У вжитку історіографів велике поширення дістали такі терміни, як «течія», «напрям», «наукова школа» та ін. Який

2** 33

зміст вкладають у ці поняття? Під течією історичної науки ро­зуміють систему поглядів на історичний процес, що склалися під впливом певного його історіософського трактування. На­приклад, у XIX ст. склалися ліберальна, національно-демокра­тична та інші течії в українській історіографії, кожна з яких сповідувала відповідні ідейно-політичні та моральні цінності. На відміну від течії, напрям в історичній науці ув'язується з певними методологічними орієнтирами, специфікою розу­міння рушійних сил історичного процесу. Українська історіо­графія мала в своєму арсеналі такі напрями, як романтичний, народницький, державницький, соціально-економічний, кон­сервативний та ін. Представники кожного з них як пріоритети історичного процесу вважали або ідеалізацію старовини, ге­роїзацію видатних осіб, або зосереджувались на долі простих людей, яких вважали рушієм історії, інші бачили цей рушій у сильній державі або в її економічному прогресі.

До поширених історіографічних понять належить «наукова» чи «історична», школа. Під школою прийнято розуміти особ­ливу різновидність колективної дослідницької діяльності, в епіцентрі якої перебуває взаємодія двох компонентів: учитель та учні. Історична школа - це такий організм дослідників, який базується на визнанні наукового авторитету її лідера, на спільних методологічних принципах, на загальній про­блематиці. Характерними ознаками школи є вироблення і успадкування певних дослідницьких традицій, наявність ор­ганізаційної структури у формі наукової інституції, осередку, товариства, кафедри, дослідницької групи. Невід'ємним атри­бутом наукової ніколи вважають функціонування друкованого органу - журналу, збірника. Відомий американський історіо­граф українського походження Любомир Винар до обов'язко­вих атрибутів «ідеального типу» наукової школи відносить та­кож спільність головних історіографічних концепцій заснов­ника ніколи та його учнів, спільність історіософських засад¹. На основі цих та інших критеріїв учений дослідив роль істо­ричних шкіл М. Грушевського у Львові та Києві, розкрив їх значення для української і світової історіографії.

В історіографічній практиці використовуються такі понят­тя, як «історичнемислення»_у «стиль», «тип історика» тощо.

¹ Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934) // Силуети епох. - Дрогобич, 1992. - С. 117-118.

Історичне мислення - це найвищий ступінь пізнання люди­ною історичного процесу, логічного відображення у свідомості об'єктивного характеру подій, фактів, явищ історії у всій бага­томанітності їх взаємозв'язків, у т. ч. причинно-наслідкових. ПІД стилем історичного мислення розуміють систему фізіо­логічно-психологічних, логічних, теоретичних і ціннісних орієнтирів того чи іншого історика. Сукупність найбільш ха­рактерних ознак стилю істориків наукової школи або пред­ставників певного напряму, течії можуть застосовуватись для групової оцінки стилю їх історичного мислення. Нерідко по­няття стилю застосовують для характеристики певних періодів історіографічного процесу: міфологічний, теологічний, роман­тичний, консервативний, ліберальний, демократичний, авто­ритарний і т. д.

Отже, українська історіографія базується на загальних і спе­цифічних теоретичних і методологічних засадах історичної і суміжних наук, має відповідний до своїх функцій категоріаль­но-понятійний апарат. Використання різноманітних методів історіографічного пізнання, послідовне дотримання принципів історизму, об'єктивності, всебічності, системності тощо закла­дають гарантії для наукового висвітлення історії зародження і найважливіших етапів розвитку української історичної думки, її трансформації у наукову систему, в цілісну науку.

11.2. Періодизація української історіографії

Як уже зазначалося, предметом української історіо­графії є процес зародження і розвитку української історичної думки. Його пізнання дозволяє виявити провідні тенденції і за­кономірності нагромадження і збагачення історичних знань, виокремити появу нових концепцій, поглядів не лише на історію України, а й на всесвітню історію. Якщо врахувати, що історіографічний процес має просторово-часові виміри, то всебічно дослідити його можна за умов застосування методів періодизації.

Під періодизацією історичної науки, становлення і розвитку історичної думки розуміють науковий метод, що передбачає Систему процедур, прийомів і способів, спрямованих на виділення в історіографічному процесі найбільш важливих епох, періодів, етапів за спільними ознаками і критеріями.

Період в історіографії - це умовно окремий відрізок часу в історіографічному процесі, який характеризується рядом

спільних рис, відмінностей і особливостей у порівнянні з інши­ми періодами, має свій початок і відносну завершеність.

Основу періодизації становлять певні правила або критерії, тобто ознаки чи їх сукупність, які й служать мотивацією виділення періодів. Про які критерії періодизації йде мова в українській історіографії? По-перше, це найважливіші рубежі світової і української історії. Існуюча періодизація історії Ук­раїни є тим тлом, на якому аналізується українська історична думка. По-друге, зародження принципово нових явищ у суспільному, науковому, культурному, ідейному і духовному житті, які змінили або істотно вплинули на характер і зміст історичних знань, історичної думки. Йдеться, зокрема, про зародження писемності, утворення давньоукраїнської держав­ності, запровадження християнства, розвиток друкарства, поширення просвітництва, фотографії, звукозапису і т. д. По-третє, це поява нових історичних праць, які стали важливою віхою у формуванні історичної думки. До них можна віднести, наприклад, появу Київського літопису, «Повісті минулих літ», козацьких літописів, «Історії Русів», «Історії України-Руси» М. Грушевського і т. д. По-четверте, заснування осе­редків і товариств, наукових інституцій історичної науки, істо­ричних шкіл, формування течій і нових напрямів історичної думки, виникнення нових історичних часописів і видань тощо.

Застосовуючи згадані та інші критерії періодизації, можна окреслити вісім основних періодів розвитку української істо­ричної думки і науки. їх витоки сягають у дохристиянські ча­си, коли у свідомості протоукраїнців побутували найпростіші, нерідко примітивні уявлення у вигляді міфів, легенд, пере­казів, інших жанрів усної творчості, запам'ятовування подій і фактів, їх усної передачі.

