2014-02-02
3859| Психологічний напрям | Автори | Характеристика сутнісно-авторської позиції |
| Гуманістична психологія | Г. Олпорт, В. Меде, А. Маслоу, К. Роджерс, П. Роблок | Поведінка людини змінюється внаслідок впливу на особистість інших людей, вона є реакцією на ситуацію і на поведінку інших осіб. Відхилення у поведінці виникають як наслідок втрати дитиною узгодженості із своїми власними почуттями і неможливістю знайти зміст і самореалізацію у відповідних умовах виховання. Ключ до розуміння методів корегування асоціальною поведінкою дають дослідження механізмів становлення особистості: ідентифікації та відчуження. |
| Біхевіоризм | Дж. Уотсон, Е. Томлен, Б. Скіннер Е. Маш, | Вся поведінка зумовлена поєднанням позитивних та негативних стимулів. Акцент у виникненні асоціальної поведінки робиться на неадекватному соціальному научінні. Зосереджено |
| Е. Тендал, П. Каролі | увагу на можливості корекції неадекватної поведінки шляхом організації позитивного підкріплення та корекції наслідків поведінкових відхилень. | |
| Нейролінгвістичне програмування (НЛП) | Джон Грюндер, Ричард Бендлер, А.Ф. Ремеєва | На поведінку впливає слово яке дозволяє програмувати і змінювати особистість. За допомогою слова можна подолати труднощі у навчанні і підвищити успішності підлітків. |
| Психоаналіз | З. Фройд, У. Мак-Дугалл | Поведінка визначається вродженими інстинктами і потягами. Агресивна енергія періодично накопичується в індивіда, потребуючи вивільнення або трансформації. |
| Неофрейдизм | К. Хорні, Е. Еріксон, Д. Боулбі, Г. Саллівен, К. Юнг, Е. Фромм, | Причини відхилень у поведінці виникають внаслідок дефіциту емоційного контакту, приємного спілкування з матір’ю у перші роки життя. До відчуження та фатальної основи міжособистісних стосунків призводить двоїста природа людини, яка з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого – прагне позбутися цієї незалежності. |
| "Індивідуальна психологія” | А.Адлер | Поведінку і життя людини визначають не сліпі інстинкти, а почуття єдності з іншими людьми. Нездатність індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим середовищем призводить до формування асоціальних проявів. |
| Екзистенціальна психологія | В. Франкл | Поведінка індивіда залежить від знайденого сенсу життя, який дає душевні сили для подолання життєвих негараздів. Нереалізованість людиною смислу свого існування породжує фрустрацію, екзистенціальний вакуум, як наслідок асоціальну поведінку. |
| Акмеологічний підхід | Б. Ананьєв | Поведінку індивіда детермінують уміння долати суперечності мікросередовища та особистості. Індивід який не здобув визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні |
| переживає психологічну кризу особистості. | ||
| Психодидактичний підхід | Д. Халаган, Дж. Кауфман | Відхилення у поведінці є результатом несприятливого взаємозв’язку між дитиною та соціальним середовищем. Надається значення індивідуальному підходу у навчанні і можливості самовираження особистості у навчальній діяльності. |
Таким чином, в різний період розвитку та становлення науки психології зарубіжні вчені у своїх дослідженнях намагалися пояснити джерела та причини виникнення відхилення у поведінці. Таких пояснень існує достатньо велика кількість, а їх узагальнення представлено у таблиці 3.
|
|
|
|
|
|
Таблиця 3
Джерела та причини відхилень у поведінці
| Характеристика джерел та причин відхилень у поведінці | Автори |
| Пов’язували успішність психічного розвитку людини з набутими знаннями, освітою. Отже, асоціальна поведінка виникла, говорячи сучасною мовою, через відсутність або недостатність загальної і професійної освіти. | Сократ, Платон, Аристотель |
| Результатом деградації на більш ранніх стадіях еволюції є схильність людей до певних типів поведінки за своїм біологічним складом, “кримінальний тип”. | Ч. Ломброзо |
| Пов’язували асоціальну поведінку із особливістю будови тіла. | Е. Кречмер, Х. Шелдон |
| Пов’язували асоціальну поведінку із аномаліями статевих хромосом. | Прайс, Уткін |
| Психологічне пояснення асоціальності (десоціалізації), обґрунтовуючи її “розумовими дефектами”, “дегенеративністю”, “слабоумством” та “психопатією”, ніби запрограмованістю відхилень. | З.Фройд |
| Культурологічне пояснення асоціальності, побудоване на позиції визнання “конфлікту між нормами культури”. | Селлін, Міллер |
| Ентогенічне, при якому поведінка людини розглядається як детермінована системою функціонуючих у даній культурі та окремих субкультурах правил, як “соціальна граматика поведінки”. | Р. Харре |
| Теорія “фокального” (“фокусного”) дорослішання, відповідно до якої дорослішання має квантову природу – труднощі виникають у певних точках розвитку підлітка. Свої “піки” (або “фокуси”) мають взаємовідносини підлітка з батьками, ровесниками, ставлення до самого себе, процес статевого дозрівання, які призводять до асоціальності у поведінці і свідомості. | Дж. Коулмена |
ТЕМА 2. Структура і типологія девіантної поведінки
1. Характеристика девіацій девіантної поведінки.
2. Деліквентний тип девіантної поведінки.
3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості.
4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки.
5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіациями у поведінці.
поведінка девіантний патологія
1. Характеристика девіацій девіантної поведінки
Девіантна поведінка людини вирізняється від гармонійного суттєвими ознаками і є різноманітним за структурою, типами і формами.
Під структурою ДП розуміють специфіку поєднання і динаміку складових частин поведінки, що відхиляється від норми або гармонійної норми.
Отже, ДП може мати різноманітну структуру і динамічні характеристики, формуватися як ізольоване явище або як явище групового характеру, поєднувати в собі декілька клінічних форм або виявлятися у вигляді однієї клінічної форми, бути стійким і нестійким, мати різну спрямованість і соціальну значущість.
Індивідуальні (ізольовані) девіації включають в себе всі клінічні форми і типи ДП, що не мають залежності від поведінки навколишніх.
Індивід свідомо прагне до вибору ізольованої девіації, бажаючи кардинально відрізнятися від оточення і вступає у конфронтацію з усіма. Іноді він може не звертати увагу на наявність девіантних форм поведінки у близького оточення, тобто ігнорувати реальність.
|
|
|
До ізольованих форм девіація відносять:
Ø комунікативні форми ДП, а саме аутистичну і нарцисичну поведінку, гіперкомунікабельність;
Ø аутоагресивну поведінку у вигляді суїцидальних спроб (слід зауважити, що зустрічаються і групові форми так званих ритуальних суїцидів), розлади харчової поведінки (анорексія і булімія),
Ø надціннісні психопатологічні захоплення („філософська інтоксикація”, сутяжництво і кверулянство, різновиди маній – клептоманія, дгомоманія та ін.);
Ø зловживання речовинами, що викликають зміни психічної діяльності (наркотична і алкогольна залежність).
Найбільш частими є групові девіації, відмінною ознакою яких є облігатність схожих форм ДП у близького оточення, ідолів, авторитетних особистостей в референтній групі.
До групових девіація відносять:
Ø вікові, особливо підліткові девіації (так, більшість характерологічних і патохарактерологічних девіацій підлітків мають груповий характер, а саме реакції групування з однолітками, емансипації, імітації, опозиції).
