Аспірантка Львівьскої національної академії мистецтв, мистецтвознавець

Українське мистецтво у боротьбі за національну державність (сатирична графіка)

Сидорик Тетяна Сергіївна

Аспірантка Львівьскої національної академії мистецтв, мистецтвознавець

    Проблема культурної ідентифікації завжди була актуальною для українського народу впродовж багатьох сторіч. Опинившись під тиском одразу кількох владних держав – Російської імперії, Річі Посполитої та Австро-Угорської монархії, в наших пращурів виникало незгасиме бажання звільнитись від кайданів поневолення, отримавши від них довгоочікувану цілковиту незалежність. 

    Друга половина ХІХ ст. в Україні ознаменувалась бурхливим піднесенням в усіх сферах суспільно-політичного, економічного та культурно-мистецького життя, незважаючи на опір пануючої на той час влади. Зростає інтерес до етнонаціонльного, українського. Започатковуються українські університети у Києві, Харкові, Одесі. Пожвавлюється зацікавленність фактичною історією України, багато уваги приділяється вивченню української мови, публікуються матеріали про Україну, розвивається драматургія, музика, література, мистецво. Однак, «в залежності від історичних обставин українські культурні центри в ХІХ ст. продовжували перебувати під різними політико-адміністративними юрисдикціями. Українсько-австрійський (Київ – Харків – Катеринослав – Одеса – Херсон), українсько-польсько-австрійський Львів [1; 36]».

    В образотворчому мистецтві починає панувати напрям критичного реалізму, що його заклав Т.Г.Шевченко. Вже в другій половині ХІХ ст. митець виступав із гострою сатирою на самодержавство та правдиво відображав сцени з народного життя українських селян. Художники М.Мурашко та М.Пимоменко зумовили подальший розвиток критичного напряму в українській графіці, на базі якої набувала розвою сатирична графіка.

    В Галичині у цей період графічне мистецтво починає набирати масового характеру. Воно наближається до проблем життя, у ньому запановують соціальні мотиви. Започатковується критичний підхід до відтворення дійсності, що в результаті привів до зародження карикатури [2; 281]. У Львові, головному галицькому осередку, впродовж доволі тривалого періоду, з другої половини ХІХ ст. і до кінця 30-х рр. ХХ ст., популярність цього напряму художньої діяльнсті невпинно зростала. Пов’язано це було, насамперед, з активним ростом української національної ідеї, яка набула значно більшого поширення, ніж за останні сто років із часу втрати своєї державності. Цьому сприяли, головним чином, українські політичні партії та організації, створені як у Галичині, так і на Наддніпрянській Україні. Однак, більш сприятливі політичні умови для її розвитку склалися в Галичині, зокрема, У Львові [3; 71].

    Становлення мистецтва львівської сатиричної графіки відбувався разом із газетною й журнальною пресою у тісному взаємозв’язку. Пожвавлення видавничої справи на теренах усієї України зумовило й появу сатиричної теми в мистецтві малюнка у Львові, зокрема, у сатирично-гумористичній періодиці. Для формування мистецтва карикатури ця преса відіграла, безсумнівно, позитивну роль. У малюнках і карикатурах, вміщуваних у журналах подібного «забарвлення», українські художники-карикатуристи викривали й засуджували вади сучасної їм дійсності [2; 284].

    Впродовж кількох десятиліть одне за одним зявляються сатирично-гумористичні видання. Серед них – «Страхопуд» (1880), «Комар» (1900), «Жало» (1913), «Будяк» (1921), «Зиз» (1924) тощо. Часто-густо пропагуючи національні інтереси, художники виступали проти колоніальної політики Австро-Угорщини щодо Польщі та Галичини, пришпинювались над поляками, котрі жадали повного викорінення української культури, її асиміляції.       

    Карикатуристи львівського «Зеркала», перше число якого побачило світ 1 січня 1882 р. за редакторства Корнила Устияновича, талановитого українського поета, редактора, публіциста, письменника й художника, дововлі часто виплескувалися сатирою на позиції відомих москвофільських діячів, котрі по черзі продавались то австрійському урядові, то російському цареві. Були й антипольські карикатури, яких на сторінках часопису зустрічаємо чимало і які зазнавали частих конфіскатів через свою небезпечну для польського уряду направленість [4; 39].

    Так сповнений патріотичними почуттями, один з ілюстраторів «Зеркала», знаний львівський графік Тит Романчук, публікує у часопису малюнок «У політичній реставрації» (Зеркало. – 1890. – Ч.3), на якому головне дійство розгортається довкола двох столів – «чесько-німецького» та «польсько-руського». За першим засідають чех з поляком, ласуючи «шкільною радою» та «національним курібом». Їхні обличчя потворні, нахабні, пихаті. Над другим столом схилився поляк, затуливши їжу від українця, що стоїть біля дверей. Алегорія, закладена автором у змісті твору не позбавлена сумного підтексту. Романчук наочно контстатує факт шматування території України між державми-сусідками, уряди яких прагнули до остаточного підкорення українського народу шляхом пригноблення корінних мешканців, знищення культури та викорення рідної мови, накладанням вето на будь-яку політичну та просвітницьку діяльність українських інтелігентів.

    Надалі тему загарбництва українських земель розвинуть художники Ярослав Пстрак та Яків Струхманчук. Вони обидва ілюстрували прогресивний журнал двотижневик «Комар» (1900 – 1905). На думку дослідниці сатирично-гумористичної преси Галичини 1920–1930-х рр., цей часопис був «найкращим українським виданням критичного напряму довоєнних років [4;43]». Пстрак в одній зі своїх карикатур до журналу волів продемонструвати ганебні прагнення росіян знищити Україну. У творі зображення могили з хрестом із написом «Україна». Осторонь, постать українського козака, котрий звертається до «москалів», що стережуть Україну, аби та «не воскресла»: «Пуста ваша робота! Ісуса Христа і каменем привалили, а прецінь воскрес!» (Комар. – 1901. – Ч. 1).