Перший період української історичної думки пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волин-ської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали найваж­ливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення істо­ричного процесу. Давньоукраїнські літописці і мислителі були обізнані з античною, зокрема давньогрецькою історичною думкою, а русько-візантійські політичні, культурні та духовні зв'язки сприяли поширенню на теренах України-Руси еллінсь­кої історичної традиції. Винятково важливу роль у формуванні

суспільної історичної свідомості відіграла релігія, зокрема християнство, яке сповідувало нові духовні цінності та нову візію походження світу, людського життя, поділу історичного процесу на дохристиянські та християнські часи (нову та стару ери). Формування української народності, її' національних ознак супроводжувалося утвердженням української ідентичності, що об'єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців, їх самобутність і окремішність. Упродовж ХУ-ХУІ ст. на істо­ричну свідомість українців потужно впливала західноєвро­пейська культура та історія.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Заро­дження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвиток шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозької та Києво-Могилянської академій - все це помітно вплинуло на розвиток історичних знань, позначилось на формуванні козаць-крї історіографії, сприяло вивченню історії в системі освіти, по­ширенню історичних знань у суспільстві. Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених Острозької та Києво-Могилянської академій, діячів церкви сприяла зростанню загальної культу­ри українського народу, створенню навчальної та полемічної літератури, особливо після Берестейської унії (1596). Твори М. Смотрицького, І. Вишенського, Ю. Рогатинця, Д. Туптала, С. Яворського, Ф. Прокоповича та інших мали не тільки тео­логічну, а й історичну спрямованість. Історичний зміст стає озна­кою нових форм усної творчості, інтермедій, вертепу, народних дум. У козацькі часи дістають поширення такі різновиди фік­сації історичних подій, як щоденники, козацьке літописання, мемуаристика. Вершиною української історичної думки цієї до­би стали літописи Самовидця, Г. Граб'янки та С. Величка, в яких з історії логічно виводилася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, а її ге­роїка поєднувалася з утвердженням ідеї нескореності українців.

Особливість третього періоду, який охоплює другу полови­ну XVIII - початок XIX ст., полягає в тому, що він дав перших професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П. Симоновського, В. Рубана,

0. Рігельмана, літературно-філософські твори Г. Сковороди,

1. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки,
Г. Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я. Головацького,

І. Вагилевича, а згодом Д. Бантиша-Каменського, М. Марке­вича та інших сприяли формуванню почуття окремішності ук­раїнського народу, самобутності його мови, культури, звичаїв, традицій, історії.

Традиції козацького літописання дістали якісно нове відо­браження в «Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини. Черво­ною ниткою через увесь твір проводилася ідея про право кожного народу на самостійний державний, культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь-яких іноземних поневолювачів.

В. Кравченко виділяє в межах другої половини XVIII -першої чверті XIX ст. 4 етапи розвитку української історіо­графії: а) 60-80-ті рр. XVIII ст. пов'язані зі зміною соціаль­ного складу істориків, еволюцією жанрів історичної літерату­ри, формуванням просвітницької історіографії; б) 90-ті рр. XVIII - початок XIX ст. - активне засвоєння українською історіографією впливів етнографії, славістики і мовознавства, становлення історичного краєзнавства; в) 20-ті рр. XIX ст. -створення першої узагальнюючої наукової праці з історії України; г) друга половина 20-х - початок 40-х рр. XIX ст. -перехід від просвітницької до романтичної історіографії¹.

Друга половина XVIII - початок XIX ст. - це відлуння в ук­раїнській історичній думці західноєвропейського історіософ­ського напряму - романтизму, що мав в Україні своє власне козацьке коріння. Романтизм сприяв пробудженню націо­нальної свідомості, ставав світоглядною основою протистоян­ня великодержавницької ідеології Російської та Австрійської імперій.

Середина XIX ст. - це четвертий період, який представле­ний працями істориків, що заклали національні традиції ук­раїнської історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях, Київська археографічна комісія, Київський архів давніх актів, Товариство Нестора Літописця стали важливими осередками вивчення українських старо-житностей, збирання і публікації джерел, написання наукових

¹ Див.: Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX сто­ліття). - Харків, 1996.

праць з української історії. Особливо помітним був внесок в історичну науку праць М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін.

Винятково глибокий слід на формування національної істо­ричної свідомості українського народу мала літературно-художня і публіцистична творчість Тараса Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї, національного ви­зволення українського народу, він дав своє розуміння ук­раїнської історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайда­маки», «Іван Підкова», «Розрита могила», «Великий льох» та ін. Спадщина Т. Шевченка відкинула конформістську модель «малоросійства», що сповідувала ідеологію спільної історії Малої і Великої Русі, пропагувала лояльне ставлення до імперської Росії, і цим заклала фундамент національного бачення української історії. Шевченкове поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними цінностями стало наріжним ка­менем майбутніх народницького та національно-державниць­кого напрямів української історіографії.

Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій. Наукова творчість В. Антоновича та Його учнів, діяльність Київської історичної школи докумен-талістів, Наукового товариства імені Шевченка, синтез історії України, здійснений М. Грушевським, його наукова школа істориків у Львові, створення Українського наукового товари­ства в Києві - все це завершило процес виокремлення україн­ської історіографії як національного феномену, що відіграв важливу роль у формуванні ідентичності українського наро­ду. Вагомий внесок у збагачення української історичної дум­ки, її європеїзацію зробили М. Драгоманов, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов та ін., які сприяли при­лученню української історіографії до західноєвропейських цінностей.

Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., з якою пов'язані не тільки відновлення національної державності України, її незалежності та соборності, але й могутній поштовх розвитку української історичної думки, формування її національно-державницького напряму. Саме в Добу революції найвидатніший український історик з світовим іменем М. Грушевський став творцем Української Народної

Республіки, яка розглядалася правонаступницею княжої та козацько-гетьманської державності українців.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., коли під натиском більшовицьких збройних сил Українська рево­люція задихнулася, а на Україну було експортовано тоталітар­ний режим, водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі, Ру­мунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні, так і в українській діаспорі. До того ж по мірі насадження історичній науці більшовицької ідеології наростав спротив національно свідомих і патріотично налаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. Історики Західної України І. Крип'якевич, С. Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В. Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії.

Благотворний вплив на розвиток історичних досліджень в УСРР мало повернення в 1924 р. М. Грушевського в Україну, діяльність створених ним історичних установ у системі ВУАН. Збагаченню історичної думки служили праці Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Слабченка та ін.

Згортання політики українізації, так званий новий курс Сталіна, роздмухування репресій, у т. ч. і супроти істориків, ідеологізація історичної науки - все це вкрай негативно від­билося на її розвитку, зрештою призвело до втрати нею своїх наукових функцій.

У сьомому періоді, що тривав з середини 30-х до другої по­ловини 80-х рр. XX ст., чітко простежуються що не менше три підперіоди, або етапи, у розвитку української історичної науки. Це - остаточна заідеологізованість офіційної історіо­графії в УРСР, нова хвиля спалаху національної свідомості істориків у роки Другої світової і радянсько-німецької воєн та поповнення наукових сил української діаспори. Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, інших істо­риків, заснування Українського історичного товариства і часо­пису «Український історик» остаточно утвердили своєрідну двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і

заідеологізованої в УРСР. Для останньої деякі короткочасні позитивні зрушення були пов'язані з хрущовською «відли­гою», з критикою культу особи Сталіна, з лозунгами М. Горба­чова про перебудову, гласність і плюралізм.

Для 30-80-х рр. XX ст. характерні, з одного боку, енцикло-педизація історичних знань, а з другого боку - створення ряду ідеологем, які надовго догматизували історичну науку. Двоколісність розвитку української історичної науки на мате­риковій Україні та в діаспорі, ідеологічне протистояння між двома її течіями, їх своєрідна змагальність і перевірка на життєвість дали поштовх до аргументації точок зору, водночас засвідчили глибоку кризу і безперспективність радянської історіографії.

