Проблеми становлення, розвитку та функціонування українського парламентаризму

До проголошення державного суверенітету і незалежності в Україні існувала Радянcька республіка, або система рад народних депутатів. 3а своєю суттю це була загальнонародна союзна республіка у складі СРСР. Ще в умовах СРСР у 90-ті роки, в період активного розвитку i так званої перебудови, багато спеціалістів, особливо економістів, дійшли висновку про необхідність переходу від командно-адміністративної системи до вільної ринкової економіки, до запровадження різних форм власності, зокрема приватної, до роздержавлення державної власності тощо. Отримавши державну незалежність 1991 р., Україна продовжила всі ці процеси, зокрема ліквідувала монополію та однопартійну систему (Компартію України у складі КПРС) i почала створювати багатопартійну систему - на день виборів (31.03.2002 р.) уже існувало близько 130 різноманітних партій i блоків. У цей період почав інтенсивно народжуватись новий соціальний клас - клас підприємців i промисловців, або нова українська буржуазія. Цей новий клас зароджувався ще в умовах СРСР i Радянської України, у застійні часи; він визрівав у сфері тіньової економіки i незаконного, досить часто кримінального, бізнесу тощо. 3'явилася певна соціальна група людей, які цікавилися підприємництвом, бізнесом, фермерством, приватною торгівлею тощо. Після 1991 р., коли почалася інтенсивна офіційна та узаконена приватизація, клас приватних власників i акціонерів почав збільшуватися i таким чином був створений ще один соціальний клас - клас української буржуазії в особі підприємців, бізнесменів, промисловців, приватної торгівлі та приватних банків. До 1991 р. в Україні існувало чотири основні соціальні класи - робітничий клас, селянство, трудова інтелігенція, державні службовці та деякі інші категорії трудящих.

У перші роки незалежності політична влада в Україні офіційно належала системі рад народних депутатів. Із появою нового соціально-економічного класу - нової української буржуазія цей клас, які i в усіх країнах світу в XVII - ХХ ст., почав домагатися вираження i захисту своїх економічних i політичних інтересів у найвищих органах влади i закріплення в системі права i законодавства.

Тому майже всі підприємці та промисловці почали створювати свої політичні партії та блоки i висувати свої кандидатури до Верховної Ради України, яку згодом перейменували в парламент. Новий соціально-економічний клас — клас власників i роботодавців демократичним шляхом, через ви6ори до представницьких вищих органів державної влади, став претендувати на панування не лише в економіці, а й у політичній системі та в системі найвищих органів державної влади. Поява і зміцнення цього нового класу спричинили трансформацію всієї системи вищих i місцевих органів державної влади, буржуазний парламентаризм, релізацію фіктивної теорії поділу державної влади на законодавчу, виконавчу i судову, як це традиційно прийнято в західних країнах, хоча цього принципу ніхто не дотримується оскільки його не можна реалізувати з багатьох причин.

У 1991 по 2003 рр. процес державотворення в Укарїні розпочався з трансформації вищого представницького органу державної влади — Верховної Ради в постійно діючий представницькій орган влади — парламент. Парламент продовжив цей процес на підставі фіктивного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу i судову, запровадив найвищу державну посаду - Президента України, як главу держави i виконавчої влади. Перший Президент України хоч і був одночасно керівником виконавчої влади, але не міг i не хотів очолити Кабінет Міністрів (Уряд) і взяти на себе проведення економічних реформ у державі, а згодом, після перевиборів, утратив свою посаду. Hoвoбраний дpyгий Президент України Л. Д. Кучма за Конституцією l996 р. став лише главою держави, а Кабінет Міністрів (Уряд) - вищим органом виконавчої влади в Україні. Із запровадженням посади Президента України змінилася форма державного правління, а також державно-політичний режим в Україні. З 1990 по 1992 pp. Україна фактично була радянською парламентарною республікою, а з 1993 по 1996 рр. - парламентарно-президентською республікою, в якій парламент (Верховна Рада) офіційно вважався найвищим представницьким органом державної влади. У цей же період мiж парламентом i Президентом почалося політичне протистоянна і фактично виникали двовладдя (два найвищі органи державної влади, які боролися за верховенство). Протистояння i політичні конфлікти виникали через розбіжності в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики, а також через те, що вони спиралися на різні політичні сили i виражали різні політичні та економічні інтереси. Таке протистояння i двовладдя призвели до кризи у вищих органах державної влади i необхідності трансформації (фактично ліквідації) місцевих представницьких органів влади та управління (системи рад i їхніх виконкомів) i перетворення їх в органи місцевого самоврядування (муніципалітети або громадські - недержавні органи самоврядування i самоорганізації населення). Представницькі місцеві органи державної влади - всі ради раніше були підпорядковані Верховній Раді, а виконкоми рад - Ка6і- нету Міністрів як місцеві виконавчі органи державної влади. Замість представницьких i одночасно місцевих виконавчих органів державної влади було, створено обласні, районні та міські виконавчі органи державної влади - обласні, районні та міські держадміністрації.

