2015-06-28
658
Залежно від способу конституційного закріплення компетенції виділяють такі види парламентів:
1) Парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні парламенти або парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією), які існують у країнах з парламентською формою правління, де в «чистому» вигляді реалізується принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парламенту у системі органів державної влади. Конституції цих держав (наприклад Конституція Японії 1946 р.) не містять переліку повноважень парламенту, з чого й випливає юридична необмеженість його компетенції за предметом, тобто, вважається, що він може видавати закони з будь-яких питань державного та суспільного життя (англо-саксонські держави, країни тоталітарного соціалізму).
2) Парламенти з відносно обмеженою компетенцією функціонують у федеративних, децентралізованих унітарних державах, а також в державах, де в основу організації державної влади покладено модель «жорсткого» поділу влади. При цьому компетенція парламенту обмежується фундаментальними правами, питаннями, які згідно з конституцією віднесено до сфери компетенції виконавчої та судової гілок влади, до виключної компетенції суб’єктів федерації чи до сфери компетенції місцевого самоврядування (США).
|
|
|
3) Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією характерні для країн, де реалізовано французьку конституційну модель організації влади. Конституції таких держав встановлюють чіткий і вичерпний перелік питань, з яких парламент має право приймати закони (Україна).
За характером функцій, здійснюваних парламентами, а також їхніх взаємовідносин з органами виконавчої влади, виділяють такі групи парламентів:
- активні – тобто такі, які відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду та контролі за його діяльністю (Конгрес США, Верховна Рада України);
- реактивні – на їхню діяльність значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає значні повноваження у сфері контролю за виконавчою владою (парламенти Великої Британії, Канади, Австралії);
- маргінальні – такі парламенти, діяльність яких фактично повністю контролюються виконавчою владою, через що їхній внесок у формування політики держави досить незначний (Національні збори Йорданії, палата представників Марокко);
- мінімальні – органи, які виконують декоративну функцію. Такі парламенти утворюються з метою надання видимості легітимності існуючому режиму.
Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою зумовлюється тим, яка модель організації влади і, відповідно, форма правління існують у тій чи іншій державі. Відповідно до цього можна виділити такі типи парламентів:
|
|
|
1) парламенти типу арени – існують в країнах, де в основу організації державної влади покладено модель «гнучкого» поділу влади. Парламент такого типу відіграє вирішальну роль у формуванні уряду, який несе перед ним політичну відповідальність. Діяльність парламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямів державної політики, що формується урядом. Подібні парламенти формуються у країнах з парламентською формою правління (Велика Британія, Італія, Греція та інші);
2) парламенти типу конгресу (трансформаційні, або перетворювальні парламенти) – існують в країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі «жорсткого» поділу влади. Такі парламенти існують у країнах із президентською формою правління, яка характеризується відсутністю інституту парламентської відповідальності органів виконавчої влади. При цьому головним завданням подібних парламентів є законодавча діяльність, а також визначення основних напрямів політики держави, тобто, безпосереднє перетворення політичних ідей в реальні закони – звідси і їхня назва. Виконавча влада за таких умов може ініціювати певний політичний курс, який "має апробуватися на міцність і розсудливість" у парламенті (США, Росія);
3) парламенти змішаного типу – існують в країнах із змішаною формою правління, де в основу організації державної влади покладено елементи як моделі «гнучкого», так і моделі «жорсткого» поділу влади (Україна).