Восьмий, або сучасний, період започаткований на рубежі 80-90-х рр. XX ст. і пов'язаний, головним чином, із рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіо­графії, досягненням її соборності. Для цього періоду характер­не банкрутство партійно-класової методології, ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інсти­туцій, повернення праць В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та ін. До честі більшості колишніх радянських істориків можна віднести те, що вони зуміли ди-станціюватись від ідеологічних схем і нашарувань тоталітарної Доби, розірвати з пануючою в СРСР методологією історичних досліджень, прилучитися до національних традицій україн­ської історіографії.

Важливо підкреслити, що за короткий час в Україні вирос­ла нова генерація молодих, незаангажованих істориків, які по-новому осмислюють українську і зарубіжну історію. Зусил­лями науковців старої і нової генерації, інколи у співпраці з істориками української діаспори, підготовлений ряд солідних праць, курсів лекцій і підручників з історії України, всесвітньої історії, які утверджують нове бачення етногенезу українського народу, його національної ідеї, боротьби за волю і Державну незалежність у контексті світової історії. Поступо-°о долаються ідеологічні стереотипи, формується якісно нова історична свідомість українського суспільства, хоча цей про­цес досить складний і суперечливий, він наштовхується на

спротив українофобів, на кризові явища в розвитку самої істо­ричної науки, успадковані від минулого.

Звичайно, будь-яка періодизація умовна, що є характерним і для запропонованої хронологічної схеми розвитку україн­ської історіографії. І все ж вона дозволяє простежити як деякі загальні тенденції нарощування знань, утвердження їх науко­вості, трансформації в науку, так і виявити певні особливості, об'єктивні і суб'єктивні труднощі, прорахунки, характерні для кожного з означених періодів.

Таким чином, науково-методологічне значення періодизації розвитку української історичної думки полягає в тому, що во­на, по-перше, допомагає простежити безперервність і наступ­ність, спадкоємність і тяглість історіографічного процесу, по-друге, вона дає ключ для виділення в межах кожного історіографічного періоду найважливіших концептуальних положень і висновків, для окреслення особистого внеску провідних істориків у збагачення і примноження знань; по-третє, на основі періодизації застосовуються найбільш доско­налі методи дослідження генези української історичної думки, які дають змогу об'єктивно оцінити її здобутки, окреслити вузькі місця і визначити перспективні проблеми подальшого розвитку національної історіографії, шляхи підвищення її ролі у формуванні наукового світогляду та історичної свідо­мості українців, у прискоренні державотворчих процесів.

II.3. Література з української історіографії

З української історіографії вже існує деяка наукова і навчальна література. З огляду на специфічний характер да­ного курсу лекцій вважаємо доцільним обмежитися стислим оглядом лише найважливіших навчальних посібників, що побачили світ здебільшого у XX ст.

Не втратив свого наукового і дидактичного значення посібник Д. Дорошенка «Огляд української історіографії»¹, побудований на матеріалах лекцій, прочитаних в Українсько­му вільному університеті у Празі. Його було вперше опубліко­вано у 1923 р. в Празі і репринтно відтворено в 1996 р. у Києві. Початок української наукової праці в царині історії Д. Доро­шенко пов'язував з найдавнішими літописами княжої доби, які зафіксували витоки національної свідомості і державниць-

¹ Див.: Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923 / Репринтне видання. - К., 1996.

кях почуттів українців. Продовжувачами літописних тра­дицій Києва і Галича історик вважав литовські літописи та синодики ХІУ-ХУ ст. Літературу ХУІ-ХУП ст., зокрема Гус-тинський, Львівський, Подільський літописи, «Кройніку» ф. Сафоновича, «Пересторогу» Ю. Рогатинця, Синопсис І. Гі-зеля Д- Дорошенко пов'язував із зародженням і розвитком ук­раїнського козацтва, піднесенням національно-визвольного руху, кульмінацією якого стала доба Хмельниччини.

Особливу увагу в «Огляді...» приділено козацьким літо­писам: Самовидця, С. Величка, Г. Граб'янки, творам П. Симо-новського, С. Лукомського, мемуаристиці Балика-Божка, М. Ханенка, Я. Марковичд, А. Апостола та ін.

Серцевину «Огляду...» становить українська історична нау­ка періоду XIX - початку XX ст., з яким автор пов'язував становлення її національних форм, цілісності в межах усіх етнічних українських земель. Д. Дорошенко зробив аналі­тичний огляд праць М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевсько-го, Д. Зубрицького, І. Шараневича, О. Барвінського, О. Лаза­ревського, О. Левицького. Він вичленив внесок у національну історіографію вислідів В. Липинського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Василенка, С. Томашівського та інших істо­риків. Концептуальне значення праці Д. Дорошенка зумов­люється синтезом української історичної думки, доведенням її цілісності, обґрунтуванням принципу наступності її розвитку. Значення цієї та інших історіографічних праць Д. Дорошенка полягає і в тому, що в них віддзеркалене ставлення автора до розвитку історіографії, в т. ч. в радянські часи. Вони започат­кували цілу серію вислідів істориків української діаспори, ра­дянської історіографії, зокрема М. Андрусяка, І. Кревецького, Б. Крупницького, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Я. Пеленського, С. Горака, Т. Мацьківа, Л. Винара та ін.¹

¹ Див.: Кревецький І. Українська історіографія на переломі // ЗНТІП. - Львів, 1924. - Т. 134-135; Андрусяк М. Українська історіо­графія: погляд на розвиток і характер української історіографії упро­довж 900 років (1039-1939) // Збірн. Наук, інституту в Америці. -Прага, 1939; Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії Ук­раїни. 36. статей. - Мюнхен, 1959; Полонська-Василенко Н. Ук­раїнська Академія. Нарис історії. - К., 1993; Когут 3. Формування Української національної історіографії // Четвертий міжнародний Конгрес україністів. Історія. Ч. II. Одеса. Київ. Львів. - 1999. Оглоблин О. Українська історіографія. 1917-1956. - К., 2003 та ін.

З історіографічних праць радянських істориків вирізнявся вже згадуваний курс лекцій М. Марченка¹, на якому хоч і відби­лися негативні впливи партійно-класових оцінок історичних подій та істориків, він був вдалою спробою в умовах радянської дійсності задекларувати самобутність і окремішність україн­ської історіографії. Українську історичну думку автор розгля­дав у контексті історичного процесу українського народу, його культурного і політичного життя. Він виводив її витоки з усної народної творчості, літописів і історико-літературних творів. Йдучи у фарватері панівної на той час теорії «колиски» трьох братніх народів, і перебуваючи під пресом партійної ідеології та цензорів, історик не виокремив український компонент з так званої спільної східнослов'янської історіографії, хоча з самого тексту він проглядався, тільки завуальовано.

