Література. 1. Поняття архетипу колективного несвідомого

ТЕМА 3

АРХАЇЧНІ ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

План

1. Поняття архетипу колективного несвідомого.

2. Міф. Особливості міфологічного світогляду. Його відображення в скульптурі («Збруцький ідол»), орнаментах кераміки, писанки, народного костюма українців. Символічний характер орнаментації.

3. Ранні релігійні вірування (тотемізм, анімізм, фетишизм). Їх відбиття в усній народній творчості українців та в сучасній культурі.

4. Магія. Типи магії. Магічність пісні та обряду. Зв'язок магії родючості з магією продовження роду (орнаментація жіночого національного одягу українців).

5. Роль ритуалу й системи табу в житті первісної людини.

Література

1. Енциклопедія українознавства / НАН України. – Заг. частина. – К., 1995.

2. Історія української культури: конспекти лекцій, хрестоматія, наукові статті, ілюстрації / Кравченко Г.В., Клепалов Б.Я., Піддубська І.В., Шаповалова Н.П. – Донецьк, 2010. – С.10-14.

3. Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994.

4. Лановик М., Лановик З. Українська народна словесність. – Львів, 2000.

5. Лозко Г. Українське народознавство. – К., 2004.

6. Лозко Г. Українські символи та священні знаки. Дерева та кущі. Тварини та птахи // Українські символи / За ред. М. Дмитренка. - К., 1995.

7. Мифология. Большой энциклопедический словарь. – М., 1998.

8. Морозов И. Основы культурологии. Архетипы культуры. – Минск, 2001.

9. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998.

10. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981.

11. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. – К., 1991.

12. Українські міфи, демонологія, легенди /Упоряд. М.К.Дмитренка. – К., 1992.

13. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М., 1989.

14. Фрэзер Дж. Золотая ветвь. Исследование магии и религии. – М.,1986.

У сучасній культурології розрізняють власне первісну культуру, яка існувала від часу виникнення людини приблизно до ІІІ тис. до н.е., і традиційну первісну культуру – культуру народів, які, незважаючи на досягнення цивілізації, й зараз ведуть первісний спосіб життя.

Первісна культура – це етап, через який пройшли всі без винятку культури. Її образно називають «дитинством людства». Набутий у дитинстві життєвий досвід становить основу світогляду дорослої людини. На основі первісної культури сформувалися всі культури наступних епох. Отже, зрозуміти феномени світової культури можна, наблизившись до її витоків.

Вивчаючи особливості ментальності представників тієї чи іншої культури, неможливо обійти увагою той факт, що первісна культура була саме тим етапом, на якому закладалися підвалини людської свідомості, мисленнєвої діяльності. Швейцарський психолог і культуролог К.Юнг, досліджуючи людську психіку, виявив у ній глибинні структури – архетипи колективного несвідомого, які, на його думку, успадковані людиною з прадавніх часів. Архетипи колективного несвідомого – це своєрідне відображення первісного духовного досвіду людини, це прадавні образи, які становлять суттєвий елемент психіки сучасної людини. Наприклад, архетип «священного», за К.Юнгом, це відчуття чогось величного, таємничого, такого, що викликає страх і водночас є нестримно привабливим; архетип «тіні» – це темний несвідомий двійник нашого «Я». Усі свідомі смисли, за К.Юнгом, мають архетипічну основу. Наша психіка ґрунтується на архетипах подібно до того, як на осях кристалічної решітки формується в насиченому розчині кристал. Найдавнішою формою психічного досвіду є міф, тому всі архетипи так чи інакше пов’язані з міфологічними образами й переживаннями. Міф становить основу людської душі, зокрема – й душі сучасної людини, – такий висновок випливає з теорії К.Юнга. Отже, щоб сучасній людині зрозуміти саму себе, їй треба ознайомитися з особливостями міфологічного світогляду.

