Контрольні завдання

1.Які суспільно-політичні процеси XIX ст.. вплинули на розвиток російської культури?

2.Які художні напрями були розповсюджені в російському мистецтві пер. пол.. XIX ст.?

3.Чому реалістичний метод було покладено в основу всієї художньої культури Росії середини і другої пол. XIXст.?

4.Яку роль відігравала Петербурзька академія мистецтв в розвитку художнього життя Росії пер. пол.. XIX ст..?

5.Що ви знаєте про творчість Карла Брюллова? Які його полотна найбільш вас приваблюють?

6.Як і коли була створена Третяковська картинна галерея в Москві? Художнім творам якого напряму надавав перевагу Павло Третяков, створюючи колекцію?

7.Коли і з якою метою було створено Товариство пересувних художніх виставок? Які видатні російські художники об’єдналися в цьому товаристві?

8.Представником якого художнього напряму був Ілля Рєпін? Які теми стали головними для його полотен?

9.Що було характерно для розвитку російського театру пер. пол. XIX ст.? Назвіть імена видатних акторів і драматургів, які користувалися найбільшою популярністю у передової громадськості.

10.Як і коли виникло творче музичне об’єднання „Могуча кучка”? Що було характерним для творчості композиторів цього об’єднання?

11.Як життя і творчість П.І. Чайковського пов’язані з Україною?

12.Назвіть імена знаменитих архітекторів Петербурга XIX ст..Якими будівлями вони прославилися?

13.Яку роль в архітектурному розвитку Москви відіграв Осип Бове? Охарактеризуйте Большой театр як архітектурну пам’ятку, створену О.Бове?

14.Що таке ретроспективізм? Які відомі зразки архітектурного ретроспективізму ви можете назвати?

ЛІТЕРАТУРА

1.Алянский Ю. Рассказы о русском музее. – М., 1988.

2.Государственная Третьяковская галерея: история коллекции. – М., 1988.

3.Добыш Г. Звёзды русской сцены. – М., 1992.

4.Зорина А.П. «Могучая кучка». – 3-е изд. – Л., 1977

5.Иванов А.Б. Рассказы о русских художниках. – М., 1988.

6.История русской культуры. – М., 1993.

7.История русского искусства. – М., 1987.

8.Кузнецова Э.В.Исторический и батальный жанр. Беседы о русской и советской живописи. – М., 1982.

9.Культурология для технических вузов. – Ростов-на-Дону., 2001

10.Леонтьева Г.К. К. Брюллов. – Л., 1983.

11.Познанский В.В. Очерки русской культуры первой половины XIXв. – М., 1979.

12.Рыжов К.В. 100 великих россиян. – М., 2001.

13.Смолина К.А. 100 великих театров. – М., 2001.

14.Художественные процессы в русской культуре второй половины XIX века. – М., 1988.

Тести

1.Хто спроектував будівлю Большого театру в Москві?

а)Осип Бове;

б)Карло Россі;

в)Микола Бенуа;

г)Матвій Казаков.

2.Який з цих музичних творів П.І.Чайковського є балет?

а)”Іоланта”;

б)”Пікова дама”;

в)”Спляча красуня”;

г) “Черевички”.

3.Яка з цих картин належить Василю Сурікову?

а)”Бурлаки на Волзі”;

б)”Бояриня Морозова”;

в)”Іван Грозний і його син Іван”;

г) “Апофеоз війни”.

4.Який скульптор створив пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві?

а)Ф.Шубін;

б)І.Мартос;

в)М.Антокольський;

г) Ф.Щедрін.

5.Основним досягненням архітектора Андріяна Захарова є:

а)будівля Головного адміралтейства в Петербурзі;

б)корпус Російської академії на Василевському острові;

в)Ісааківський собор;

г) Олександрінський театр.

6.Який російський композитор написав оперу на сюжет поеми О.Пушкіна “Руслан і Людмила”?

а)А.Рубінштейн;

б)М.Римський-Корсаков;

в)М.Глинка;

г) П.Чайковський.

7.М.Балакірєв, В.Стасов, М.Мусоргський, М.Римський-Корсаков, О.Бородін:

а)очолили “бунт 14” в 1863 р.;

б)стали засновниками Товариства пересувних художніх виставок;

в)входили до творчого об’єднання “Могуча кучка”;

г)були викладами Московської школи пластики.

