Про основні чинники, які вплинули на поступ світової літератури другої половини ХХ століття

Словникова робота.

Соціалісти́чний реалі́зм - термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя – революціонера-пролетарія, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення і оцінка життєвих ситуацій з точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів.

Екзистенціалізм – течія в літературі Європи, що виникла після Першої світової війни, сформувалася у 1930-40-х, набула розквіту в 1950-60-х роках; в основі якої лежить зосередженість на особі, що залишилася наодинці з буттям.

Антироман — жанровий різновид модерного роману 1940- 1970-х рр., важливе місце в якому посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді; протиставлення екзистенціалізму.

Реалізм – художньо-стильовий напрям, що домінував у літературі і мистецтві XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності. Письменник-реаліст віддає перевагу типізованим, а не яскраво індивідуалізованим образам. Реалісти переорієнтовували літературу з минулого на сучасне. Покликання літератури — пізнання дійсності та її ідейна оцінка.

Роман-міф - це епічний твір значного обсягу (роман), в якому використані особливості міфічного світобачення вільне повернення від історичного (лінійного) до міфічного (циклічного) часу,сміливе поєднання реального і ірреалльного (елементи "магічного реалізму"). Зазвичай міф - це єдина сюжетна лінія, він співвідноситься з різними історичними та сучасними темами. Для роману-міфу характерна ситуація, коли в сучасних явищах прозирає минуле і майбутнє.

Парабола (від грецьк. Порівняння, зіставлення, подоба) – це повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту.

Про основні чинники, які вплинули на поступ світової літератури другої половини ХХ століття.

Історія XX століття багата подіями, які сформували сучасний світ.

Сюди входять дві світові війни, виникнення комуністичних і фашистських тоталітарних режимів, розкол світу на два табори і холодна війна між ними, розвал колоніальних імперій, внаслідок якого отримали незалежність поневолені країни Африки та Азії, багато острівних держав Атлантичного і Тихого океанів, і становлення нових незалежних держав.

Зелена революція в 40-70-тих роках XX століття разом із успіхами медицини призвели до швидкого зростання населення Землі та продовження життя людини.

XX століття — ера технологічної революції і низки проривних винаходів, зокрема: повітроплавання, ракетобудування, атомна енергетика, атомна зброя, космічні технології, радіо і телебачення, мобільний телефон, комп'ютер, інтернет, антибіотики, нанотехнології, кріотехніка, перехід від індустріального до інформаційного суспільства, розширення ноосфери в межах Сонячної системи. Крім того, XX століття багате на доленосні наукові відкриття в різноманітних галузях: генна інженерія, теорія відносності, клонування, надпровідність, космогонія, космологія та ін.

Кінець століття — період інформаційного суспільства і глобалізації і, водночас, загострення глобальних проблем людства, вирішувати які людство повинно в наступному XXI столітті: перенаселення, вичерпання ресурсів, глобальне потепління, деградація довкілля та інших.

Як вже зазначалося, друга світова війна розколола світ на два «полюси»: соціалістичний табір, очолюваний СРСР, і капіталістичний табір, лідером якого стани США. Звісно, така політична, економічна та культурна «двополюсність» світу не могла не позначитися на розвитку культурного та літературного процесу.

Культура СРСР після 1947 була в ізоляції від світової спільноти і світової культури. Єдиним офіційно дозволеним в Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва був соціалісти́чний реалі́зм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х.

Вважалося, що новий художній стиль продовжує традиції реалізму XIX сторіччя, і є таким чином альтернативою модерністським течіям — таким як символізм, експресіонізм, абстракціонізм, конструктивізм тощо. Фактично соціалістичний реалізм був радянським варіантом монументалізму, стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.

Ознаки «соціалістичного реалізму»:

- Конфлікт – боротьба проти чужих ідей за ідеологічну спільність і однодумство;

- Художня дійсність – лакована, прикрашена, показана з позиції правлячого класу, партії;

- Прийоми художнього зображення – ідеалізація людини як носія найкращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою;

- Герой-борець, герой-будівник нового суспільства.

Теоретики «соціалістичного реалізму» вимагали від письменників прикрашати історію, штовхали їх на «лакування» дійсності. Прикладами такої напівправди були твори відомих письменників «Піднята цілина» М.Шолохова, «Хліб» О. Толстого, другий варіант «Молодої гвардії» О.Фадєєва та ін.

Історичні події, що відбулися в другій половині 20 століття (пізній сталінізм, «відлига», застій, перебудова), висунули перед радянською літературою нові завдання і визначили нові теми. Оскільки найбільших втрат під час Другої світової війни зазнав Радянський Союз, тема війни посідає особливе місце у творчості письменників колишнього СРСР: М.Шолохов «Доля людини», «Вони боронили Батьківщину», О.Твардовський «Василь Тьоркін», Б.Васильєв «А зорі тут тихі..», Ю. Бондарев «Гарячий сніг», «Батальйони просять вогню», В.Биков «Мертвим не боляче», «Сотніков», «Альпійська балада» та багато інших.