Реакція відмови проявляється у вигляди відсутності або зниження потягу до контактів з навколишніми. Таки люди некомунікабельні, прагнуть до усамітнення, все нове викликає в них занепокоєння. Реакція відмови часто виникає у дітей під час розриву з батьками, зміні звичної ситуації тощо.
Реакція опозиції поділяється на пасивну и активну.
Активна характеризується неслухняністю и непокорою, показною грубістю і агресивними діями у вигляді погроз, фізичного впливу. Все це викликає подив в оточуючих, що начебто є «винуватцями» такої реакції.
Пасивна реакція проявляється у вигляди негативізму, відмови виконувати прохання і доручення, замкненістю за відсутності агресивних дій.
Реакція імітації вирізняється прагненням копіювати і в усьому повторювати конкретну людину чи образ. Найчастіше ідеалом для наслідування стає авторитетна або відома особистість, літературний герой.
|
|
|
Реакція компенсації відображається у прагненні приховати або компенсувати власну неспроможність в якійсь певній галузі діяльності успіхом в іншій. Відомим фактом є більш високий рівень інтелектуального розвитку дітей, що страждають незначними недугами або мають фізичні дефекти.
Реакція гіперкомпенсації проявляється прагненням добитися високих результатів саме в тій галузі в якій людина виявилася неспроможною.
В основі реакції емансипації знаходиться потреба у незалежності і несамостійності, відмова від опікування, протест проти встановлених правил і порядків.
Реакція групування носить інстинктивний характер, але водночас може виникати і на основі психологічних чинників, так у групі людина шукає захисту і порятунку, зняття відповідальності тощо.
В основі групових різновидів ДП лежить принцип групового тиску і толерантності до цього тиску. Так, підліток через власні індивідуальні вікові особливості спочатку віддаляється від дорослих і свідомо обирає референтну групу. В подальшому внутрішні закономірності розвитку групи обумовлюють переслідування тих членів групи, що ухиляються від спільної лінії поведінки. У такий спосіб відбувається становлення групової ДП, повне прийняття поглядів групи поєднується з придушенням сумнівів у правильності і нормативності власної поведінки.
Груповий тиск на індивіда може справляти не лише група, але й сім’я, професійні і об’єднані на підставі певної ідеології колективи, а також групи об’єднані за інтересами.
Сімейні різновиди групових девіацій демонструють відхилення від поведінки всієї сім’ї в цілому або ж її окремих членів. Це може бути безпосередній вплив батьків на дитину (наприклад, втягнення її у тоталітарну секту або оздоровчу групу) або ж опосередкована передача девіантних традицій (наприклад, зловживання алкоголем або надціннісні захоплення, стереотипи харчової поведінки).
Можливі і зворотні впливи дитини з девіантної поведінкою на батьків на батьків (формування патохарактерологічного типу поведінки у вигляді надмірної суспільної активності у матерів, діти яких страждають на наркоманію).
Ø сімейні девіації являють собою стійкий поведінковий стереотип, що активно підтримується і заохочується групою – сім’єю.
Для тимчасових девіацій є характерною невелика тривалість існування відхилень у поведінці, що часто обумовлюється існуванням девіації під тиском групи.
До тривалих девіацій відносять такі форми відхилень у поведінці, які існують тривалий час і не залежать від зовнішніх впливів.
Стійкі девіації характеризуються монофеноменологічністю, тобто в поведінці людини домінує лише одна форма відхилень у поведінці.
Нестійкі девіації характеризуються схильністю до частої зміни клінічних проявів девіацій.
Стихійні девіації виникають під впливом зовнішніх обставин, є хаотичними і не спланованими. У такому випадку ДП є незапланована, що не виключає наявності поведінкової програми. Вирішальними у появі неадекватної поведінки є збіг обставин і емоційний настрій індивіда. Так, стихійними є агресивні і аутоагресивні вчинки індивіда за умови наявності в нього деліквентного або патохарактерологічного типу ДП.
Заплановані девіації є регламентованими і чітко визначеними, а індивід готується до їх реалізації, відчуває передчасне хвилювання, радісні і водночас неспокійні відчуття. До спланованих девіацій можна віднести гемблінг або зловживання алкоголем, в яких можна помітити підготовчий період, під час якого девіант із хвилюванням очікує можливості приєднатися до групи або ж появи групи „однодумців”.
Експансивні девіації характеризуються вторгненням у сфери життя і діяльність навколишніх людей, схильністю ігнорувати їх інтереси і свободу (агресивна поведінка, гіперкомунікабельність тощо).
Неекспансивні девіації вирізняються саморуйнівним для особистості впливом, коли неадекватна і неефективна поведінка призводить до особистісної деградації і блокування особистісного зростання. При цьому формально людина не порушує свободи інших людей (порушення харчової поведінки, аутизм).
Егоїстичні девіації є націленими на задоволення особистої користі (зловживання алкоголем, наркотичними речовинами тощо).
Альтруїстичні девіації спрямовані на інтереси інших людей і поєднуються зі схильністю до самопожертви і самознищення (суїцидальна поведінка, коли людина жертвує власним життям заради близьких чи віри).
До типів ДП відносять різновиди відхилень у поведінці в залежності від особливостей взаємодії індивіда з реальністю і механізмів виникнення поведінкових аномалій.
2. Деліквентний тип девіантної поведінки
Різновидом злочинної (кримінальної) поведінки є деліквентна поведінка – крайні прояви відхилень у поведінці, що переслідуються и караються законом.
Основна відмінність деліквентної поведінки від кримінальної полягає у ступені важкості правопорушень і вираженості асоціальної спрямованості. Правопорушення поділяються на злочини і проступки. Проступок не становить для суспільства суттєвої загрози і відрізняється від злочину мотивами здійснення протиправної дії.
К.К.Платонов описав таки типи злочинців:
1) визначається стійкістю поглядів і звичок, внутрішнім потягом до повторного скоєння злочину;
2) характеризується нестійкістю внутрішнього світу, індивід скоює злочин переважно під впливом зовнішніх обставин або оточуючих його людей;
3) визначається високим рівнем правової свідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм;
4) характеризується не лише високим рівнем правової свідомості, але й активною протидією за умов порушення правових норм;
5) характеризується можливістю лише випадкового злочину.
До групи особистостей з деліквентною поведінкою відносять представників лише другої, третьої і п’ятої груп. Під час виконання свідомої вольової дії в них порушується або блокується процес передбачення майбутнього результату делікту (проступку) через певні індивідуально-психологічні особливості. Такі індивіди легковажно і часто під дією зовнішньої провокації скоюють протиправні дії, не уявляючи їх наслідків. Сила мотиву, що спонукає до противоправної дії, гальмує аналіз наслідків, що бувають негативними насамперед для самої людини.
Часто деліквентні дії спричиняються ситуаційно-імпульсивними (афектогенними) мотивами, в основі яких лежить тенденція до внутрішнього конфлікту, що виникає через незадоволеність певної потреби (С.А.Арсентьєв). Ситуаційно-імпульсивні мотиви втілюються в життя без, попереднього планування і вибору адекватних об’єктів, цілей, способів і програми дій, спрямованих на задоволення потреби.
Так, деліквентна поведінка може проявлятися у вигляди бажання розважитися. Підліток через цікавість і «за компанію» може кидати з балкону важкі речі або їжу на людей, що знаходяться на вулиці, отримуючи задоволення вид того, що потрапив у ціль. Або ж людина може подзвонити до аеропорту і повідомити про закладену бомбу. Під час суперечки, щоб привернути увагу, юнак може намагатися здертися на високу будівлю, поцупити у вчителя записничок або журнал з учительської тощо.