Міфологічний світогляд є визначальною ознакою первісної культури. Розглядаючи первісну культуру, важливо усвідомлювати, в якому значенні використовується слово міф у сучасній культурології, чим був міф для первісної людини. Для людини сучасної міф асоціюється з розповіддю (майже казкою) про давно минулі події. При цьому історія, що переповідається, не сприймається як правда, а сам оповідач є ніби сторонннім спостерігачем зображених у міфі подій. Для представника первісної культури міф – сакральна (священна) історія, це правдиве пояснення всіх реалій навколишнього світу, відповідь на питання: «Як виник світ?», «Звідки взялися на Землі люди?», «Звідки взялося моє плем’я?». Первісна людина не може бути звичайним оповідачем міфу: виконуючи його під час священного ритуалу, вона немовби випадає з реального часу й переноситься до часу сакрального, стає учасником відтворених у міфі подій, повторюючи дії своїх предків чи ототожнюючи себе з ними, – інакше кажучи, людина сама живе в міфі й не може подивитися на нього оком стороннього спостерігача. Отже, міф не просто виконується первісною людиною, а щоразу переживається заново під час виконання. У сучасній культурології міф – це форма культури (порівняно з іншими – найбільш рання), спосіб людського буття. Коли міфологічний світогляд вичерпав себе, міф втратив функції сакрального знання й, поступово обростаючи новими сюжетами, перетворився на казку. Отже, в казках (а також інших фольклорних творах) можна простежити залишки міфологічного світогляду.

Характерною рисою міфологічного світогляду є відчуття людиною її спорідненості з природою. Первісна людина надзвичайно тісно пов’язана зі світом природи. Під впливом природного середовища (клімату, рельєфу тощо) формуються уявлення про час і простір, певні стереотипи поведінки. Не виділяючи себе зі світу природи, людина не припускає різниці між собою й звіром, рослиною, явищем природи, тому переносить усі свої почуття на природні об’єкти. Відповідно, Всесвіт може уявлятися велетенською істотою, вогонь чи річка можуть гніватися, відчувати голод або задоволення тощо. Таке світовідчуття давало людині можливість вижити серед грізних і небезпечних природних стихій. Про це дуже влучно сказав З.Фрейд: «З безликими силами неможливий контакт, вони залишаються вічно чужими для нас. Але … якщо повсюди в природі тебе оточують істоти, відомі тобі з досвіду твого суспільства, ти полегшено зітхаєш, почуваєшся як вдома серед жаху, можеш психічно обробляти свій страх… А може, ти й не беззахисний, чому б тобі не використати проти сил зовнішньої природи ті ж засоби, до яких ми вдаємося у своєму суспільстві; чому б не спробувати їх заклясти, умилостивити, підкупити…». Саме таке сприйняття навколишнього світу становить першооснову міфологічного світогляду. Відчуття спорідненості людини з природою спонукало людину до магічних дій, а також знайшло відображення у таких віруваннях як анімізм, тотемізм, фетишизм.

