Читаючи вірші Шарля Бодлера

Декаданс

 

(Французькою decadence – занепад) – узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі. Уперше цей термін використав поет Теофіль Готьє 1869 р. у передмові до книги Ш.Бодлера «Квіти зла». Пізніше про декаданс писав П.Верлен у віршах 80-х років XIX ст. («Нудьга» та інші). На межі ХІХ – ХХ ст. декадентське світовідчуття поширилося у багатьох країнах. Декаденський герої – це людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Вона не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самозаглибленню і самоспогляданню. Єдина дія, на яку вона здатна, за словами французького письменника П. Клоделя, - лише «пристрасна нудьга». За визначеннями критика Л. Тайада, декадент - це «покоління, яке співає і плаче»: плаче від «прози життя, «незатишної дійсності», а співає, щоб не втратити «сердечного настрою», хоча «серце вже перетворилося на кладовище нездійсненних мрій і надій». Основними мотивами письменників-декадентів були сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі. Підкреслина хворобливість і згасання життя стають улюбленими темами, які перетворюються на джерело витончених переживань. Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження й розгубленості людей доби і дало яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі не має спільної поєтики, він ґрунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він бере не прийняття навколишнього суспільства, розчарування в дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси й прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму Оскара Уайльда та інших письменників. Використанні різних напрямів і стилів епохи декадансу засвідчило різнопланові шукання мистецтва кінці ХІХ – початку ХХ ст., яке поступово наближалося до кардинальної зміни естетичної системи й появи модернізму.

Модернізм

 

Модернізм (від франц. modernisme, від moderne - новітній, сучасний) – термін, що позначає сукупність літературних напрямів XX ст., яким притаманна форма, творчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Новизна разом з антитрадиціоналізмом є визначальними рисами модернізму. Літературні напрями модернізму: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, футуризм, сюрреалізм, екзистенціалізм. Модернізм утверджує перевагу форми над змістом. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Їхнім творам може бракувати сюжету й композиції художнього часу й простору, персонажів і дії. Модерністи послуговуються «модерністськими» прийомами (монтаж, «потік свідомості», асоціативність), умовними засобами (гротеск, парабола, алегорія, фантастика), вдаються до міфологічних образів. «Новий роман» - назва школи, яка склалася в середині 50-х рр., у Франції (Наталі Саррот, Клод Сімон, Клод Моріак, Мішель Бютор). Новоромантики оголосили традиційний «старий» роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Відштовхуючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливого експерименту.

Естетичні передумови модернізму

Підґрунтям раннього модернізму в літературі була творчість романтиків. Модерністське світовідчуття приховане в самій природі романтизму, від якого ранні модерністи перейняли неприйняття нищої реальності, протиставлення бездуховному світові сили духу й мистецтва незалежної особистості, утвердження творчої свободи митця, розвиток символьної природи мистецтва, творення нової художньої дійсності. Романтичні пошуки піднесеного світу, протиставленого буденності, прагнення з’ясувати сенс духовного буття, полинути в царину високих ідеалів призвели до появи нового напряму, що засвідчила, наприклад, творчість французького письменника Шарля Бодлера (1821-1867) – пізнього романтика і зачинателя модернізму. Поетика контрастів, характерна для віршів поета, теж зумовлена романтизмом. Водночас ліричний герой Бодлера виявляє модерністське світовідчуття. Він не просто прагне відірватися від буденності й полинути в ідеальний світ, а намагається зазирнути в свою душу. Бодлерові відкрилися небачені глибини людського духу, який підноситься на крилах своєї фантазії й творчої уяви. Формування модерністської поетики засвідчив вірш «Відповідності», в якому звуки, запахи, кольори сплітаються в багатогранну картину. Поет відмовляється від логіки, раціоналізму, об’єктивних спостережень, для нього головне – його інтуїція, внутрішні порухи серця, злети й падіння фантазії. «Непізнанна, таємнича суть світу вперше оголосила про себе в поезії Бодлера», - зазначав І. Анневський. Окрім того, французький поет надавав перевагу естетичним (суто мистецьким) чинникам, що також було характерним для його послідовників-модерністів, які вважали Красу єдиною метою і критерієм мистецтва. Бодлер вбачає прекрасне в кожній речі незалежно від її етичного змісту – позитивного або аморального. «І пекло, й рай однаково принадні», - пише поет, маючи на увазі, що пізнання естетичної природи різних явищ наближає до осягнення «вічної таїни» світу. «Бачити, відчувати, виражати – у цьому моє мистецтво», - ці слова одного з братів Гонкурів можна вважати девізом імпресіонізму.

 

Читаючи вірші Шарля Бодлера

 

Шарль Бодлер - поет, який не знайшов розуміння і визнання у сучасників. Читачі вважали його небезпечним богохульником, напівбожевільним. Лише деякі діячі мистецтва вбачали в Бодлері великого поета. Доля подарувала йому лише 46 років, але він назавжди увійшов до еліти світової класики!

Літературну долю поета визначила його єдина поетична збірка «Квіти зла», задум якої визрів у Бодлера у 25-річному віці. Вона створювалась упродовж усього життя й увібрала все найкраще з його поетичної спадщини. У цьому плані вона схожа на «Листя трави» Уїтмена чи «Кобзар» Тараса Шевченка. «Квіти зла» - цілісний твір, де всі частини й окремі вірші органічно пов'язані.