Відмінність між деліквентною і кримінальною поведінкою полягає не у віці, в якому індивід може нести правову відповідальність (делікти можуть скоювати і підлітки, і дорослі, і люди похилого віку), а у ступені усвідомлення індивідом власних протиправних вчинків і дій, їх соціальної значущості і негативних наслідків для оточуючих. Цитуючи Е.Анчела до деліквентної поведінки можна віднести «злочинні дії, наміри яких були невинними».
Основою деліквентної поведінки дорослої і похилої людини э психічний інфантилізм, що поєднується із комплексом характерних ознак:
Ø невмінням розрізняти ідеальні і реальніцілі, не відповідною віку наявністю і простотою, дитячою захопленістю;
Ø егоцентризмом;
Ø формальним виконанням обов’язків;
Ø невмінням прогнозувати і передбачати можливі небажані події і ситуації (антиципаційна неспроможність);
Ø підвищеною образливістю, потребою в опікуванні і турботі;
Ø схильністю до різких змін і коливань у настрої, вираженими афективними реакціями.
3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості
Адиктивна поведінка – це один з різновидів девіантної поведінки, що проявляється у вигляді спрямованості до втечі від реальності шляхом штучної зміни власного психічного стану за допомогою вживання певних речовин або постійної фіксації на окремих видах діяльності з метою розвитку і підтримки інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко, Т.А.Донскіх).
Основним мотивом особистості, схильної до аддиктивних форм поведінки, є активна зміна власного психічного стану, що її не задовольняє і нею оцінюється як «сирий», «невиразний», «монотонний», і «апатичний».
Така людина не спроможна віднайти в реальному житті сферу діяльності, що здатна привернути увагу і захопити, викликати будь-яку виражену реакцію. Життя здається нецікавим через її буденність і одноманітність. Вона не сприймає прийняті у суспільстві норми такі як необхідність мати справу, слідувати певним сімейним традиціям тощо. У особистості з аддиктивною поведінкою значною мірою знижена активність у буденному житті, яке ставить перед нею певні вимоги и очікування. При цьому активність аддиктивної особистості носить вибірковий характер, проявляючись в тих галузях діяльності, що навіть тимчасово можуть принести задоволення і позбавити емоційної стагнації.
У психологічній літературі описують наступні психологічні особливості людини з аддиктивними формами поведінки (B.Segal):
1. Зниження здатності витримувати труднощі повсякденного життя, що поєднується із витривалістю у кризових ситуаціях.
2. Прихований комплекс неповноцінності, що поєднується із зовнішніми ознаками зверхності.
3. Зовнішня соціабельність, що поєднується зі страхом перед стійкими емоційними контактами.
4. Схильність говорити неправду.
5. Схильність звинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.
6. Уникнення відповідальності під час прийняття рішень.
7. Залежність.
8. Тривожність.
Яскравою протилежністю аддиктивної особистості є звичайна пересічна людина, що живе заради інтересів сім’ї, близьких до неї людей і є адаптованою до такого життя. Саме вона створює традиції, що схвалюються соціумом і за своєю сутністю є консерватором. Вона не прагне до змін у власному житті і задоволена тим, що в неї є. Прагнучи знизити рівень ризику до мінімуму вона пишається «правильним способом життя». Як правило психічно здорова особистість «автоматично» пристосовується до вимог буденного життя і дещо важче переживає кризові ситуації. На відміну від людей з різноманітними адикціями вона прагне уникати кризових і надміру хвилюючих ситуацій.
Натомість аддиктивну особистість не задовольняє традиційне життя з його передбачуваністю. Кризові ситуації, що супроводжуються ризиком і афективними сплесками є сприятливими для прояву їх самовпевненості, самоповаги и почуття зверхності над іншими.
Отже, відмінною ознакою особистості з аддиктивними формами поведінки є порушення психологічної стабільності у буденних ситуаціях.
Крім аддиктивну особистість вирізняє «прагнення гострих почуттів» (А.В.Петровський), що виявляється у потязі до ризику і подолання небезпеки. Така людина не знаходить задоволення в реальному житті і намагається уникнути дискомфорту і буденності через підвищений рівень сенсорної стимуляції, віддаючи перевагу інтенсивним впливам, голосному звуку, різкому запаху, яскравим зображенням, неординарним вчинкам і подіям, що не залишають вільного часу.
Разом із тим важка пристосованість до повсякденного життя, постійні докори щодо невлаштованості, відсутність приязних стосунків із близькими формують у аддиктивної особистості прихований «комплекс неповноцінності». Вони страждають через те, що відрізняються від інших і не спроможні жити як інші люди. Як наслідок тимчасовий «комплекс неповноцінності» змінюється реакцією гіперкомпенсації, тобто відбувається різкий стрибок від заниженої самооцінки, що навіюється навколишніми, до завищеної.
Почуття зверхності над іншими виконує захисну функцію, підтримуючи необхідний рівень самоповаги у несприятливих мікросоціальних умовах – умовах конфронтації із сім’єю і колективом. Почуття зверхності ґрунтується на порівнянні «сірої і невиразної буденщини», в якій знаходяться усі навколишні, і справжнього, вільного від обов’язків життя аддиктивної особистості.
Враховуючи той факт, що тиск з боку соціуму є досить інтенсивним аддиктивні особистості змушені підлаштовуватися під норми суспільства и грати роль «свого серед чужих». Як наслідок вони вчаться формально виконувати ті соціальні ролі, що нав’язуються ззовні (слухняного сина, ввічливого співрозмовника, відповідального працівника). Зовнішня соціабельність і легкість встановлення контактів супроводжується маніпулятивною поведінкою і поверховістю емоційних зв’язків. Така людина уникає стійких і тривалих контактів через швидку втрату інтересу до однієї і тієї ж людини чи діяльності, через страх перед відповідальністю. Так, мотивом чоловіка (за умов наявності в нього аддиктивних форм поведінки), що відмовляється пов’язати себе шлюбом, може бути страх відповідальності за майбутню дружину і дітей, страх залежності від них.
Схильність говорити неправду, постійне звинувачення оточуючих у власних помилках і промахах обумовлені особливостями самої аддиктивної особистості, що намагається приховати власний комплекс неповноцінності, спричинений невмінням жити у відповідності до прийнятих норм і традицій.
Провідною характеристикою адиктивної особистості є залежність, для діагностики якої достатньо виявити п’ять ознак з нижче наведеного переліку:
1. Неспроможність приймати рішення без поради і підтримки з боку оточення.
2. Готовність дозволяти іншим приймати важливі для себе рішення.
3. Готовність погоджуватися з іншими через острах бути відторгнутим, навіть за умов розуміння того, що інші неправі.
4. Труднощі у самостійному започаткованні якоїсь справи.
5. Готовність добровільно виконувати принизливу і неприємну роботу з тим, щоб отримати любов і прихильність навколишніх.
6. Важко переносить самотність і докладає значних зусиль, щоб його уникнути.
7. Відчуття спустошеності або безпорадності, якщо уривається зв’язок із близькою людиною.
8. Постійним страх бути відкинутим.
9. Вразливість і чутливість до найменшою критики з боку.
Поруч із залежністю стрижневим моментом у поведінці аддиктивної особистості є прагнення втекти від реальності, страх перед буденним життям, що сповнене різними обов’язками, пошук позамежних емоційних переживань навіть ціною серйозного ризику і нездатність бути відповідальним за будь-що. На противагу гармонійній взаємодії з навколишньою дійсністю аддиктивна особистість вдається до своєрідної втечи від неї, активізуючи свої зусилля лише в одному з можливих напрямків і зосереджуючись на вузько спрямованій діяльності, ігноруючи усі інші.