М. Марченко подав свою періодизацію розвитку української історичної думки, виділив добу козацько-старшинської історіографії, проаналізував праці першої половини XIX ст., які заклали підґрунтя для поглибленого вивчення історії України. До другої половини XIX ст. історіограф не дійшов, оскільки це вимагало б від нього дати аналітичну і об'єктивну оцінку синтезу української історії, започаткованого В. Антоно­вичем і здійсненого М. Грушевським, торкнутися його наукової схеми історії України, що в умовах широкомасштабної кри­тики школи М. Грушевського було неможливим. Тому автор обмежився типовими для того часу ідеологічними штампами.

І все ж книга М. Марченка навіть майже через півстоліття не втратила своєї історіографічної цінності, оскільки в часи «шістдесятництва» служила моральною підтримкою опози­ційного руху на захист українознавства, сприяла самоутвер­дженню української історіографії, позитивно впливала на формування світогляду нової генерації істориків.

Як історіографічні пам'ятки доби радянського тоталітариз­му можна розглядати посібники Л. Коваленка², просякнуті

¹ Див.: Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до
середини XIX ст.). - К., 1959.

² Див.: Коваленко Л. А. Конспект лекцій з української історіо­
графії XIX ст. - Кам'янець-Подільський, 1964; Його ж. Історіо­
графія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої
Жовтневої соціалістичної революції. - К., 1983.

кон'юнктурним підходом до трактування української історіо-графії лише як компонента радянської історичної науки. Дещо окремо стоять історіографічні висліди Ф. Шевченка, Н. Кома-ренко, А. Санцевича, В. Сарбея¹, на яких меншою мірою по-яйачались ідеологічні штампи, але й вони не вийшли за межі офіційних оцінок української історіографії.

■'■ Найбільшу вартість для вивчення української історіо-графії мають праці 90-х рр. XX ст. - початку XXI ст.² Серед них особливо виділяється вже згадуваний навчальний посібник професора Ірини Колесник³, що увібрав у себе ряд її попередніх досліджень. Книга складається з двох частин. Уііершій частині з'ясовуються теоретичні та методологічні за­сади історіографії, її природа і місце у процесі історичного пізнання, розкривається авторське розуміння поняття історіографії, її методів, понятійного апарату. Власне історія української історіографії розглянута в межах 5 історіогра­фічних періодів з кінця 90-х рр. XIX ст. до 90-х рр. включно XX ст., тобто протягом ста років.

" Друга частина посібника присвячена розвитку української історичної думки XVIII - початку XX ст. Автор виділила українську історичну думку та історичне письменство ХУШ-ХІХ ст., проаналізувала антикварний напрям в ук-раінознавстві XVIII ст., простежила взаємозв'язок і взаємообу-Шювленість української історіографії і національного відро-ДЬкення України.

і Цінність навчального посібника І. Колесник, який автор розглядала як крок до створення підручника з історіографії но­вого типу, не вичерпується багатством залученого фактичного

¹ Шевченко Ф. П. Історіографія - важлива історична дисципліна //
Історіографічні дослідження в Українській РСР. - К., 1968. - Вип. 1;
Комаренко Н. В. Установи історичної науки в Українській РСР
(1917-1934). - К., 1973; Санцевич А. В., Комаренко Н. В. Развитие
■сторической науки в Академии наук Украинской ССР. - К., 1986;
Сарбей В. Г. Очерки по методологии и историографии Украиньї. - К.,
1989 та ін.

² Див.: Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи
національного Відродження (друга половина ХУЛІ - середина XIX сто­
ліття). - Харків, 1996; Стельмах С. П. Історична наука в Україні XIX
- початку XX століття. - К., 1997 та ін.

Колесник 1.1. Українська історіографія (ХУШ - початок XX сто­ліття). - К., 2000.

історіографічного матеріалу, його кваліфікованим аналізом, але й тим, що в ньому чільне місце приділено питанням теорії і методології історіографії, з'ясуванню її категоріально-по­нятійного апарату, філософії історії.

Близьким до проблематики української історіографії є курс лекцій «Історіографія історії України», підготовленого В. Ко-цуром та А. Коцуром¹. Це своєрідне поєднання української історіографії та історіографії історії України. З одного боку, автори в хронологічній послідовності простежують розвиток історичних знань з часів давньої історії України до кінця XX ст., а з другого боку, вони торкаються історіографії най­важливіших періодів історії України: Київської Русі та Га-лицько-Волинської держави, часів Визвольної війни середини XVII ст. та наступних процесів української історії, розкри­вають суперечливий характер радянської історіографії, аналізують зміни в розвитку історичних знань за умов держав­ної незалежності України.

Взаємозалежність та взаємообумовленість розвитку ук­раїнської історичної думки та націотворення наприкінці XIX -у першій третині XX ст. ґрунтовно дослідив В. Масненко, про­аналізувавши історичні концепції М. Грушевського та В. Ли-пинського².

Важливі проблеми розвитку української історіографії пору­шені у працях О. Удода³. Особливу увагу автор акцентує на ролі історичної науки у формуванні духовних цінностей українського народу, розкриває негативний вплив на її зміст та аксіологічні функції сталінської ідеологізації історії 30-х рр. XX ст.

Вагомий інформаційний потенціал містять праці, присвя­чені творчості та науковій спадщині видатних українських

істориків¹. На особливу увагу заслуговують біографічні творчі нариси про українських істориків А. Іванка². Докладніші відомості про цю і подібну літературу подаються у відповідних лекціях. До того ж треба мати на увазі, що основні знання з української історіографії студенти почерпнуть у процесі са­мостійного вивчення творчої спадщини українських істо­риків.

Отже, короткий огляд наявних посібників та іншої навчаль­ної літератури з української історіографії засвідчує, що цей перелік досить скромний. Його можна розглядати лише як перші кроки до створення високопрофесійних і якісних підручників та посібників з цієї проблематики.

Загальні висновки

Підсумовуючи питання, викладені в цій лекції, можна зробити наступні висновки:

Методологію української історіографії становлять загальні принципи (правила) та система методів історіографічного дослідження, застосування яких дозволяє з'ясувати витоки, за­родження та основні етапи розвитку української історичної думки. Одним із дослідницьких методів є періодизація розвитку ук­раїнської історичної науки. На основі опрацьованих критеріїв виділено вісім історіографічних періодів, для кожного з яких ха­рактерні спільні ознаки та певні особливості. Періодизація дає,; ключ для розуміння провідних тенденцій і закономірностей роз-⁴ витку української історичної науки, зокрема безперервності, історіографічного процесу, спадкоємності національних тра­дицій тощо. Українська історіографія як галузь знань і навчаль­на дисципліна має свій понятійно-категоріальний апарат і на-, вчальну літературу.

¹ Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України. Курс
лекцій. - Чернівці, 1999. Див. також: Коцур В. П. Історичні кон­
цепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. — К. - Черкаси,
2000; Його ж. Історичні дослідження: упереджені та об'єктивні
оцінки.-К., 1998.

² Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець
XIX - перша третина XX ст.). - К. - Черкаси, 2001 та ін.

³ Див.: Удод О. А. Історія в дзеркалі аксіології: Роль історичної на­
уки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу
в 1920-1930-х роках. - К., 2000; Його ж. Історія: осягнення духов­
ності. -К., 2001.

