Література. 1 История политических и правовых учений : Учебник / под ред

1 История политических и правовых учений: Учебник / под ред. В. С. Нерсесянца. – М., 1988. – С.35-42, 115-132, 461-494.

2 Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник / В. М. Піча, Н. М. Хома. – К.-Л., 2001. – С. 35-36, 41-43, 63.

3 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002. – С. 34-37, 45-48, 79-85.

У першому питанні, осмислюючи політичні ідеї мислителів стародавнього Сходу, слід розкрити зміст політичних поглядів китайського мудреця Конфуція (551-479 рр. до не.).

Однією з найхарактерніших рис його вчення, як і інших китайських мислителів, була ідея правління мудрого. Мудрий правитель покликаний був вирішувати суспільні протиріччя та забезпечувати благо народу. Його влада залишалася божественною (значить непохитною) доти, поки він керує “розумно”. Нерозумність же вела до втрати божественності, що давало підставу для скинення імператора.

Китайський філософ виражав перш за все інтереси привілейованих верств, рабовласників, а тому виступав за таке управління державою, при якому б “народ не смів обговорювати державні справи”, а виявляв послух аристократам і мудрецям. Це Конфуцій вважав основною чеснотою підданих.

Мислитель був прибічником ненасильницьких методів правління, усі негаразди в житті держави він пояснював поганими звичками людей, а основною метою державної політики вважав виховання хороших звичок. Найвищі вимоги Конфуцій пред'являв до морального виховання правителів, вказуючи, що моральність правлячих визначає моральність підданих. При цьому потрібно підкреслити, що саме моральним, а не правовим нормам надавав мислитель пріоритет у регулюванні суспільних відносин. Негативне відношення його до позитивних законів (“фа”) було обумовлено їх традиційно наказовим значенням, їхнім зв'язком (на практиці і у свідомості) з жорстокими покараннями.

Політична етика Конфуція в цілому була спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства і на стабілізацію правління.

Варто звернути увагу на те, що вже невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало впливовою течією етичної та політико-правової думки в Китаї, а в II-му ст. до нашої ери воно навіть було визнане тут офіційною ідеологією і почало відігравати роль державної релігії. Сьогодні національний фонд Конфуція, інші організації в Китаї прагнуть відродити в суспільстві конфуціанську духовність.

Таке дивовижне довголіття ідеям Конфуція забезпечили не його класові позиції, а ті загальнолюдські цінності, які обстоював і розвивав китайський мислитель: звернення до простих людських відносин як основи державності, демократизм, що полягав у рівності усіх перед ідеалом, моральне самовдосконалення тощо.

Послідовніше і активніше, ніж в конфуціанстві та даосизмі, інтереси народу відстоювались у вченні Мо-Цзи (479-400 рр. до н. є.). Останній виходив з принципу природної рівності усіх людей; обґрунтував договірну теорію виникнення держави, в основі якої лежить ідея приналежності народу верховної влади. Мо-Цзи відстоював також необхідність встановлення єдиного для всіх зразка справедливості і єдиної законодавчої влади, виступаючи тим самим проти автономного статусу і свавілля місцевої влади і сановників; робив наголос на вимозі врахування інтересів народу в процесі правління державою. Будучи прихильником народного щастя, Мо-Цзи енергійно виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань і злиднів.

Таким чином, ідея “волі неба” набирає у Мо-Цзи іншого, ніж у конфуціанців, змісту, оскільки використовується для обґрунтування необхідності свободи, рівності і ліквідації гноблення простого народу. Якщо Конфуцій переважно апелював до народу, закликаючи його до відданості правителям, то Мо-Цзи, навпаки, закликав правителів: “Люби народ своєю відданістю; принось користь народові своєю чесністю”.

Але все ж таки гуманістичним ідеалам конфуціанства більше протистояв антигуманізм і практицизм легізму (4 ст. до н. є), що відображав погляди службової знаті Китаю. Легісти також робили ставку на сильну владу царя, але виступали при цьому з обґрунтуванням такого управління, яке опирається на строгі закони і суворі покарання, що виходило з розуміння ними антагоністичного характеру взаємовідносин між населенням і державною владою.