У відповідності до концепції Н.Пезешкіана існує декілька видів втечі від реальності: «втеча у тіло», «втеча у роботу», «втеча у контакти або самотність» і «втеча у фантазії».
Під час втечі від реальності у власну тілесність відбуваються зміни в ієрархії буденних цінностей, заміщення традиційної діяльності, спрямованої на сім’ю і професійне зростання діяльністю, націленою лише на власне психічне і фізичне вдосконалення. Набувають характеру гіперкомпенсації надмірне захоплення оздоровчими заходами (так звана «паранойя здоров’я»), власною зовнішністю, якістю відпочинку, способами розслаблення.
«Втеча у роботу» характеризується дисгармонійною фіксацією на службових справах, яким людина починає приділяти надмірну увагу порівняно з іншими сферами своєї діяльності, стаючи поступово трудоголиком.
Зміна цінностей у комунікативній сфері формується у випадку вибору поведінки у вигляді «втечі в контакти або самотність». В такому випадку спілкування стає єдино бажаним способом задоволення потреб і витісняє всі інші або, навпаки, кількість контактів зводиться до мінімуму.
Схильність до розмірковувань, проектів за умов відсутності бажання їх здійснити їх і втілити в життя називається «втечею у фантазії». Може прокинутися інтерес до псевдофилософських пошуків, релігійного фанатизму, до життя у світи ілюзій і фантазій.
4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки
Під патохарактерологічним типом девіантної поведінки розмиють поведінку, що обумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися у процесі виховання.
В межах патохарактерологічного типу знаходяться поведінкові паттерни, що базуються на конституційних факторах і сформовані у процесі індивідуального розвитку. Вони називаютсья особистісними розладами або за раніше прийнятою термінологію психопатійною поведінкою.
У відповідності до до діагностичних критеріїв, запропонованих Міжнародною класифікацією захворювань (10-й перегляд – МКЗ-10) до особистісних розладів відносять глибокі і постійні моделі поведінки, що проявляються ригідними зворотніми реакціями на широкий діапазон особистісних і соціальних ситуацій у вигляді надмірних або таких, що суттєво відхиляються від звичного способу життя особливостей сприйняття, мислення, почуттів і особливо інтерперсональних стосунків.
Особистісні розлади являють собою онотогенетичний стан, що проявляється в ранньому дитинстві і зберігається в періоди зрілості. Виділяють такі особистісні розлади:
Ø параноїдне
Ø шизоїдне
Ø дисоціальне
Ø емоційно нестійке
Ø істеричне
Ø ананкастне (обсесивно-компульсивне)
Ø тривожне, що ухиляється
Ø залежне.
Назви даних розладів наведені у відповідності до МКЗ-10, в той час як поширеною є і традиційна вітчизняна класифікація писхічних хвороб. Нижче наведено порівняльну таблицю назв у відповідності до МКЗ-10 і традиційної класифікації.
Табл. 1
| Розлади особистості | ||
| МКЗ-10 | Традиційна класифікація (психопатії) | |
| 1. | Параноїдальне | Паранояльна психопатія |
| 2. | Шизоїдне | Шизоїдна психопатія |
| 3. | Диссоціальне | |
| 4. | Емоційно-нестійке - імпульсивний підтип - граничний підтип | - збудлива психопатія - нестійка психопатія |
| 5. | Істеричне | Істерична психопатія |
| 6. | Ананкастне (обсесійно-компульсивне) | Психоастенічна психопатія Астенічна психопатія |
| 7. | Тривожне (що ухиляється) | Сенситивна психопатія |
| 8. | Залежне | ------ |
Патохарактерологічні і характерологічні девіації значною мірою ґрунтуються на стереотипізації реакцій людини на ті чи інші значущі події у її житті.
На думку А.Э.Лічко патологічна реакція відрізняється від нормальної поведінки наступними параметрами:
1) стає генералізованою і виникає в різних ситуаціях і через різні причини, навіть не завжди адекватні;
2) набуває властивостей паталогічного стереотипу, коли один и той вчинок як кліше повторюється з різних причин;
3) порушує межу у поведінці, яку ніколи не порушує група, до якої індивід належить;
4) призводить до соціальної дезадаптації.
Розлади особистості виникають в основному в дитячому і підлітковому віці, деякі ж розлади, наприклад, параноїдальне після 20 - 25 років. Проте, виникнувши, розлади особистості існують весь період дорослого життя людини, виявляючись в емоційно-вольовій сфері, мисленні і стилі міжособистісного спілкування. Людина, обтяжена розладами особистості, неспроможна реально сприймати себе, оточуючих, встановлювати з ними емпатійні стосунки. Негативні реакції оточуючих постійно провокують соціальну дезадаптацію особистості схильної до розладів. Свої патологічні особливості вона вважає нормальними, їй не властиве повне усвідомлення своїх проблем. Виходячи з цього, вона вибудовує власну поведінку і прийоми психологічного захисту, що дозволяють якоюсь мірою контролювати тривожно-депресивні реакції на конфлікти і життєві ситуації.
Загальними симптомами для діагностики особистих розладів є:
1) стійкі стереотипи сприйняття і поведінки, які відрізняються від соціально очікуваних і загальноприйнятих норм;
2) афектні прояви, інтенсивність яких найчастіше не адекватні характеру життєвих колізій;
3) наявність власного страждання, що справляє негативний вплив на соціальне оточення;
4) відхилення в поведінці тривалі, стабільні і спостерігаються з дитячого або підліткового віку;
5) виключено наявність органічних пошкоджень і порушень функцій мозку.
Важливою ознакою розладів особистості (психопатії) є виникнення декомпенсації під час несприятливих впливах (після психічної травми, психотравмуючої ситуації). Під декомпенсацією розуміють порушення психіки і прояви психічного розладу особистості, що виявляються в у неспроможності особистості протистояти психогенним чинникам.
Наприклад, при істеричній психопатії виникає зрив – декомпенсація, якщо необгрунтовані претензії особистості і її прагнення привернути увагу не зустрічають бажаного ставлення. При паранояльному розладі декомпенсація може проявитися, якщо ставиться під сумнів «авторитет» особистості або виникає протидія її владності і деспотизму.
Особистісний розлад визначає загальний психічний портрет людини, що протягом життя не піддається істотним змінам і заважає пристосовуватися до навколишнього світу. На відміну від психічних захворювань розладам не властивий прогресуючий розвиток хвороби і виникнення дефекту особи.
За умови несильно вираженого відхилення характеру, що не сягає рівня патології і не призводить до порушення соціальної адаптації, говорять про акцентуацію характеру як про один з варіантів норми. Втім за умови психотравмуючої ситуації декомпенсація може проявитися в акцентуйованої особистості.
Причини виникнення особистісних розладів різноманітні. Важливе значення мають конституційні (спадкові) чинники: у батьків, що страждають на розлади найчастіше народжуються діти з аналогічною патологією. Це найбільш несприятливий варіант розвитку дитини, який неможливо коректувати навіть за допомогою правильного виховання. Причинами розладів у дітей можуть бути алкоголізм і наркоманія батьків, шкідливий впливи під час пренатального розвитку, родові травми і ін. Мають значення для прову розладів і недоліки виховання дітей. Так, під час виховання дитини в сім'ї, де вона фактично покинута, а батьки зловживають алкоголем, де мати стурбована пияцтвом чоловіка, коли дитина зростає в атмосфері скандалів, неповній сім'ї або виховується бабусею і дідусем, що кривдять її або потурають їй в усьому – в цих випадках аномалії характеру ще більш посилюються.