8.Основоположником побутового жанру в російському живопису став;

а)О.Кіпренський;

б)О.Венеціанов;

в)К.Брюллов;

г) О.Іванов.

9.Анна Павлова була видатною російською:

а)співачкою;

б)актрисою;

в)балериною;

г)художницею.

РОЗДІЛ 3. Історія української культури.

Лекція 15. Культура на українських землях у найдавніші часи.

Ранні форми культури на українських землях.

Трипільська культура.

Культура кочових народів.

Культура стародавніх слов’ян. Давньослов’янська міфологія.

В сучасних умовах ми бачимо небувале зростання інтересу до проблеми української історії, джерел національної культури та етнічної неповторності. Багато відповідей на найважливіші запитання історії України криються в далекому минулому.

Очевидно, саме тому в наші дні, як ніколи раніше, загострюється увага до минулого, в тому числі й дуже далекого. Таким чином, не буде перебільшенням стверджувати: культура людства значною мірою належить до давньої культури.

Історичні долі людності будь-якого регіону завжди значною мірою визначалися розташуванням та природним ландшафтом. Україна - одна з найбільших країн Європи. Її землі належать до різних природних зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов’язана з його історією.

Сучасна наука датує початок антропогенезу близько 2 млн. років тому й пов’язує його перші кроки з африканським континентом. Приблизно через мільйон років цей процес поширився і на інші частини світу, і найдавніші пралюди (архантропи) з’явилися у Європі. Саме з цього часу починається історія і на землях нинішньої України.

Заселення території сучасної України первісною людиною відбулося ще в епоху палеоліту (1,5 млн. років тому - 5 тис. р. т.) – початковий і найбільш значний у часовому вимірі період історії людства. Саме цього часу відбулося виділення людини з тваринного світу, були виготовлені перші знаряддя праці, почалося використання вогню й одягу, споруджені перші житла. Цієї ж доби почали складатися основи початкової сучасної організації людських колективів й зароджуватися ідеологічні уявлення. В ранньому палеоліті відбулося початкове розселення людства з африканського континенту на нові території.

Сенсаційним була відкриття 1970 р. київським археологом В.Гладиліним багатошарового місцезнаходження первісної людини біля с.Королеве, що в Закарпатті. Стоянка є найдавнішою в Україні, датується 1 млн. років тому. Тут знайдено знаряддя праці, близько 400 кам’яних відщепів, частина яких експонується у Національному музеї історії України. Це примітивні знаряддя, зроблені з андезиту – місцевої вулканічної породи.

Розселення первісної людини в межах Східної Європи, зокрема, України, відбулося головним чином через західні райони Малої Азії й Балкани. Важливу роль в освоєнні помірної зони Євразії відіграв вогонь, який остаточно був приборканий саме пітекантропами. Вогнище гріло, захищало від хижаків, на ньому готували їжу, гострили списи, які, вірогідно, були головною мисливською зброєю. Завдяки спису пітекантропам вдавалося полювати на копитних (оленів, антилоп, коней, биків) і навіть товстошкірих (слонів, носорогів, гіпопотамів). Археологи розпізнають стоянки пітекантропів за ручними рубилами - масивними, двобічно оббитими крем’яними знаряддями мигдалевидної форми. Пітекантроп був низькою коренастою істотою з похилим лобом, валикоподібними надбрівними дугами, з обсягом мозку 800-1100 см3. Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови.

Пітекантропи поступилися місцем прогресивнішому різновиду наших пращурів – неандертальцю (150 тисяч років тому). Останній мав дуже масивний скелет і коренасту статуру. Це свідчило про неабияку фізичну силу. Але порівняно із сучасними людьми неандертальці мали обмежені розумові можливості й були нездатні до складного абстрактного мислення. Водночас вони були збудливими та агресивними, що зумовлювало кровопролитні сутички в їхніх праобщинах. Техніка обробки кременю піднялася на вищий щабель розвитку порівняно з пітекантропами, знаряддя виготовляли із спеціально зроблених заготівок - крем’яних відщепів, тому вони найчастіше мали трикутну форму. Найпоширенішими серед них були гостроконечники та скребла. Нині відомо понад 500 місцезнаходжень кісток неандертальців і в кілька разів більше стоянок з їхніми знаряддями.

