Ораторське мистецтво Стародавнього Риму

8. Ораторське мистецтво Стародавнього Риму.
Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади? консулів і сенаторів. У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки? богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх. Його промови є зразком римського патетичного стилю.
Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак:
• інвективність;
• афористичність;
• нагромадження дієслів, метафори, антитези;
• сумлінно дібрані і згруповані факти.
Визначним риториком Стародавнього Риму був Цицерон (106?43 рр. до н. е.). Цицерон створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства. Він поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку і екстаз.
Цицерон любив етичні антитези: „Адже на нашій стороні бореться почуття честі, на тій нахабство; тут сором’язливість, там розбещеність; тут вірність, там обман; тут доблесть, там злочин; тут чесне ім’я, там ганьба; тут стриманість, там розбещеність.
У праці „Про оратора” Цицерон створив риторичний ідеал оратора.
Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з мовним матеріалом висвітлено в трактаті „Оратор”.
Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100?44 рр. до н. е.)? засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення.
Найвідомішим твором Цезаря є „Записки про галльську війну”.
Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне.
Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов.
Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної риторики. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці „Ораторська освіта” (100 р. н. е.).
Квінтіліан намагався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста.
Він написав 12 риторичних книг під загальною назвою „Institutio oratoria”.

3.

4.. Риторика в період середньовіччя

У період середньовіччя риторика була однією з найпопулярніших наук, і входила в перелік наук, якими повинен був володіти кожний, хто претендував на звання освіченої людини.

Уже в ті часи була помічена цікава психологічна закономірність: як тільки оратор починав читати по написаному – у слухачів одразу падала довіра до джерела інформації. Перше, що спадає на думку слухачам – промову оратору хтось написав. Невипадково Петро І у 1709 році видав указ «Господам сенаторам речь в присутствии держать, но токмо своими словами, дабы дурь каждого видна была» [11, с. 123.]

У середньовічних університетах на факультетах мистецтв щорічно проводились так звані «диспутації про що завгодно», які інколи тривали по кілька тижнів. За словами університетських істориків, диспутаційний акт скоріше нагадував велику урочисту подію, під час якої магістри демонстрували своїм колегам усю глибину набутих знань та вміння їх відстоювати в гарячих публічних суперечках. Відбувалася ця урочиста подія таким чином.

З магістрів факультету обирався один, який умів диспутувати про що завгодно. Він називався кводлібетарієм, що в перекладі з латини означає «що завгодно».

Дія відбувалася в найбільшій залі, наповненій студентами та магістрантами. Лекції в цей день відмінялися. У заходах обов’язковою брали участь ректор і декан, які повинні були спостерігати за ходом диспуту, магістри, які повинні були виступати в якості опонентів, доктори факультетів, бакалаври мистецтв та всі бажаючі.

Кводлібетарій, виходив на кафедру, вітав зібрання, виголошував промову, а на завершення промови висував тези чи ставив питання, які й повинні були стати предметом диспуту. Після чого він закликав присутніх у залі «нападати» на нього, спростовуючи тези його доповіді, з якими вони були ознайомлені заздалегідь. Головним завданням кводлібетарія було заперечення кожній з тез своїх опонентів.

Щоб уникнути одноманітності й підтримувати інтелектуальне напруження в диспутаційній залі, опоненти повинні були пропонувати для обговорення все нові й нові теми. А для залучення кводлібетаріїв до непростої місії, в якості заохочення їх нагороджували спочатку новими чоботами, рукавичками й беретом, а пізніше натуральний приз замінили грошовим преміюванням.

Метою подібних диспутацій, звісно, не був пошук істини, бажання отримати нові знання чи розв’язання якихось складних питань. Їхнім основним завданням була демонстрація риторичної майстерності магістра, що свідчило про його всебічну освіту [5, с.514 – 515].

Не міг оминути своєю увагою риторику й видатний російський учений М.В. Ломоносов (1711-1765 рр.), який написав свій підручник з риторики.

5.

6.

Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.

§ 4. Риторика Київської Русі

Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля царського вогнища присягу цареві, й в цьому акті поєдналися установки на політичне та юридичне красномовство. З виділенням слов'янства як такого з індоєвропейської спільноти, в найдавніших фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна бу- до й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, якщо довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (так званий "божий суд" — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде). А ось відомостей про релігійне красномовство язичницької Русі до наших днів не дійшло, хоча, за свідченнями старовинних істориків, волхви-жерці язичницьких культів мали сильний вплив на князів. Проте чи не перший зразок релігійного красномовства, зафіксованого в літературній пам'ятці, — слово князя Володимира після хрещення киян: "Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нові люди Свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнські, і утверди в них віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, Господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на Тебе і на Твою силу, одолів я підступи його"1. Стилізованість мови князя під церковну книжність може бути й плодом літературної культури більш пізнього літописця, але безсумнівно, що Володимир не мовчав після церемонії хрещення й сказане ним було саме релігійним словом. Християнство глибоко змінило натуру колись схильного до свавільності князя. Характерно, що прийнятий Володимиром після хрещення Русі юридичний кодекс містив заборону смертної кари, в той час, коли язичницька Русь широко культивувала навіть людські жертвоприношення. Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим більше — до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвердження християнської ідеї, що наклало відбиток на весь -духовний склад українського народу та його культуру. Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя розглядали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, насправді ж вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн з прийняттям християнства і, аж до Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 49. 5 2—129 татарської навали, була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його суперником Константинополя. Саме слов'янський переклад Біблії став помітною віхою у розвитку риторичного мистецтва України—Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом переважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики. Про особливості риторичного стилю йдеться вже в "Ізборниках" Святослава (1073 p., 1076 p.). Риторична проза, орієнтація на практичні цілі панують в літературному та громадському житті Київської Русі. Характерно, що аж до XVI ст. українська література не використовувала навіть віршових форм, органічно пристосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, щоправда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але основні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоукраїнського красномовства. Особливо популярними в ті часи були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а також апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та низка житій святих, твори на історичні та наукові теми. Наприкінці XII ст. з'явилася навіть популярна хрестоматія "Пчела", що містила настанови та афоризми — переважно зі Святого Письма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу). Ось зразок риторики "Пчелы": "Волкъ, видевъ пастуха, едущи чюжи овци отаи в куче, и рече: о колика бысте голкы [гвалту] составили, оже быхъ то азъ сотворилъ?"1 Дослідники виділяють у риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) і панегіричний (урочистий)2. Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка промова (про'повідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом. Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою "Повісті тимчасових літ", — імітовано промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, наприклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом: "Й будете мирно живуще; аще яи будете ненавидно живуще, в распряхъ... то погибнете сами, и погубите землю отець своихъ и дедъ своихъ, юже налезоша трудомъ своимъ великымъ"3. Завдяки Нестору, можна зробити висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості тогочасного красномовства. Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас "словом" стали називати й церковну проповідь. Згодом назве "словом" свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевра — "Слова про Ігорів похід". Переважало в християнизованій Київській Русі, як і всюди в середньовічному християнському світі, релігійне красномовство. Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіографія), хоча йому притаманні елемен- Цит. за: Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956.-С. 44. Черторицкая Т. В, Ораторское искусство Древней Руси // Красноречие Древней Руси (XI—XVII вв.). — М., 1987. — С. 8. Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 23. ти наївної художності. Але основна задача житія, яке Ю. Лотман назвав "масовою літературою середньовіччя" — повчати, давати приклад достойного, освяченого життя. Перше з власне українських житій — житіє князів Бориса і Гліба (XI ст.). Один з варіантів написаний згадуваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях "слова". Так, христолюбивий св. Гліб, який просить убивців, посланих братом Свя-тополком, пошкодувати його юність, промовляє: "Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща"1. Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприклад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього. "Слово про Закон та Благодать" митрополита Іларіона. Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. У "Слові" його з великою патетикою стверджується, що слов'яни "за благодаттю" отримали світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо "благодать" є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй. Стиль Іларіона — глибоко патетичний: "B*fepa бо благодатна по всей земли распростреся, и до нашего языка русскаго дойде, и законное езеро пресыше, евангельскый же источникъ наводився, и всю землю по-крывъ, и до насъ проліявся. Се бо уже и мы съ всЬми христіанами славимъ Святую Троицу, а Іюдея млъчитъ.2 Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира, до якого звертається з величезною пошаною та ліричним, живим почуттям: "Встани, о честная главо, от гроба твоего, встани, отряси сонъ! Неси бо умерлъ, но спиши до общаго всЬм встания. Встани, неси умерлъ, несть бо ти А'Ьпо умерти, Хрестоматия по древней русской литературе. — С. 47. 2 Там само. — С. 32. веровавшу въ Христа, живота всему миру. Отряси сонъ, взведи очи, да видиши, какоя тя ч*Ьсти Господь тамо спо-добивъ и на земли не безпамятна оставилъ сыномъ твоимъ. Встани, виждь чадо свое Георгия [Ярослава Мудрого, чиє... християнське ім'я було Георгій], виждь утробу свою, виждь милаго своего, виждь, егоже изведе от чреслъ тво-ихъ, виждь красящего столъ земля твоей, и возрадуйся, възвеселися"1. "Послання до пресвітера Фоми" Климента Смолятича. Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником і філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання Фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гоме-ра, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаючись на досвід найвидатніших риторів Візантії, обгрунтував необхідність алегорично-символічного витлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у "тлумаченні" якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому вигляді він свідчить про висоту риторичної культури Київської Русі, про вміння "пытати потонку" Святе Письмо. "Слово" Кирила Туровського. Народжений у сусідньому з Київським Туровському князівстві, Кирило став тут єпископом, і славу мав велику. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також у болгар і сербів. Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем. Так, у "Слові на Антипасху" (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обігрує весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духовному розкріпаченню людей у християнстві: "НьнгЬ солнце красуяся к высотЬ въсходитъ и радуюся землю огр*Ьваетъ, взиде бо намь отъ гроба праведное солнце Христосъ и вся верующая ему спасаетъ. Ныня лу- 1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 33. на, сь вышняго сьсту пивши степени, болшему светилу честь подаваетъ: уже бо ветьхый законъ, по писанію, с суботами преста и пророки, Христову закону сь неделею честь подаетъ. Ныня зима греховная покаян!емъ престала есть и ледь нев*Ьрія богоразуменіемь растаяся; зима бо у язычьского кумирослуженія апостольскимъ учешемъ и Христовою B*kpoio престала есть, ледъ же фомина нев'Ьрія показашемъ Христовъ ребръ растаяся"1. "Повчання" Володимира Мономаха. Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) "Повчання" до своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід і непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, рівно як і богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей у засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю: "Всего же паче убогыхъ не забывайте, но елико могуще по сил'Ь кормите, и придавайте сиротЬ, и вдовицю справдите сами, а не вдавайте силнымъ погубити человека. Ни права ни крива не убивайте, ни повелевайте убити его, аще будетъ повиненъ смерти; а душа не погубляйте ника-коя же хрестьяны"2. "Слово про Ігорів похід" — найвидатніша літературна пам'ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. "Слово..." водночас і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії та заперечення того "епічного буйства", що характеризує богатирів язичницького типу (наприклад, Василя Буслаєва з давньоруської билини, що не вірить "ні в чох, ні в сон, ні в пташиний грай"). "Слово..." є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен 1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 61. 2 Там само. — С. 37. богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру (порівняйте, наприклад, настанови Василія Великого вивчати язичницьку мудрість). Але основний пафос цього твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру. Стиль "Слова..." близький до народної творчості: "На Немиз*Ь снопы стелють головами, молотять чепи харалужными, на Toirfc животь кладуть, віють душу от тЬла... Немиз-Ь кровави брезе не бологомъ бяхуть посЬя-ни, пос-Ьяни костьми руских сыновъ"1. Як відзначав Н. Гудзій, "тут звертає на себе увагу звичне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються римуючими, точніше — ассоніюючими дієсловами, також часті у "Слові...": "Всеславъ князь людемъ судяше, княземъ грады рядя-ше, а сам въ ночь вл'Ькомъ рыскаше..."2. Після татаро-монгольської навали в XIII ст. загинули у вогні книги. Історичні долі східних слов'ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї і формуючи за безпосередньої участі монголів тиранічну монархію3. Правобережна Україна й, згодом, Галичина потрапили до складу Польсько-Литовської держави, Речі Посполитої, де українська культура зазнала неймовірних утисків. Спершу, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в на-пів'язичницькім краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ'я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядві-гою Литву було окатоличено, православну українську культуру почали витісняти. Усе це призвело до визвольної війни Богдана Хмельницького. 1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 73. 2 Гудзий Н. К. Зазн. праця. — С. 134—135. Про це, причому з певним ентузіазмом, говорив російський історик XX ст. А. Гумільов у книзі "Древняя Русь и великая степь" (М., 1989). Церковне красномовство київського гатунку довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики. Знамення майбутніх нещасть — сонячне й місячне затемнення, що були в Києві 1230 p., — голод та війну Серапіон пояснює як кару Божу за гріхи, закликаючи до покаяння: "Разрушены божественныя церкви; осквернени быша сосуди священний; потоптана быша святая; святители ме-чю во ядь быша; плоти преподобныхъ мнихъ птицамъ сІгЬдь повержени быша; кровь и отецъ и братия наша, аки вода многа, землю напои; князии нашихъ воеводъ крепость ищезе; храбрия наша страха напольншеся, б'Ьжаша..."1. Як підкреслив М. Гудзій, проповідник тут спирається часом на ритмічну організацію мови: "землю нашу пусту створиша, и грады наши плениша, и церкви святыя разориша, отьца и братію нашу избиша, матери наши и сестры наши в поруганье быша..."2. Неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова. Монгольська руйнація культури не була тотальною, оскільки монголи прагнули більше налякати підкорені ними народи, ніж знищити, до того ж, в ті часи серед монголів було чимало християн-несторіан (єресь, що вийшла з Візантії й поширилася в кочових середовищах Азії). Більш того, монголи не брали податків з монастирів і церковних 1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 164. 2 Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956. — С. 196. земель, і тоді стали люде оддавати і записувати на монастирі свої землі і своє добро, через що монастирі дуже забагатіли й розмножилися"1. Природно, що давньокиївська культура багато що запозичує з візантійської, в тому числі й засади риторики та гомілетики. Як справедливо зазначав М. Грушевський: "Се було якраз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина підбивала своїм політичним і культурним впливом західну Слов'янщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східного Риму — Візантії. Се було зовсім природно — Візантія була близша географічне, а культура її — і духовна, і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря"2. В основному Київська Русь запозичує у Візантії прийоми духовного красномовства, причому "азіаністського", біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та настанови в старих книжках передано тим стилем. Ключові слова: слово, житіє (агіографія). Практичне заняття 7 Риторика в Київській Русі 1. Чи є якісь відомості про існування красномовства у східних слов'ян в язичницький період? 2. Охарактеризуйте роль християнства у формуванні культури європейського типу в Україні-Русі. Якою тут була роль Візантії? 3. Які два типи риторичних творів у літературі Київської Русі виділяють дослідники? 4. Що ви можете сказати про жанр "слова" та його функцію в літературі київського часу? 5. У чому полягає риторична природа жанру "житія"? 6. Охарактеризуйте найбільш визначні пам'ятки дидактичної літератури Київської Русі та їхню роль у становленні красномовства. 1 Аркас М. Історія України-Русі. — К., 1908. — С. 92. 2 Гругиевсъкий М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т. 1. — До початку XI віка. — С. 528. 7. Назвіть імена найбільш видатних риторів київського періоду та їхні основні твори. 8. Як сполучаються риторичні та поетичні моменти в "Слові про Ігорів похід"? Завдання до практичного заняття 7 Напишіть промову в жанрі давньоруського "слова" на тему: "Слово про вічні цінності духу". Література Основна 1. Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. — С. 86—91. 2. Грушевський М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т.1. — До початку XI віка. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 522—538. Додаткова 1. Булахов М. Г. "Слово о полку Игореве" в литературе, искусстве, науке. — Минск, 1989. 2. Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956.