Можливою є інша ситуація, як пише Д. Еникєєва: «Якщо ж дитина виховується у сприятливій обстановці, де її навчають нормам поведінки в суспільстві, формують позитивну морально-етичну позицію з дитячих років, пояснюючи, що дозволено робити в колективі, а що недозволено, і якщо провиниться – їй спокійно і дружньо пояснюють неправильність ї вчинків, без деспотизму, фізичних покарань або ж інших травмуючих психіку дитини дій, то в цілому є можливість корекції її поведінки ще з раннього дитинства, і надалі вона зростатиме не егоцентричною…, а навчатиметься рахуватися і з думкою інших людей, а не лише з власними примхами».
Безконтрольність з боку батьків і недоліки виховання впливають у подальшому на динаміку розладів у дорослому віці. І одними виховними заходами соціальну дезадаптацію виправити неможливо.
опатію у дорослих вже треба лікувати.
5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіаціями у поведінці
Вважається, що доросла особистість вирізняється адаптивною спрямованістю будь-яких психічних процесів поведінкових актив. Таку особливість людською поведінки А.В.Петровський визначив як «постулат відповідності».
«Постулат відповідності» виявляються в тому, що дорослий індивід наділений прагненням до «внутрішньої мети», у відповідністю з якою відбуваються всі без винятку прояви його активності.
Виокремлюють декілька різновидів «постулату відповідності»: гомеостатичний, гедоністичний, прагматичний. Гомеостатичний варіант виявляється у подоланні конфліктів и напружених стосунків із навколишнім оточенням, у встановленні «рівноваги» і гармонії. За умов гедоністичного варіанту поведінка індивіда визначається двома первинними афектами: задоволенням и стражданням, и при цьому вся поведінка пояснюється максимізація задоволення и страждання. Під час прагматичного варіанту поведінка визначається лише прагматичною спрямованістю, тобто людина керується лише своєю користю и власним успіхом.
Протилежною до девіантної и патологічної поведінки є не лише гармонійна нормативна поведінка, але ідеальна поведінкова норма. И вона характеризується не лише «постулатом відповідності» (за А.В.Петровським, але й творчою спрямованістю и креативністю. Гармонія не виявляється лише у здатності бути адаптивним, адже за такої умови буденного пересічного громадянина. Ідеальною поведінковою нормою слід вважати поєднання гармонійної норми з девіантною особистістю.
На думку А.В.Петровського, людину має спокушати небезпека, невизначеність успіху, невідоме, и лише тоді можна говорити про неї як про творчу й ідеальну особистість. Надмірна активність у психології називається над ситуативною активністю и справедливо вважається нормативною, оскільки прогрес людства значною мірою пов’язаний із готовністю и схильністю людей до нестандартної, нешаблонної и гнучкої поведінки. Одним із проявив такої поведінки э пошукова активність, спрямована на задоволення потреби в новий інформації, в нових переживаннях, розширенні горизонтів власного досвіду (В.С.Ротенберг, В.В.Аршавський). Буденна людина як типовий носій нормативної и навіть гармонійної поведінки не здатна до пошукової активності. Вона прагне уникнути ризику, а отже невідомих ситуацій, нової інформації, нових переживань, нового досвіду. Вона спрямована переважно на пристосування до оточення и збереження власного «статус кво», вона прагне гарантій и стабільності, а не знань, почуттів и переживань. Натомість девіант надміру допитливий, нестабільний и найбільшою мірою схильний до ризику та існування в ситуації «невідомості».
Парадокс існує в тому, що девіантна й ідеальна поведінка можуть мати спільні риси. И справедливим э твердження, що людина з девіантною поведінкою часто буває творчою особистістю, а їх відхилення у поведінці можна виправдати активним творчим пошуком, але з неадаптивною и саморуйнівною спрямованістю. Відмінність виявляється в тому, що для справжньої творчості (ідеальної норми) задоволення полягає в у безпосередньому процеси пошуку, а негативний результат здатний лише поглибити знання про предмет и сигналізує про те, що напрямок пошуку має бути змінено. В той час як для девіантної особистості основною метою пошукової активності э результат – задоволення.
Спільні риси креативних и девіантних особистостей було запропоновано Баррном и Харрингтоном. Це самостійність суджень, здатність знаходити привабливі риси у подоланні труднощів, естетична орієнтація и здатність ризикувати. Ф.Фарли навіть видаляє особливий тип – Т-особистість и визначає її як «шукача збудження». Людина, що відноситься до такого типу, може сягати або високої міри креативності, або ж демонструвати деструктивну и навіть кримінальну поведінку.
Інший дослідник Д.Симонтон у творчої особистості видаляє сім базових векторів. Їх співставлення з критеріями діагностики адиктивного типу девіантної поведінки виявляє суттєву схожість и водночас ризницю між креативною и девіантною особистістю (табл. 1).
Таблиця 1
| № з/п | Креативна особистисть (за Д.Симонтоном) | Девиант (аддиктивна особистисть) |
| 1. | Незлежнисть поглядив и неконформність суджень | Неконформність, неадаптивність поведінки и суджень внаслідок прихованого комплексу неповноцінності |
| 2. | Прагнення вийти за встановлені межи, оригінальність и нестандартність | «Жада гострих почуттів», незвичних переживань, схильність до ризику, епатаж |
| 3. | Відкритість новому и незвичному | «Жада гострих почуттів», нових позамежних переживань, нових незвичних и нетривіальних способів досягнення задоволення |
| 4. | Стійкість до невизначених ситуацій | Здатність витримувати кризові ситуації у поєднанні з поганою адаптацією до буденних ситуацій |
| 5. | Конструктивна активність у предметний діяльності | Високий рівень пошуково активності у сфери девіантних інтересів |
| 6. | Сили «Я», пов’язана з можливістю автономного функціонування и стійкістю до тиску соціального оточення | Незалежність в недевіантних сферах діяльності, що поєднується із прагненням звинувачувати оточуючих и залежністю у сфери аддикції |
| 7. | Розвинене почуття прекрасного | - |
| 8. | - | Зовнішня соціабельність, що поєднується зі страхом перед стійкими контактами |
| 9. | - | Прагнення уникнути відповідальності |
| 10. | - | Схильність говорити неправду |
| 11. | - | Тривожність |
Дослідження девіантної поведінки у вигляди наркотичної залежності, здійснені В.Д.Менделевичем и Л.Р.Вафіним, показують, що наркомани часто є більш творчими особистостями, ніж здорові (не наркомани). Вони наділені достатньою силою творчого «Я», щоб долати життєві труднощі э відносно незалежними вид зовнішних впливів. Водночас вони є відчуженими, схильними до впливів, що іноді призводить до відмови від творчого «Я» на користь переживань зовнішніх вражень. Їх творче «Я» більшою мірою э пов’язаним зі спонтанністю, аутосимпатиєю, креативністю и прагненням до самоактуалізації. Парадокс полягає в тому, що для наркозалежних э характерними окремі риси самоактуализованої особистості: прагнення визнання, відкритість новому досвіду, автономність, прагнення до саморозкриття у спилку ванни з іншими людьми.
Одним із доказів подібності деяких структур ідеальної и девіантної поведінки є факт кардинальних змін, що відбуваються у поведінці девіанта після подолання поведінкового дефекту у вигляді особистісного зростання и розкриття творчих здібностей.