На початку 60-х років з’являється твори О.Солженіцина «Один день Івана Денисовича», «Архіпілаг ГУЛАГ», «Раковий корпус», В.Шаламова «Колимські оповідання». Ці твори відкривають «лагерну тему», тему репресій, важку і похмуру, але історично правдиву.

Дискусія, яка мала місце в суспільстві, з приводу того, що первинне для людства – наука чи мистецтво, «фізики» чи «лірики», знайшла своє відображення і в літературі. В художній літературі погляди «фізиків» проявлялися не часто, як правило у жанрі наукової та науково-соціальної фантастики, найяскравішим прикладом якої є проза братів Стругацьких «Важко бути богом», «Понеділок починається в субботу», «Хижі речі сторіччя», «Друге нашестя марсіян», «Населений острів», «Хлопець з пекла», «За мільярд років до кінця світу».

Крамольними з погляду влади і забороненими в Радянському Союзі були роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», удостоєний Нобелівської премії, твори А. Платонова, Й. Бродського, В. Войновича та інших письменників, які мусили покинути батьківщину і переселитися на Захід.

Проте були в Радянському Союзі письменники, які не переслідувались владою, але в рамках дозволеного писали твори (особливо в роки «відлиги» та «перебудови»), що підносили справжні проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків і найсвітлішого почуття — кохання, які ставали близькими і зрозумілими людям усього світу. До таких письменників належать В. Астаф’єв, Ч. Айтматов, В. Биков, Г. Бакланов, поети Є.Євтушенко, Р. Рождественський та деякі інші.

У руслі «соціалістичного реалізму» вирізнялися, «селянські» письменники (С. Залигін, В. Шукшин), що розглядали проблеми життя людей у російській глибинці, «екологічна» проза (В. Распутін «Прощання з Матьорою»; Б. Васильєв «Не стріляйте в білих лебедів»), яка торкалася проблем збереження довкілля в умовах наступу НТР та збереження культурної спадщини (В. Солоухін «Чорні дошки»).

Популярними авторами, творами яких зачитувалися мільйони людей у Радянському Союзі, були В. Пікуль та Ю. Семенов. Перший писав в основному історичні романи, другий – політичні детективи.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії — Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. — водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів. І взагалі, застосування параболи, алегорії, притчі — улюблений прийом письменників другої половини XX ст. Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю у своєму відомому романі «Чума» начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій («фашизм — коричнева чума»), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає й небезпека повторення фашизму) свідчать про глибинний інакомовний пласт, підтекст цього літературного шедевру. Один із французьких філософів-екзистенціалістів і водночас відомий письменник Жан Поль Сартр заявив: «Екзистенціалізм — це гуманізм». Навіть у алегоричному романі А. Камю «Чума» є пряме авторське зізнання: «Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». І водночас в автора виявляється мужня позиція спротиву злу, оскільки, за авторським свідченням, сенс роману полягає й у висвітленні «боротьби європейського Опору проти фашизму».

Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Екзистенціалізм поширюється у французькій (А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.), німецькій (Е.Носсак, Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н.Мейлер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні проявився у 1920-х роках у творчості Підмогильного, пізніше — у спадщині І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука та ін.

Своєрідним протестом проти екзистенціалізму називають так званий«новий роман» або «антироман».

Антироман — жанровий різновид французького модерного роману 1940- 1970-х рр. Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот «Портрет невідомого» (1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб- Грійє, М.Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В антиромані нема «відображеної дійсності», комфорту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, нема героя, його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний із письменників використовує свою манеру письма, вдаючись то до зображення містичної влади речей над людьми (А.Роб-Грійє), то до «напіврозмови», потоку свідомості, внутрішньої діалогічності підсвідомого (Н.Саррот), то до мозаїки сприймань, схоплень, роздумів (М.Бютор). Протиставляючи себе майстрам класичного роману в аспекті змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, «нові романісти» досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікардо, зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного світу людини.

У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Що це за нові ознаки розповість нам наступний доповідач.

В творчості реалістів зображення індивідуального буття все більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів. У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика. Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту— поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно. Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи. Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень, що виявляється в зображенні подій різних країн і народів від глибокої давнини до наших днів. Світ неначе отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз’єднання реальних зв’язків і стосунків. Однак синтетизм оповіді часто порушується — і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує відсутність гармонійної єдності в навколишній дійсності. Як зауважив О.Звєрєв, реалістична література XX ст. відбила розпад Всесвіту на окремі світи, показала драматизм існування людини, у якої не залишилось «іншого реалізму особистого життя — самотнього, жахливого, безнадійного, але все-таки справжнього» у загадковому і таємничому бутті.

Початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн. У Німеччині таким осмисленням займалася література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість німецьких письменників Генріха Белля та Бертольта Брехта.