    Яків Струхманчук, митець із значним доробком у жанрі карикатури, на сторінках кусючого «Комара», викриває антинародну політику партій в Галичині, відображає спільне і національне гноблення селян в умовах панування австро-угорської монархії, висміює виборчу систему, таврує деспотизм, царського та цісарського самодержавства, відгукується на події російської революціїї 1905–1907 рр., зокрема обурюється кривавими погромами царя Миколи ІІ [5; 31].

    У 1920–1930-х рр. В сатиричній графіці Львівщини простежується неабиякий підйом, де карикатуристи у власних малюнках змогли віднайти ідеальне співідношення між смішним і серйозним, подавали чітку визначену, характерну для своєї ідеологічної платформи систему поглядів на суспільно-політичне, економічне та культурне життя галичан, забезпечивши їм успіх і популярність на довгі роки. Павло Ковжун своєю бурхливою творчою енергією, критичною потужністю та незалежністю від поглядів зміг наповнити сторінки львівських часописів іронічно-критичного напряму одними з кращих зразків української художньої сатири. Працював карикатурист у «Їжаку» (1921),«Митусі» (1922), «Будяку» (1921–1923), «Масках» (1923), «Зизі» (1924–1933).

    Ковжунівським карикатурам як «Маскового», так і «Зизового» періоду притаманне глибоке смислове навантаження. Художник постає перед нами геніальним символістом. Наприклад, в обкладинці до другого номеру «Масок», у малюнку «Великдень р.б. 1923» (Маски. – 1923. – Ч.2) плачуча дівчина в національному вбранні, символізує Україну в період очікування на вирішення власної долі під час розподілу її земель між загарбниками-поневолювачами. Козацька шабля, оповита лавром і надколене яйце-крашанка з тризубом, крізь яке проростають молоді зелені паростки – натякають на історичну минувшину української культури і передвіщають розквіт та піднесення молодого цвіту суспільно-громадської дієвої творчої інтелігенції.

    Розташовано малюнок у він’єтці овальної форми, покликаного створювати враження великодньої писанки. Контуром він’єтки виступає геометричне обрамлення із трикутної смуги. Контрастування темних і світлих градацій, суворого геометричного і мякого рослинного орнаментального візерунку, оперування гострокутними і плавними лініями для більш яскравої передачі формалістичного трактування об’єктів зображуваного – це прагнення своєрідного акценту митцем у творі на святковому і трагічному водночас.

    Подібну символику має карикатура П.Ковжуна до того ж самого номеру часопису, в якій автор прогнозує вибух всього українського та народження незалежної українського держави. Її символом знову виступає яйце-крашанка, крізь яке «проклюнувся» тризуб. А кумедні настрашені червоноармійці обабіч нього, з перкошеного від нестерпного болю обличчями, тримаються за власні сідниці (Маски. –1923. – Ч.1).

    Самостійна Україна у часи радянщини уявлялася П.Ковжуну козаком, обплутаним ланцюгом з кайданами, якого гнув до землі камінь на шиї з написом «РСФСР» (Будяк. – 1923. – Ч. 4).

З другої половини ХІХ ст. львівська сатирична графіка формувалася і функціонувала під впливом певних чинників: політичного сатану суспільства, ідеологічного протистояння партій, угруповань, рухів, які, задекларувавши єдину державотворчу мету, прагнули реалізувати її різними політичними методами. Митці-карикатуристи виразно артикулювали національне самоствердження українців. Вони продовжували розвивати традиції сатиричної графіки австро-угорської доби, зосередили основну увагу на суспільно-політичному злободенні, економічних і культурних проблемах.

Домінантою висвітлених художниками-сатириками тем були, перш за все, суспільно-політичні проблеми українців, вивчення і аналіз творів яких дозволяє відтворити складний колорит другої половини ХХ – першої третини ХХ ст. Українсько-польсько-російські відносини оригінально висвітлювались у карикатурах і, на наше переконання, автори їх аж ніяк не закликали до ненависті проти польського та російського загалу, виступаючи лише проти владних структур та їх рішень, які негативно відбилися не лише на житті українців, а й певним чином спотворили внутрішнє життя поляків і росіян Польської та Російської держав. Домінантною рисою міжвоєнної пресової сатиричної графіки був реалізм, що проявлявся в постійній увазі митців до щодення з його актуальностями, та комічному відтворенні проблем, поглядів, настроїв, що панували в суспільстві.

 

 

Література

1. Мельник І. Українська прикладна графіка кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.: становлення та утвердження мистецьких констант: дис.... кандидата мистецтвознавства: 17.00.06 / Мельник Іван Андрійович. – Львів, 2008. – с.

2.  Історія українського мистецтва: В 6 т. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1970. – Т. 4, кн. 2 – 436 с.

3. Вол Б., Малик Я. Боротьба за державність України: (від найдавніших часів до 1917 р.). Текст лекцій. – Львів: ЛДУ ім. І.Франка, кафедра політичної історії. – 86 с.

4. Сніцарчук Л.В. Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20-30 рр. ХХ ст.: історико-функціональний аспект на інтерпретаційні особливості / Наук. ред.-консультант М.М. Романюк. – Львів, 2001. – 240 с.

5. Медведик П. Яків Струхманчук // Образотворче мистецтво. – 1985. – № 3. – С. 31-32.