Інститут омбудсмена

Вперше (вже в наш час) інститут омбудсмена з’явився в Швеції, як орган парламенту у боротьбі зі свавіллям королівської влади щодо додержання прав і свобод людини і громадянина. Головне завдання омбудсмена є здійснення правозахисної функції – забезпечення захисту прав людини. За своєю суттю інститут обмудсмена є додатковим інститутом захисту прав людини. Він доповнює захист, який здійснюється органами судової влади, прокуратури

Омбудсмен – це служба, яка незалежно приймає і розглядає скарги на погане державне управління. Головна її функція полягає у контролі рішень, процесів, рекомендацій, випадкових або навмисних дій, які суперечать закону, правилам або інструкціям чи мають відхилення від встановленої практики чи процедур, а також скарги на ігнорування, недостатню увагу, затримки, некомпетентність, неефективність і невідповідність в керівництві або виконанні службових обов’язків. У багатьох країнах повноваження омбудсмена також поширюються на контроль та інспектування адміністративних систем з метою зведення корупції до мінімуму

Крім назви «омбудсман», яка набула характеру родової, для позна­чення відповідної посади використовуються й інші: парламентський комісар із справ адміністрації (Великобританія, Нова Зеландія), посеред­ник або медіатор (Франція), народний захисник (Іспанія), проведор юс­тиції (Португалія), уповноважений з прав людини (Польща, Росія), кон­тролер (Литва) тощо.

Звичайно омбудсманів обирають парламенти або їх нижні палати на строк власних повноважень. У Швеції парламент обирає чотирьох ом­будсманів, кожний з яких здійснює контроль в окремій сфері публічної діяльності. В Австрії нижня палата парламенту обирає колегію народно­го правозахисту, яка складається з трьох членів і діє як єдиний орган. У Литві конституція передбачає кількох контролерів парламенту. В Угор­щині, крім «традиційного» омбудсмана, парламент обирає уповноважено­го з питань захисту прав національних і етнічних меншин.

Існує й інший порядок заміщення посади омбудсмана. У Франції медіатор призначається урядом строком на шість років. У Великобританії посада парламентського комісара також заміщується шляхом урядового призначення. Комісар іде у відставку у віці 65 років, але він може бути усунутий з посади і достроково за рішенням обох палат парламенту.

Найширшими повноваженнями наділені омбудсмани у Скандинав­ських країнах і Фінляндії. Тут до сфери їхньої компетенції віднесено конт­роль за діяльністю не тільки державних органів, а й місцевого самоврядуван­ня. У Швеції та Фінляндії омбудсмани здійснюють контроль навіть за суда­ми. Вони не втручаються в саму роботу судових органів, однак мають право порушувати кримінальні справи проти тих суддів, які чинять протизаконне. В Данії, Фінляндії контроль омбудсманів поширюється й на членів уряду.

У Швеції і Норвегії один з омбудсманів контролює тільки військо­ву адміністрацію, в той час як у Данії та Фінляндії військові справи віднесені до тих омбудсманів, які займаються діяльністю цивільних уста­нов. У ФРН, де не існує загального інституту омбудсмана, нижня палата парламенту обирає спеціального уповноваженого з питань оборони, до обов'язків якого віднесені охорона прав військовослужбовців і сприяння парламентському контролю за збройними силами.

У Великобританії поза контролем парламентського комісара зали­шається сфера місцевого самоврядування. Він також не має права займати­ся питаннями, віднесеними до компетенції судів або адміністративних три­буналів. До того ж його повноваження охоплюють діяльність не усіх міністерств та відомств. Зокрема, комісар не може розглядати скарги на ро­боту поліції, органів управління державним сектором економіки, охорони здоров'я тощо.

Загальний порядок роботи омбудсманів такий: скарги окремих гро­мадян на дії органів влади і посадових осіб передають омбудсманам, вони починають розслідування. У Великобританії ці скарги спочатку подають депутатам від відповідних виборчих округів, а ті вирішують — передавати їх парламентському комісару, чи ні. За змістом своїх повноважень омбудс-мани з власної ініціативи контролюють виконання вимог законності в діяльності органів влади. Проте вони не мають права вживати оперативні заходи, пов'язані з прямим втручанням у роботу цих органів.

Звичайною формою реагування з боку омбудсманів є різного роду по­дання і пропозиції. З ними, зокрема, омбудсман може звернутися до пар­ламенту або уряду, пропонуючи зміни у законодавстві. У Швеції омбудсма-ни наділені правом законодавчої ініціативи, а в Іспанії та Польщі — пра­вом ініціювати конституційний контроль.

Практично в усіх країнах омбудсмани мають право звертатися до ор­ганів влади і посадових осіб, яких вони контролюють, з рекомендаціями ліквідувати наслідки вчинених порушень. Такі звернення звичайно мають місце у зв'язку з ненавмисними неправомірними діями, іноді їм надається превентивний, профілактичний характер. У випадках грубого порушення законності омбудсмани у Скандинавських країнах і Фінляндії можуть по­рушити кримінальну справу і навіть виступати із обвинуваченням у суді.

Щороку омбудсмани подають парламенту звіт про свою роботу, який, як правило, розглядається у спеціальній комісії (комітеті). У Франції медіатор звітує ще й перед президентом.

В усіх країнах, де вони існують, омбудсмани розглядаються як своєрідні посередники між особою та органами влади. Вони позбавлені змоги виправляти рішення відповідних органів і посадових осіб. Їхня діяльність за своєю природою є швидше наглядовою, ніж контрольною. Сама ж діяльність омбудсманів сполучається з іншими формами парла­ментського контролю і нерідко спричиняє їх застосування