Поезія Шарля Бодлера досить суперечлива. У всіх віршах збірки «Квіти зла» протиставляються Добро і Зло. Бодлерівське добро - це жага злитися з вічним і нескінченним світом жага, що може бути задоволена тільки тілесними засобами. Сатана, тобто зло, виступає як втілений голос плоті, але цей голос є тугою за неможливим. Два протилежні полюси - Добро і Зло, дух і плоть, Бог і Сатана - починають перетворюватись одне на одного.

Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,

Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
Зробила легшим ти,

А всесвіт — менш гидким! —

саме ці рядки з вірша «Гімн краси» утверджують думку, що Добро і Зло однаковою мірою можуть бути джерелом, прекрасного.

Краса у віршах Бодлера показана то в образі жінки, котрій смуток додає чарівності, то в образі статуї, незворушної і непохитної, об груди якої розбивається кожний, хто намагається осягнути її таємницю. Поетові невідоме походження краси і, можливо, вона зійшла з небес, а може, піднялася з морської безодні. Але саме краса, якого б походження вона не була, робить світ ближчим, а удари долі слабкішими:

Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,

Потворо вибредна, страхітлива й свята,

Як до безмежностей, що я про них не знаю,

Але жадаю їх, відчиниш ти врата!

Краса ототожнюється з безмежністю. За Бодлером, найбільш повне своє втілення вона знаходить у поезії, тому що саме поезія - привілейований шлях до раю.

Мені найбільш сподобався бодлерівський «Альбатрос», написаний у 1841 році під час мандрівки на острови Репоньон і Маврикій.        

У перших рядках автор розповідає, як матроси задля розваги ловлять величних альбатросів, «що люблять пролітати слідами кораблів».

Альбатрос - величний птах, володар морських просторів, що супроводжує кораблі. На палубі він має вигляд дуже безпорадного птаха:

На палубу несуть ясних висот владику,

І сумно тягне він приборкане крило,

Що втратило свою колишню міць велику,

Мов серед буйних вод поламане весло.

Автору жаль птаха, свій біль і сум він передає у підкресленні величі цього володаря просторів. Поранений альбатрос не може протистояти натовпу моряків, він не може злетіти в повітря, бо крила його поламані, у нього нема майбутнього.

Поступово цей образ набуває символу образу самого поета і його долі у людському вирі життя. Шарль Бодлер не знаходить розуміння серед людей і тому не може злетіти думкою, а «волочить... крила велетня по землі»:

Поет подібний теж до владаря блакиті,

Що серед хмар, мов блискавка в імлі.

Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій

Він крила велетня волочить по землі.

З образом цього птаха пов'язане все піднесене, він у центрі уваги, автор захоплюється ним і висловлює йому співчуття. У полоні альбатрос стає безсильним і смішним, бо він - жертва насилля. У цьому вірші Шарль Бодлер протиставляє високе і низьке, небесне і земне, поезію і прояву, у ньому висловлені гіркі роздуми автора про трагічну долю поета в сучасному йому суспільстві.

Дуже цікавий, на мій погляд, вірш Бодлера «Авель і Каїн», написаний після революційних подій 1848 року, вірш з прямим закликом до бунту. Поет брав участь у барикадних. боях, але керувався передусім емоційними імпульсами, а не політичним світоглядом. Спираючись на біблійну легенду, Бодлер створює своєрідне її продовження, по-своєму трактує історію роду Авеля і Каїна, на якому лежить тавро прокляття. Рід Каїна у вірші символізує бунт, який має «скинути Господа з небес».

На мою думку, у Бодлера Зло - це майже єдина і головна тема творчості, але він, як ніхто до нього, побудував на цій темі блискучу, яскраву і самобутню поезію.

Книга «Квіти зла» зробила Бодлера відомим, але не принесла літературного визнання.

Мені подобається глибока філософська поезія Шарля Бодлера. Цікава образна система його віршів приваблює, зацікавлює, але сприйняти їх так, наприклад, як ліричні вірші Поля Верлена, мені важко.

Читаючи поезію Шарля Бодлера, ми в багатьох віршах відчуваємо глибокий смуток, він часто огортав душу самотнього митця, який все одно мріяв про світле і прекрасне у своєму житті. Але та романтична мрія так і залишилися для нього недосяжною... За словами Олександра Блока, своєю поезією він переконував, що й, «перебуваючи в пеклі, можна марити про сніжно-білі вершини».

Останні хвилі днів осінніх — як вони у душу проникають! О! Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрівнянно чарівне відчуття, невловимість якого не виключає його потужності; і нема тоді гострішого вістря, ніж вістря нескінченності.

А яка то велика втіха — купати; погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю незначимістю і одинокістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль — все це мислить мною, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається «Я» особисте!); мислить, кажу я, але ж — музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів, без усяких висновків.

Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою виповнюються вщерть. А сила любострастя цього породжує ослабленість і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені украй, тільки й можуть те, що тремтіти зойкливо, болісно.

І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій моря, незмінність видовища обурює мене... Ах! Та чи варто страждати вічно і вічно тікати од прекрасного? Природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не спокушай моїх пожадань і гордовитості моєї! Споглядання прекрасного — це двобій, в якім митець ридає предпоразкою своєю.