Умовність зображення

Якість мистецтва, суть якої в тому, що література подає нам не саме життя, а його образне відображення. Дійсність осмислюється і, відповідно до авторського задуму, метафоризується, узагальнюється, навіть деформується. До літературних умовностей відносять фантастику, гіперболу та літоту, гротеск, символіку. Умовність не протиставляється реальності, а доповнює її, допомагає точніше розкритися.

Усмішка Різновид гуморески, створений Остапом Вишнею. Його специфіка полягає у зближенні жанру з фейлетоном, поєднанні жартівливих замальовок з фейлетонною гостротою та почасти в’їдливою дотепністю.

Уособлення Складний троп, різновид метафори, перенесення якостей живих істот на довколишні предмети, явища природи тощо: "Безліч дивних дерев сновигає містом безцільно" – Г.Чубай).

Фабула Події в творі в тій послідовності, в якій вони відбувалися насправді, а не за розповіддю, без відступів, екскурсів, пропусків тощо. Цим фабула відрізняється від сюжету.

Фейлетон Невеликий за обсягом гумористичний чи сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного характеру. Від красного письменства “взяв” художні засоби (гіперболу, гротеск, каламбури), від публіцистики – зображення конкретних осіб і актуальних подій. В українській літературі засновником жанру є В.Самійленко, пізніше – Кость Котко, Остап Вишня, С.Олійник, Є.Дудар.

Фемінізм У літературі виявляється на рівні художніх творів і на рівні критики. У першому випадку це твори жінок про жінку, її інакшість від чоловіка, її місце та призначення в суспільстві. Першими такими були “Людина” і “Царівна” О.Кобилянської, пізніше феміністичні мотиви виявлялися у творчості більшості письменниць: Лесі Українки, О.Теліги, Л.Костенко, О.Забужко. Фемінізм як критика вивчає характеристики “жіночої літератури”, вияв у них жіночого начала письменниці, існування цих творів у патріархальній (“чоловічій”) традиції. На правомірність феміністичних досліджень вказує, зокрема, той факт, що на рівні масової, “жовтої” літератури вже існує чіткий поділ на “чтиво” чоловіче і жіноче, які практично не перетинаються, на рівні літератури елітарної вже існують спроби варіації одного і того ж тексту з розрахунку на стать читача (Чоловічий і Жіночий варіанти “Хозарського словника” М.Павича).

Філософічність Стильова характеристика твору, введення до твору складних філософських міркувань на “вічні” теми (буття, його сенс, місце людини у світі, логіка світобудови, першопочатки світу тощо). Філософічність вимагає високого інтелектуального рівня як автора, так і читача. В той же час від автора вимагається не втратити емоційну складову твору. В українській літературі філософічність особливо притаманна творчості Т.Шевченка, поетів “празької школи” (О.Ольжич, Є.Маланюк, О.Теліга), “неокласиків” (М.Зеров, М.Рильський), Л.Костенко.

Фольклор Усна народна творчість. Для нього характерні усна форма побутування, варіативність, поєднання творення та виконання, анонімність. На текстуальному рівні фольклору притаманні постійні тропи міфологічного походження, мандрівні мотиви та сюжети, запозичення фрагментів з інших творів. Фольклор і література перебувають у взаємообміні – література постала на основі фольклору і постійно живиться його образами та мотивами (фольклоризм, неофольклоризм), а кращі, найближчі до народної психології літературні твори стають народними.

Фоніка

Галузь версифікації, звукова організація художнього мовлення, його милозвучності, а також фонетичні засоби, що надають твору додаткової виразності (звукопис). Милозвучність твору називають “евфонією”, немилозвучність – “какофонією”.

Футуризм Один з напрямків авангардизму початку ХХ століття, відгалуження модернізму. Головні ознаки: деструктивна направленість щодо класичних художніх зразків, урбанізм (зображення і естетизація міста як головного місця подій), епатажність, прагнення створити мистецтво майбутнього (звідси й назва). Футуристи намагалися абсолютно оновити мистецтво на всіх рівнях – аж до словотворення, поєднання письменства з малярством та кіно. Першим теоретиком футуризму був італієць Т.Марінетті. В Росії його представляли І.Северянін, В.Хлєбніков, В.Маяковський, в українській літературі – М.Семенко, Г.Шкурупій. Виконавши прогресивну на певному етапі деструктивну роль, футуризм, як і загалом авангардизм, відійшов у минуле. Певні риси футуризму простежуються в неоавангардистів кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., зокрема групи “Червона фіра”.

