Українське телебачення. Етапи становлення

Перша пробна технічна телепрограма в Україні була показана 1 лютого 1939 року.

6 листопада 1951 року Київський телецентр вийшов в ефір з фільмом «Велика заграва», а на другий день техніки викотили дві камери на вулицю і забезпечили трансляцію параду на 622 телевізори, які вже з´явились у місті.

Після того майже п´ять років київське телебачення виходило в ефір двічі на день, переважно демонструючи художні, документальні та науково-популярні фільми й новини. Однак уже 1 травня 1952 року в ефір вийшла перша музична програма – концерт майстрів Київського театру опери і балету імені Т.Г. Шевченка.

1953 року був збудований Київський телецентр на Хрещатику, 26.

1956 року з´явилась перша ПТС – пересувна телевізійна станція. Це було революційним проривом у мовленні, хоча станція могла транслювати програми лише за умови прямого проходження сигналу на телевежу на відстані не більше 30 кілометрів.

Від середини 60-х років з´явився відеозапис, а в квітні 1969 року вийшла в ефір перша українська кольорова телепрограма.

30 грудня 1992 року у Києві став до ладу найбільшій у Східній Європі новий телецентр з редакційним корпусом на вулиці Мельникова, прив´язаний до нової київської телевежі – справжнього шедевру інженерної думки.

У цей же період почали працювати нові телевізійні канали – спочатку державні, а потому і приватні, а надалі сформувався ще більший блок кабельних телеканалів – здебільшого малобюджетних.

Паралельно розвивалась система телевізійного кіно, як засобу фіксації телевізійних програм. Ще 1956 року було сформовано кіногрупу Київської студії телебачення, яка почала знімати на 16-мм плівку позастудійні хронікальні сюжети, а надалі – телевізійні фільми різних видів і жанрів. На базі кіногрупи було створено оригінальну систему багатокамерних зйомок на кіноплівку, яка була прообразом майбутнього відеозапису.

1966 року було створено Українську студію телевізійних фільмів у новому редакційно-технічному комплексі на вулиці О.Туманяна,15. Ця студія була єдиною у світі, яка створювала фільми та хронікальні сюжети всіх існуючих видів – від ігрових серіалів до навчальних фільмів і мультиплікаційних заставок і телесюжетів, а також працювала на всіх тодішніх видах професійної фіксації програм – 35-міліметровій та 16-міліметровій плівках, відповідних багатокамерних системах зйомки, а з 1984-го – ще й на відеоплівці.

Одночасно формувалися творчі кадри – диктори, редактори, оператори, звукорежисери, художники, режисери.

Серед провідних режисерів початкового етапу українського телебачення слід назвати Олександра Липницького, Олександра Липківського, Володимира Полякова, Юрія Суярка, Віктора Кісіна, який у 1985 році створив перший український багатосерійний відеофільм «Останній довід королів», Вадима Чубасова – творця наймасштабніших телеспектаклів українського телебачення.

Бібліографічний список

1. Анашкина Н. Режиссура телевизионной рекламы. – М.: Юнити-Дана, 2008. – 208 с.

2. Борецкий Р. Телевизионная программа. – М.: РИО Комитета по радиовещанию и телевидению при СМ СССР, 1967. – 212 с.

3. Вайсфельд И. Мастерство кинодраматурга. – М.: Сов. писатель, 1961. – 304 с.

4. Гинзбург С. Очерки теории кино. – М.: Искусство, 1974. – 264 с.

5. Горпенко В. Специфіка кінообразу і виражальні засоби.: – збірник статей. – К.: Мистецтво, 1979. – С. 26-36 – (Серія: Мистецтво кіно; вип. 1).

6. Горпенко В. Предмет і матеріал в кіно- та телемистецтві. Ч.1.: Епічне, драматичне, ліричне і кінематограф. – К.: ДІТМ, 1999. – 21 с.

7. Горпенко В. Предмет і матеріал в кіно- та телемистецтві. Ч. 2: Предмет і матеріал режисури аудіовізуальних мистецтв. – К.: ДІТМ, 1999. – 15 с.

8. Горпенко В. Кіносценарій як специфічна форма організації дії. –

К.: ДІТМ, 1999. – 22 с.

9. Горпенко В. Пластика фільму. Кінообраз і пластичні засоби виразності. – К.: Мистецтво, 1984. – 99 с.

10. Горпенко В. Функції кольору в кіно- та телемистецтві. – К.: ДІТМ, 1999. – 56 с.

11. Горпенко В. Архітектоніка фільму. Режисерські засоби і способи формування структури екранного видовища: у 5 т. – К.: ДІТМ, 2000.

12. Дзиган Е. О режиссёрском сценарии. – М.: Искусство, 1961. –

126 с.