Для ідеалу “законницької” держави легістів були абсолютно чужими уявлення про права підданих за законом, про обов'язковість його для всіх, про відповідальність лише за вину. По суті справи, і це дуже важливо відзначити, закон у легістів виступав як гола наказна форма, яку можна заповнювати будь-яким змістом (повелінням), забезпечити будь-якою санкцією. При цьому сам законодавець не був ним пов'язаний.

Потрібно наголосити на тому, що в цілому вся концепція управління, запропонована легістами, проникнута ворожістю до людей, досить низькою оцінкою їх якостей і впевненістю в тому, що “порядку” їх можна підкорити за допомогою насильницьких засобів. Загалом, увага легістів була спрямована на створення сильної централізованої держави, авторитарної, яка могла б регулювати багато сторін суспільного і приватного життя населення.

Відповідь на 2-ге питання буде неповною без короткої характеристики періоду середньовіччя, оскільки політична думка цього часу, як втім і будь-коли, обумовлювалася конкретно-історичною ситуацією.

Потрібно підкреслити, що в духовному житті Європи цього періоду (феодалізм зайняв більш ніж тисячолітню епоху: 5-16 ст.) безроздільно панувала католицька церква. Політична наука в руках церкви стала простою галуззю богослов'я, догмати релігії набули форми законів. Йшла постійна жорстока боротьба між духовною і світською владою, питання пріоритету однієї з них стало одним з центральних питань політичних доктрин.

Важливо також вказати, що політична думка середніх віків сприйняла і продовжила розвиток ряду суттєвих ідей античного періоду, зокрема, уявлення про державу як про деякий організм; положення про правильні і спотворені державні форми і про їх коловорот; ідею природного права як норми, що витікає з природи речей; положення про високу значущість закону для устрою нормального державного життя тощо.

Найвидатніші представники епохи середньовіччя А. Августин(354-430) та Ф. Аквінський (1226-1274) обґрунтували пріоритет духовної влади над владою світською, визнавали право та обов'язок для церкви користуватись примусовою владою держави з тим, щоб змусити “заблудлих” (насправді ж інакомислячих) покоритися і з’єднатися з правовірними. В такий спосіб одержував санкцію принцип насилля у справах віри, що є яскравим прикладом торжества системи, ідеології, церковної ієрархії над почуттями й переконаннями окремої особистості.

Найповніше політичні ідеї вказаних мислителів викладені в “Истории политических и правовых учений” (за ред. В. Нерсесянца. – М.,1988).

Іншим відомим мислителем епохи Середньовіччя, думки якого благотворно вплинули на формування в період Відродження і в період Нового часу уявлень про демократичний устрій суспільства, виступив ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (біля 1275- біля 1343). У своїй праці “Захисник миру” він закликав церкву займатись виключно духовною сферою, покладав на неї відповідальність за всі біди світу, вважав, що вона повинна бути відокремлена від держави. Мислитель відстоював дуже сміливу на ті часи думку про те, що народ є джерелом влади в державі, хоча розумів під народом не все населення держави, а лише його найкращу, найдостойнішу частину. Був прихильником виборної, а не спадкової монархії; відстоював самостійність держави від церкви у питаннях, пов’язаних з відправленням публічної влади; наголошував на обов’язковості закону для всіх в державі (в тому числі і для правителів); одним з перших в історії світової політичної думки висунув та обґрунтував ідею про розмежування законодавчої і виконавчої влади.

Розпочинаючи висвітлення третього питання плану, доречно нагадати базові суспільно-політичні ідеї мислителів Нового часу, про які йшлося в 3-му питанні аудиторного семінару, і зазначити, що вони, тобто ідеї свободи, рівності, братерства, верховенства закону, розподілу влади, народного суверенітету, піклування держави про забезпечення народові щастя і благоденства, виявилися в умовах тогочасного буржуазного суспільства ілюзорними. Пошуки відповіді на питання чому не сталося, а також незадоволені матеріальні, духовні, політичні потреби пролетаріату стимулювали зародження у світовій політичній думці соціалістичної течії, представленої Сен-Сімоном, Фур’є, Оуеном, Марксом, Енгельсом та іншими мислителями, котрі вважали соціалізм панацеєю від усіх бід.