Оскільки міф – це певне світовідчуття, він пов’язаний з уявленнями людини про час і простір. У всіх народів існували космогонічні міфи – міфи про створення світу. Незважаючи на різноманітні сюжети, такі міфи мають спільну ознаку: у них втілена ідея виникнення з первинного Хаосу сакрального Комосу. Зауважимо, що слово Космос (від грецького kosmos – порядок) у цьому контексті означає світовий порядок. Визначальними ознаками Космосу, без яких він не мислиться, є цілісність і впорядкованість. Космос як результат творчого акту асоціюється з буттям і протиставляється небуттю – Хаосу. Сам акт впорядкування (зародження) Всесвіту є сакральним (так само міфологічним світоглядом сакралізується сама ідея народження). У космогонічних міфах реалізується міфологічна модель світу – уявлення людини про впорядкований час і простір (точніше, часо-простір, оскільки на цьому етапі розвитку свідомості час і простір не відокремлюються). Міфологічна модель світу є універсальною в тому плані, що, незважаючи на різноманітність сюжетів космогонічних міфів, у них можна простежити уявлення про: а) першостихію – стихію, з якої починалося зародження Всесвіту, наприклад, це може бути безмежний водяний простір; б) першоелемент – предмет, який виник першим і зумовив виникнення інших реалій світу, наприклад, яйце, зернина, ікринка – те, з чим пов’язана ідея народження нового життя; в) сакральних творців – безпосередніх учасників акту створення світу, наприклад, тотемних тварин, якихось обожнюваних істот; г) наявність чотирьох просторових координат, пов’язаних із чотирма сторонами світу по горизонталі; ґ) наявність трьох просторових координат – «верх» – «середина» – «низ» по вертикалі, а також вертикальної осі, яка підтримує впорядкований простір і забезпечує його цілісність. Універсальними для всього людського суспільства образами впорядкованого на три частини світу є Світове Дерево, в якому виділяються верх (крона), середина (стовбур), низ (корені), а також гора, стовп; д) сакральні числа, які є своєрідним кодом впорядкованого простору: 3 – три виміри по вертикалі, 4 – чотири виміри по горизонталі, 7 – сума трійки й четвірки, 12 – добуток трійки й четвірки. Отже, числа 7 і 12 символізують цілісність світу. Простір вважається впорядкованим, якщо він оцінений за сімома координатами: верх, середина, низ, вперед, назад, ліворуч, праворуч. Показово, що в центр цієї просторової моделі людина поміщає себе, тобто міфологічна модель світу пов’язана з самосвідомістю. Виступаючи кодом сакрального простору, числа 7 і 12 водночас пов’язані з категорією часу – з сонячним і місячним календарем і семиденним тижнем. В українській старовинній загадці простежується співвідношення між просторовою структурою дуба (символа Світового Дерева) та часовою структурою Космосу: «Дуб – дуб – довговік, на йому 12 гіллів, на кожнім гіллі по 4 гнізді[1], а в кожному гнізді по сім яєць, кожному ім’я є» (дуб – рік, гілля – місяць, гніздо – тиждень, яйце – день тижня). Сакральним у міфологічній моделі є також число 2, яке відображає дуалізм у світогляді первісної людини, який передбачає класифікацію явищ навколишньої дійсності за бінарним принципом, принципом «так» і «ні». Згідно з такими уявленнями простір набуває оцінного значення й поділяється на «свій» – позитивний і «чужий» – негативний, ворожий людині. Важливим в упорядкуванні простору є відмежування «свого» простору від «чужого». Своєрідною межею, що окреслювала «свій» простір і відділяла його від «чужого», часто було коло (аналогічно в хаті такою межею був поріг, з яким пов’язано чимало прикмет, заговорів, загадок). Усе, що перебувало за межею, сприймалося як щось вороже, некультурне, чуже. За таким самим принципом набували оцінного значення опозиції «верх» і «низ», «праворуч» і «ліворуч», «схід» і «захід», «південь» і «північ». У більшості народів «позитивним» напрямком є правий, «позитивними» сторонами світу – схід і південь. Дуалізм простежується також в протиставленні неба і землі, першостихій води й вогню, які могли ототожнюватися з чоловічим і жіночим, батьківським і материнським початком. Так, земля й вода часто асоціюються з жінкою, небо й вогонь за принципом опозиції – з чоловіком. Число 1 також є сакральним. Це – і першостихія, й першоелемент, і цілісність, нескінченність буття. В такому розумінні одиниця співвідноситься з колом.

Важливо, що уявлення про сакральний цілісний Космос вимагали від людини активних дій, спрямованих на підтримання світового порядку. Первісна людина відчувала особисту відповідальність за створений предками світ і регулярно здійснювала обряди оновлення, які передбачали виконання (= переживання заново) космогонічних міфів. Певні магічні дії повинні були забезпечити перемогу позитивних сил над негативними – тими, що могли зруйнувати Космос. У цих обрядах відображається циклічне сприйняття часу – передбачається повторюваність подій. Час замкнений у коло. Кожного разу рух по колу повертає людину до початку – того моменту, з якого починалося творення світу. Щоб це коло не розірвалося (щоб не зруйнувався Космос), треба точно відтворити все те, про що розповідає міф.Універсальна модель світу знайшла відображення в багатьох скульптурних пам’ятках, в орнаменті посуду, у візерунках народної вишивки, у розмалюванні писанки, в організації простору житла тощо. Найбільш показовим в цьому плані є так званий «Збруцький ідол», знайдений 1848 р.біля м. Гусятина на узбережжі річки Збруч. Ця пам’ятка являє собою чотиригранний стовп, прикрашений рельєфними зображеннями. Чотири грані й звернені на чотири сторони світу обличчя, ймовірно, означали для наших пращурів, що магічна сила цього ідола поширюється на весь світ. По вертикалі стовп ділиться на три частини: верхня зображує чотирьох богів «верхнього світу», середня відводиться людям (жіночі й чоловічі фігурки тримаються за руки в ритуальному хороводі), а нижня являє собою потойбічний світ. Ця пам’ятка втілює ідею цілісного Космосу. Існують різні версії щодо зображених на гранях стовпа богів. Більшість дослідників вважають, що божество «нижнього світу», яке стоїть навколішках і підтримує знизу землю з людьми – це бог потойбічного світу Велес. Він уособлює силу предків, на якій тримається порядок у світі. У верхній частині, на думку більшості науковців, зображена богиня вологи й родючості Мокош з рогом достатку в руках; кінний озброєний бог – це, ймовірно, Перун, бог грому й блискавок; жіноче божество з обручкою – очевидно, богиня кохання й шлюбу Лада. Ще один персонаж не ідентифікований (висловлюються припущення, що це Даждьбог – бог сонячного світла й урожаю). Самого ідола дослідники, зокрема Б.О.Рибаков, ототожнюють з богом Родом, який мислився як божество родючості, творець (прабатько) усього живого, як втілення чоловічого початку, животворної сили. На те, що основна функція цього бога – народження нового життя, вказує червоний («рдяний) колір, а також входження його імені до групи спільнокореневих слів, як-от: народження, родичі, родина, природа, урожай. Разом з тим, як справедливо зазначає М. Попович, Збруцький ідол – це не тільки й не стільки зображення одного конкретного бога (це суперечило б принципам міфологічного мислення, орієнтованого на подібність і причетність), а втілення єдиного творця, який поєднує в собі весь створений світ.