13. Дмитровський З. Телевізійна журналістика.– Львів: ПАІС, 2009. – 224 с.

14. Дробашенко С. Экран и жизнь. О художественном образе в документальном фильме. – М.: Искусство, 1962. – 240 с.

15. Ершов П. Режиссура как практическая психология. – М.: Искусство, 1971.– 350 с.

16. Ждан В. Специфика кинообраза. – М.: Искусство, 1965. – 174 с.

17. Закревский Ю. Звуковой образ в фильме. – М.: Искусство, 1961.– 128 с.

18. Захава Б. Мастерство актёра и режиссёра. – М.: Просвещение, 1973. – 320 с.

19. Ильин Р. Изобразительные ресурсы экрана. – М.: Искусство, 1973. – 176 с.

20. Инджиев А. Универсальный справочник начинающего журналиста. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2007. – 495 с.

21. Квятковский А. Поэтический словарь. – М.: Сов. Энциклопедия, 1966. – 376 с.

22. Кісін В. Режисура як мистецтво та професія. Життя, актор, образ.–К.: КМ Academia, 1999. – 267 с.

23. Кинословарь: в 2 томах. – М.: Сов. Энциклопедия, 1966, 1970. – Т.1: 1966. – 976 столбцов; Т. 2: 1970. – 1424 столбца.

24. Клейман Н. Кадр как ячейка монтажа. – збірник. – (Серія: Вопросы киноискусства; вип.11). М.: Искусство, 1968. – С. 94-130.

25. Левчук Т., Ильяшенко В. Кинорежиссура. – К.: Мистецтво, 1981. – 243 с.

26. Лукина М. Технология интервью.- М.: Аспект Пресс, 2008. – 192 с.

27. Марченко Т. Телевизионный театр. Истоки, возможности, специфика. – М.: Искусство, 1978. – 127 с.

28. Муратов С. Телевизионное общение в кадре и за кадром. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 202 с.

29. Муратов С. Пристрастная камера. – М.: Аспект Пресс, 2007. –

187 с.

30. Нанейшвили М. Телевизионная новелла. – М.: Искусство, 1988. –

112 с.

31. Обертинська А. Основи теорії драми та сценарної майстерності. – К.: Вища школа, 1999. – 180 с.

32. Проблемы телевидения и радио: збірник; вип. 2. – М.: Искусство, 1970. – 247 с.

33. Ромм М. Лекции по кинорежиссуре. – М.: ВГИК, 1973. – 253 с.

34. Ромм М. Беседы о кино. – М.: Искусство, 1964. – 367 с.

35. Саппак В. Телевидение и мы: 4 беседы. – М.: Искусство, 1988. – 167 с.

36. Соколов А. Монтаж и его простейшие принципы (Методическое пособие). – М.: ВНМЦ НТ и КПР, 1982. – 78 с.

37. Соснова М. Искусство актёра. – М.: Академический проект; Трикста, 2008. – 432 с.

38. Станиславский К. Моя жизнь в искусстве. – М.: Искусство, 1962. –574 с.

39. Театральная энциклопедия: в 5 томах. – М.: Сов. Энциклопедия, 1962. – 1967.

40. Туриніна О. Психологія творчості. – К.: МАУП, 2007. – 160 с.

41. Утилова Н. Монтаж. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 171 с.

42. Фрейлих С. Драматургия экрана. – М.: Искусство, 1961. – 158 с.

43. Фрумкин Г. Сценарное мастерство. Кино – телевидение – реклама. – М.: Академический проект, 2007. – 224 с.

44. Хайновский В., Шойман Г. «Смеющийся человек» и другие. – М.: Искусство, 1970. – 215 с.

45. Цвик В. Телевизионная журналистика. – М.: Юнити-Дана, 2009. – 495 с.

44. Чахирьян Г. Изобразительный мир экрана. – М.: Искусство, 1977. – 255 с.

45. Черникова Е. Основы творческой деятельности журналиста. –

М.: Гардарики, 2005. – 287 с.

46. Чубасов В. Вступ до спеціальності «Кінотелемистецтво»: Навч. посібник для студентів І курсу. – К.: КиМУ, 2005. – 484 с.

47. Ширман Р. Алхимия режиссуры. Мастер-класс. – К.: ЗАО «Телерадиокурьер», 2008. – 448 с.

48. Шуб Э. Жизнь моя – кинематограф. – М.: Искусство, 1971. –

470 с.

49. Шум Ю. Журналистское расследование. – СПб: ГУ, 2008. – 288 с.

50. Юткевич С. Поэтика режиссуры. – М.: Искусство, 1986. – 467 с.

Навчальне видання

Десятник Григорій Овсійович

КІНОТЕЛЕРЕЖИСУРА.