Вересня 1929 Р. – народився Іван Світличний – Український поет, літературознавець, мовознавець, літературний критик, перекладач, діяч українського руху опору 60-их, політв’язень

Вісімнадцяте травня

Література рідного краю. Поезія Івана Світличного

1. Ознайомитися з біографією І.Світличного.(Інтернет)

https://www.youtube.com/watch?v=hXzFYRJzqbE

вересня 1929 р. – народився Іван СВІТЛИЧНИЙ – Український поет, літературознавець, мовознавець, літературний критик, перекладач, діяч українського руху опору 60-их, політв’язень.

„Доброокий“ – так Василь Стус назвав Івана Світличного у вірші, написаному після першого арешту Світличного влітку 1965 року. А в листах до сестри і дружини Світличного додавав: „Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздарував себе про проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва – без тіні докору“.

«Поезія — свобода серця…» — саме так розпочинається один із сонетів Івана Світличного. Для нього поезія стала тим притулком душі, що дав змогу зберегти свободу в неволі, здоровий глузд у божевіллі, гумор у безнадії.

Навряд чи можна собі уявити «шестидесятництво» — літературно-мистецьке та політико-культурне відродження України 1960-х років без не ординарної та геніальної постаті Івана Олексійошіча Світличного, літературознавця, літературного критика, поета, перекладача.

Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після закінчення середньої школи в 1947 вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка в той час була студенткою Харківського університету, згадує: «Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов’язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м’якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».

Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії літератури, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. Під час перебування в Інституті літератури опублікував ряд літературознавчих статей у періодичних виданнях.

В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.

У 1962-1963 роках розпочинається кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської.

Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він передав за кордон вірші В. Симоненка. Після чого — перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються нові переслідування української інтелігенції. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок по звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Уже в таборі й на засланні Іван Світличний продовжує віршувати, і на світ з’являються його власні поезії — такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні і ні на що не схожі.

У своєму листі з Колими Василь Стус писав: «На превелику радість мою, кожна подача Іванових віршів сповнює мене вдячністю до благословенної Пермі, що змусила-таки Івана до писання віршів, які він, на жаль, покинув був десь на початку 60-х. Тоді зайшов час молодої генерації—Іван чемно дав їм місце, як прекрасний зичливий критик-літератор… Він пускав сльози добрі, читаючи Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліну. Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи… Все кращого в мені — це Іван. Усе кращого в багатьох інших — від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору. Бог дав мені колись назвати його «вусатим сонечком моїм» — тоді я й не розумів головою того, що чуло серце!…»

Іван Дзюба у вступному слові до збірки творів Івана Світличного писав: «Ще «на волі» Іван Світличний писав і вірші, тільки не публікував їх і мало кому показував… Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Несправедлива кара породила не лише біль і страждання, а й високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилося в слово справжньої поезії».

Із заслання Іван Світличний повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак наскільки було можливо, він працював: перекладав, писав. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало.

Зі спогадів Ігоря Калинця: «Він був носієм любові. До багатьох. І в першу чергу до України, за яку боровся і страждав». Саме гострота правди і сила любові об’єднує весь творчий спадок Івана Світличного — поета, перекладача, літературознавця, громадянина, людини.

2. Прочитати поезії

В.СТУСОВІ

У нас нема зерна неправди за собою

Т.Шевченко

Коли твій вистражданий злочин —

Твоя окрадена любов,

Тоді нехай в чаду обмов

Ганьблять тебе ганьбою збочень,

Відступництва, і зрад, і змов, —

Той чорний суд тобі ніпочім.

І ти в пусті й холодні очі,

Як в прірву, глянеш знов і знов.

І будуть глузи, глум, погорда —

Тобі найвища нагорода, —

І ти, на проби й гарт готов,

Крізь всі Мордовії й сибіри

Нестимеш гордо світло віри

В свою незраджену любов.

І. Світличний

СТАРОБІЛЬСЬКИЙ ЕТЮД

Пахне вишнями хата на тихім осонні,

Обліпив подорожник стежину вузьку.

А вітри тугокрилі, мов злякані коні,

Понесли на леваду тривожне ку-ку.

Тихо-тихо навкруг.

Дідів бриль на баштані

Жовтим соняхом сонно пливе до зірниць.

Ген хмарини, що зліплені наче з кришталю,

Задивилися в денця глибоких криниць.

Ніби з пір я жар-птиць полуниці червоні

На узліссі у теплій пахучій траві.

Комбайнеру лоскочуть засмаглі долоні

Промінці, що стрибають, неначе живі.

А ген велетень-дуб небозвід підпирає,

Аж тріщить од напруги округле плече...

Це – липнева краса Старобільського краю,

Від якої не в силах відвести очей.