8. Виникнення Острозької академії нерозривно пов’язане з іменем князя Костянтина Костянтиновича Острозького – сина першого гетьмана Великого Князівства Литовського, каштеляна віленського, воєводи тракайського, за заможністю – четвертої особи країни. Він, отримавши у спадок чималі маєтності в Галичині та Польщі, почав інтенсивно скуповувати землі на Київщині та Брацлавщині. Завдяки цьому на початку XVII ст. рід Острозьких, окрім давніх отчин, що покривали понад третину Волині, володів 14 містами з прилеглими селами на Київщині, 8 – на Брацлавщині, 4 – в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандомирському, Краківському, Люблінському таМазовецькому воєводствах. Річні прибутки князя Костянтина традиційно обраховують у 10 млн. золотих, а сума готівки, описана в скарбниці його синаЯнуша станом на 1620 р. складала два річні бюджети Речі Посполитої у мирний час. Князь мав можливість у найкоротший час виставити 15-20 – тисячне військо, яке складалося з його власних бояр та потомственої шляхти – васалів дому Острозьких, які за умови служби князю з діда-прадіда мешкали на території його володінь. Він, за свідченням сучасників, вважався одним з можливих претендентів на виборний королівський престол.

Разом із маєтностями та іншими величезними багатствами князь Костянтин перебрав на себе від батька і світський патронат над православною руською церквою. Він мав великий вплив на формування її вищої ієрархії та загальні напрями політики. Ним по різних містах України було засновано багато шкіл головною метою яких було підготовляти духовенство, здатне успішно вести боротьбу з католицьким духовенством і паралізувати їх вплив на молодь.