ТЕМА 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КЛІНІЧНИХ ФОРМ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ
1. Основні форми девіантної поведінки.
2. Зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності.
а) основні мотиви вживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності;
б) внутрішні і зовнішні чинники зловживання хімічними речовинами.
3. Розлади харчової поведінки харчової поведінки.
4. Надцінні психологічні захоплення.
5. Комунікативні девіації
1. Основні форми девіантної поведінки
Девіантна (що відхиляється) поведінка має наступні клінічні форми:
о агресія
о аутоагресія (суїциїдальна поведінка)
о зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності (алкоголізація, наркотизація, табакокуріння і ін.)
о розлади харчової поведінки харчової поведінки (переїдання, голодування)
о надцінні психологічні захоплення ("трудоголізм", гемблинг, колекціонування, "параноя здоров'я", фанатизм - релігійний
спортивний, музичний і ін.)
о характерологические і патохарактерологические реакції (емансипації, групування, опозиції і ін.)
о комунікативні девіації (аутизация, гіпертовариськість, конформізм, псевдологія, ревнощі, фобическое і нарциссическое поведінка, нігілізм, крусадерство, "вегетативность" і ін.)
Кожна із клінічних форм може бути обумовлена будь-яким типом девіантної поведінки, а іноді мотивом вибору тієї або іншої форми є декілька різновидів поведінки, що відхиляється, одночасно.
Наприклад, алкоголізація може бути пов'язана з адикціями (відходом від реальності); з патологією характеру, при якій вживання і зловживання спиртними напоями може бути своєрідною терапевтичною компенсацією і способом зняття внутрішньоособистого конфлікту; з психопатологічними проявами або зі свідомим доведенням себе до певного психічного стану з метою здійснення делинквентных вчинків.
Частота представленості перерахованих вище форм девіантної поведінки при різних типах представлені в таблиці 1.
Таблиця 1
Частота представленості клінічних форм девіантної поведінки при різних його типах
| Деліквентний | Адиктивний | Патохарактерологічний | Психопатологічний | На основі гіперздібностей | |
| Агресія | *** | * | **** | ** | |
| Аутоагресія | * | **** | ** | ||
| Зловживання речовинами | **** | *** | ** | * | |
| Розлади харчової поведінки | * | *** | ** | ||
| Надцінні психологічні захоплення | ** | *** | *** | ||
| Характерологічні реакції | * | * | *** | ** | * |
| Комуникативні девіації | * | ** | *** | *** | * |
ПОЗНАЧЕННЯ: **** - дана форма завжди або майже завжди обумовлена даним типом девіантної поведінки *** - часто ** - іноді * - рідко.
Охарактеризуємо клінічні форми девіантної поведінки з конкретизацією психологічних і психопатологічних механізмів їх формування.
2. Зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності
Девіантна поведінка у вигляді вживання і зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності, психічну і фізичну залежність від них є одним з найпоширеніших видів поведінки, що відхиляється. Суттю такої поведінки є значна зміна ієрархії цінностей людини, відхід в ілюзорно-компенсаторну діяльність і, як наслідок, істотна особиста деформація. Як наслідок, змінюється сприйняття світу і самооцінка людини, відбувається поступове відхилення поведінки в бік формування патологічної залежності від речовини, фетишизації його самого і процесу вживання, а також спотворення зв'язків людини з суспільством.
А) Основні мотиви вживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності
1. Атарактична мотивація полягає в прагненні застосувувати речовини з метою пом'якшення або усунення явищ емоційного дискомфорту.
В даному випадку речовина, що викликає сп'яніння, використовується як препарат, що знімає негативні феномени і симптоми душевного неблагополуччя. Серед симптомів, що підштовхують людину до вживання таких речовин виявляються страх, тривога, депресія та їх різновиди. Негативний фон настрою сприяє вибору найбільш легкого способу рішення проблеми. Зняття симптомів відбувається хімічним шляхом.
Девіантна поведінка може сформуватися через часте застосування даного способу зняття емоційних проблем з переходом психологічної залежності у фізичну. Враховуючи спрямованість атарактичної мотивації на зняття емоційних переживань, вона є переважаючою при патохарактерологічному і психопатологічному типах девіантної поведінки.
2. Мотивація гедонізму є нібито продовженням і розвитком атарактичної, але при цьому відрізняється від неї за своєю якістю. Атарактична мотивація приводить емоційний стан в норму з пониженого, а гедоністична сприяє підвищенню нормального (не пониженого) настрою. Спрямованість гедонії виявляється в отриманні задоволення, переживання почуття радості від прийому речовин (алкоголю, наркотиків) на тлі звичайного рівного настрою.
Спрямованість гедонії може зустрічатися при різних типах девіантної поведінки, але типовою вона вважається для аддиктивного поведінки.
Наприклад, людина з аддиктивною спрямованістю вчинків схильна шукати в алкоголі або наркотиках спосіб відходу від реальності в ілюзорний світ, що доставляє їй насолоду. При цьому вона обирає з багатого арсеналу наркотичних речовин або алкогольних напоїв лише ті, які наділені ейфоричним ефектом, що сприяє швидкому і різкому підвищенню настрою, появі смішливості, добросердя, радості тощо. Важливим стає пошук незвичайної (неземної) дії речовини, що різко перетворює "сіре існування" на цікаве, повне несподіванок життя, на своєрідний "політ у незвідане". До речовин, що використовуються при адиктивному типові девіантної поведінки, відносять такі речовини, маріхуану, гашиш, кокаїн, опій, морфін, кодеїн, кокаїн, ЛСД (лізергина, діеэталаміда лізергинової кислоти), циклодол, ефір і деякі інші.
3. Субмісивна мотивація застосування речовин відображає нездатність людини відмовитися від запропонованого алкоголю або наркотичних речовин. Нездатність протистояти тиску спричинена характерологічними або особистими якостями людини. Це обумовлено залежними рисами характеру (боязкістю, соромливістю, конформністю, тривожністю, обережністю в спілкуванні), при яких індивід прагне уникати ситуацій осуду, зокрема, за небажання "за компанію" спожити спиртні напої.
Страх опинитися поза колективом, бути вигнаним з нього за неконформну поведінку, стати "білою вороною" є основою субмісивної мотивації вживання речовин, що викликають зміну психічного стану.
4. Псевдокультурна мотивація грунтується на світоглядних установках і естетичних пристрастях особистості. Людина розглядає вживання алкоголю або наркотичних речовин крізь призму "вишуканості смаку", причетності до круга обраних-знавців. Поведінка індивіда починає носити характер причетності до традиції і "культури".
Більшою мірою при псевдокультурній мотивації важливе не безпосреднє вживання речовин, а демонстрація цього процесу оточуючим. Зустрічається вона при патохарактерологічному типові девіантної поведінки, зокрема, в межах істеричного характерологічних розладів.
Внутрішні і зовнішні чинники зловживання хімічними речовинами
Однією з найбільш значущих проблем девіантної поведінки у вигляді зловживання речовинами, що викликають зміни психіки і залежність, є проблема вивчення особистості наркозалежного і залежного від алкоголю.
Відомо, що таким людям властиве поєднання суперечливих якостей. У них можуть спостерігатися різкі коливання настрою, нестійкість інтересів, сенситивность, підвищена рефлексія і схильність до самоаналізу, зайва самовпевненість, переоцінка своїх можливостей, одночасний прояв полярних якостей психіки (самовпевненість і легка вразливість, розбещеність і соромливість, ласкавість і жорстокість).
