Конституція України як теоретичний фундамент розбудови правової соціальної держави

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини для розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей документ сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже мають. Її формування – це тривалий багатоплановий процес, на початку якого ми тепер перебуваємо. Розглядаючи Конституцію як основу розвитку законодавства нашої держави, В.Опришко виділяє три напрями такого розвитку: “Перший – це прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції.Другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні норм самої Конституції”
Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню цих прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду, який міг би на високому професійному рівні ефективно захищати і поновлювати права людини, є одним з головних завдань сьогодення.Як зазначав перший заступник Голови Верховного Суду України В.Стефанюк, “важливо, щоб суспільство усвідомило, що у правовій державі суд може ухвалити рішення на користь особи і проти держави…Віра в державу може сформуватися лише в тому разі, коли вона є демократичною і правовою, ставиться до громадян не як до об’єктів своїх дій, а поважає їх права і зміцнює правову стабільність, насамперед за допомогою передбачуваності своїх рішень.
У правовій державі суд не лише вирішує спори про право, а й виступає своєрідним арбітром у процесі законотворчості. “…Суд має певні переваги перед законодавцем у оперативності приведення правопорядку у відповідність з вимогами життя.
При застосуванні Конституції і законів суд може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та принципами права.
Йдеться, передусім про екстремальні, виняткові ситуації, особливо у процесах, що забезпечують такий баланс двох інших гілок влади, який в остаточному підсумку гарантував би панування в суспільстві права і справедливості
Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим, відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття суспільством нових норм і процедур. Поняття “правова держава” набуває реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її громадянином в межах цієї держави.
Йдеться, зокрема, про взаємну, “двоїсту” спрямованість процесу формування правової держави – не тільки держава набуває ознак правової, а й її громадяни усвідомлюють засадничі (юридичні й моральні) поняття такої держави.
Л.Шкорута зазначає: “Правовим можна визначити суспільство, члени якого свідомо й добровільно дійшли взаємної згоди щодо врівноваження волі (а значить – моральності) кожної особи та формалізувати таку згоду в певних "правилах гри" - правових нормах...Поняття правової держави тісно пов’язано з іншою характеристикою сучасних високо розвинутих суспільств – демократією, адже “…побудова демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої правової бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття, а також забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм чинного законодавства) для всіх громадян держави.Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб (примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному випадку загроза для суспільства може з’явитися вже не з боку необмеженого всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян.
Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової держави мають стати:
щодо суспільства – дотримання норм Конституції та законів усіма без винятку членами суспільства;
щодо права – наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства;
щодо держави – спроможність владних структур виробляти закони, здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а насамперед самими урядовцями.