Захоплений ідеєю захисту православної віри К.Острозький вирішив видати повний текст Біблії слов’янською мовою, якого на той час не мав жодний з православних народів. Задумане князем видання з’являється у 1681 р. і стає помітною подією в культурному житті не лише України, але й усіх слов’янських народів, оскільки воно сприяло зміцненню самосвідомості православних народів, підносило престиж старослов’янської мови, відіграло значну роль в боротьбі українського народу за релігійну і національну незалежність, стало своєрідним свідченням ідеологічної і моральної зрілості українців, білорусів, росіян.

Перше друковане видання слов’янської Біблії було великою і дуже складною справою. Воно потребувало не лише значних матеріальних коштів, але і здібних, освічених, самовідданих людей. Для редакційної підготовки Біблії необхідно було зібрати в Острозі гурток учених, яких князь К.Острозький стягав з різних земель. Сконцентрувавши значний науковий потенціал, князь вирішив заснувати вищу школу. Зроблено це було, як вважають дослідники близько 1576 року. Школа, яку сучасники називали академією, поклала початок новому етапу в розвитку освіти на Україні. Старі слов’янські й греко-візантійські традиції поєднувалися в ній з надбанням тогочасної європейської шкільної освіти. За програмою навчання академія стояла нарівні з найкращими єзуїтськими колегіями. Велика увага приділялася слов’янській і грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані „сім вільних наук” – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Останні поділялися на тривіум, який складався з граматики, риторики та діалектики (мистецтва диспуту), та на квадривіум, куди входили арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Першим ректором академії був Герасим Смотрицький – знавець літератури, поет, письменник, що започаткував полемічну літературу („Ключ царства небесного”, „Календар римський новий”), головний перекладач і редактор „Острозької Біблії”.

З 1594 р. ректором Острозької академії став Кирило Лукаріс – грек за походженням, який мав блискучу європейську освіту та був одним з найактивніших борців проти унії та католицизму. За це він під надуманими звинуваченнями був висланий за межі Речі Посполитої, проте згодом став константинопольським патріархом та продовжував підтримувати зв’язки з академією.

Викладачами академії були Іван Княгинецький (відомий учений і церковний діяч, засновник Манявського скиту в Галичині), острозький священик Дем’янНаливайко (письменник, перекладач, редактор, автор україномовних віршів, активний учасник повстання під проводом свого брата Северина Наливайка), чернець Василь Суразький (автор багатьох богословських трактатів, випускник італійських університетів), греки Никифор Парасхес та КирилоМоскопул (навчали грецькій мові, перший до цього викладав у Падуанськомууніверситеті), поляк Ян Лятош (професор астрономії з Краківського університету) та ін.

З Острозької академії вийшло багато видатних людей – Максим та Степан Смотрицькі (сини ректора Г.Смотрицького - Максим (Мелетій) з часом став відомим ученим – філологом, публіцистом, письменником, Степан – священиком в Острозі й одночасно працював на ниві освіти), ГавриїлДорофеєвич (викладач Львівської школи та активний діяч осередку київських учених), Петро Сагайдачний (славетний полководець, політик, гетьман) та ін.

Навколо академії гуртувалися такі відомі тогочасні просвітники як КлірікОстрозький, Христофор Філарет (Мартін Бронєвський), Тимофій Аннич, Тимофій Михайлович, першодрукар Іван Федоров та ін. До Острога приїздив і працював тут деякий час Іван Вишенський.

Лінгвістична праця учня Острозької академії Мелетія Смотрицького створила в свій час епоху у вивченні слов’янської мови. В Острозькій академії існував великий колектив учених перекладачів і упорядників книг, який розгорнув у 80-х роках XVI ст. значну видавничу діяльність.

Після смерті К.Острозького в 1608 р. академія занепала, а з переходом Острога до внучки старого князя – Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її місці було засновано єзуїтську колегію.

9. «Сім вільних мистецтв» (лат. «septem artes liberales»), учбові предмети («науки») середньовічної середньої школи і «артистичних» (підготовчих) факультетів університетів. Включали 2 цикли: трівіум (лат. trivium — трехпутіє) — граматику, риторику, діалектику і квадрівіум (лат. quadrivium — четирехпутіє) — арифметику, геометрію, астрономію і музику. Циклами були залишки системи знань, розробленої в античний період. У середні століття всілякий і багатий для свого часу вміст античної системи поступово звівся до обмеженого числа елементарних відомостей, що використалися в релігійних цілях (наприклад, граматика трактувалася як наука, потрібна для розуміння церковних книг, риторика — як посібник для складання церковних проповідей, астрономія — для обчислення пасхалій, діалектика — для суперечок з єретиками, заняття арифметикою в значній мірі зводилися до містичного тлумаченню чисел). В кінці середньовіччя і особливо в епоху Відродження «З. с. і.» в середніх школах і на «артистичних» факультетах університетів стали набувати світського характеру. Систему «З. с. і.» змінила система класичних гімназій (див. Класичне утворення).