Відомо понад 80 місцезнаходжень у південних та південно-східних областях: у Криму (Чокурча, Заскельна), на Запоріжжі (Круглик), Донеччині (Антонівка). Там були знайдені скребла, скребла-ножі, різці, рубила з місцевого кременю. Вже на той час були відомі спеціальні родовища, де ще палеантропи знаходили сировину для виготовлення знарядь праці.

Homo sapiens (людина розумна) або кроманьйонець з'явилася близько 35 тис. р.т. і відрізнялася від своїх пращурів тендітнішою конституцією, меншою силою, зате великим обсягом мозку (до 2000 см³) з розвиненими лобними відділами. Структура черепу свідчить про більш лагідний, врівноважений характер, що робило її суспільною істотою. Колективізм людини стимулював розвиток мовного апарату,відбувається формування виступаючого підборіддя - поступово "вимальовується" вертикальний профіль обличчя сучасної людини. Здатність людини розумної до абстрактного мислення спричинила виникнення мистецтва, міфотворчості.

Складність оточуючого світу призвела до появи давніх форм релігії: анімізму - віри в існування духів і душ; тотемізму - віри в надприродний кровний зв’язок представників тієї чи іншої общини з яким-небудь видом тварин або рослин; фетишизму - культу неживих предметів, пов’язаного з вірою в надприродну силу речей - амулетів, талісманів. Величезну роль у житті первісної людини відігравала магія (чародійство, чаклунство). Магічні обряди були спробами надзвичайним шляхом впливати на світ та на інших людей.

Великим успіхом у духовному житті людей епохи палеоліту була поява перших кроків у сфері образотворчого мистецтва. Майже всі первісні сюжети присвячені тваринам, зустрічається і зображення людини, переважно жінки. Настінні розписи розташовані у важкодоступних місцях і виконані примітивними пензлями (жмут трави, шматок вовни). Для повноти характеристики пізнього палеоліту археологами були знайдені чудові витвори мистецтва біля с. Мізин, що на Чернігівщині, які датуються 19 –18 тис. років тому. Це великі кістки мамонта, розписані червоною фарбою – вохрою та “шумлячий” браслет, чимало кісток, прикрашених геометричним ялинковим орнаментом, підвіски з морських мушлів (800 шт.). Передусім привертають увагу стилізовані фігурки жінок-птахів, зроблених з кістки мамонта і прикрашених орнаментом у вигляді кутів, зигзагів, ромбів, меандру та прямих ліній. Учені припускають, що фігурки відображають віковий склад жінок громади – дівчата, жінки, літні господині та берегині дому.

Образ жінки – одна з основних тем у мистецтві палеоліту північної зони. Жінка-птах – міфологічна істота, яка поєднує реальний і потойбічний світи.

Первісна людина користувалася музичними інструментами типу флейти і дудочки. Такі знахідки відомі на території України – на Дністрі, в Одеській і Вінницькій областях.

Унікальні вироби мистецтва первісних художників знайдені і на Кирилівській стоянці у м. Києві. Це уламки бивня мамонта з вигравіруваним орнаментом, що зображує воду, черепаху, голову мамонта і птаха (лелеки чи журавля). Ще один цікавий експонат – фрагмент бивня мамонта, укритий заглибленими насічками вздовж і впоперек, котрі розшифровують як “рахівниці” – прості зразки “лічильних лінійок”. На думку вчених, це свідчення про зародження лічби.

Небувалий прогрес простежили археологи у матеріальній культурі: за часів Homo sapiens з'являється велика кількість спеціалізованих знарядь з кременю. Це скребачки, різці, різноманітні наконечники списів, ножі, проколки, сокири. Археологами знайдено багато кістяних знарядь - голки, шила, наконечники списів, гарпунів тощо. Поширюються мистецьки вироби з кістки,рогу, бивня мамонту: статуетки жінок, тварин, гравійовані зображення тварин, людей, орнаменти та ін.

Запропонована картина антропогенезу є спрощеною схемою складного і багато в чому загадкового процесу формування людини і її культурного розвитку.

Подальший розвиток людства пов'язан із різким потеплінням клімату близько 10 тис. років тому. Це призвело до зникнення скандинавського льодовика, що по долині Дніпра досягав району сучасного Кременчука. Настала геологічна сучасність - голоцен, і почалася нова археологічна епоха - мезоліт, або середньо кам’яний вік (10-7 тис. р.т.).

