Україш історії 3 страница

Пізнавальне значення мали й інші публікації, наприклад, брошури О. Апанович «Історичні місця подій визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.» (1954), О. Компан «Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр.» (1954), В. Голобуцького «Росія і виз­вольна війна українського народу: 1648-1654 рр.» (1954); збірник «Переяслав-Хмельницький і його історичні пам'ят­ники» (1954) та ін. Вихід цих та інших праць був своєрідним проривом на шляху відновлення історико-краєзнавчих досліджень, залучення документальних пам'яток. Навіть чис­то пропагандистські публікації: «Віковічна дружба російсько-

ґо і українського народів» (1954), «Віковічна дружба народів-братів» (1954), «Історичне значення возз'єднання України з Росією» (1954) та інші знайомили громадськість республіки з новими іменами істориків. До їх видання долучалися жур­налісти, діячі літератури і мистецтва, партійні функціонери, керівники підприємств і колгоспів, новатори виробництва, що поглиблювало інтерес до історії.

До позитивних сторін ювілейного буму можна віднести розширення географії досліджень. До науково-популярних видань були залучені історики Харкова, Львова, Дніпропет­ровська, Одеси, Запоріжжя, Чернівців та інших міст. Чимало ювілейних збірників вийшли на місцях, зокрема в Харкові «Братерська співдружність російського і українського на­родів» (1954), Львові «300 років возз'єднання України з Росією» (1954) та ін.

За підрахунками історіографів А. Санцевича та Н. Кома-ренко, до ювілею співробітники Інституту історії опублікували 76 праць¹, а всього в Україні вийшло понад 300 публікацій². Умовою появи будь-якої статті, брошури, книги з історії України мала бути критика в ній «ідеології українського бур­жуазного націоналізму». Публікації з цієї тематики всіляко заохочувалися, про що свідчить поява брошури М. Рубача «Ре­акційна суть націоналістичних «теорій» безкласовості та «єдиного потоку» (1955), що мала за мету закреслити схему правдивої історії України, створену М. Грушевським, змінити її, за словами Я. Дашкевича, «сфальсифікованим сурогатом».

На розвиток української історичної думки справили вплив не тільки «Тези», але й саме святкування 300-річчя воз­з'єднання України з Росією, ювілейна сесія Верховної Ради УРСР, парад військ, демонстрації, приїзд поважних делегацій з Москви, союзних республік, різноманітні пропагандистські заходи в обласних і районних центрах, лекторії, вивчення офіційних документів у школах, технікумах, вузах. Широко­масштабна пропагандистська кампанія під гаслом «З Росією -навіки разом» супроводжувалася передачею Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

¹ Див.:СанцевичА. В., КомаренкоН. В. Развитие исторической на­
уки в Академии наук Украинской ССР. - К., 1986. - С. 69.

² Див.: Санцевич А. В. Українська радянська історіографія. - К.,
1984. - С. 36.

Спроби деяких сучасних російських політиків представити передачу Криму як «подарунок» М. Хрущова Україні мають спекулятивний характер з претензією на можливість його по­вернення Росії. Крим не був етнічною територією Росії, був насильно приєднаний до імперії не без участі українських козаків (1783). Історія Криму тісно пов'язана з Україною, по­чинаючи з старокняжої Київської держави. Він - природне і географічне продовження України, органічно влився в її на­родногосподарський комплекс.

З точки зору розвитку української історіографії, входження Криму в український адміністративно-етнічний і культурний простір мало суперечливі наслідки: історики Криму, зосе­реджені в тодішньому Сімферопольському педінституті, вузах Севастополя, в музеях і архівах були націлені здебільшого на дослідження російської історії. В українському етнічному і культурному середовищі збільшилася присутність росій­ського елемента, на плечі України звалилася важка спадщина, пов'язана з долею депортованих сталінським режимом кримських татар та представників інших народів (караїмів, німців, вірмен), які проживали в Криму до війни; перед ук­раїнськими істориками постало завдання долучити до сфери своїх наукових інтересів дослідження історії Криму, україн-сько-кримських історичних зв'язків тощо.

Вирішення цих та інших проблем у часі збігалося з деяким «потеплінням» суспільно-політичного клімату, викликаного хрущовською «відлигою», спробами подолати трагічну спад­щину сталінізму. Однак міфологізація української історії, закріплена в офіційних матеріалах святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією, продовжувалася.

Загальні висновки

Повоєнний розвиток української історіографії розгортався на тлі суттєвих змін, які відбувалися в Європі та у світі, розв'язуван­ня «холодної війни», а також в контексті завершення об'єднання переважної більшості українських земель у складі УРСР, вхо­дження її до ООН, третьої хвилі української еміграції і створення нових осередків історичної науки в діаспорі. Водночас давало про себе знати й те, що Україна залишалася в епіцентрі гострого воєнного та ідеологічного протистояння. З одного боку, потужна збройна боротьба УПА та ОУН за унезалежнення і суверенітет республіки, наростаючий рух спротиву української інтелігенції

політиці русифікації і насилля, а з другого — агонізація то­талітарного режиму, насадження ідеології сталінізму і культу особи вождя, воєнно-каральні операції і посилення боротьби з будь-якими проявами інакомислення, застосування до його носіїв більш витончених форм репресій. Це протистояння зна­йшло відображення і в історичній науці. На зміну деякому по­слабленню партійного контролю за проблематикою і змістом досліджень істориків, навіть заохоченню національно-патріотич­них тем у роки війни, прийшли жорсткий партійний диктат, роз­гнуздана критика опублікованих праць за «сповзання до буржу­азно-націоналістичної ідеології» у висвітленні історії України. Найменший вияв національної свідомості трактувався не інакше як українсько-німецький націоналізм, бандерівщина, антира-дянська пропаганда.