¹ Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття
(1924-1934). - К., 1993; Сохань П. С, Ульяновський В. І., Кіржа-
єв С. М. М. С. Грушевський і АСАБЕМІА. - К., 1993; Михайло Гру-
шевський і українська історична наука. — Львів, 1999; Верба І. В.
Олександр Оглоблин. Життя і праця в Україні. - К., 1999; Його ж.
Наталія Полонська-Василенко. - К., 2001; Знциклопедия жизни и
творчества Н. И. Костомарова (1817-1885). — Київ-Донецьк, 2001
таін.

² Іванко А. Б. Історики України ХІХ-ХХ ст. (Нариси української
історіографії). - Кіровоград, 2001.

Запитання для самоконтролю

1. Що розуміють під методологією історіографії?

2. Назвіть і дайте коротку характеристику основних
принципів історіографічного дослідження.

3. Якими дослідницькими методами послуговується
українська історіографія?

4. Що означають поняття «історіографічний процес»
та «історіографічна ситуація»?

5. Що спільного і в чому різниця між поняттями «істо­
ричний факт» та «історіографічний факт»?

6. У чому полягає значення періодизації розвитку
історичної науки, які її основні критерії?

7. Назвіть основні періоди розвитку української істо­
ричної думки.

іар<;ньо:

I.1. Міфрлогі'ята усна народна творчість як носії ^с^давйшйх історичних уявлень

"Ж* -^..

історії

ІІІ.ЗУба|ро^;|і>к^ння писемності - ний дтаїГрозвитку істори ' нау^раїнських землях

поворотний дтаїГрозвитку історичних знань

ІИСВІТИіІ

Мета:

З'ясувати, як і коли зародилися на українських землях найпростіші уявлення про історію, як трактували її язичники і християнські проповідники, розкрити пово­ротну роль писемності для фіксації історичних подій і фор­мування історичних знань.

Українська історична думка має давню історію. її зароджен­ня і розвиток невіддільні від етногенезу українського народу, формування його національної культури, духовності та сві­домості. З'ясувати джерела і витоки української історичної думки неможливо без заглиблення у найдавніші часи, коли на землях сучасної України зароджувалось людське життя. Куль­тура трипільців і кіммерійців, історія доби скитів, сарматів, скіфів, грецьких міст-колоній в Причорномор'ї, найдавніших слов'янських поселень, державної організації антів, їх світоба­чення - все це генетичні складові і передпоріг того етнічного утворення, що склало народ України-Русі, його культуру, а отже, заклало перші камені в розуміння історії. Погляди язич­ників на навколишній світ, його минуле, проповіді сподвиж­ників християнства утверджували у свідомості праукраїнців елементарне розуміння історичного процесу.

Поворотним рубежем у розвитку історичних знань стали поява писемності, зародження літописання, розширення міжнародних культурно-духовних зв'язків Київської держа­ви, запровадження християнства, розповсюдження в Київ­ській Русі надбань зарубіжних античних та середньовічних істориків. Ретроспективний погляд на генезу історичних знань у тісному зв'язку з етногенезом українського народу дає ключ до розуміння їх характеру, взаємообумовленості, джерел та ви­токів, спадкоємності розвитку.

III. 1. Міфологія та усна народна творчість як носії найдавніших історичних уявлень

Як говорилося в лекції про періодизацію україн­ської історичної думки, зародженню історичних знань у пи­семному вигляді передувала тривала доба усної народної творчості, традиції якої продовжуються до наших днів. Наші прапредки творили міфологічну картину навколишнього світу, шукали у віруваннях відповіді на запитання про похо­дження людського життя, про долю людини. Історіографія має надто мало свідчень щодо характеру, змісту та рівня історич­них уявлень наших пращурів. Ось чому доводиться звертатися до творів зарубіжних авторів, речових джерел, здобутків ар­хеології, історичних аналогій, гіпотез, припущень, застосову­вати методи ретроспективи та моделювання.

Міфологічна традиція дійшла до нас у дивовижних виробах, фігурах, малюнках на предметах домашнього вжитку, зафік­сована в давньоукраїнських переказах, літописних і літератур­них творах.

Міфологія з грецького перекладається як сукупність міфічних переказів, оповідей, як знання або наука про міфи. Міфи - це різновидність усної творчості народу, в якій перева­жають фантастичні або легендарні уявлення про навколишній світ. Для первісного суспільства було характерне міфологічне мислення, в якому поєднувалися реальне і фантастичне, істо­ричне і космічне узагальнення дійсності. Міфи - це своєрідний літопис боротьби добра і зла, радощів і печалі, нового і старого. У міфах міститься величезний пласт культурної спадщини кожного народу, частка його історії. Міфи - це не стільки си­нонім легенди, скільки найглибше самовираження кожного народу, стрижень специфіки його історичної свідомості та са­мобутності.

Кожен народ, у т. ч. й український, витворив свою міфо­логічну систему, яка поряд з багатьма спільними рисами міфів взагалі має немало своєрідних, специфічних особливостей. Дослідники української міфології¹ дійшли висновку про її

¹ Див.: Знойко О. Міфи Київської землі на події стародавні. - К., 1989; Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфологи. - К., 1993; Його ж. Міфи і легенди давньої України. - К., 1997; Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. - Луцьк, 1997; Удод О. Україна: філософія історії. - К., 2003 та ін.

індоєвропейський характер, що підтверджує концепцію індоєвропейського походження українців. Українська міфо­логія має відносно автономну і завершену систему міфів, міфо­логічних персонажів, історичних уявлень. Вони успадковані і виявляються у народних обрядах, звичаях, віруваннях, у національному фольклорі - казках, приказках, піснях, думах. Найдавніша писемна фіксація праукраїнських міфів пов'яза­на із зародженням писемності, літописання і за часом відно­ситься до княжої доби української державності.

Міфологічно-язичницькі погляди на звірів, тварин, птахів, на демонічні істоти, які наділялися людськими рисами, засвідчують визнання пріоритету людини, символізацію всіх різновидів її життя, праці, сподівань. Повір'я протоукраїнців сповнені символічних образів Правди і Кривди, Долі і Недолі, Добра і Зла. Ремесло і його предмети теж уявлялися як жива і мудра істота, як дух або демон, що скеровує певні види робіт.

Наприклад, богом весняних робіт вважали Ярила - захис­ника всіх сівачів, працелюбних, що встають рано, до сходу сон­ця. Найдавніша назва місяця травня - ярець. Ярило уявлявся в людській подобі і в одязі з білого полотна, на білому коні, з вінком квітів на голові як символу вічності та неба. У його ру­ках житні колоски - знак життя і щастя, а на грудях фігурка бика, що символізував силу і пристрасть. Той день, коли Яри­ло кинув перше зерно на весняне поле, люди назвали Великим (Великоднем).