Аналогічне уявлення про світобудову простежується в орнаменті трипільської керамки. Орнамент писанки з міфологічними мотивами.

Поверхня посудини (своєрідної моделі Всесвіту), поділена на «просторові» зони паралельними лініями орнаменту. Небо являє собою декілька сфер. У верхній частині («верхнє небо») хрести й хвилясті лінії, на думку Б.О. Рибакова, символізують вічний рух сонця (нескінченність життя) й небесної вологи, крапки «нижнього неба» ототожнюються з краплинами дощу, що мають впасти на землю. Ще нижче знаходиться земля – її можуть символізувати ромби з крапками (символ засіяного поля), тут же зображені рослини. Очевидно, що посуд з таким орнаментом наділявся магічними властивостями й міг використовуватися під час ритуалів. Зокрема, для впливу на небесну вологу (для викликання дощу) трипільці використовували глечики з так званим «зміїним орнаментом», що являв собою спіралі, хвилясті лінії. Образ змії на такому посуді не є випадковим: у світовій міфології змія часто пов’язується з водою (наприклад, охороняє витоки річки або, навпаки, випиває її й повертає людям внаслідок дій якогось культурного героя). «Зміїний орнамент» на трипільському посуді можна пояснити й принципами магії: змія (вуж) селиться у вологих місцях, отже, контактує з вологою. Звивиста річка, якщо на неї подивитися згори, нагадує змійку. Отже, зображення змії пов’язане з водою і здатне впливати на неї (притягати дощ). Найдавніші орнаменти української писанки також відображають міфологічний світогляд наших пращурів. Яйце (першооснова життя й першоелемент міфологічної моделі), прикрашене орнаментом із космічною символікою, є магічним втіленням сакрального Космосу. Один із найяскравіших прикладів – орнамент, що складається з кількох паралельних лінії, які розділяють небесний і земний простір. Найвище знаходяться небесні світила й рогаті тварини (олені), що в міфологічній свідомості наших пращурів пов’язувалися з праматерями. Міфологічні уявлення простежуються і в орнаменті народної вишивки. Візерунки, що прикрашають старовинні українські й російські рушники й національний одяг, у давнину були своєрідними оберегами. Орнамент рушника нерідко включає мотив Світового Дерева, зображення тварин і птахів (колишніх тотемів). Чимало мотивів пов’язані з культом родючості, наприклад, стилізовані зображення жінок-праматерів. Поширеним орнаментальним мотивом чоловічого одягу був хміль – також символ родючості. На жіночому одязі, так само, як і на трипільському посуді, ромби з крапками, на думку Б.О. Рибакова, символізують засіяну землю. Показово, що такий орнаментальний елемент простежується тільки на одязі дівчат і заміжніх жінок і зовсім не типовий для одягу малих дівчаток і жінок похилого віку. Розглядаючи мистецтво, яке характеризує міфологічний світогляд, слід ураховувати, що первісна культура є синкретичною, тобто в ній у зародковому стані співіснують у нерозчленованій формі елементи трудової діяльності, вірувань, мистецтва тощо. Свідченням цього є наведені вище пам’ятки. Якщо ж проаналізувати первісне мистецтво на різних етапах його розвитку, можна простежити такі закономірності:1. У живописі періоду палеоліту домінує тема тварини, зображення людини зустрічається рідко. Характерне зображення тварин (імовірно, тотемів) у натуральний розмір і натурального кольору, що забезпечувалося використанням відповідних мінеральних фарб. Найяскравіші приклади таких малюнків зафіксовані у Франції (печера Ласко), Іспанії (печера Альтаміра). Кожна тварина зображена чудово, з дотриманням пропорційних співвідношень, однак композиції як такої ще немає: фігури розташовані хаотично, відсутні лінія обрію, пейзажний фон, відчуття верху та низу. Скульптура цього періоду пов’язана з культом родючості й представлена так званими «палеолітичними Венерами» – статуетками жінок з яскраво вираженими ознаками материнства 2. У живописі мезоліту центральне місце вже відводиться людині, яка переважно показана в русі: бігає, полює, танцює тощо. Зображення стають більш схематичними, умовними, що свідчить про розвиток абстрактного мислення, здатність виділяти й узагальнювати найважливіші деталі. 3. Мистецтво неоліту відображає діяльність людини, яка вже опанувала скотарство, землеробство. Загалом поява та розвиток мистецтва відіграли важливу роль в еволюційному розвитку давньої людини, забезпечили можливість передавати духовний досвід наступним поколінням.

