Глобальні проблеми людства як основа антропологічного осмислення міжнародного права. Міжнародне право як загальнолюдська цінність

Прикметною особливістю сучасного етапу розвитку людства є глобалізація проблеми забезпечення і захисту прав та свобод людини.

У духовній сфері суспільного життя цей закономірний процес знаходить найбільш рельєфне відображення у створенні різноманітних “людиноцентристських” учень, теорій, концепцій – зокрема таких, котрі якраз і мають своїм безпосереднім об’єктом феномен прав людини. Так чи інакше, нині формується загальна теорія прав і свобод людини, що покликана, поряд з іншим, слугувати науковим підґрунтям проектування, схвалення й реалізації їх міжнародних (всесвітніх та регіональних) стандартів – актуальних орієнтирів політико-юридичної практики будь-якої держави.

Неодмінним чинником процесу конституювання означеної – найгуманістичнішої за своїм спрямуванням –галузі знань є відбір і використання кращих теоретичних здобутків із “праволюдинної” тематики, які сформувались у рамках певних філософських, наукових, ідеологічних, релігійних та інших духовних течій. Такі здобутки мають знаходити застосування й у національних доктринах прав людини та у відповідній державно-юридичній практиці.

Осторонь цих процесів не може залишатись і сучасна Україна. З огляду на наведене, особливого значення набуває вивчення і врахування досвіду теоретичного та практичного розв’язання проблеми прав людини тими інституціями, котрі здійснюють (або здатні здійснювати) істотний вплив на етико-правову свідомість і реальну практику суспільства. Серед таких інституцій чільне місце належить найчисельнішій із християнських конфесій та одному із найбільших релігійних об’єднань світу – католицькій церкві, духовно-ідеологічна діяльність якої спирається на філософію неотомізму.

Важливим є й те, що католицизм був та й, у певному сенсі, нині залишається одним із чинників долучення України до європейського культурного, соціального та політико-правового простору. І, зокрема, тому, що католицька церква є такою структурою, котра виступає носієм систематизованого соціального вчення, що має понад сторічну історію. Ґрунтовність теоретичної розробки ідеологами католицизму етико-гуманістичних цінностей, у тому числі – природних прав людини, репрезентованих у його соціальній доктрині, є сьогодні широко визнаною.

Юридико-позитивістські методологічні настанови, під впливом яких перебувало вітчизняне правознавство радянського періоду, зумовили брак у ньому розгорнутих конструктивних досліджень природно-правових концепцій. Тому й у нинішній українській юриспруденції евристичний потенціал сучасних природно-правових доктрин, до котрих належить і вчення католицької церкви про права людини, ще залишається недостатньо вивченим і використаним.

11) Статут ООН визначив загальні цілі та принципи міжнародного права, які є головними факторами системоутворюючими. Із сукупності норм право перетворилося в систему на базі єдиних цілей та принципів. Якщо в минулому ті чи інші принципи нерідко лише декларувалися, щось після ухвалення Статуту вони стають все більш реальною категорією.

Цілі і принципи, проголошені в цьому документі, що наділені вищою юридичною силою. Це до них у першу чергу ст ставиться. 103 Статуту, яка передбачає, що в випадку суперечності зобов'язань держав з будь-якої згоди їх зобов'язаннями за Статутом переважну силу мають останні. Про особливу силі принципів говорить та положення Статуту, згідно з якою ООН гарантує, що держави, які не входять до складу ООН, що діяли у відповідності з її принципами, коли це необхідно для підтримки миру (п. 6 ст. 2).

Все це стало передумовою для появи в міжнародному праві Новому інституту імперативних норм, тобто таких норм, що створюються міжнародним співтовариством у цілому і від держави яких не можуть відступати навіть за взаємною згодою. Наявність комплексу імперативних норм - важлива відмінність сучасного міжнародного права від класичного, яке було безмежно диспозитивним.

Істотно змінився механізм функціонування міжнародного права. Створення розвиненою системи міжнародних організацій привело до інституціоналізації процесу правотворчості і правоосуществленія. Без цих організацій сучасне міжнародне право не могло б виконувати своїх складних функцій. Багато й інших нових, що відповідають вимогам часу моментів з'явилося як у правотворчості, так і в правоосуществленіі.

Особливе значення має досить активне формування національних механізмів імплементації норм міжнародного права. Все більша кількість цих норм призначене для кінцевій реалізації в рамках національних правових систем.

Чи не тешім себе надією, що вдалося охопити все те нове, що вирізняє сучасне міжнародне право від існуючого раніше. Відзначено лише головне. Решта - в ході дальшого викладу.