Ліси заселили північний олень, лось, кабан, антилопа-сайга, дикий кінь й інші сучасні тварини.

На сьогодні в межах нашої країни відомо близько 6500 стоянок та інших пам’яток мезоліту, зокрема кілька могильників.

В мезолітичну епоху з’являються великі знаряддя для обробки дерева – кремінні сокири й тесла, долото; нові вироби з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) із кремінними пластинами. Надзвичайно важливим досягненням цієї епохи було винайдення лука й стріли – досить складного для того часу "механічної" зброї дистанційної дії. Домашньою твариною став собака – віднині постійний супутник людини.

На Півночі сучасної України розвивалося рибальство, в тому числі зимове підлідне, із використанням човнів, сіток, кістяних гарпунів і гачків.

На відміну від попередніх часів люди мезоліту почали ховати своїх померлих вже не серед живих, тобто на території стоянок, а за їх межами – у давніх родових чи племінних могильниках (Дніпропетровська обл. біля Волоського та Василівки). Деталі обряду поховання, зокрема орієнтація померлих, вказують на те, що люди епохи мезоліту поклонялися, мабуть, небесним світилам і понад усе – сонцю.

В неоліті, або новому кам’яному віці (6 -3 тис. до н.е.) виникає примітивне землеробство, але присвоюючи форми господарювання ще, довго відіграють важливу роль у життєдіяльності тогочасного населення.

Перехід племен в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання – скотарства та землеробства іноді називають “неолітичною революцією”.

Особливої уваги заслуговує проблема виникнення керамічного посуду, що створило для людей можливість робити більші запаси продуктів харчування, вживати варену їжу тощо, а в результаті всього цього активізувало процес переходу до осілого способу життя.

Форми та орнамент глиняного посуду на різних територіях мали свої особливості, по таких масових знахідках археологи визначають ареали проживання окремих людських спільнот (на землях України виділено понад 10 неолітичних археологічних культур).

Однією з поширених властивостей життя й творчості людей неоліту було прагнення прикрасити всі предмети, що знаходилися в їхньому розпорядженні: керамічний посуд, тканини, дерев'яні вироби. Великого значення набула дрібна пластика. Фігурки тварин з глини, дерева, кістки дуже виразні.

Серед багато чисельних пам’яток первісного мистецтва Євразії особливе місце належить Кам’яній Могилі (поблизу сучасного Мелітополя). Багаторічні дослідження вчених привели до відкриття 60 гротів і печер, на стелях яких було знайдено декілька тисяч рідкісних малюнків, які дають уявлення про господарство та духовну культуру первісних людей Приазов’я. Хронологія наскальних зображень Кам’яної Могили охоплює величезний проміжок часу від ХVІ - ХІІІ тисячоліть до н. е. до Х- ХІІ століть. У пізньому палеоліті, а більше в мезоліті та неоліті зароджується живопис, який частіше зустрічається в печерах, гротах і пов’язаний з мисливськими культами. Варті уваги монументальні наскальні розписи, відкриті в печері Кам’яної Могили. Нині печера охороняється державою як музей-заповідник. Тут було культове місце, де населення відправляло особливі обряди. Зображення складають цілі композиції зі сценами полювання на тура (бика), постаттю мисливця-заклинателя, а також оленей, коней, хижаків. На деяких збереглися рештки червоної фарби. Цікавою знахідкою в Кам’яній Могилі були чуринги – особливе каміння або дощечки з вирізаними на них знаками – найчастіше різних видів риб. Чуринги були в спеціальних сховищах і символізували належність їх власників до конкретної тотемної групи.

Наскальні зображення на плитах Кам’яної Могили створювалися під час мисливських, можливо, й скотарських свят. З ними були пов’язані магічні дійства, спрямовані на сприятливе полювання.

На сьогодні висота Кам’яної Могили сягає 12 метрів. На трьох гектарах її площі налічується близько 3 тисяч плит, помальованих та покреслених найдавнішими зображеннями тварин, людей. Вони багато в чому поповнюють наші знання про побут та культуру давніх пращурів.

Найяскравішою культурою мідного віку (енеоліту 4-3 тис. до н.е.) була трипільська (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого В. Хвойкою). Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку, поширених на території України, Молдови, Румунії.