Слід відзначити, що синтез притчі з іншими жанрами – характерна риса літератури розглядуваного періоду. Так, крім названого твору Е.Хемінгуея, ознаки притчі притаманні романам француза Альбера Камю «Чума», англійця Вільяма Голдінга «Володар мух», японця Кобо Абе «Жінка в пісках», повісті американця Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», п’єсам швейцарців Фрідріха Дюрренматта «Візит старої дами» і Макса Фріша «Санта-Крус», француза румунського походження Ежена Йонеско «Носороги».

Схильність багатьох письменників саме до притчового способу викладу художнього матеріалу дослідники пояснюють пожвавленням інтелектуалізму в літературі.

Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualis — розумовий, розсудливий) — умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов’язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими. Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розкритті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики, причому спостерігається змішування жанрів. Провідними жанрами інтелектуальної прози стають роман-розслідування, роман-міф, роман –репортаж, роман-біографія, роман-щоденник. Виникає і так званий параболічний роман.

Слід зазначити, що у другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх кращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією. Письменники- фантасти намагаються усвідомити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на «гвинтик» державної машини, про відповідальність людства за долю Всесвіту. Фантастична оповідь дедалі більше отримує символіко-алегоричний характер, містить широкі філософські узагальнення (Дж.Апдайк, К.-А.Портер, Дж.-Р.Толк’єн, Р.Шеклі, Р.Бредбері, С.Лем, та ін).

Ми не можемо оминути увагою драматичні твори, тому слід сказати декілька слів про розвиток театру.

Загальною рисою театрального мистецтва у другій половині ХХ століття стало захоплення соціальною і політичною проблематикою.

Одним із етапів розвитку театрального мистецтва був епічний театр Бертольта Брехта. У своїй творчості він змушував глядача аналізувати те, що відбувається на сцені. Увага приверталась не до розв'язки, а до ходу подій. Для цього застосовувався ефект "відчуження": розгляд загальновідомих істин з нетрадиційної точки зору, звернення до залу, виконання пісень, не пов'язаних з сюжетом, чергування віршів і прози, діалогів і пісень, заміна декорації при відкритій завісі, використання масок. П'єси Брехта були зрозумілі людям у всіх куточках світу. Очолюваний Брехтом Берлінський Ансамбль став одним з найвидатнших театральних колективів.

В Англії "література розгніваних" прямо увійшла в театр через творчість Дж.Осборна, Шійли Ділені, Брендана Біена та інших. Театр цього напрямку відзначався непримиренністю до суспільного лицемірства, подвійної моралі, крайнього індивідуалізму.

Американський театр захоплювався психологічним аналізом вчинків людей (Теннессі Уільямс і Артур Міллер).

Яскраво заявив про себе молодіжний театр - французький, англійський.

Видатним явищем стали "інтелектуальні драми" Макса Фріша і Фрідріха Дюрренматта (Швейцарія).

Не дивлячись на ідеологічний тиск, розвивалось театральне мистецтво в СРСР. "Театр на Таганці" став одним з осередків духовного дисидентства.

Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. є так званий «театр абсурду». Цей термін набув свого поширення, завдяки монографії англійського літературознавця М.Ессліна («Театр абсурду» — 1961). М.Есслін об’єднав драматургів другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. У драмі «театру абсурду» нічого не відбувається, а те, що діється, — абсурдне й незрозуміле, — чиниться невідомо чому й задля чого. М.Есслін, уводячи новий термін, підкреслював, що саме поняття абсурду щодо явищ сучасної драматургії не вміщується в його словникове значення «безглуздя» чи «нісенітниця». Воно має глибокий морально-філософський сенс, і «театр абсурду» слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій нашого часу, відтворення стану сучасної людини, що знаходиться у розладі зі світом, природою, іншими людьми, із самою собою.

Найталановитішими представниками «театру абсурду» є С.Беккет, Е.Йонеско, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, Г.Грасс, Дж.Релбер, А.Копіт та ін., хоча самі драматурги заперечують свою приналежність до будь-якого напряму чи школи. Різні дослідники неодноразово робили спробу «винаходу» нового терміну щодо явищ, які криються за поняттям «театр абсурду». Серед них: «театр обурення» (Р.Брустайн), «театр протесту і парадоксу» (Дж.Веллворт), «театр насмішки» (Е.Жакар) тощо. Невизначеність терміну, втім, не заперечує усталених тенденцій у сучасній драматургії, яка продовжує пошук нових шляхів у мистецтві.

Запитання:

1. Назвіть ознаки соцреалізму.

2. Якою була тематика творів?

3. Які літературні жанри розвивалися?

4. Назвіть відомих вам представників соцреалізму та їх твори.

5. Що ви дізналися про екзистенціалізм у літературі?

6. Чиї насторої відображає екзистенціалізм у художніх творах?

7. Назвіть представників екзистенціалізму та їх твори.

8. Визначте характерні ознаки «нового роману».

9. Хто запровадив цей термін?

10. Як протест чому виник даний жанр?

11. Хто з письменників працював у жанрі антироману?