій розмові. Відходячи, я роздумував сам із собою, що я від цього чоловіка все-таки мудріший. Бо з нас двох жоден, на мій погляд, не знає нічого належно, але йому здається, начебто він щось таки знає, хоч нічого не знає, а я, якщо не знаю, то навіть не думаю, начебто знаю. <…>

А власне кажучи, афіняни, мені бачиться, що справді мудрим є тільки Бог і цим віщуванням він учить, що людська мудрість мало що варта або навіть нічого, і, здається, він має на увазі не Сократа, а користується моїм іменем лише заради прикладу, неначе б говорив: «З вас, люди, наймудріший той, хто, як Сократ, зрозумів, що насправді нічого не варта його мудрість». І ще й тепер я всюди ходжу між людьми, шукаю і розпитую за велінням Бога, чи не вдасться мені визнати мудрим когось із співгромадян або чужоземців. І кожного разу, коли виявиться, що він таким не є, то я помагаю Богові і доводжу всім, що цей чоловік не мудрий. Крім того, ходять за мною молоді люди, які мають вдосталь вільного часу, сини найбагатших громадян, і вони роблять це з власної волі й радо слухають, як я допитую людей, і часто-густо мене насліду­ють самі, намагаючись за моїм прикладом допитувати інших. Вони, гадаю, знаходять силу-силенну таких людей, які вважають, нібито щось знають, насправді ж знають мало що або взагалі нічого. Як наслідок, ті, кого вони допитують, гніваються на мене, а не на них, і патякають, що є якийсь Сократ, великий негідник, який псує молодь. А коли їх хтось запитує, що він робить і чого навчає, то вони не знають, що казати, і, щоб приховати своє збентеження, говорять те, що взагалі заведено говорити про тих, хто філософствує; і те, що, мовляв, «відкриває таємниці неба й землі», і що «не визнає богів», і «брехню видає за правду». Бо правду сказати їм не хочеться тому, що тоді виявилося б, що вони тільки удають, начебто щось знають, насправді ж нічого не знають. <…>

Отже, я тяжко провинився б, афіняни, коли б після того, як мене були поставили в стрій начальники, вибрані вами, аби наказувати мені, – а було це під Потідеєю, під Амфіполем і під Делієм, – і я стояв, як кожний інший, міцно там, де вони мене поставили, наражаючись на смертельну небезпеку, – коли б після того вчинив ганебно, налякавшися смерті чи іншої кари й покинув своє місце тепер, коли Бог поставив мене у стрій, зобов'язавши, як я гадаю, присвятити своє життя філософії та дослідженню себе самого й інших, а я, злякавшись смерті чи чогось іншого, залишив стрій. Це був би страшний злочин, і за це справді можна було б із повним правом позвати мене до суду та обвинуватити в тому, що я не визнаю богів, бо не слухаюсь віщувань, боюся смерті й видаю себе за мудрого, хоч ним не є. Адже боятися смерті, афіняни, це не що інше, як вважати себе мудрим, насправді не будучи ним. Бо це озна­чає приписувати собі знання, якого не маєш. Бо ж ніхто не знає того, що таке смерть, ані навіть, чи не є вона часом для людини найбільшим благом, а тим часом люди бояться її, немовби напевно знають, що вона – найбільше лихо. А хіба це не невігластво, до того ж найганебніше – уявляти, начебто знаєш те, чого не знаєш? Я, афіняни, тим, мабуть, і відрізняюсь від багатьох людей, і якби хто сказав, що я в якомусь відношенні мудріший, то хіба тим, що, не маючи достатнього уявлення про те, що відбувається в Аїді, я так і вважаю, що не знаю. А що чинити кривду й не слухатись кращого від себе, хай то буде Бог чи людина, нечесно й соромно, – це я знаю. Ось чому того, про що не знаю, чи воно якраз не є добром, ніколи не буду лякатись, ані не думаю уникати більше від того, що достеменно є злом. <…>

(Після смертного вироку)