За допомогою міфів людина перестає бути самотньою у ворожому природному оточенні. Вона відчуває спорідненість із богами, духами, тваринами, рослинами. Найбільш яскраво відчуття такої спорідненості виявилося в тотемізмі.

Тотемізм – вид первісних вірувань, а саме віра в надприродний зв'язок людини або групи людей з твариною чи рослиною, що розглядається як предок усієї людської спільності. Тотемізм виникає тоді, коли здатність людини до самопізнання й самоідентифікації була ще не досить розвиненою, коли людина помічала не саму себе, а спільні прояви свого життя з життям тварини. Первісна людина не бачить різниці між собою та іншою живою істотою. Спорідненість людини й тварини виявляється і в спільних життєвих циклах (народження, зростання, старість, смерть), і в здатності продовжувати свій рід. Людина наділяє тварину душею. За первісними уявленнями, смерть, сон усвідомлюються як вихід душі з тіла. Коли помирає поранений мисливець, душа залишає його разом із кров’ю, яка тече з рани. Коли помирає стара людина, її життя припиняється разом із останнім подихом. Такі ж приклади людина спостерігала і в світі тварин. Міфологічні історії, у яких йдеться про тотема якогось племені, є сакральними. Вони не розповідаються чужинцям, бо є духовним скарбом. Дуже чітко відбитки тотемізму можна побачити в єгипетській міфології. Віра у зв'язок із тотемними тваринами – це й характерна риса культури праслов’ян. Найпоширенішим образом тотемної тварини є вовк. Культ цього тотема пов'язаний із уявленням про вовка як священну тварину (сильну й найбільш небезпечну). Особливого значення на слов’янських землях набув культ ведмедя. У тотемних віруваннях багатьох племен збереглася думка про походження людини чи роду від цього звіра. Наші предки влаштовували на ведмедя ритуальне полювання. М'ясо вбитого звіра з’їдали всім племенем, кров випивали. Люди вірили, що, зробивши це, вони стануть такими ж сильними й хоробрими, як тотемний звір. До цього часу існують повір’я, що ведмежі лапи чи їх штучні замінники оберігають домашню худобу від дикого звіра.

Світ рослін також знайшов відбиття в тотемних уявленнях наших далеких пращурів. Так, дуб став уособленням чоловічого начала, символом мужності й хоробрості. Це дерево бога Перуна. Запорізькі козаки складали жертву старезному дубові після того, як удало переборювали дніпровські пороги. Під час грози не рекомендувалося ховатися під дубом. Вшановувалась нашими предками й осика. За народними повір’ями, це дерево чарівне. Кілочки з неї вбивали на кожному куті засіяної ниви, щоб зберегти врожай. Її гілля запалювали і димом обкурювали худобу під час мору. Тільки за допомогою осикового кілка можна було побороти упиря.