10. Сучасна риторика – це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання. Ефективність мовлення визначається найменшими втратами в процесі його передавання від мовця до слухача у всіх трьох типах інформації, які зазвичай містять мовлення: понятійно-логічні, оціночні (+ або -), емоційні. Доцільність мовлення – це його відповідність основній меті мовця, його мовленнєвому наміру. Впливовість мовлення – це його здатність розбудити розум і почуття, змусити слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікавлено, а потім змусити прийняти те бачення оточуючого світу, яке йому запропонує мовець.

11. Академічне мовлення має на меті забезпечити:

· а) продуктивне спілкування, взаємодію між педагогом та вихованцями;

· б) позитивний вплив вчителя на свідомість, почуття учнів з метою формування, кореляції їх переконань, мотивів діяльності;

· в) повноцінне сприйняття, усвідомлення і закріплення знань у процесі навчання;

· г) раціональну організацію навчальної та практичної діяльності вчителя.

З виразом "академічне мовлення" тісно пов’язане поняття "комунікативна поведінка вчителя". У сучасній літературі – це не просто процес говоріння, передачі інформації, а така організація мовлення і відповідної йому поведінки вчителя, які впливають на створення емоційно-психологічної атмосфери спілкування педагогів та учнів, на характер їх взаємовідносин, на стиль їх роботи (Леонтьєв А. А., Ладиженская Т. О.).

12. Діалогічна мова - це розмова, бесіда двох або декількох осіб, які говорять поперемінно. У повсякденному і звичайній розмові діалогічна мова не планується. Це реч підтримана. Спрямованість такої бесіди і її результати в значній мірі визначаються висловлюваннями її учасників, їх репліками, зауваженнями, схваленням чи запереченням. Але іноді бесіду організують спеціально, щоб з'ясувати певне питання, тоді вона носить цілеспрямований характер ^ наприклад, відповідь учня на запитання вчителя).

Діалогічна мова, як правило, пред'являє менше вимог до побудови зв'язного і розгорнутого висловлювання, що мова монологічна або письмова; тут не потрібна спеціальна підготовка. Пояснюється це тим, що співрозмовники знаходяться в однаковій ситуації, сприймають одні й ті ж факти і явища і тому порівняно легко, іноді з півслова, розуміють один одного. Їм не потрібно викладати свої думки в розгорнутій мовної формі. Важлива вимога до співрозмовників при діалогічного мовлення - вміти вислуховувати висловлювання партнера до кінця, розуміти його заперечення і відповідати саме на них, а не на власні думки.

Монологічне мовлення передбачає, що говорить одна особа, інші тільки слухають, не беручи участь у розмові. Монологічне мовлення в практиці спілкування людей займає велике місце і виявляється в найрізноманітніших усних і письмових виступах. До монологічним формам промови ставляться лек

Йорж, доповіді, виступи на зборах. Загальна і характерна особливість усіх форм монологічного мовлення - яскраво виражена спрямованість її до слухача.

Мета цієї спрямованості - досягти необхідного впливу на слухачів, передати їм, знання, переконати в чому-небудь. У зв'язку з цим монологічна мова носить розгорнутий характер, вимагає зв'язного викладу думок, а отже, попередньої підготовки і планування.

Як правило, монологічна мова протікає з відомим напругою. Вона вимагає від мовця вміння логічно, послідовно викладати свої думки, висловлювати їх в ясній і виразній формі, а також уміння встановлювати контакт з аудиторією. Для цього мовець повинен стежити не тільки за змістом своєї мови і за її зовнішнім побудовою, але й за реакцією слушателей.Внутренняя мова - це внутрішній беззвучний мовленнєвий процес. Вона недоступна сприйняттю інших людей і, отже, не може бути засобом спілкування. Внутрішня мова - словесна оболонка мислення. Внутрішня мова своєрідна. Вона дуже скорочена, згорнута, майже ніколи не існує у формі повних, розгорнутих пропозицій. Часто цілі фрази скорочуються до одного слова (підмета або присудка). Пояснюється це тим, що предмет власної думки людині цілком ясний і тому не вимагає від нього розгорнутих словесних формулювань. До допомоги розгорнутої внутрішнього мовлення вдаються, як правило, в тих випадках, коли відчувають труднощі в процесі мислення. Труднощі, які переживає іноді людина, намагаючись пояснити іншому зрозумілу йому самому думка, часто пояснюються труднощами переходу від скороченою внутрішнього мовлення, зрозумілою для себе, до розгорнутої зовнішньої мови, зрозумілої для інших.