Через той невеликий відтинок часу, що залишився мені прожити, дістануться вам, афіняни, неслава й докори від тих, хто захоче ганьбити наше місто за те, що ви умертвили Сократа, людину мудру. Адже ті, хто захоче вам дорікнути, будуть говорити, що я мудрець, хоча я ним не є. От якби ви трішки підождали, то це сталося б для вас само собою: та й ви бачите мій вік, дожив я до глибокої старості, смерть уже близько. Це я кажу не всім вам, а тим, які винесли мені смертний вирок. І ще ось що хочу сказати тим людям: можливо, ви думаєте, афіняни, що я засуджений, тому що мені забракло таких доказів, якими я міг би переконати вас на свою користь, особливо якби вважав за необхідне робити й говорити все можливе, аби тільки уникнути присуду. Зовсім ні. Я програв, – щоправда, не від браку доказів, а через брак нахабства та безсоромності, а ще внаслідок того, що я не хотів говорити вам те, що ви залюбки слухали б: щоб я тут плакав і стогнав, – одне слово, робив і говорив багато дечого, що ви звикли чути від інших, але це недостойне мене, як я вважаю. Однак і тоді, коли наді мною нависла небезпека, я був далекий від думки вдаватися до того, що личить лише рабу, та й тепер не шкодую, що я захищався таким чи­ном. Я волію вмерти після такого захисту, аніж жити, захищавшись інакше. Бо ні на суді, ні на війні ні мені, ні будь-кому іншому не годиться міркувати над тим, як би то уникнути смерті будь-якою ціною. Адже і в битвах часто-густо виявляється, що можна уникнути смерті, покинувши зброю або звернувшись із благанням до переслідувачів. При кожній небезпеці є чимало різних способів уникнути смерті, якщо тільки хтось зважився не цуратися ніяких засобів і слів. Отже, уникнути смерті неважко, афіняни; куди важче уникнути ганьби, бо вона мчить швидше за смерть. Так ось, тепер мене, оскільки я, старий, ходжу поволі, наздогнала та, що наздоганяє повільніше, а моїх обвинувачів, людей дужих і метких, спіткала та, що біжить швидше, тобто ганьба. Я відходжу звідси, засуджений вами на смерть, а вони відходять, викриті правдою в нікчемності й несправедливості. На мене чекає моє покарання, а на них – їхнє. Так воно, либонь, і мало бути, і мені думається, що це правильно.

А зараз, афіняни, я хотів би провістити майбуття вам, які мене засудили. Бо я вже стою на такому рубежі, коли люди робляться особливо здатні провіщати – тоді, коли їм треба розлучатися з життям. І ось я заявляю, афіняни, вам, які мене вбили, що зразу після моєї смерті спіткає вас кара, куди тяжча, клянусь Зевсом, від тої смерті, якою ви мене покарали. Учинивши це, ви сподівалися, що таким чином звільнитеся від необхідності здавати звіт про своє життя, а я вам кажу, що трапиться з вами щось цілком протилежне: більше знайдеться таких, які будуть вас картати, – я досі їх стримував, а ви цього не помічали. Вони будуть тим прикріші, чим вони молодші, і ви будете ще більше обурюватись. І справді, якщо ви вважаєте, що, вбиваючи людей, змусите їх не картати вас за те, що живете неправедно, то ви глибоко помиляєтесь. Такий спосіб самозахисту і не ціпком надійний, і негарний, а ось вам спосіб і найкращий, і найлегший: не затуляти рота іншим, а самим старатися бути якомога кращими. Провістивши це вам, тим, що мене засудили, я залишаю вас.

А з тими, хто голосував за моє виправдання, я радо поговорив би про те, що сталося, поки архонти зайняті і я ще не пішов туди, де мушу померти. Побудьте зі мною цей час, мої дорогі! Ніщо не заважає нам поговорити один з одним, поки можна. Вам, моїм друзям, я хочу пояснити, в чому смисл того, що мене спіткало. Зі мною, судді, – вас-бо я слушно можу назвати моїми суддями, – трапилося щось незвичайне. Річ у тім, що раніше весь час звичайний для мене віщий голос озивався постійно і стримував мене навіть у маловажливих справах щоразу, коли я мав намір зробити щось не так, як має бути, а ось тепер, коли, як самі бачите, трапилось зі мною те, що кожний визнав би – та воно й так вважається – найгіршою бідою, божественне знамення не зупинило мене ні вранці, коли я виходив з дому, ані коли я входив до будинку суду, ані під час моєї промови, хоч би що я мав сказати. Адже раніше, коли я що-небудь говорив, воно не раз, бувало, зупиняло мене на півслові, а тепер, поки йшов суд, ні разу не стримувало мене ні від одного вчинку, ні від одного слова. А що ж за причина цього? – міркую собі. Я скажу вам: мені здається, що все те, що мене спіткало, вийшло мені на добро, і, мабуть, помилкова думка тих, хто вважає, начебто смерть – це нещастя. У мене є важливий доказ цього: адже не може бути, щоб не зупинило мене звичне знамення, якби я мав намір учинити щось погане.