З прадавніх часів білий лебідь уявлявся як бог добра - Білобог — творець землі, води, світла. Не випадково старійшини наших предків суворо забороняли полювання на білого лебедя. Священ­ними тваринами праукраїнців вважали собак, корів, коней. Один із старовинних міфів оповідає, як розгніваний Тур пере­творив людей, що відмовилися від каторжних робіт, у коней і запряг їх у сани, а Коляда (богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога) пожаліла коней і опустила з неба колеса до воза. Обож­нювалася і хатня піч як захисниця вогню, берегиня домаш­нього добра, тепла, достатку, безперервності життя. За повір'ям вогонь не слід виносити з домівки, аби не збідніла родина.

Перехід наших пращурів до осілого господарства привів до прагнення відновити пам'ять про минуле предків, роду, пле­мені, світу в цілому. З'являються міфи про світовий потоп, ка­тастрофи, голод, пожежі, затемнення, нашестя диких звірів. Недавнє минуле набувало змісту легенди, при цьому втрачала­ся послідовність і наступність подій.

Чимало міфів проникнуті ідеєю людської долі, мудрості, добра. Не випадково, що серед найстаровинніших богів високо пошановувалася Берегиня (Оберега) - богиня добра і захисту людини від будь-якого зла, хвороби, нещастя. Існував звичай приносити пожертви Берегині, засвідчувати їй вдячність і вод­ночас задобрювати злі сили.

В міру цивілізаційних зрушень у розвитку первісного суспільства міфи, поряд з фантазією, дедалі ширше стали спи­ратись на елементарні знання, віддзеркалювати ідеологію вірувань. Поширення язичництва знайшло свій відбиток у характері і змісті міфів. Чимало з них присвячувалось небіжчикам. У древніх існував міф про Карну як божество, що опікується померлими, оплакує і береже пам'ять про них. Побутувала також богиня печалі і скорботи - Желя, від імені якої походять слова жаль, жалоба та ін.

Значна частина праукраїнських міфів має історичну зафар-бованість, вони тісно пов'язані з культом предків, возвеличу­ванням героїчної особи, яка сміливо перемагає сили природи, бореться із злими духами. З міфів була запозичена схема для історії держав, міст, родів, династій шляхом виділення в ній таких етапів, як народження, зростання, розвиток, деграда­ція, занепад.

До найдавніших історичних міфів належить оповідь про Оріану - стародавню країну оріїв, що існувала між Дністром та Дніпром задовго до нашої ери. Характеристика Оріани значною мірою нагадує сучасні уявлення про Трипільську культуру.

Існує міф про історію Дніпра, про Славуту - могутню ріку, води якої пливли до моря, живили людей рибою і всякою вся­чиною. І послав Чорнобог дев'ять велетнів відняти у людей Ве­лику ріку, перегородити її і випити всю воду. Кинулися люди за порятунком до мудрої Слави: «Гинемо без води», - вигуку­вали вони. І тоді Слава здійнялася на високий крутий берег, простягнула свою десницю до неба і гучно скрикнула. Почув Сокіл-Род, що сидів на вершечку Прадуба у Вирії, скинув з себе пір'їнку, яка перетворилася в довгий гострий меч. Ним Слава порубала велетнів, але Чорнобог здійняв таку хвилю, що понесла Славу до моря. Підняв Білобог Славу з дня моря і ожи­вив її. Так Слава стала першою людиною, що здолала військо Чорнобога. І люди назвали велику ріку Славутою, Славутичем.

Важливим розділом давньоукраїнської міфології є христи­янські міфи, що стали продуктом витіснення язичництва і по­ширення християнства. Це міфи про богів - творців світу,

надприродних героїв. Хоч вони зазнали певного візантійського впливу, але зберегли народний світогляд як національну підвалину історіософії праукраїнців. Один із найдавніших християнських міфів оповідає, як невдовзі після народження Ісуса Христа серед скіфів-орачів на Дніпрі з'явився Андрій Первозванний і став проповідувати Слово Господнє, а потім по­ставив дерев'яний хрест на Старокиївській горі і благословив заснування града Києва. Поширеним є біблійний міф про по­ходження русів від Яфета, який послужив основою назви яфето-руського племені. Згодом, як відомо, така оцінка поши­рилась і на козацтво, що, мовляв, проросло з насіння Яфетово-го. В такій спосіб доводилась спадкоємність історичного роз­витку українців.

Поряд з міфами значний пласт найпростіших історичних уявлень містять легенди. На відміну від міфів, що дають фан­тастичні, символічні уявлення про минуле і навколишній світ, у легендах діють конкретні історичні персонажі, фігурують ре­альні події і факти життя, хоча нерідко вони видаються ней­мовірними, вигаданими, казковими. У легендах відображала­ся героїчна боротьба одноплемінників проти кочівних напад­ників, хоробрість предків, їх кмітливість, хитрість. З кожним новим поколінням легенди діставали нове життя, осучаснюва­лися і в такий спосіб витворювали живий ланцюг інфор­маційної усної історії. Згодом поняття «легенда» дістало ще одне значення як пояснювального напису над історичними пам'ятками - брамами, тексту на пам'ятниках, монетах, кар­тах. У середньовіччі легендами називали біблійно-релігійні твори з життя святих тощо.

Носієм історичних уявлень та відомостей про деякі кон­кретні факти з історичного минулого виступають інші жанри фольклору. Дослівно це народні знання, творчість. За понад два тисячоліття наш народ створив винятково оригінальні пе­рекази, думи, історичні пісні, казки, прислів'я, приказки, в яких зафіксоване його світорозуміння, в т. ч. й погляди на історію. Носієм історичних поглядів виступали не тільки істо­ричні, а й календарно-обрядові пісні (веснянки, купальські, весільні та ін.), які відбивали циклічність подій, їх зміню­ваність і повторюваність.

У багатьох фольклорних творах знайшла відображення ранньоісторична семантика на основі географічного опису Дніпра, Десни, Остра, Сули, Трубежа, Дністра, Прута, Буга, Тетеріва та інших річок, міст та поселень. Побутувала, на-

приклад, думка, що чарівну річку Тетерів назвав сам Дажбог -бог сонця, світла і добра, оскільки вздовж неї водилися чорні птахи-тетеруки з червонястими бровами і блискучими дзер­кальцями на крилах як слідами від Дажбогових пальців.

Усні оповідання, перекази, казки, пісні, думи проникнуті возвеличуванням хоробрості, кмітливості своїх предків, одно­племінників, неприязні до агресивних племен і їхніх звичаїв. Кожне наступне покоління успадковувало від попередніх фольклорних сюжети, мотиви, образи, стиль, збагачувало їх новим розумінням дійсності. Поширеною формою усної твор­чості були оповіді-спогади очевидця про надзвичайні пригоди, повчальні історії, цікаві випадки з життя, які найбільше впли­вали на формування історичного мислення. Цей жанр буваль­щини причетний до витоків щоденників, спогадів, мемуарної літератури.

Дослідники фольклору переконливо довели, що задовго до офіційного хрещення України-Русі, до появи писемності у по­лян, деревлян, сіверян, волинян та інших давньоукраїнських племен склалася самобутня усна творчість, своєрідна міфо­логічна система поглядів на навколишній світ, походження людей, їх минувшину. Провідна роль у заснуванні Києва і тво­ренні Київської держави належала полянам, яких літописець називав «мужами мудрими і смисленими». Іншими словами, засобами усної творчості наші предки виражали свої уявлення про минуле і сучасне, найпростіше розуміння історії.