Експерименти показують, що при вирішенні складних розумових завдань процес внутрішнього промовляння збільшується в часі. Звідси випливає висновок: коли учні обмірковують новий і складний навчальний матеріал, вчитель не повинен їх квапити.

13. Подібності й різницю між усній і письмовій

формами промови

Подібність обох форм промови у тому, що основу яких становить літературну мову. Отже, обидві форми змушені дотримуватися загальноприйнятих норм російської. Проте усна форма промови, будучи прив'язаної, до розмовної стилю промови вільніша від нормування і регламентації, ніж письмова. Обидві форми на практиці займають приблизно однакова місце за значенням, проникаючи у всі сфери людської життєдіяльності, включаючи сферу виробництва, управління, освіти, юриспруденції, мистецтва, до засобів масової інформації та т.д.

Відмінності з-поміж них зводяться найчастіше до засобів висловлювання. усне мовлення пов'язані з інтонацією і мелодикою,невербаликой, у ній використовується певна кількість і «своїх» мовних коштів, вона прив'язана до розмовної стилю. Лист використовує літерні, графічні позначення, частіше книжковий мову із його стилями і особливостями,нормированностью

і формальної організацією.

14. Людина створила культуру, а культура — людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура — це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі “активно розвиваються”, ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим радянським десятиріччям, у 30—70-ті роки був спершу загально мовний, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправити становище: повернути всім мовам їх природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки суспільно корисної праці.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності… Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

В. Русанівський

***

Як відзначають мовознавці, одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення — поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, педагогічне, естетичне та етичне. У багатому мовному арсеналі виробилася і закріпилася ціла система словесних вітань: “доброго ранку”, “доброго здоров'я”, “добривечір”, “бувайте здорові”, “доброго вечора у вашій хаті” тощо.

Хоч у повсякдення й увійшло багато словесних вітань, проте люди завше були обачливими з ними, до кожного випадку використовували далеко не весь арсенал. Зранку, в обід, чи ввечері вживали лише ті, що відповідали певному часові. Це ж стосується і кількості осіб, їх віку, статі, навіть соціальної належності. Скажімо, коли одинак вітався з групою людей, неодмінно вживав множинну форму: “здоровенькі будьте” чи “доброго Вам здоров'я” тощо.

На окрему розмову заслуговують і родинні звертання. Традиційно в Україні діти називали своїх батьків на “Ви”. Така форма диктувалася високою повагою до найближчих людей.

Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Ввічливість, уважність і чемність — основна вимога мовного етикету. Від чемного привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав'язливої розмови виграш обопільний. Лихослів'я, лицемірність, невміння вислухати колегу, навпаки, лише нервує, псує настрій.

Є в нашій мові коротке, але напрочуд тепле слово “дякую”. Чи часто користуємось ми ним, особливо в магазинах? Цілий день стоїть за прилавком продавець. Беручи покупку ми нерідко забуваємо сказати одне-єдине слово. А може, воно б зняло в людини втому, підняло настрій.

Вироблені віками і закріплені кращі форми вітань-звертань, повсякденного спілкування — не звичайна людська забаганка, не пусте фразерство. Це наш повсякденний етикет, наша культура, взаємини, зрештою, наше здоров'я не тільки в буквальному, а й переносному значенні. Це наш спосіб життя.

В. Скуратівський

***

Ми часто говоримо один одному: бажаю тобі всього доброго, бажаю тобі добра і щастя. Це не тільки вияв ввічливості. У цих словах ми виявляємо свою людську сутність. Ми говоримо один одному: здрастуйте, доброго здоров'я. Цим ми висловлюємо своє ставлення до найбільшої цінності — людини. Не сказати людині здрастуйте — значить виявити своє моральне невігластво. Слово “здрастуйте” має чудодійну властивість. Воно пробуджує почуття взаємного довір'я, зближує людей, відкриває їм душі.

Звертаючись один до одного з проханням, ми говоримо: будь ласка. У цьому простому й чудовому вислові, що здатний чудодійно впливати, захована наша повага до гідності людини, шанування в ній самостійності, незалежності, доброї волі.