Характерних рис трипільська культура набула за часів середнього етапу розвитку. Поселення з долин річок перемістилися на схили чорноземних плато. Вони укріплювалися валам і ровами. Свої будинки – одно – або двоповерхові – трипільці споруджували з глини на дерев’яному каркасі. Приміщення поділялися на дві або більше кімнат, в яких нерідко розташовувалися печі або відкриті вогнища. Забудова поселень здійснювалася по колу, із загоном для худоби в центрі.

Одним із найкращих проявів матеріального та культурного розвитку трипільців було їхнє керамічне виробництво. Посуд ділиться на дві великі групи: кухонний і столовий. Типи – найрізноманітніші: горщики, миски, глечики, накривки. Орнамент переважно спірально-меандровий, поширився поліхромний розпис. Серед орнаментальних схем трапляються зображень людей і тварин. Особливого розвитку у трипільців набула пластика. Вони виліплювали з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител, вівтарів тощо. Разом із керамікою ці чудові вироби образотворчого мистецтва є яскравою етнографічною ознакою трипільської спільності.

Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються на думку дослідника І. Чернікова, по-перше, величезною територією поширення (близько 190 тис. кв. км). По-друге, довготривалим періодом поступового розвитку - протягом 1500-2000 років – без значних змін в основних рисах культури. По-третє, за своїм походженням трипільська культура хоч і була пов’язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення включала в себе елементи місцевих культур.

Релігійні уявлення трипільців були досить складними. Вони вірили в потойбічний світ, в існування різних божеств і духів – покровителів. Одне з центральних місць займала богиня родючості – Велика Матір всього сущого. Цей образ виник ще в ранньоземлеробських племен Близького Сходу.

Узагалі, Трипілля вважається сполучною ланкою між Заходом і Сходом.

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони й у Трипілля. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, й певне похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; і внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного та східного ареалів; і експансія степовиків. Вірогідно, що була не одна, а кілька причин зникнення трипільської культури.

Надбання трипільців збереглись у міфології та культах протослов’ян, а також інших індоєвропейських народів.

Період пізнього Трипілля став одним з вагомих компонентів у формуванні культур епохи бронзи.

Далі на шляху прогресу стародавнього населення України був історичний період, що тривав близько тисячі років (ІІ - поч. I тис. до н.е.). Він дістав назву доби бронзи за найменування цього сплаву (мідь плюс олово чи рідше свинець або миш’як). Коли люди пересвідчились у перевагах нового металу, із нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину були шахти для видобування руд, необхідних для виробництва бронзи.

Якраз на початку епохи бронзи в степах Східної Європи завершився процес виділення скотарських племен з-поміж інших. Починається процес нагромадження багатства у руках окремих сімейств.

Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (близько 20 - тшинецька, комарівська, Ноа, катакомбна, зрубна та ін.). Це свідчить про зростання певної відособленості господарського й культурного розвитку окремих людських колективів.

Розвиваються й ідеологічні уявлення. Поширюється культ коня. Особливе місце він посідає у міфології індоіранських племен. В поховальному ритуалі кінь є посередником між світами живих і мертвих.

Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами, ці кургани на віки стають невід’ємним елементом ландшафту степової України.

На початку І тис. до н.е. з переходом до виробництва заліза епоха міді-бронзи на території України завершилася.

3. У І тис до н.е. на сучасних українських землях відбувалися бурхливі події.

З’являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. Про перше з цих племен – “людей кіммерійських” – дізнаємося з “Одіссеї” Гомера. Видатний поет розміщує їх землі поблизу входу до потойбічного світу – царство Аїда.

Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.

До нас дійшли не дуже численні зразки кіммерійської монументальної скульптури – статуї, що досить умовно зображували воїнів. Вони мали вигляд кам’яних стовпів заввишки близько 1,5 м, на яких рельєфно зображені предмети військового обладунку й деталі одягу – пояси кинджали, бойові циліндричні молотки та ін. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатних кочовиків.

Взагалі кіммерійське мистецтво мало прикладний характер – складні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів і деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманiтні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати, що комбінувалися одна з однією в багатьох варіантах. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю є, мабуть, різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольня в Криму.