Візьмімо до уваги ще й те, що є вагомі підстави вважати смерть добром. Адже смерть є одним із двох: або вмерти – значить стати нічим і померлий нічого вже не відчуває, або ж, як кажуть люди, це є для душі якась переміна і переселення її звідси в інше місце. Якщо це повна втрата відчуття, щось схоже на сон, коли хтось спить так, що навіть ніяких сновидінь не має, то тоді смерть була б дивовижним надбанням. На мою думку, якби комусь довелося вибрати таку ніч, в яку він заснув би так міцно, що нічого йому навіть не приснилося б, і порівняти потім із тією ніччю інші ночі й дні свого життя, і, поміркувавши, сказати, скільки днів і ночей прожив він у своєму житті краще й приємніше від тої ночі, то, гадаю, не тільки проста людина, а сам великий цар визнав би, що таких ночей було в нього обмаль порівняно з іншими днями й ночами. Отже, якщо смерть є чимось того роду, то я вважаю її надбанням, тому що в такому разі весь час видасться не довшим від одної ночі.

Якщо ж смерть – це немов переселення звідси в інше місце, і якщо правду кажуть перекази, що там перебувають усі померлі, то чи може бути більше добро від неї, мої судді? Адже якщо хтось прийде в Аїд, звільнившись від оцих так званих суддів, і знайде там справжніх суддів, котрі, як кажуть, вершать там суд: Міноса, Радаманта, Еака, Тріптолема та всіх тих півбогів, які за свого життя відзначалися справедливістю, – то хіба поганим буде таке переселення?

Та й ви, мої судді, повинні з доброю надією думати про смерть і тільки це одне вважати за істину: що добра людина не потребує боятися нічого поганого ні за життя, ні після смерті та що боги не перестають турбуватися про її справи. І те, що мене тепер спіткало, не було справою випадку, навпаки, для мене ясно, що мені краще вмерти й позбутися клопотів життя. Ось чому віщий голос ні разу не стримував мене, і я ніскільки не гніваюсь ні на тих, хто засудив мене, ні на моїх обвинувачів. Хоча вони виносили вирок та обви­нувачували мене не з таким наміром, а міркуючи, як би то мені зашкодити. За це вони заслуговують на догану. Про одне тільки їх прошу: якщо, афіняни, ви побачите, що мої сини, підрісши, дбають про гроші або про щось інше більше, ніж про доброчесність, карай­те їх за те, дошкулюючи їм так само, як я вам дошкуляв; і якщо вони будуть надто багато про себе думати, насправді бувши нічим, докоряйте їм так само, як я вам докоряв, за те, що вони не дбають про те, про що повинні дбати, і мають високе уявлення про себе, хоч самі нічого не варті. Якщо ви будете це робити, то віддасте належне і мені, й моїм синам.

Але вже пора нам іти звідси, мені – на смерть, вам – до життя, а що з цього краще, того не знає ніхто, крім Бога.

[Платон. Діалоги [Текст] / Платон; пер. з давньогр. – К.: Основи, 1995. – С. 21-51.]

Проблемне завдання 8

1. Чим об’єднана композиція «притчі про печеру»?

2. Розкрийте смисл метафор Платона на позначення речей та їх відображення?

3. Чи можуть ідеї відкриватися тільки тим, хто має зір?

Платон

ДЕРЖАВА

Книга сьома

(Уривок)

– Зробивши це, – сказав я, – уподібни, будь ласка, нашу людську природу з огляду на розумову культуру і її відсутність ось до якого стану... Уяви собі, що люди ніби перебувають у підземному, подібному до печери помешканні, до якого на всю ширину печери веде відкритий для світла вхід Люди сидять тут ще з дитинства, мають скуті кайданами ноги й шию