Отже, витоки української історичної думки сягають у до-слов'янські та ранньослов'янські часи, у добу язичництва, вони кореняться у міфологічних та міфоепічних уявленнях праук­раїнців про минуле і сучасне навколишнього світу, про сили природи. На підвалинах їх примітивного світогляду виростали погляди, що мали історичний компонент світосприйняття. Аналіз міфів, легенд, інших жанрів усної народної творчості дозволяє простежити, як поряд з фантазією складалися елемен­ти реального знання, як формувалися погляди на час і простір, на минуле, що повторюється.

III.2. Теологічні трактування історії

Передісторію української історичної думки ув'язу­ють з міфологічно-релігійними уявленнями про історичні події, що склалися у тих слов'янських племен, які згодом утво­рили давньоукраїнську народність. Осмислення явищ приро-

ди, подій у людському суспільстві характерне для народного світогляду праукраїнців, який формувався під впливом їх життєдіяльності, суспільної організації праці і побуту. Поля­ни, деревляни, сіверяни, волиняни та інші племена сформува­ли своє світобачення, свій стиль мислення, свої орієнтири і цінності суспільного життя, свою культуру, насамперед як хлібороби. Вони розвивали унікальну, побудовану на спільно­му розумінні явищ природи, звичаїв, релігію, що фігурує в літературі як язичництво, або сонцепоклонництво. Це була природна релігія, яка обожнювала минуле і сучасне життя, доводила його вічність.

Язичництво розвивало міфологічну схему історії, яка утвер­джувала залежність людського життя від сил природи, від її циклічної змінюваності. Воно спиралося на одухотворення предметів, сил і явищ природи, наділення їх людськими озна­ками, вірою в існування душі та духів, тобто сповідувало анімізм. Обожнювання природи, поклоніння багатьом богам, які уособлювали її явища, навколишні предмети, рослини, сприяло утвердженню у суспільній свідомості ідеї природного начала всесвіту, його розвитку в часі та просторі.

Дохристиянська віра українців характеризувалася полі­теїзмом, тобто багатобожжям, ув'язувалася з поклонінням цілому пантеону язичницьких богів, більшість з яких сим­волізували явища самої природи, а через них сприймалося і минуле. Серед найголовніших богів виділялися Дажбог, або Сонце-бог, який сприймався як творець людини, ідеал правди, справедливості, світла, святості. Перун - бог грому, блискавки і дощових хмар. За ними по значимості йшов Волос - бог скоту, свійських тварин, далі Позвізд (Похвіст) - бог повітря, погоди і негоди. Ідол Ладо уособлював радість, веселість, бла­гополуччя, а Купало вважався захисником земних плодів. Був ще бог Коляда як символ свят та празників. Усі ці та інші боги наших предків «жили» разом з людьми на землі, в минулому і тепер, допомагали їм або завдавали шкоди. Всі вони мали й місцеві назви та характеристики, у певні часи різні слов'янські племена мали й власних богів. До найголовніших богів відносять не тільки Дажбога і Перуна, але й Сварога - бо­га вогню, Стрибога - бога вітрів та ін. Як божества розглядали­ся також русалки, мавки, водяники, лісовики, домовики, оповіді про яких надовго зберегла народна пам'ять. Віра у цих та інших богів засвідчувала й певні історичні уявлення про нав­колишній світ, його минулий розвиток, про людські цінності.

Отже, наші пращури були сонцепоклонниками або язични­ками. Сонячна релігія найповніше відбивала в їх світогляді єдність з природою, з рідною землею. Деякі автори називають її вірою предків, або рідною українською національною вірою, яка мала певний історичний зміст, була виявом найпростіших історичних уявлень.

Починаючи з кінця VIII - початку IX ст. на землі праук­раїнців дедалі ширше проникає християнство, яке вносило глибинні зміни у їх світогляд, у розуміння історичного про­цесу. Християнство, маючи власну історичну схему, чітко визначило історичний час, окреслило розвиток людського суспільства в просторово-часовому вимірі. Піднесенню Києва, становленню його як форпосту Києво-полянської держави сприяли численні грецькі і болгарські місіонери і проповідни­ки християнства, спорудження тут християнських церков. На місцях, де стояли ідоли язичницьких богів, поставали церкви або божниці.

Першу спробу хрещення Русі на державному рівні можна віднести до часів князювання Аскольда (християнське ім'я -Микола). При ньому появилися перші ієрархи, проповідники, але нова віра наштовхнулася на спротив широких мас при­хильників сонцепоклонництва і частини верхівки, яка й до­пустила страту Аскольда. Нове пожвавлення християнської віри почалося при Ігореві і набуло розвитку за Ольги, яка й сама прийняла обряд хрещення, але, оскільки вона не була офіційною княгинею (князем був малолітній Святослав), то її хрещення можна розглядати як приватний, але дуже впливо­вий акт. Слід мати на увазі, що окрім язичництва на Русі були знані іудаїзм та мусульманство, а отже, побутували і погляди цих релігій на історію та історичний процес. Кожна з цих релігій відкривала шлях до посилення міжнародних зв'язків з відповідними державами. Більшість дослідників ув'язують вибір Володимира з можливостями за допомогою християнства зміцнити центральну владу, сконсолідувати тогочасне суспіль­ство, забезпечити його територіальну цілісність і духовну єдність.

Поступове поширення християнства не перервало ме­ханічно культурно-історичний процес, пов'язаний з язичницт­вом, оскільки на тривалий час склалося своєрідне поєднання обох вір: язичницької та християнської, розгорнувся «діалог» їх світоглядних орієнтирів. Навіть після офіційного запрова­дження християнства як державної релігії Київської Русі ще

довгий час русичі-українці поклонялися своїм богам, дотриму­валися усталених звичаїв, обрядів, традицій. Протягом кіль­кох століть на давньоукраїнських землях органічно поєдну­валися дві релігії: сонячна і християнська. Відомо, що христи­янство було вимушене частково пристосуватися до багатьох обрядових звичаїв язичників, запозичити традиції та по­нятійний апарат їх релігій.

Веснянками та гаївками наші предки вітали прихід нового року, який співпадав з весняним рівноденням, прославляючи повернення сонця і тепла, пробудження природи. Згодом ці об­ряди дістали поширення у святкуванні християнського Різдва, Великодня, Трійці (Зелених Свят). Свято Купайла трансфор­мувалося в свято Івана Купала, яке понині супроводжується плетінням і опусканням на воду віночків, перестрибуванням через вогнище.

З огляду ретроспективи світової історії, християнство за­повнило духовний вакуум, що утворився в результаті кризи античного світобачення, розпаду Римської імперії, коли на її руїнах постали десятки нових держав з тенденцією до цент­ралізації політичної влади. Ця тенденція не обминула і Київ­ську Русь, великі князі якої в опорі на християнство нама­галися подолати міжусобиці, уникнути пограбувань з боку кочівних племен і сусідніх народів, зберегти цілісність держа­ви. Християнство дало поштовх культурному пробудженню, розвитку освіти, поєднанню двох рівнів суспільної свідомості: усної проповіді, масової, народної, фольклорної свідомості та писемної культури, вивчення наук, у т. ч. й тих, що ґрунту­вались на історії людства. На підставі поєднання теології з логікою, з наукою, яке здійснив Тома Аквінський (XIII ст.) розгорнулося розумове пізнання віри і людського життя.

Разом з християнством на Україну-Русь прийшли твори за­рубіжних мислителів: Іоанна Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла та ін., прилучення до яких тогочасної еліти суспільства розвива­ло її інтелектуальні потуги. Шкільництво при княжих дворах, монастирях, поширюючи писемність і християнство, сприяло ознайомленню з теологічними трактатами, в основі яких ле­жала ідея історії на засадах провіденціалізму (провидіння), з зарубіжними хроніками і анналами про найважливіші події в релігійному і світському житті, з агіографічною літературою -житіями святих, мучеників і праведників. Все це робило до­сить потужний вплив на формування не тільки християнської

свідомості, а й історичних поглядів. До того ж християнство стимулювало вивчення давньогрецької та латинської мов, формування на Русі досить великої верстви освічених людей, доводило, що сенс історії в творенні, в обожненні людини, а не в нищенні.

Прийняття і поширення християнства внесло істотні зміни у формування історичної свідомості українців, у сприйняття історичних подій, ставлення до минулого. Християнство як «історична» релігія стверджувало тримірність історичного ча­су: від минулого, тобто від «створення» світу, через сьогодення до майбутнього «страшного суду», яким, за Біблією, завер­шиться історія світу і розпочнеться Царство Боже. Сама ж історія людства розділялася на дві ери: до Різдва Христового, як передісторія, і після народження Христа, тобто справжня історія. Принципове значення мала ідея смерті та воскресіння Ісуса Христа, поділ історії на час Бога-Отця і час Бога-Сина.

Домінуючу роль у формуванні історичних уявлень і знань на релігійно-побутовому рівні відігравала Біблія, переписувані твори «отців церкви», Святого Письма, церковні проповіді священиків. Без перебільшення можна стверджувати, що істо­рична схема християнства стимулювала інтерес до історії, до минувшини, закладала фундамент знань із світської історії.

Для поширення християнської візії історії важливе значен­ня мали історичні праці єпископа Кесарії Євсевії «Хроніка», «Церковна історія», «Житіє Костянтина». У них обґрунтову­валася хронологія подій, причинно-наслідкові зв'язки, вису­валася ідея провидіння історії. Принципову роль у розвитку християнського світобачення історії відіграла праця Августи-на Аврелія «Про град Божий», у якій проводилася думка про те, що земне життя людини є «стражданням» і «вмиранням» як наслідок гріхопадіння. Земному життю протиставлявся по­тойбічний світ - град Божий, створений Богом, як справжній сенс життя. Усі події людського життя ув'язувалися з надпри­родною силою - Богом, а сам історичний процес трактувався як Богом даний. Історія людського суспільства, у розумінні Августина, є боротьбою двох непримиренних сил: віри і безвір'я, добра і зла. Сам історичний час трактувався як вияв суб'єктивного досвіду людини, якість її душі, як рух від ство­рення світу до другого пришестя Бога і «кінця світу». Він поділив всесвітню історію на сім «віків», головним з яких вва­жав шостий «вік», що почався після пришестя Христа. Варто також підкреслити, що Августин наголошував на завданні

історії розповідати факти правдиво, а їх вивчення має бути ко­рисним для людей.

Ідеологи християнства поділяли історію на священну і гро­мадянську, кожна з яких має власну періодизацію. Якщо в священній історії виділялося «сім віків» від творення до кінця світу, то громадянська (світська) розглядалася як історія «чо­тирьох царств». Теологічний погляд на історію був сповнений оптимізму, оскільки майбутнє суспільства ув'язувалося з його моральними цінностями, з духовними орієнтирами, тобто з ідеєю «Царства Божого» в серці кожної людини.

З християнством утверджувалася нова ідея історії, за якою всі події, явища йдуть від всемогутнього Бога. Воно спонукало формування нової філософії історії, тобто осмислення її як єди­ного історичного процесу, як розвитку. Християнство сповідує возвеличування предків, і це теж споріднювало його з народни­ми традиціями. Відомо, що однією з найдавніших традицій праукраїнців-язичників було поклоніння предкам, ідеалізація їх звичаїв, традицій. За допомогою релігійних святкувань, дотримання успадкованих звичаїв, традицій виявлялося став­лення до історичного минулого. На думку багатьох етнографів, ще в дохристиянські часи на землях України зародилося писанкарство. Очевидно, сакральне (священне) ставлення до яйця базувалося на одному з міфів про створення світу з яйця. Писанки символізували вічність світу, воскресіння правди, торжество справедливості. Історичне забарвлення носили «проводи» покійників після весняних святкувань, що мало сприяти гарному врожаю на полях. Отже, християнські ідеї запроваджувалися не механічно, а трансформувалися в ук­раїнську ментальність.

У народній мові наших пращурів-язичників застосовували­ся такі поняття, як «Бог», «молитва», «рай», «пекло», «небо», «свято» та ін. Увагу до минулого і майбутнього людини при­вертали ворожбити, чарівники, знахарі, набувала поширення ідея посмертного життя у вирії - чарівному саду, що згодом християнство визначить як рай для праведників. Іншими сло­вами, у свідомості праукраїнців сформувалося міфологічно-релігійне розуміння історичного ланцюга: минуле, сучасне і майбутнє, в якому людина завжди перебувала посередині цієї тріади.

Спрощеним виглядав би підхід, ніби історичні знання після прийняття християнства в Україні-Русі розвивалися лише шляхом запозичення інтелектуальних надбань Візантії, Бол-

гарії, західноєвропейських держав. У християнському світо­гляді українців продовжували домінувати власні уявлення і погляди на «модель світу» і людське суспільство, на історич­ний процес, що ґрунтувалися на слов'янській міфології, на­родній творчості. Києворуська історична думка намагалася поєднати язичницьке тлумачення взаємин природи і людини з християнським трактуванням божественної природи світу, земного і духовного життя. Як посередники між земним і духовним світом, носії його єдності та цілісності розгляда­лися Богоматір Діва Марія, архангел Михаїл, інші янголи. Взаємодія християнського і народного світорозуміння сприяла поширенню плюралістичних поглядів на минуле людського суспільства, його взаємини з природою. При цьому проблеми людини, її моралі, її внутрішнього світу, почуттів, зв'язків з матір'ю-землею висувалися на передній план.

Таким чином, розглянуті нами теологічні, тобто релігійні трактування історії засвідчують ряд спільних ознак сонцепо­клонників та християнського розуміння походження світу, по­яснення навколишнього життя, взаємозв'язку людини і при­роди. Язичниц