“Химерна проза” Назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. “Химерна проза” стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській “радянській” літературі. Її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями. “Химерна проза” емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий. За цими ознаками можна говорити про близькість “химерної прози” до явища магічного реалізму, поширеного в літературі Латинської Америки. Представники: В.Земляк (романи “Лебедина зграя”, “Зелені млини”), В.Дрозд (“Ирій”, “Самотній вовк”), О.Ільченко (“Козацькому роду нема переводу або Козак Мамай і Чужа Молодиця”) та ін.

нагору

Хроніка Первісно – літопис у Західній Європі, пізніше – літературний твір, в якому послідовно розкривається історія суспільних чи сімейних подій. За цим критерієм хроніки поділяються на історичні та сімейно-побутові. Зразками хронікальних творів є п’єси-хроніки В.Шекспіра “Генріх VІ”, “Річард ІІІ”, романи “Люборацькі” А.Свидницького, “Чорна рада” П.Куліша.

Художні засоби Прийоми письменника, елементи його мистецької майстерності, які становлять специфіку художньої літератури, забезпечують яскравість зображення і красу літературного твору. До засобів виразності належать тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксиморон, літота, метонімія, метафора), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо), принципи фоніки (інструментація, звуконаслідування, анафора, епіфора тощо), формотвірні засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція, портрет, пейзаж, інтер’єр, монологи, діалоги, мова оповідача і автора).

Часопростір (хронотоп) Взаємозв’язок часу і простору, в межах яких відбувається дія твору. Включає глобально час дії твору і безпосередньо час, протягом якого відбуваються описані події, аналогічно з простором. Розрізняють час сюжетний (коли подія відбулася) і нараційний (коли про неї повідомили). Аналогічна різниця є і в понятті простору, який розширюється введенням ретроспекції (спогади, сни, марення).

“Червона фіра” Літературне угруповання, утворене в 1991 р. харківськими поетами. Включає С.Жадана (нар. 1974 р.), І.Пилипчука (нар. 1974 р.), Р.Мельниківа (нар. 1973 р.). Декларують себе послідовниками українського футуризму 20-х рр. та групи “Бу-Ба-Бу”. Творчість поєднує елементи постмодернізму, неоавангардизму, футуризму. Лідером і найпродуктивнішим учасником групи є С.Жадан.

Шістдесятники Назва покоління молодих письменників, які прийшли в літературу з кінця 50-х – до початку 70-х рр. в період так званої “відлиги”. Представники: Л.Костенко, І.Драч, Д.Павличко, М.Вінграновський, В.Симоненко, Є.Гуцало, В.Дрозд, Б.Олійник та ін.

Прикметні риси літератури шістдесятників: гуманізм, оновлення художніх форм, усвідомлення цінності “маленької людини”, відновлення національних цінностей, філософічність, поєднання модерну і традиції. Їх творчість мала значною мірою неонародницький характер, що підтверджує популярний у навкололітературних колах вислів: “Шістдесятники писали для народу, восьмидесятники для середовища, дев’ятдесятники – для себе”. Шістдесятництво як реакція на “потепління” після сталінщини стало широким громадсько-політичним і мистецьким явищем, подібним до відродження 20-х рр.

Окрім письменників, до нього включилися художниця А.Горська, кінорежисер С.Параджанов, критики І.Дзюба, І.Світличний, М.Коцюбинська, публіцисти В.Чорновіл, Ю.Бадзьо.

Репресії 1965 і 1972 рр. перервали процес відродження, дехто з діячів потрапив у табори, інші змушені були піти у “внутрішню еміграцію”. Твори піддавалися нещадному осуду, вилучалися з бібліотек, повернувшись до читача вже у 80-х рр.

Карикатура (итал. caricatura, от caricare — нагружать, преувеличивать).

1. Сатирическое или юмористическое изображение, в котором комический эффект создаётся преувеличением и заострением характерных черт, неожиданными сопоставлениями и уподоблениями.
2. Жанр изобразительного искусства (обычно графики, но необязательно), являющийся основной формой изобразительной сатиры, в сатирической или юмористической форме изображает какие-либо социальные, общественно-политические, бытовые явления, реальные лица или характерные типы людей.

В 2005—2006 г. карикатуры на пророка Мухаммеда, напечатанные в одной из датских газет стали причиной карикатурного скандала.