Прийняття Статуту ООН було вирішений, з якою уряду поспішили скотитися на традиційні позиції, вважаючи, що досягнутий рівень співпраці був обумовлений винятковими умовами війни. Все це явно суперечило Статуту ООН. Було розтоптане те, що в Ялтинських угодах визначався керівниками трьох держав як "священне зобов'язання... наших Урядів перед своїми народами, а також перед народами світу", зобов'язання "зберігати і посилити в наступний мирний період ту єдність цілей і дій, яка зробила в сучасній війні перемогу можливою і безсумнівною для Об'єднаних Націй ". Наслідки не забарилися позначитися. Світ був втягнутий в холодну війну, що принесла незчисленні біди.

Потрібна була чверть століття для того, щоб держави домовилися підтвердити принципи Статуту ООН. Це було зроблено на ювілейній, XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН (1970 р.), яка прийняла Декларацію про принципи міжнародного права. Декларація не лише підтвердила принципи, але і розкрила їх утримання, яке стало ядром сучасного міжнародного права.

Через 30 років після закінчення війни були підтверджені її основні політичні підсумки в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 Цей акт також сприяв зміцненню авторитету й розвитку змісту принципів міжнародного права.

Припинення холодної війни, що наступила розрядка напруженості умови створили для врегулювання складних проблем, включаючи проблеми безпеки. У 1970 р. приймається Угода про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. У 1972 р. підписується Конвенція про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення. Розроблено цілий комплекс угод між СРСР та США - про запобігання ядерної війни, щодо обмеження засобів протиракетної оборони і стратегічних наступальних озброєнь та ін

Цікаво й інше. Навіть холодна війна не призупинити розвиток змогла міжнародного права, включаючи і область безпеки. У 1959 р. Договір про Антарктику встановив основи правового режиму цього континенту, включаючи демілітаризацію і нейтралізацію. У 1963 р. підписано договір Московський про заборону іспитів ядерної зброї в атмосфері, на космічному просторі і під водою. У 1968 р. прийнятий Договір про нерозповсюдження ядерного зброї.

Ще більш активно йшов розвиток права міжнародного в інших галузях. Показовими в цьому плані безпрецедентні успіхи кодифікації міжнародного права, що в розглянутий період пройшла шлях, перевершував все те, що було зроблено за весь попередній період розвитку міжнародного права. Комісія міжнародного права ООН підготувала проекти кодифікації морського права, дипломатичного та консульського права, права договорів тощо На основі проектів були прийняті конвенції.

Кодифікацією займалися й інші міжнародні органи. Комісія ООН з прав людини підготувала кодифікацію у своїй галузі. Спеціалізовані установи ООН здійснили кодифікацію у спеціальних галузях співробітництва. За участю товариств Червоного Хреста було кодифіковано гуманітарна право збройних конфліктів.

Розгорнувся процес кодифікації був одночасно процесом прогресивного розвитку на базі міжнародного права цілей і принципів Статуту ООН. Так, минулого дипломатичне право стосувалося лише імунітетів і привілеїв. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 визначила і мета дипломатичної діяльності - сприяти "розвиткові дружніх відносин між державами".

Виключно важливе значення для зміцнення юридичних основ дії механізму міжнародного права мала Віденська конвенція щодо права міжнародних договорів 1969 р. Були кодифіковані норми щодо кола суб'єктів міжнародного права, про порядок створення його норм, про їхні дії в часі та просторі, про недійсність і припинення дії норм. Вперше було зафіксовано існування імперативних норм.

Результатом багаторічної роботи за участю представників практично всіх держав з'явилася Конвенція ООН з морського права 1982 р., що представляє собою звід морського права, значною мірою відповідає новим умовам. У ній з особливою силою підкреслюються такі характерні для сучасного міжнародного права категорії, як людство, спільну спадщину людства, благо всього людства.

Загалом, за роки, що минули після прийняття Статуту ООН, обсяг і зміст норм міжнародного права змінилися невпізнанно. З примітивної воно перетворилося на розвинену нормативну систему.

Таким чином, історія сучасного міжнародного права як особливої правової системи, що спирається на єдині цілі та принципи, почалася тоді, коли з'явилися необхідні матеріальні, духовні та політичні умови і склалася глобальна система міжнародних відносин, з якою пов'язані життєво важливі інтереси всіх народів. Ця система не може нормально функціонувати без достатньо високого рівня міжнародно-правового регулювання. Чим вищий розвиток міжнародної системи, тим більше на необхідності в її правовому регулюванні.

Міжнародне право зміцнює свої позиції в масовій свідомості. Люди починають віддавати собі звіт в тому, що без поваги норм міжнародного права неможливо забезпечити мир і співробітництво і просто вижити. Все це позначається і на політиці. У цілому роль міжнародного права в житті держав незмірно виросла в порівнянні з довоєнним періодом.

