Особливості розвитку українського літературного процесу в другій половині 20 століття: проблеми і тенденції

У часи хрущовської «відлиги» виникла могутня когорта представників культури України. Це була потужна хвиля, що засвідчила реінкарнацію українського духу після спустошливої хвилі репресій, яка мала фізично й морально знищити національне відродження 20-30-х рр. ХХ ст. Літературне мовчання, спричинене страхітливим винищенням усього українського, розірвав прихід в українську літературу яскравих творчих постатей М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко, Д.Павличка, В.Симоненка, Г.Тютюнника та ін талановитих представників українського «молодого» відродження.

У той період на хвилі «відлиги» робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувалися в Україні востаннє в 1930 р., Ганни Барвінок — у 1927 р., Володимира Винниченка — в 1932 р., Ореста Левицького — в 1930 р., Миколи Хвильового — в 1933 р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах «відлиги» цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Лише протягом 1945-1951 рр., тобто за шість років, у діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них — це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили у світ у ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а також ті, які загинули від нацистів,— О. Ольжич, О. Те ліга та інші.
Атмосфера кінця 50-х рр. XX ст. сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які в змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу й людську гідність.
У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі й фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.
З початку 70-х рр. XX ст. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори й боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза «Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берія», твір Є. Сверстюка «Собор у риштованні», М. Осадчого «Більмо», твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Шістдесятництво порівнюють з епохою Ренесансу. Українське відродження пов’язане з вивільненням людини з-під влади ідеології, народженням гуманістичного світогляду, який у центр світу поставив людину й проголосив її найбільшою цінністю. Цій епосі властиве прагнення гуманності в поєднанні із прагненням краси. Ідеологемою 60-х років були: свобода, правда, нація.

«Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком, М. Коцюбинською та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Унаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.
Ця група української творчої інтелігенції в умовах «відлиги» виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. У них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше й всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Усе це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, у духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних й естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувалися в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.
Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»), І. Драч розкриває непростий зв’язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації («Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).
Шістдесятництво — це філософський феномен і новий відлік часу інтелектуальної історії України. Його учасники зв’язали воєдино розірваний час української культури, відновили комунікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова.