Парламентаризм у стародавньому Римі

У той час, коли демократичні установи Афінської держави, втрачаючи свій динамізм, уже схилялися до занепаду (IV ст. до н. е.), набирається сил Римська республіка. В кінці IV - на початку III ст. до н. е. закінчується державно-політичне становлення римського полісу: в ньому склалася розвинута система політичної влади і правління, що знайшли своє закріплення в праві і політичних традиціях. Основою класичної Римської республіки стає принцип «Народ володіє верховною владою», доручаючи окремі частини цієї влади різним установам і особам.

Представницькі установи в Римі виникли на базі давніх куріатних коміцій. Збори в республіці були трьох видів із різними повноваженнями.

Перший вид представляли історичні куріати і зібрання. Із політичних питань за ними з часом збереглися тільки повноваження на делегацію влади обраним іншими зборами магістратам. За ними закріплювались права в сімейно-родовій сфері: контроль за усиновленням, за здійсненням батьківської влади в раді та сім'ї, затвердженням заповітів.

Другий вид представляли центуріатні коміції - головний вид народовладдя в Римі, оскільки він охоплював у кількісному відношенні більшість повноправного населення і володів суттєвими повноваженнями троякого роду. По-перше, на них відбувалися вибори найважливіших магістрів: консулів, преторів, цензорів, а також призначенням диктатора в екстраординарних обставинах. По-друге, в цих коміціях відбувалось затвердження законів, які пропонувалися магістратом. По-третє, коміції виконували в певній мірі і судову владу, будучи свого роду апеляційною установою.

Третій вид зібрань представляли трибутні коміції. В них брали участь усі громадяни-власники. До повноважень цих коміцій належали судові функції стосовно оскарження справ, прийнятих плебейськими магістратами, вибори плебейських магістратів і особливе законодавство - плебісцит.

Особливо важливу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патриціанських родів, а в І ст. до н.е. кількість сенаторів збільшилася до 900) не обирались. Спеціальні посадові особи — цензори раз у 5 років складали списки сенаторів із представників знаних і багатих сімей, які вже посідали, за загальним правилом, вищі державні посади. Формально сенат був дорадчим органом, і його ухвали іменувались "сенатус-консульти". Проте компетенція сенату була широкою. Він контролював законодавчу діяльність народних зібрань, затверджував кандидатури вищих посадових осіб, у його розпорядженні знаходилась державна скарбниця. Він також установлював податки і визначав необхідні фінансові витрати. До компетенції сенату входили ухвали про громадську безпеку, благоустрій і релігійний культ. Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату та його діяльність на випадок надзвичайних ситуацій.

Висновок Як бачимо, державний лад Римської республіки відрізнявся декількома важливими рисами від ладу, який існував в Афінській державі. Якщо устрій грецької держави - полісу базувався переважно на прямому народовладді та верховенстві демократії, то лад Римської республіки - на поєднанні народного суверенітету з представницьким органом, незалежно від основної маси народу, і з колегіально-одноособовим управлінням. Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов'язані з політичною волею народу: законодавчі збори всіх повноправних громадян, урядовий аристократичний сенат, магістрати, які періодично замінювали. «У державі римлян, - зазначав Полівій, -були всі три влади... до того ж усе було розподілено між окремими владами і за допомогою їх влаштовано настільки рівномірно і правильно, що ніхто навіть із тубільців не зміг би вирішити чи аристократичне було правління в сукупності, або демократичне, або монархічне».

Не менш важливим є те, що владні інститути Риму володіли різними повноваженнями і правами взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань. Ось яке свідчення з цього приводу залишив нам Полівій: «Хоча кожна влада має повну можливість і шкодити іншій, і допомагати, однак у всіх ситуаціях вони виявляють належну одностайність, і тому неможливо було би вказати кращого державного устрою... Надмірне посилення однієї з влад і піднесення її над іншими виявиться неможливим”.

Підсумовуючи сказане, можна з цілковитою впевненістю говорити про те, що вже античний світ виробив і застосував на практиці певні елементи «парламентаризму», які в інші періоди історичного процесу виявили себе в новій якості.

5. Станово-представницькі установи середньовіччя та Нового часу. Епоха середніх віків, яка прийшла на зміну античному світу, в історії різних народів Європи та Азії охопила понад тисячу років (середина першого тисячоліття н.е. - XVI ст. н.е.). Характерною особливістю епохи середньовіччя стало панування феодалізму в економічних, соціальних і політичних відносинах. Виробником цих правових зв'язків стала становість суспільства, поділ його на жорсткі прошарки, які відрізнялися між собою правами, привілеями, відношенням до державної влади. Ця епоха не сформувала власного, тільки їй притаманного типу державності.

З точки зору еволюції та послідовної зміни самих форм середньовічної держави європейського типу в історико-правничій науці прийнято виділити такі періоди в її історії:

1) ранньофеодальна монархія;

2) станово-представницька монархія;

3) абсолютна монархія

Як відомо, в Європі в IV - V ст.ст. великі переміщення варварських племен стали зовнішньою причиною розгрому, а згодом і занепаду Римської імперії. На території колишньої імперії утворилися нові варварські королівства. Незважаючи на всі зовнішні відмінності це була державність одного історичного типу й однієї форми - всі вони були ранньофеодальними монархіями.

Стосовно політичного ладу, організації та владних відносин готів, англосаксів і франків, то вони будувалися на сплетінні традицій військово - родового ладу германців та інститутів римської державності.

Так, у вестготській державі важливу роль відігравали зібрання знаті - гардинги. На них обирали королів, приймали закони, вирішували деякі судові справи. І хоча вони збиралися без певної системи, проте їхня згода була необхідною при прийнятті важливих політичних рішень.

В Англії в епоху «варварських королівств» традиція і система особисто-феодальних зв'язків зобов'язувала королів при вирішенні важливих політичних і державних справ спиратися на раду вельмож - вітенагемот. Вітенагемот не вважався виборним органом, але все ж був нібито представництвом народу («рівних танів»). Формально на раду могли прибути всі тани країни, але реально брали участь запрошені королем. У VIII - IX ст.ст. кількість запрошених не перевищувала ЗО осіб, а в X ст. іноді досягала до 106, як правило, одних і тих же осіб. Це були єпископи, вищі сановники двору, королівські дружинники, представники знаті. Найбільш суттєвими повноваженнями ради було право посади і схвалення зайняття престолу новим королем. Із часом діяльність вітенагемота стала нібито гарантією невтручання короля у місцеві справи і в повноваження місцевих посадових осіб.

В умовах політичної децентралізації об'єктивно набувають свого розвитку органи комунального самоврядування. Так, у Франції в ході «комунальної революції» XI - XII ст.ст. утворювались десятки міських комун. На півдні Франції в той же час виникають виборні консулати. Комуни проголошуються також в Італії.

Вважається, що саме в комунах, цих «державах у державах», у самоврядних містах, утворювались органи управління і представницькі інститути, які служили прообразом і сучасної муніципальної системи, і майбутніх парламентів.

Подальший розвиток феодальної державності в Європі пов'язаний із швидким розвитком продуктивних сил, із зростанням міст і розвитком торговельного обігу, з накопиченням капіталу. Досягнуте на цій базі економічне піднесення в XIII - XV ст.ст. спричинило станову консолідацію західноєвропейського суспільства. Політична консолідація феодалів (дворянства і духовенства) і городян (бюргерства) у вигляді юридичне фіксованих суспільних груп (станів) знайшла своє яскраве вираження в утворенні загальнодержавних і місцевих станово-представницьких установ.

Але при цьому не варто ігнорувати економічні та соціальні фактори. Новий політичний лад розвивається тільки там і тоді, коли приватні сфери досягай самостійного існування. Станово-представницькі установи в Європі (англійський парламент, іспанські кортеси, французькі генеральні штати та ін.) виникли не на пустому місці.

У X - XII ст.ст. в Європі виникають перші парламенти: в 930 р. - в Ісландії, в Іспанії вже в «Барселонських звичаях» 1066-1068 рр. встановлюються норми діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади іспанських кортесів.

Зупинимось докладніше на історії виникнення станово-представницьких установ в окремих країнах.

Щодо Іспанії, то історіографічна традиція відносить зібрання такого роду - кортеси до XII ст.. Королівська курія, до складу якої входили світські і церковні магнати, вищі посадові особи королівства скликалась королем для вирішення справ, пов'язаних із управлінням країною (на її засіданнях обговорювались питання укладення миру, початку війни, деякі законодавчі акти, а також питання престолонаслідування).

У XII ст. на зібраннях курії нерідко з'являлися представники міст, які наприкінці століття сприймалися як один із складових елементів королівства. Поступово в Леоно-Кастильській монархії сформувалась тричленна структура кортесів: світські вельможі, духовні магнати і представники міст. Чільне місце на асамблеях кортесів посідали питання правосуддя, обговорення нових законопроектів.

Такі ж процеси відбувалися і в інших країнах тогочасної Європи. У Франції виникнення станово-представницьких установ відбулося майже одночасно з появою подібних інституцій в Англії, Германії, проте воно мало ряд особливостей. Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували зібрання королівської курії, які мали місце ще в ХІІ-ХІІІ ст. Скликані в 1302 р. Філіпом IV Красивим Генеральні штати були лише дорадчим органом. На відміну від інших країн, у станово-представницькій установі Франції першим станом вважалося духовенство, другим - дворянство, а третім - верхні прошарки міщан. Остаточно така станова організація Генеральних штатів сформувалась тільки в середині XVI ст.

У Генеральних штатах кожний стан збирався й обговорював питання державного життя окремо. Депутати, обрані до Генеральних штатів, наділялися імперативним мандатом: їхні позиції з питань, які обговорювались, були пов'язані з інструкцією виборців.

Генеральні штати не були простим інструментом королівських вельмож. Хоча питання, що виносились на обговорення цієї установи, і тривалість її засідань визначалися королем, проте монарх сам потребував допомоги з боку Генеральних штатів. Король звертався по допомогу до цього органу з приводу укладання договору з Англією під час ведення релігійних воєн (1560, 1576, 1588 рр.), з приводу встановлення податків тощо. В той же час Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації і, в окремих випадках, навіть протистояли королю, відмовляючись від прийняття бажаних для нього ухвал.