За допомогою тотемних вірувань людина ототожнює себе і своє життя з життям навколишнього світу, із видимою природою. Людина усвідомлює себе двійником зовнішнього світу, робить усе те, що відбувається у природі, повторює все, що потрапляє у поле її зору. Саме завдяки такій стратегії уподібнення людина змогла вижити в складних умовах. До тотема людина ставиться з особливою повагою. Вона вважає, що між ними встановлений тісний інтимний зв'язок. Тотем захищає людину, людина не шкодить своєму тотемові.

На основі ототожнення живої природи з неживою зароджується анімізм. Це віра в наявність душі чи духу в явищах природи, речах; віра в існування душі як надприродної субстанції, властивої кожному тілу. Люди спостерігали такі явища, як сон, хвороби, смерть та ін. На основі цього виникає уявлення про якогось двійника, який знаходиться всередині самої людини. Він може залишити тіло або на деякий час, або назавжди. Цей двійник і є душа. На основі анімістичних уявлень зароджується віра в потойбічний світ, у життя після смерті; розвиваються культи вогню, води, землі, предків.

Поступово розвивався поховальний культ. Обряд поховання здійснювався по-різному. Покійного могли спалювати на вогнищі. Часто перед тим труп поміщали у стовбур старого дерева (місце перебування душі), зашивали у шкуру вбитої тварини (тотемного предка). Пізніше померлого клали у спеціально виготовлений човен, який підпалювали й спускали по воді. Вогонь при цьому символізував очищення, а води річки – шлях у потойбічний світ. Разом із померлим могли класти різні домашні речі, вбитого коня. Приносили в жертву слуг, дружину чи кохану дівчину. Покійник в тому житті повинен був мати все необхідне. У трипільську добу, коли розвинувся культ землі, човен замінила труна. Покійника ховали в землю. Часто над ним насипався високий курган, на якому згодом відбувалося інше поховання. Нерідко такі кургани ставали місцем поховання багатьох поколінь і місцем поклоніння предкам. Можливо, саме уявлення про духів предків і розвинутий культ землі примушували трипільців приблизно раз у 50 років змінювати місце поселення. Після того, як освоювались нові ґрунти й неподалік будувалося нове селище, люди впорядковували старе й спалювали його.

Анімістичні уявлення виявилися в тому, що спочатку наші пращури вірили в добрих і злих духів. Уявлення про них досить нечіткі, але тим й іншим складалися жертви. Потім настала епоха великих богів. На думку Б.А.Рибакова, головним був бог Род, який завжди виступав із двома рожаницями. Цьому богові приписувалась роль творця Всесвіту. Далі культ Рода розпався на велику кількість дрібних культів. Люди вірили, що земний вогонь народжується вогнем небесним, який уособлювався у Сварогові. Він випускає з пазухи сонце – боже око, щоб спостерігати за людьми. У цього бога є два сини – бог земного вогню Сварожич і бог сонця Даждьбог. Останній у житті давніх слов’ян, ймовірно, відігравав важливу роль. У «Слові о полку Ігоревім» русичі називаються нащадками бога сонця. Дуже близьким за функціями до Даждьбога є Хорс – бог сонячного диска. Крім цих богів давні слов’яни поклонялися й іншим: Стрибогу, який усвідомлювався як бог-батько, бог вітрів; Велесу – богу скотарства й одночасно багатства. Бог Ярило відповідав за проростання зерна, Купало – за дозрівання плодів, Суд розпоряджався людською долею, Чур охороняв межі між полями й будь-які рубежі.

Були у слов’ян і богині: Мокош – богиня врожаю, берегиня домашнього вогнища; Лада – богиня шлюбу; Леля – богиня весняного пробудження природи. Богиня Морена уявлялась як уособлення темних сил природи – зими, холоду, можливо, й смерті.

Створення слов’янської держави супроводжувалось формуванням нового соціального класу – князя з дружиною. У зв’язку з цим на перше місце виходить культ бога Перуна. Він очолив пантеон богів, який складався із 6 представників: Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Семаргл, Мокош. Бог Велес не увійшов до верхнього пантеону.