Хотілося б завершити історію розвитку міжнародного права на цій оптимістичній ноті. На жаль, реальна політика рідко представляє оптимістичну картину. Що відбулися в світі зміни призвели до істотних змін у світовій системі. США стали домінуючою державою, політика якої показала, що співвідношення сил як чинник міжнародних відносин не втратило свого значення. Події, пов'язані з військовими діями проти Югославії і проти Іраку, викликали протест світової спільноти.

Разом з тим ці події показали, що навіть така держава, як США, не в змозі забезпечити свої національні інтереси поодинці. Показовою є ситуація, пов'язана з терористичними актами в Нью-Йорку і Вашингтоні у вересні 2001 р. США були змушені звернутися за допомогою до інших країн, і ця допомога була надана. Однак доброзичливе ставлення інших країн було використано не в спільних інтересах, а для розширення американських стратегічних позицій.

Що ж до міжнародного права, то досить сказати, що США не ратифікували конвенції про боротьбу з тероризмом, прийняті під егідою ООН. Вони відмовилися розглядати питання про ратифікацію Статуту Міжнародного кримінального суду, який вже ратифікований їх найближчими союзниками.

Справа, зрозуміло, не тільки в США. Не дуже охоче йдуть на зміцнення міжнародного правопорядку та деякі інші країни. Дуже показовим є той факт, що розроблений Комісією міжнародного права проект статей про відповідальність держав був прийнятий лише до відома Генеральною Асамблеєю ООН у 2001 р. Між тим що містяться в цьому проекті норми мали б першочергове значення для вдосконалення механізму дії міжнародного права.

Не можна не помічати і позитивних моментів у розвитку міжнародних відносин і міжнародного права. Що відбулися в світі зміни, розвиток процесу глобалізації диктують необхідність встановлення нового світового порядку, який би дозволив вирішити глобальні проблеми, від чого залежить саме виживання людства. Міжнародній спільноті вдалося визначити основи такого порядку і відповідного міжнародного права. Напередодні XXI ст. міжнародне співтовариство визначило основи нового світового порядку. Це було зроблено Декларацією тисячоліття ООН, прийнятої на Саміті тисячоліття в вересні 2000 р. В основу світового порядку покладені цілі і принципи Статуту ООН, які "довели свій довговічний і універсальний характер". Більше того, "їх можливості і здатності надихати зросли в умовах, коли держави і народи стали більш взаємопов'язані і взаємозалежні". На основі цих цілей і принципів може бути встановлений справедливий і міцний мир у всьому світі.

12.С 1945 года принцип верховенства права увязывался с усилиями по содействию международной защите прав человека. Этот принцип был переведен в сферу действия международного права и постепенно — посредством судебной практики в области защиты прав человека — приобрел автономное значение и действие в контексте норм международного права, касающихся прав человека11. В наши дни принцип верховенства права распространяется на широкий и неисчерпывающий перечень материальных и процессуальных требований правосудности и справедливости, необходимых для эффективной защиты прав человека12. Во Всеобщей декларации прав человека, принятой в 1948 году, мы находим непосредственную ссылку на принцип верховенства права, сформулированную в следующих выражениях:

«Принимая во внимание, что необходимо, чтобы права человека охранялись властью закона в целях обеспечения того, чтобы человек не был вынужден прибегать, в качестве последнего средства, к восстанию против тирании и угнетения».

Затем последовала Европейская конвенция о защите прав человека, которая была подписана в 1950 году. В Преамбуле к Конвенции Высокие Договаривающиеся Стороны выразили свою решимость, как правительства европейских государств, имеющих «общее наследие политических традиций, идеалов, свободы и верховенства права, сделать первые шаги на пути обеспечения коллективного осуществления некоторых прав человека».

Европейский Суд по правам человека в своей прецедентной практике сталкивался с понятием верховенства права. Суд никогда не давал определения этому понятию, исходя из того, что смысл его очевиден. Такой подход позволил прибегать к широкому применению этого принципа для толкования, расширения и усиления значимости прав человека, зафиксированных в Европейской конвенции о защите прав человека, с целью охраны личности от опасностей произвола и с целью повышения эффективности защиты прав человека на основе принципов справедливости и правосудия. Ниже рассматриваются дела, в которых Суд непосредственно ссылался на принцип верховенства права.

Носієм вищого суверенітету є народ; головний критерій діяльності будь-яких державних і суспільних інститутів — служіння людям; найвища мета соціального розвитку — вільна, невідчужена особистість, дійова система вільних суспільних відносин. Гуманізм громадян, суспільства та всесвітніх міжнародних відносин із вікової мрії людства може перетворитися в реальність тільки протягом тривалого історичного процесу.