В. Сухомлинський

На початок сторінки

15. Культура мови - це окрема дисципліна в навчальних закладах. Суть культури мови в тому, щоб зробити мову людини правильної, тобто грамотної, що відповідаєнормам мови. Як наука, культура мови відноситься до мовознавства і вивчає нормалізацію літературної мови.
Стилі мови - це стійкі сукупності і системи особливостей її мовного складу і побудови, співвіднесені зі стилями мови, цілями і завданнямиспілкування, жанрами літератури, ситуаціямиспілкування і особистостями авторів.
Розуміння стилів мови і стилів мовлення дозволяє усвідомити багато зв'язку між культурою людини і культурою мовлення суспільства. Комунікативні якості мови не завжди залежать від правильно обраних стилів мови або мови.
Стилями мови називають типи його функціонування в різних ситуаціях. Для різних ситуацій пред'являються різні вимоги. Найбільш жорсткі вимоги пред'являються до офіційно-ділового мовлення, а також наукової. Вірне слововживання вимагає доброго знання значення слів вузької сфери вживання (іншомовних, архаїчних, професійних та ін.)
Функціональний стиль мовлення - це своєріднийхарактер мовлення тієї чи іншої соціальної різновиди,відповідний певній сфері громадської діяльності і співвідносні з нею формі свідомості, що створюється особливостями функціонування в цій сфері мовних засобів і специфічної мовленнєвої організації, що несе певну стилістичне забарвлення.
Користуватися стилістичної системою російської мови потрібно дуже акуратно. Необхідно тонко відчувати помірність у вживанні стилів. Поєднанням різноманітних стилів користуються в художній літературі для створення певного ефекту (у тому числі і комічного).
Володіння функціональними стилями є необхідним елементом культури мовлення кожної людини.
Найчастіше стилі зіставляються на основі їх лексичного наповнення, так як саме в сфері словникового складу найпомітніше проявляється відмінність між ними.
Стилеобразующий фактор виражається в тому, що стиль вибирає говорить або пише індивідуум, він орієнтується на своє відчуття стилю та на очікування аудиторії, на очікування безпосереднього слухача. Крім зрозумілих слів, необхідно вибирати зрозумілий і очікуваноїаудиторією стиль мовлення.
Стиль може представляти і окреме слово, воно може бути нейтральним за стилем, може бути стилістичнояскраво забарвлене. Це може бути поєднання слів, що не має яскраво вираженої емоційного забарвлення, але поєднання слів і інтонація видають настрій людини.
Одним з важливих вимог до мовця виступає вимога розрізняти функціональні різновиди мови і вільно користуватися будь-який з них. При цьому потрібно чітко уявляти, що будь-яка із різновидів мови повинна вибиратися відповідно до завдань спілкування. Відмінність такої нелітературної форми мови, якпросторіччя, від літературної мови полягає в тому, що носії першого з них не розрізняють або погано розрізняють різновиди мови. Потрапляючи, наприклад, в офіційно-ділову обстановку, носій просторіччя буде прагнути говорити не так, як він звик говорити вдома, але і як говорити саме в даній ситуації, він точно не знає.
Культура володіння різними функціональними різновидами мови - це перш за все такий вибір і такаорганізація мовних засобів, які відрізняють цю різновид від інших, визначають її обличчя.

16. Дикція — це ступінь виразності у вимові звуків, складів і слів в мові. Ясність і чистота звучання мови залежать від правильної і активної роботи апарату артикуляції.

Виправленням таких недоліків дикції, як картавість, шепелявість, гнусавість, займається логопедія. В курсі техніки мови приділяється увага менш різко вираженим, але проте набагато поширенішим недолікам: нечіткості, невиразності вимовлення голосних і приголосних звуків. Спеціальні вправи повинні сприяти вдосконаленню дикції. Проте успіху можна досягти лише за умови систематичної роботи.

У розділі «Техніка мови» відробіток кожного голосного і приголосного звуку відбувається в такій послідовності:

— визначити особливості артикуляції звуку (можна звернутися до будь-якого підручника сучасної української мови, до книг по логопедії);

— перевірити перед дзеркалом положення органів мови при вимовленні даного звуку;

— відпрацювати вірну вимову звуку: спочатку в думках, потім пошепки, потім голосно;

— відпрацювати вимовлення окремих слів з цим звуком, а потім — текстів;

— при нагоді треба звернутися до запису свого голосу, щоб з боку проаналізувати можливі недоліки.