На основі анімістичних уявлень виникає фетишизм. Це віра у надприродні властивості предметів і речей та поклоніння їм. В уявленнях давніх людей предмет із дерева зберігав дух дерева, у кістці тварини жив дух тварини. Людина в ті далекі часи сприймала світ своєрідно. Предмет міг стати фетишем як випадково, так і в процесі його тривалого використання. Так, мисливець бачив у звичайному камені надзвичайну силу, бо за його допомогою міг убити звіра. Збирач їстівного коріння такою самою силою наділяв загострену палицю. Фетиші часто носилися у вигляді амулета – предмета, який захищає від злих духів, нечистої сили. Пов’язується фетишизм і з вірою в талісмани (предмети, які протиставляють негативній силі позитивну).

Обов’язковим атрибутом життя у первісному суспільстві є магія. Це віра в надприродні можливості людини вплинути на навколишній світ та перебіг подій у ньому. Магія, за Дж.Фрезером, ґрунтується на двох основних принципах: 1) подібне викликає подібне або наслідок, схожий на свою причину. Це своєрідний закон подібності.; 2) речі, які один раз доторкались одна одної, продовжують взаємодіяти на відстані після завершення їх прямого контакту. Це закон дотику, чи зараження. На основі першого закону виникає гомеопатична (імітативна) магія. Бажана дія викликається шляхом імітування. Так, наприклад, щоб полювання було вдалим, виконується магічний ритуал вбивання намальованого звіра. Щоб зібрати гарний урожай, необхідно виконати магічний ритуал, який відтворює всі вегетативні стадії рослини й дії людини при цьому: сівбу, проростання, обробку, дозрівання, збирання врожаю. На основі другого закону виникає контагіозна магія. Тут вплив на людину здійснюється через предмет, якого вона коли-небудь торкалась. Поширеним різновидом такої магії виступає магія слів, яка збереглася до наших часів у замовляннях.

У первісній культурі табу (заборони) й різноманітні ритуали регулювали суспільне життя людини. Закони табу (наприклад, заборона шлюбів усередині роду, заборона вбивати тотема) не мали логічного пояснення, оскільки людина шляхом довготривалих спостережень могла тільки побачити позитивні чи негативні наслідки якихось дій. Таких законів повинні були дотримуватись усі члени первісного колективу. Їх невиконання суворо каралося. Своєрідною трансформацією давнього табу можна вважати неписане правило, яке діяло в українських родинах (а в деяких місцевостях воно актуальне й зараз), про те, що першою брати шлюб має старша донька і першим одружуватись повинен старший син. Про тих, хто не дотримався цього припису, односельці осудливо говорили «перебила сестру», «потоптав старшого», адже все в людському житті повинно відбуватися у свій час.

Оскільки в первісній культурі людина не цінувалася як особистість, понад усе були знання й досвід. Важливу роль відігравали ритуали ініціації – посвяти в дорослі. За своїм значенням ініціація була більш важливим явищем, ніж народження і смерть. Цей ритуал проходив у 3 етапи: 1) виділення однієї людини з общини (перехід до нового статусу повинен відбуватися поза межами того чи іншого колективу); 2) власне ініціація, яка може тривати від кількох днів до кількох років; 3) повернення в новому статусі. Цей ритуал був відомий праслов’янам і дійшов до нас у текстах народних казок. Як правило, герой чи героїня через різні обставини змушені залишити рідну домівку. Їх чекає багато випробувань, які вони з гідністю витримують. Повернення героя (героїні) часто супроводжується весіллям.

Питання

1. З’ясуйте значення поняття архетип колективного несвідомого.
2. Що означає поняття міфологічна модель світу? Опишіть міфологічну модель світу, відбиту в українському фольклорі.
3. Як давні люди, які жили на наших землях, уявляли впорядкування Всесвіту? (Поясніть на прикладі «Збруцького ідола»).
4. Які форми первісних вірувань дійшли до нашого часу? Наведіть конкретні приклади.
5. У яких народних казках відображено процеси ініціації юнаків та дівчат? Наведіть приклади.
6. У чому виявляється синкретизм первісної культури?

[1] У формулюванні цієї загадки використовуються застарілі граматичні форми іменників, що також є підтвердженням давнього походження загадки.