Усі ці місцеві держадміністрації та їхні керівники почали призначатися i звільнятися Президентом України. Тому всі місцеві держадміністрації повністю підпорядковані, підконтрольні, підзвітні та залежні від глави держави i Кабінету Міністрів. Внаслідок таких державно-правових реформ (трансформації влади) Верховна Рада (парламент) втратила (як і вся держава) представницькі місцеві органи державної влади (всю систему рад), що означало ліквідацію влади народу (народовладдя) на місцях (в області, районі, місті). Верховна Рада в процесі такого державотворення стала лише постійно діючим парламентом, офіційно як вищий законодавчий орган державної влади (часткова політична фікція), майже втратила свій вплив на вищі та місцеві органи виконавчої державної влади i практично всю реальну владу в Україні. Вся реальна влада сконцентрувалась у руках Президента України, оскільки Конституція 1996 р. офіційно закріпила такий статус найвищих органів державної влади, весь конституційний i державний устрій України.

Загалом наша влада запозичила конституційний устрій (державний лад) у Франції, з усією її антидемократичною i реакційною системою поділу державної влади не на три, а на чотири гілки влади [парламент, Уряд (Кабінет Міністрів), глава держави (Президент), i найвищі судові інстанції - Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий господарський (арбітражний) суд i система контрольно-наглядових органів, які фактично підпорядковані Президентові]. Цю системy у Франції 6уло запроваджено ще в період реставрації монархії в ХІХ ст. разом із пануванням реак- ційної історичної школи права. 3 1996 р. по 2003 р. за формою правління Україна стала президентсько-парламентарною буржуазною республікою. Отже, трансформацію форми державного правління можна поділити на такі етапи: 1) 1990-1992 рр.- радянсько-парламентарна республіка; 2) 1993-1996 рр.- парламентарно-президентська республіка; 3) 1996-2004 рр.- президентсько-парламентарна республіка. Третій етап можна назвати також етапом президентської форми правління, оскільки парламент повністю підконтрольний Президентові, незважаючи на те, що він не очолює Уряд, але керуе всією виконавчою владою.

Внаслідок такого державотворення відбулася трансформація, а за суттю ліквідація всієї системи народовладдя, i заміна принципу демократичного централізму було запроваджено принцип адміністративного централізму (авторитаризму) зверху донизу. Демократичний централізм передбачає виборність усіх представницьких органів державної влади від найнижчих до найвищих i підпорядкованість нижчестоящих органів вищестоящим, урахування потреб та інтересів нижчестоящих органів вищестоящим. Уся ця трансформація або державно-адміністративна реформа призвела до державного перевороту (або державної контрреволюції) та реставрації або встановлення 6уржуазної президентської (президентсько-парламентарної) республіки. Як свiдчитъ історія світу, до таких форм правління буржуазія вдається тоді, коли в парламент приходять демократичні та соціалістичні партії або політичні сили.

Україна декілька разів змінювала свою форму державного правління (державного устрою). Ця форма правління i вся діяльність вищих органів державної влади спрямована проти потреб та інтересів народу України, проводить антинародну внутрішню і зовнішню політику. 3авдання державної влади від самого початку було доброчинним, сподівалися на загальне благо - про ведення економічних, ринкових реформ i на цій базі - підвищення загального добробуту населення, формування держави загального благоденства або «народного капіталізму». Ще в умовах СРСР багато економістів i політологів в умовах так званого застою (стабільності) економічного розвитку висунули i певною мірою oбгрунтували ідею підвищення матеріального добробуту населення (рівня економічного життя) не через рівність i соціальну справедливість, а завдяки збагаченню однієї категорії населення (підприємців, бізнесменів, банкірів, фермерів тощо) i поступовим суттєвим покращенням економічного життя всіх інших верств населеиня. 3апрограмований перехід від державного соціалізму до капіталізму; або ринкової економіки, більшість громадян сприйняли позитивно (або мовчки погодились), але ніхто особливо не передбачав і не прогнозував, що цей перехід супроводжуватиметься епохою «дикого капіталізму», стихійністю, ірраціоналізмом, криміналізацією капіталу та іншими негативними явищами, хоча в цілому спеціалісти оцінювали, що цей етап займе приблизно 15-20 poків. До того ж ніхто не погоджувався i не бажав, щоб формування «народного капіталізму» i ринкової економіки здійснювалося засобами антинародної політики i за рахунок народу України.