Кіммерійські поховання, як правило, кургани. Поширені вони від Дунаю до Волги. Ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям, у скорченому на боці положенні. Зверху зводили штучний холм. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджали з бронзовою рукояткою та залізним лезом), збруя (часто стременноподібні вудила), а жінок – золоті та бронзові пронизки, намистини, посуд: лощені кубки.

Життя й еволюція самобутньої культури кіммерійців були перервані на початку VІІ ст. до н.е. новою хвилею кочовиків зі Сходу – скіфів, із якими пов’язаний наступний етап у давній історії нашої країни.

Конкретні форми і прояви культури скіфів вироблялися поступово. Найдавніша скіфська культура склалася внаслідок завоювання кіммерійців власне скіфськими племенами й увібрала в себе як місцеві так і привнесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської цивілізації, а потім постійно взаємодіяла з античною культурою, що особливо позначилось на розвитку мистецтва.

Кочовий побут впливав на всі сфери культури. Йому відповідав зовнішній вигляд скіфів. Одяг був ідеально пристосований для їзди верхи, добре захищав від спеки й морозу: каптани, вузькі штани, м’які черевики. Вбрання прикрашалося хутром, оздоблювалося нашивними золотими платівками. Пишно прикрашався й одяг знатних скіф'янок. Як вважають деякі історики від скіфів ми маємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келехи тощо.

Посуд був переважно дерев’яний та металевий: бронзові казани на високій ніжці для варіння їжі, бронзові миски, дерев’яні підноси й чаші. Скіфи купували грецьку маслинову олію й вино в амфорній тарі, а пили із спеціальних посудин для вина - канфарів, кіліків, кратерів тощо.

Успіхи скіфів у воєнних діях проти перського володаря Дарія, Філіппа ІІ Македонського та інших значною мірою зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї.

Ударною силою в них була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також кінь. Основною зброєю був невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались списи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі мечі (акінакі).

Про соціальне розшарування суспільства свідчать численні кургани скіфських володарів розташовані в районі нижньої течії Дніпра - Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх, висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.

Самобутністю відзначалося скіфське мистецтво. Воно мало зооморфний характер. Його стрижнем був так званий звіриний стиль. Улюбленими були образи оленя, барана, коня, котячого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Вони надзвичайно вдало “вписані” у простір, визначений формою предмета.

Вплив античної культури особливо помітний в архітектурі північних скіфів. Велике Кам’янське городище в Запорізький області має акрополь, на якому виявлено залишки кам’яних споруд. Ще більший вплив спостерігаємо в Неаполі Скіфському (біля м. Сімферополя). У Неаполі досліджено численні жилі й громадські споруди, які були прикрашені портиками і в середині розписані фресками.

Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, голoвною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Панай – володар неба; його дружина Ані – богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фагімасад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог – родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.

Скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. Занепад почався на рубежі ІУ-ІІІ ст. до н.е., а в ІІ ст. до н.е. з’являються нові кочові племена.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався.

Античні автори, згадуючи про сарматів, підкреслювали їх агресивність й войовничість. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що “коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору”. В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами. Як і всі степовики, сармати чудово стріляли з луків, Чого тільки не пишуть сучасники про їхні стріли! “Синюваті від зміїної отрути”, “летюче залізо, просякнуте отрутою”, “стріли, вологі від зміїної крові”.

Досі не відоме жодне сарматське поселення. Їхня відсутність свідчить, що сармати були кочовими скотарями. Основною їжею було молоко, м’ясо, сир, просо. Жили вони в кибитках прикріплених до возів, або в шатрах. Сармати носили шкіряні або вовняні штани, короткий каптан, м’які чоботи, гостроверхий башлик або шолом. Підперезувалися поясом із круглою або прямокутною пряжкою, до пояса підвішували ніж, точильний камінь і кремінь. У жінок були довгі сукні-сорочки з поясом, прикрашені бісером і дрібними намистинками. На голову накривали покривало, багаті жінки носили стрічки-пов’язки, діадеми або напівдорогоцінне намисто. У жіночому вбранні були й інші прикраси: шийні гривни, сережки, браслети, підвіски.

Взагалі, зовнішність сармата яскраво описував Овідій, відзначаючи його лютий вигляд, заросле бородою обличчя і довге волосся, яке вони ніколи не стригли. Навіть їхній вигляд лякав ворогів, але крім нього в них була гарна зброя (про що згадано раніше) і дисципліна.

Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Йому приносили жертви і самого його приносили в жертву.

Дослідники сарматської культури відзначають величезну роль вогню у віруваннях цього іраномовного народу, вважаючи їх вогнепоклонниками. Деякі сучасні вчені вважають, що сармати мали уявлення про плавання сонця по небу у сонячному човні.

Велике значення мав культ мертвих і віри в потойбічне життя. Померлому в могилу клали все, що могло знадобитися – їжу, одяг, зброю, посуд і для жінок – прикраси й предмети туалету. Майже неодміннім в жіночих похованнях є дзеркала – бронзові або білонові (сплав міді й срібла).

Дуже популярним у сарматському середовищі були фібули – застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Фібули не тільки датують поховання, а й засвідчують напрями контактів.

Сармати принесли в Північне Причорномор’я новий стиль у прикладному мистецтві – поліхромний. Їхні вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку, халцедону, або з кольорової емалі – червоної, блакитної, білої. Джерела цього стилю містяться(?) в Середній та Центральній Азії, звідки походили предки сарматів.

У ІІ ст. н.е. сарматському володарюванню в українських степах настав кінець, Сармати зійшли з історичної арени й лише степові кургани зберігають пам’ять про народ “оперезаний мечем”.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.

У І тис. до н.е. наша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців. Тимчасом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривале перебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.

Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з УІІ ст. до н.е. У VІ ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію, Тірас, Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарський та суспільний розвиток сусідніх із ними племен. Серед них були, безперечно, і предки східних слов’ян.

У І тис. до н.е. самі слов’яни стрімко виходять на історичну арену. Про їх походження й місце початкового проживання є кілька версій. Докладно вони розглядаються в курсі "Історія України". Більшість сучасних дослідників вважають прабатьківщиною слов’янства території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході - Середнім Дніпром, на півночі - Прип’яттю, а на півдні - середніми течіями Дністра та Південного Бугу.

Уже в трипільський період Україна набуває певних ознак, що й донині лишаються притаманними етнографічній культурі українського народу. Від трипільських і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає волів і мережить ярмо. Так само сивий дим здіймається вгору над хатами, обмазаними глиною. З часів Трипілля і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І так само при вході в хату висить зображення вічного дерева в теперішній трансформації: квітка у вазоні, мотив вишиванок, що проростає з Трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях.

На рубежі III та II ст. до н.е. у Поліссі та Середньому Подніпров'ї сформувалася зарубинецька культура. Археологічні матеріали та писемні джерела свідчать, що пам’ятки зарубинецької культури лишили праслов’яни. Ці племена були відомі Європі як венеди. Праслов'янська зарубинецька людність займалася примітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв’язки зарубинецьких племен свідчать знахідки на праслов’янських поселеннях античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинців,як і всіх слов'ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам’ятки розміщені гніздами - по 10 - 15 поселень. Селища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення - земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12- 20 м² жили окремі парні сім’ї.

Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.

Зарубинецький масив ранніх слов'ян був розрізаний племенами готів на дві частини - київську культуру Подніпров'я та зубрицьку групу, що під впливом даків, римлян, германців трансформувалася у черняхівську культуру. Її північний ареал мав безпосереднє відношення до формування культури східних слов'ян. За письмовими джерелами (Йордан, Прокопій Кесарійський) до історії слов'ян свідоцтва давніх авторів про антів збігається з територією поширення пам’яток пеньківської культури (5 - 7 ст.), а проживання склавинів відповідає території празької культури сер. I тис. Згадані групи слов'ян 5-7 ст. за матеріальною культурою багато в чому подібні. Всі вони ґрунтувалися на єдиному типі господарства: підсічній формі орного рільництва, доповненій присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Поступово удосконалювались ремесла. Металообробкою займались уже майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичищення шкур, обробка каменю й дерева залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього був ліпний посуд більшості слов’янських культур. Суспільство вступило в епоху розкладу первісності та виділення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів і дружинного побуту. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен слов’янство середини 1 тис.н.е. стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів.

Друга половина І тис. – це час, коли загальнослов’янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну та південну.

В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’ятками корчакської та колочинської культур, пізніше – лука-райковецької та волинцевсько-роменської, носії яких уже доживають до часів формування Київської Русі.

Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена активно заявляють про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертають увагу візантійські автори.

Ось як описує їх життя Прокопій Кесарійський: “Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді. Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества…”.

Про релігію слов’ян відомо мало: найдавніші міфи не були записані. Джерелами прислуговують,по-перше, власний слов’янський фольклор, по-друге, народна творчість і міфи споріднених народів індоєвропейської групи.

Заняття землеробством визначило і своєрідність їхніх релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожна билинка, струмок, дерево уявлялися живими. Особливо вшановували животворну воду, тому будь-яка вода - снігова, дощова, озерна – була святою, а річки у народній творчості розмовляли людською мовою. Поклонялися слов’яни також горам і каменям, особливо ж ти “лисим” горам, на вершинах яких чомусь не було рослинності.

Крім поклоніння богам, у слов’ян існував культ предків. Вважалося, що охороняє всіх родичів засновник роду – Чур (Дід). “Чур – мене!” – вираз, що дійшов до наших днів, означав звертання до найстаршого з проханням про захист. З перебігом часу слов’янські вірування ставали складнішими, зазнавали певні трансформації у зв’язку із змінами суспільного життя.

Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що у них були культові споруди – храми, капища і требища кількох типів. Одне зі святилищ було відкрито на Старокиївській горі В. Хвойкою. Воно являло собою неправильний кам’яний прямокутник із заокругленими кутами та чотирма виступами. Поряд знаходився жертовник.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подніпров’ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол – Род. Зображення божества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно вони символізують поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву теорії світового дерева.

Світ слов’янських язичницьких богів був величним, але водночас простим, природно поєднаним з побутом і буттям. Коріння праслов’янських вірувань криються в глибинах палеоліту і мезоліту. Саме тоді зароджувалися первообрази східнослов’янського фольклору: богатир Ведмеже Вухо, напівлюдина – напів-ведмідь, культ лапи ведмедя, культ Волоса- Велеса, казки про тварин і стихійні явища (Морозка). Первісні мисливці вклонялися, як писане у «Слові про ідолів» (ХІІ ст.), «упирям» і «берегиням», пізніше верховному володарю Роду і рожаницям Ладі і Лелю – божествам живильних сил природи.

Перехід до землеробства (IV – ІІІ тис. до н.е.) знаменує виникненням земного божества Мати - Сира Земле(Мокош). Пахар вже звертає увагу на положення і рух сонця, місяця і зірок, поступово формуючи аграрно-магічний календар. Виникає культ бога сонця Сварога та його сина Сварожича – Вогню, культ сонцеликого Даждьбога.

Перше тисячоліття до н.е. – час виникнення героїчного епосу та міфів, що дійшли до нас у формі казок про Золоте царство, про богатирів-переможців Змія. Крім антропоморфних божеств слов’яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Дохристиянські вірування давніх слов’ян знайшли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації. Можна припускати тільки один напрямок переміщення померлого в просторі – разом з димом поховального вогнища (що споруджувалось у вигляді будинку) угору – на небо. Знатного покійного супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Прості общинники (яких було переважна більшість) потрапляли на нове місце перебування лише з ліпним горщиком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган.

У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен. Часті сутички із сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень.

Досить швидко серед градів почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Контактування культурних елементів, перейняття передових досягнень слов’янських племен із самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку.

Отже, у стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на її теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довгі чи коротші) історії. Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також ранішні народи – усі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або назавжди, стаючи його частинами.

Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов’янський етнічний масив, щo із часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М.Грушевського. Вона доповнена й модифікована у зв’язку з новими (особливо археологічними матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення).

У другій половині І тис. землі України зазнають сильного впливу культури Візантії. Належність українських земель до Середземноморського культурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ.

1. Що вам відомо про час і шляхи появи первісних людей на території України?

2. Які археологічні знахідки підтверджують існування релігійних вірувань у найдавнішого населення України?

3. Які культури епохи бронзи знайдені в Україні? Їхні характерні ознаки?

4. Що вам відомо про культурну пам’ятку нашого краю – Кам’яну Могилу?

5. Схарактеризуйте скіфський звіриний стиль?

6. Розкажіть про матеріальну культуру давніх кочовиків України.

7. Що вам відомо про трипільську культуру на території України?

8. Що прислуговувало підґрунтям духовній культурі давніх слов’ян?