Традиційна точка зору про те, що основна причина привабливості алкогольного і наркотичного сп'яніння криється в ейфорії піддається критиці (Б.С.Братусь, П.І.Сидоров). Вважається, що психологічні причини розташовуються глибше і полягають, по-перше, в тих ілюзорних можливостях задоволення бажань і вирішення конфліктів, які дає стан сп'яніння, і, по-друге, в тих психологічних і соціальних умовах, які штовхають людину на цей шлях.
Внутрішні психологічні чинники зловживання речовинами
И.Н. П’ятніцка відзначає, що особистість наркомана відрізняють риси незрілості (нестійкість і невираженість високих, зокрема, інтелектуальних інтересів, стійких етичних норм, відчуття стадності) і недосконала адаптація, нестерпність стресових ситуацій, схильність до коливань настрою.
М. Зукерманн описав особливий тип поведінки - "пошук відчуттів" (ПО) - поведінка, пов'язана з потребою в різних нових відчуттях і переживаннях, що виражається в прагненні до фізичного і соціального ризику заради цих відчуттів.
Подібна поведінка - індивідуальна особливість суб'єкта, що витікає з необхідності підтримувати оптимальний рівень стимуляції і збудження. Автор стверджує, що одним з чинників залучення підлітків до наркотиків є цікавість і бажання нових відчуттів, крім того, підлітки з високим рівнем ПО прагнуть до експериментування з різними видами наркотиків з метою підвищити рівень збудження.
Особливе значення у формуванні наркотичної особистості надається психічному інфантилізму, що виражається в несамостійності ухвалення рішень і дій, нездатності протистояти впливу ззовні, в зниженій критичності до себе, образливості, вразливості.
Традиційно виділяють наступні особисті чинники, характерні для тих підлітків, що вживають психоактивні речовини:
1) підвищення в порівнянні з благополучними однолітками: толерантності до поведінки, що відхиляється;
2) критицизм по відношенню до соціальних інститутів суспільства (школа, сім'я), відчуженість від них;
3) сприйнятливість до нових ідей і вражень; інтерес до творчості;
4) знижена в порівнянні з благополучними однолітками цінність досягнень і академічних успіхів; релігійність; знижене відчуття психологічного благополуччя, що виражається у високому рівні стресу і апатії; пошана до загальноприйнятих норм" поведінки;
5) екстернальный локус контролю (полезалежність) і понижена самооцінка.
Зовнішні соціальні психологічні чинники зловживання речовинами
С.Б. Бєлосуров в анамнезі тих, що хворіють на наркоманію разом з іншими чинниками відзначає:
о виховання в неповній сім'ї;
о постійну зайнятість одного з батьків (тривалі відрядження, ділову завантаженість і так далі);
о відсутність інших дітей в сім'ї.
На думку Б.Уїльямс, серед наркоманів спостерігається певна схожість, що стосується їх сімей, і наголошуються наступні чинники:
о отець відсутній або відрізняється слабким характером;
о надмірно дбайлива, поступлива або, навпаки, владна мати;
о непослідовна поведінка і відсутність стримуючих чинників;
о ворожість або конфлікти між батьками;
о нереальне прагнення батьків по відношенню до дітей.
В.Д.Менделевич провів психологічні дослідження сімей, в яких підліток страждає наркоманією. Ним було зроблено висновок про те, що існує психологічний тип батька наркозалежного, якого можна позначити як «наркогенний батько». Суттю його психологічного портрета є поєднання таких рис:
· підвищені вимоги до себе і свого оточення (зокрема, дитини і дружини);
· трудоголізм;
· небажання зважати на індивідуальні, вікові особливості і ситуативні моменти;
· емоційна холодність у поєднанні з жорсткістю;
· схильність до конкурентної боротьби;
· гіперактивність і товариськість, що носить часто поверховий характер і що не супроводжується бажанням зрозуміти і емоційно прийняти співбесідника.
Дослідження сімей, в якій в одного з членів виявлялася наркотична залежність, показують, що аддиктивні форми поведінки властиві не тільки пацієнтові, але і, як правило, одному з батьків (частіше батькові). Аддиктивна поведінка у родичів наркомана виявляється у вигляді:
· трудоголізму (38,7% випадків),
· надцінних захоплень, зокрема, "параної здоров'я" (22,6% випадків),
· алкогольної залежності (16,1% випадків),
· гемблінга (12,9% випадків),
· релігійного фанатизму (9,7% випадків).
Можна припустити, що формування наркотичної залежності базується на сімейному аддиктивному патерні.
3. Розлади харчової поведінки харчової поведінки
Харчова поведінка людини оцінюється як гармонійна (адекватна) або девіантна залежно від безлічі параметрів, зокрема, від місця, що посідає процес їжі в ієрархії цінностей індивіда, від кількісних і якісних показників живлення, від естетики. Істотним є вплив етнокультурних чинників на вироблення стереотипів харчової поведінки, особливо в період стресу. Одвічним питанням про цінність харчування, стає питання про зв'язок харчування з життєвими цілями ("їсти, щоб жити або жити, щоб їсти), врахування ролі харчової поведінки навколишніх у становленні деяких особистих характеристик (наприклад, гостинність).
Враховуючи істотний вплив на оцінку адекватності харчової поведінки транскультурних особливостей людини, вкажемо, що значущість їжі в різних культурах і у людей різних національностей розрізняється. Так, відповідно до диференціально-аналітичної концепції Н.Пезешкіана харчування є однією з основних складових східної психологічної моделі цінностей, в межах якої виробляється власний образ краси тіла (як правило, привабливою і здоровою є повна, угодована людина з хорошим апетитом) і відношення до того, як і скільки їсть дитина або дорослий. Нормальною поведінкою в період стресу розглядається підвищення апетиту і посилене харчування ("спочатку поїш - потім поговоримо про проблеми") і так званий феномен "заїдання стресу".
На рівні побутових стосунків оцінка вищого ступеня гостинності пов'язана із великою кількістю продуктів харчування. У західній психологічній моделі цінностей харчування само по собі не є цінністю і гостинність не включає обов'язкове пригощання. Цінністю є контроль за прийомом їжі, орієнтація на інші стандарти краси і естетики - стрункість, спортивність на противагу вгодованості в рамках східної моделі.
У зв'язку з подібними транскультурними відмінностями, визначаючи девіантну харчову поведінку в обов'язковому порядку слід враховувати етнокультурний стереотип харчової поведінки оточення людини.
Багато дослідників сходяться на думці, що уявлення про свою фізичну зовнішність є однією з головних складових Я-концепції. Це напрямок досліджень вивчає образ тіла і його зв'язок з Я-концепцією.
Найважливішим психологічним процесом юнацького віку є процес становлення самосвідомості і стійкого образу "Я". Саме з образом "Я" і з самооцінкою в більшості випадків пов'язане негативне ставлення до свого тіла, яке і визначає порушення харчової поведінки.
На думку Р.Бернса, тіло є зримою і відчутною частиною нашого "Я". "Ми відчуваємо, бачимо і чуємо самих себе, ніколи не в змозі відмовитися від свого тіла, до того ж цей невід'ємний елемент наший особистості виставлений на постійний публічний огляд" - пише він. Розміри і форма тіла справляють вплив на якість життя індивіда і його психіку, оскільки вони слугують об’єктом як власних оцінок, так і оцінок іншими людьми.