Таким чином ми запозичили чужий досвід i три фіктивні концепції (теорії). По-перше, фіктивну теорію поділу державної влади Ш. Монтеск'є, яка була об'єктивною в умовах абсолютистської монархії, розрахованою на обмеження деспотичної абсолютистської-монархічної влади в Англії та Франції, а не на поділ влади (це було другорядне), оскіпьки істинні та морально-релігійні монархії у своїй діяльності керуються нормами моралі й права або законом, а деспотичні - свавіллям, волюнтаризмом тощо. У республіках діють принцип народовладдя (або аристократизму - аристократичні республіки, де верховна влада належить усьому народові), принцип єдності й неподільності верховної влади народу (суверену) i принцип представництва й розподілу державних повноважень (функцій). По-друге, ми запозичили теорію західного парламентаризму, яка була властива періоду феодалізму та буржуазного парламентаризму; державно-політичний інститут третього стану буржуазії за походженням i за буржуазно-класовою суттю характеру i змісту реалізації зовнішньої та внутрішньої політики держави. По-трете, ми запозичили i реалізували найгіршу модель конституційного устрою Франції, яка сама суперечить фіктивній теорії поділу влади (на законодавчу, виконавчу i судову). Таким чином реалізація цих трьох найгірших i фіктивних «теорій» призводить до найгірших форм державного правління, державного устрою i до встановлення державно-політичного антинародного режиму. Фіктивною також є теорія загального благоденства або «народного капіталізмy», яка на 3аході повністю провалилась i перебувае у кризовому стані.

3а оцінками спеціалістів, у країнах Европи та Америки немає зразків та еталонів для державно-політичного i правового розвитку сучасної держави. 3ахідні країни самі опинилися в політичній безвиході й не можуть знайти виходу із систематичних кризових явищ у різних сферах економічного, політичного i культурного життя.

Реалізація чужого досвіду без урахування національних звичаїв, традицій i культури веде до величезної шкоди в державному i суспільному житті народу, до антинародної політики.

У ХХ ст. В. І. Ленін i партія РСДРП (більшовиків) запозичили ідею Маркса про диктатуру пролетаріату i утопічну ідею побудови комуністичного суспільства, ідею французької буржуазної революції 1789 р., що призвело до вкрай негативних наслідків - громадянської війни в 1917-1920 рр., до насильницької колективізації в сільському господарстві, до голодомору в 1933 р. і до встановлення так званої соціалістичної деспотичної монархії та військово-політичного терору в 1934-1953 р., до знищення духовно-культурних цінностей тощо. У 30-ті роки також офіційно запровадили явно шкідливу вузьконормативну або позитивістську концепцію права, яка ототожнювала право й закон i дозволила встановити репресивне законодавство.

Нині ми запозичуємо на Заході старі й віджилі, а то й прямо фіктивні (фальшиві) державно-правові концепції, західний буржуазний бездуховний спосіб життя, західну плюралістичну егоїстичну бездуховну ідеологію і культуру, монетарну політику, яка призвела до краху фінансово-грошову систему СРСР i України, ми шукаємо за гроші іноземних радників, оскільки самі вже не мислимо, не думаємо i не живемо по совісті й за своїм розумом. Можливо, що нам пора вже й пошукати собі «князя за кордоном, щоб правив нами i судив по праву» (за літописом Нестора). Усі такі й подібні запозичення приведуть і вже привели державу до занепаду, а якщо їх не зупинити, особливо їх реалізацію, то все це призведе до втрати суверенітету і загибелі української державності. Ми вже стали економічно i політично залежними від Міжнародного валютного фонду, від країн 3аходу.

Запозичення i реалізація фіктивних теорій i концепцій - це наслідок того, що ми перестали діалектично мислити, ми не знаємо діалектики, або забуваємо, як її застосувати, або застосовуємо лише матеріалістичну діалектику, а ще є й ідеалістична діалектика; ми ігноруємо метафізику, ідеалізм, закони природи (буття), Бога, моралі тощо. Народна діалектика (або мудрість) полягає в тому, що «не знавши броду,— не лізь у воду», оскільки можуть бути неприємності. Запозичуючи ті чи інші ідеї і досвід, необхідно вивчити історичні причини й умови виникнення. Зародження тих чи інших ідей, теорій, концепцій, їх розвиток і наслідки. Тому що для Англії запровадження парламентарцзму було об'єктивною необхідністю i великим благом, щоб обмежит деспотичну владу монарха i прийняти Велику хартію вольностей 1225 р., Білль про права. Для Великої Британії це благо тому, що правління нею i зараз здійснюється за участю монарха, парламенту та уряду (як правова традиція i звичай). Для Швейцарії, скажімо, парламентаризм може 6ути великим лихом, оскільки там історично склалися безпосередні форми демократичного правління. Непал i Тибет споконвіку управлялися за допомогою теократичної монархії, i це для них є найбільше благо. Перш ніж реалізувати чужий досвід, слід десять раз продумати — народною мудрістю (діалектикою): «Сім раз відміряй i один раз відріж», оскільки відрізати досить легко i просто, а відновити чи зв'язати відрізане майже неможливо.

Діалектика i світовий досвід учать, що кожна держава i суспільство перебувають на різних стадіях економічного, політичного, культурного, соціального життя, у кожній країні - свій державний i конституційний лад, своя система вищих i місцевих органів державної влади, своя система права i законодавства.