Марксизм як ідейна течія виріс з революційно – демократичних гуманістичних тенденцій на основі критичного переосмислення ідей утопістів-соціалістів XVI-XVIII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж.. Мельє, Маблі, Мореллі, інших. Останні джерело усіх бід цивілізації вбачали у наявності приватної власності, рішуче засуджували феодалізм, політичний абсолютизм, релігію. Розробляючи проекти комуністичного суспільного устрою, заснованого на спільній власності на засоби виробництва, ці мислителі передбачали необхідність тотальної регламентації державою усіх сфер особистого та суспільного життя індивідів, недооцінювали права та свободи людини. Представники критично-утопічного соціалізму Ш. Фур’є, Сен-Сімон і Р. Оуен, на відміну від своїх попередників, заперечували революційні методи боротьби за встановлення нового суспільства, надаючи перевагу шляху реформ.

В марксистській теорії, що виникла в Німеччині в середині ХІХ ст., виокремлювались такі основні положення: про спосіб виробництва як основи суспільного розвитку; вчення про базис (економічний лад суспільства) і його політико-правову надбудову; комплекс ідей про роль класів та класової боротьби в політичному розвитку; постулати про необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як вищої форми демократії; про тотальне усуспільнення засобів виробництва, централізоване планове ведення господарства і усунення ринкових відносин; заперечення економічного, політичного та ідеологічного плюралізму.

Аналізуючи марксизм в контексті прогресивних, демократичних ідей, які знайшли своє підтвердження на практиці, потрібно зауважити, що він як ідеологічна система переживає глибоку кризу. Ця криза зачіпає сутнісні риси марксизму і вимагає перегляду його історичного місця.

Важливо розуміти, що політичні ідеї марксизму несуть на собі відбиток свого часу, значною мірою відносяться лише до певного етапу історії, вимагають їх використання із врахуванням устаріння конкретних ідей і відповідної термінології. Історична практика як єдиний критерій істини будь-якої теорії значною мірою йшла впоперек з цілим рядом передбачень марксизму. Втратили актуальність або не знайшли підтвердження такі положення, як: заміна капіталізму комуністичною формацією, оцінка сучасного капіталізму, теорія класів і класової боротьби, соціалістичної революції і диктатури пролетаріату, політичної системи нового суспільства. Всупереч марксистським передбаченням капіталізм не вичерпав себе не тільки в ХІХ, але і в ХХ ст. Він знайшов вихід із кризового стану і в своїх оновлених модифікаціях перейшов до постіндустріального суспільства. При цьому не тільки забезпечені швидкі темпи розвитку світового господарства, але й різке підвищення рівня життя, особливо в другій половині ХХ ст. Марксизм негативно сприйняв положення про громадянське суспільство і правову державу як невід’ємних атрибутах капіталізму. Однак практика показала, що вони забезпечують поступальний розвиток західного суспільства, стабільність ліберально-демократичних режимів, реалізацію прав людини.

Відповідаючи на дане питання, варто акцентувати і на досягненнях марксизму. А вони полягають зокрема в тому, що марксизм виходив з ідеї вільного всебічного розвитку особи, ліквідації її відчуження від суспільства. Гуманізм розглядався як синонім звільнення і саморозвитку особи в процесі соціальної творчості. Марксизму належить заслуга у розробці закономірностей суспільного розвитку, розкритті його протиріч; у застосування історичного підходу до суспільних явищ, врахуванні активності суб’єктивного фактора; у створенні власної теорії політики; в обґрунтуванні ідеї соціальної справедливості і колективістської солідарності, ін.

Тема 3. Зародження і розвиток української політичної думки.

ЗМ 3. Зародження і розвиток української політичної думки.

Мета діяльності і зміст уміння. Знати основні історичні періоди еволюції, ідейно-світоглядні та соціально-політичні передумови виникнення основних ідей і концепцій політичної думки України та розуміти їхню роль у становленні національної державності, в осмисленні сучасної української політичної дійсності.