Відомо, що існує висока позитивна кореляція між задоволеністю тілом і задоволеністю собою. З погляду Р.Бернса, позитивна оцінка свого зовнішнього вигляду в свідомості людини, а також в думках тих, що оточують може істотно вплинути на позитивність його Я-концепції в цілому, і навпаки, негативна оцінка спричиняє істотне зниження загальної самооцінки. При цьому робиться акцент на залежності самооцінки від думок навколишніх людей. Людина - істота соціальна і не здатна уникати схвалення багатьох соціальних і культурних ролей, стандартів і оцінок, що визначаються самими умовами її життя в суспільстві. Вона стає об'єктом не тільки власних оцінок і думок, але й також оцінок і думок інших людей, з якими вона стикається в ході соціальної взаємодії. Якщо вона прагне отримати схвалення навколишніми, вона повинна відповідати загальноприйнятим стандартам. Наголошується, що на самооцінку і ступінь самоповаги особистості часто впливають лише певні зони тіла (А.Марселло).
Розвинена система психологічного захисту знижує суб'єктивну значущість недоліку зовнішності аж до його трансформації в свідомості в позитивну ознаку зовнішності. І.С.Кон виділяє п'ять варіантів заломлення в Я-фізічне недоліку зовнішності:
1) виправлення недоліку шляхом напружених зусиль (деякі хворі з ожирінням стараються будь-якими способами понизити вагу);
2) відмова свідомості розуміти і сприймати неприємну якість (деякі дівчата з ожирінням рахують повноту пікантної);
3) погляд на весь світ крізь призму свого нещастя і, як наслідок, тотальна недовіра до усіх;
4) пристосування до установок навколишніх людей;
5) компенсація недоліку в одній сфері досягненнями в іншій.
Під харчовою поведінкою розуміється ціннісне ставлення до їжі та її прийому, стереотип харчування в буденних умовах і в ситуації стресу, орієнтація на образ власного тіла і діяльність з його формуванню.
Основними розладами харчової поведінки вважаються: нервова анорексія і нервова булімія. Загальними для них є такі параметри, як:
· заклопотаність контролем ваги власного тіла;
· спотворення образу свого тіла;
· зміна ролі і місця харчування в ієрархії цінностей.
Нервова анорексія являє собою розлад, яким характеризується навмисним зниженням ваги, що викликається і підтримуваним самим індивідом.
Виділяють (М.В.Коркіна) чотири стадії нервової анорексії:
1) ініціальна;
2) активна корекція;
3) кахексія;
4) редукція синдрому.
В іниціальній стадії індивід виражає незадоволеність надмірною, на його думку, повнотою всієї фігури або окремих частин тіла (живота, стегон, щік). Він орієнтується на вироблений ідеал, прагне до схуднення з метою наслідування кому-небудь з найближчого оточення або популярним людям.
На стадії активної корекції, коли розлади харчової поведінки харчової поведінки стають очевидними для навколишніх, відбувається становлення девіантної поведінки, індивід починає вдаватися до різних способів схуднення. Перш за все, він вибирає обмежувальний харчовий стереотип, виключаючи з харчового раціону окремі висококалорійні продукти, схиляється до дотримання строгої дієти, починає використовувати різні фізичні вправи і тренінги, приймає великі дози послаблюючих засобів, використовує клізми, штучно викликає блювоту з метою звільнення шлунку від тільки що з'їденої їжі.
Цінність харчування знижується, при цьому індивід не здатний контролювати свою мовну поведінку і постійно в спілкуванні повертається до теми схуднення, обговорення дієт і тренінгів. На стадії кахексії можуть з'являтися ознаки дистрофії: зниження маси тіла, сухість і блідість шкірних покривів і інші симптоми.
Діагностичними критеріями нервової анорексії є:
а) зниження на 15% і збереження на пониженому рівні маси тіла або досягнення індексу маси тіла Кветелета 17,5 балів (індекс визначається співвідношенням ваги тіла в кілограмах до квадрата росту в метрах);
б) спотворення образу свого тіла у вигляді страху перед ожирінням;
в) навмисне уникнення їжі, здатної викликати збільшення маси тіла.
Розлади харчової поведінки харчової поведінки у вигляді синдрому нервової анорексії зустрічається, як правило, при патохарактерологічному варіанті девіантної поведінки. Розлади харчової поведінки харчової поведінки обумовлені особливостями характеру людини та її реагуванням на ставлення навколишніх.
Нервова булімія характеризується приступами переїдання, що повторюються, неможливістю навіть короткий час обходитися без їжі і надмірною заклопотаністю контролем ваги тіла, що спричиняє вживання крайніх заходів для пом'якшення впливу з'їденої їжі на загальну вагу тіла.
Індивід орієнтований на їжу, планує власне життя, приймає їжу в потрібний час і в необхідній для нього кількості. Цінність даної сторони життя виходить на передній план, підпорядковувавши собі решту всіх цінностей. При цьому наголошується амбівалентне ставлення до прийому пищу: бажання зїсти велику кількість їжі поєднується з негативним, принижу вальним відношенням до себе і своїй "слабкості".
Виділяється декілька діагностичних критеріїв нервової булімії:
а) постійна заклопотаність їжею і непереборна тяга до їжі навіть в умовах відчуття ситості;
б) спроби протидіяти ефекту ожиріння від їжі, що з'їдається, за допомогою таких прийомів, як виклик блювоти, зловживання послаблюючими засобами, альтернативні періоди голодування, використання препаратів, що пригнічують апетит;
в) нав'язливий страх ожиріння.
Як видно з клінічних описів, нервова анорексія і нервова булімія мають ряд загальних рис, внаслідок чого можна говорити про єдиний комплекс порушень харчової поведінки.
Якщо відмова від їжі грає роль хворобливого протистояння реальності (істотний параметр патохарактерологічного типу поведінки, що відхиляється), то непереборний потяг до їжі може відображати як протистояння (зокрема, зняття симптомів тривоги, депресії при невротичних розладах), так і відхід від реальності.
Проте нервова булімія на відміну від анорексії може входити в структуру аддиктивного типу девіантної поведінки. При аддиктивній поведінці підвищення цінності процесу харчування і переїдання стає єдиним задоволенням в нудному, одноманітному житті. Людина обирає для себе харчування як альтернативу повсякденного життя з його вимогами, обов'язками, регламентаціями. В неї формується феномен "прагнення гострих відчуттів" у вигляді зміни харчової поведінки. Наприклад, така людина може отримувати нові незвичайні відчуття від кількості і якості їжі, поєднання непоєднуваних інгредієнтів (огірків з медом, торта з гірчицею). Мотивом стає втеча від "обридлої" реальності у світ вічного "харчового задоволення".
Дослідження (В.Д.Менделевич, Е.Бухарова) дівчат з розладами харчової поведінки у вигляді анорексії і булімії з ожирінням показали, що дівчата з ожирінням схильні негативно оцінювати свою зовнішність.
За наслідками тесту "Автопортрет" більше двох третин з них проти половини з контрольної групи зображають себе тільки у вигляді обличчя, і, навпаки, тільки 19% з експериментальної групи проти 40% з контрольної малюють себе в повний ріст. Очевидно, що дівчата з булімією і ожирінням схильні ігнорувати зображення своєї фігури у зв'язку з негативними емоційними переживаннями з приводу своєї ваги і повноти тіла. Крім того, вони малюють автопортрет схематично, а дівчата без порушень харчової поведінки - реалістично.
Дослідженим манекенницям (моделям рекламного агентства) з об'єктивним дефіцитом маси тіла властива виразна тенденція спотворення зображення образу тілесного. Це дозволяє віднести їх до "групи підвищеного ризику з виникнення порушень харчо