Так звана «ждановщина» означала справжню війну проти української інтелігенції, її національно-патріотичної творчості, у т. ч. проти національно свідомих істориків. Ініційована Л. Ка-гановичем постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і неза­довільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», заборона «Короткого курсу історії України», «Нарису історії України», першого тому «Історії України» та інших праць за «відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України Грушевського», перетрушування кадрів істориків нанесли великої шкоди історичній науці, яка продовжувала залишатися ідео­логічним знаряддям утвердження сталінізму і деформації істо­ричної свідомості людей.

Тоталітарний режим створював у кожній науковій установі, у кожному навчальному закладі свої опорні антиукраїнські групи, які своїм персональним складом не співпадали зі складом партійних і комсомольських організацій. Вони були покликані чинити заслін українському відродженню, створенню правдивої історії України.

За умов, коли в УРСР історична наука перетворилася у служ­ницю антиукраїнського режиму, єдиним острівцем національної історіографії залишалася українська діаспора, історичні осеред­ки якої поповнилися свіжими силами за рахунок емігрантів третьої хвилі. Заснування Української вільної академії наук, ак­тивізація роботи Українського вільного університету, створення «Енциклопедії українознавства», нові дослідження Д. Дорошен­ка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького та інших були гідною відповіддю на фальсифікацію і спотворен­ня української історії, міфологізація якої особливо посилилася у зв'язку із схваленням ЦК КПРС «Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією». У директивному порядку узаконювалася нова

схема історії України, за якою український народ має спільне походження і сшльну історію із своїм «старшим братом» росій­ським. Всі радянські дослідження з історії України ще більше ідеолопзувалися і мали проводитися під гаслом: «Навіки разом!».

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте наслідки Другої світової війни
для української історіографії.

2. Як вплинули на розвиток історичної думки агонія і
нова парадигма сталінізму?

3. Як відновлювалась діяльність Інституту історії Ук­
раїни АН УРСР після його реевакуації до Києва?

4. Розкрийте роль Інституту історії України у розвит­
ку історичних досліджень.

5. Які особливості повоєнного розвитку української
історичної науки в еміграції?

6. Висвітліть внесок істориків української діаспори в
розвиток історичних знань.

7. Чим зумовлювалося ухвалення постанови ЦК КП(б)У
«Про політичні помилки і незадовільну роботу
Інституту історії України Академії наук УРСР»?

8. Перерахуйте основні «політичні помилки», які ЦК
КП(б)У інкримінував Інституту історії України.

9. Які особливості нового етапу міфологізації україн­
ської історії у зв'язку з відзначенням 300-річчя воз­
з'єднання України з Росією?

10. Вкажіть на мотиви насадження нової схеми історії України, викладеної у «Тезах до 300-річчя возз'єд­нання України з Росією (1654-1954)».

їсторз в У край на тлі хі «лібер; суспі;

на рс^ідтокістрричної думки

д ХУД З

ХУЛІ Хр-ущов€і>к0 «відлига», і критика культу особи т шанс до відродження

історичного а як відповідь на шй$п%к радянської історіографії

■*■■?*

Ш

М. Браіїчевськиіі

___________ Мета:

З'ясувати нові явища в українській історіо­графії, породжені спробами М. Хрущова надати соціалізму «привабливого» вигляду, звалити всю вину за зловживання владою, масові репресії та ігнорування законності на Й. Сталіна. Висвітлити, як критика культу особи, суспіль­но-політична «відлига», деяке розширення прав союзних республік, рух опору, зокрема шістдесятництва, вплинули на тематику і зміст досліджень, підготовку кадрів істо­риків. Співставити спрямованість та науковий рівень ра­дянської та діаспорної історіографії.

Фізична смерть Й. Сталіна аж ніяк не означала відмирання створеної ним тоталітарної системи, що перетворила історичну науку в свою служницю. Водночас спадкоємці влади Г. Маленков, а ще більшою мірою М. Хрущов розуміли, що вихід із системної кризи неможливий без певних змін, публіч­них відповідей на питання, пов'язані з негативними явищами у суспільному житті, в економіці, культурі і науці, без пояснен­ня трагічних подій і репресій 1930-х рр., прорахунків періоду Великої Вітчизняної війни та повоєнних років.

Вирішення цих проблем ув'язувалося з новою переорієн­тацією історичної науки, що мала «аргументувати» зміни в тактиці комуністичної партії, її зовнішньої і внутрішньої політики, заходи щодо критики культу особи Сталіна, подо­лання його негативних наслідків, реабілітації жертв репресій. Водночас ці заходи відкривали шанс для повернення істо­ричній науці її природних функцій: правдиво і об'єктивно висвітлювати події і факти. Рубіжне значення для розвитку історичних досліджень мав XX з'їзд КПРС, таємна доповідь на ньому першого секретаря ЦК М. Хрущова з критикою культу особи Сталіна і схвалена постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків».

Хрущовська «відлига» дала поштовх частковій «лібе­ралізації» партійного контролю за розвитком історичної науки, сприяла розширенню доступу історикам до окремих архівних фондів, пробудженню національної свідомості і зростанню інтересу до історії свого народу, його традицій, мови і культури.

На розвиток історичної думки помітно вплинуло молоде по­коління творчої молоді, що виступило на захист української нації, її мови і культури. Його легальні провідники за часом творчості дістали назву «шістдесятники». Вони рішуче висту­пили проти фальшу і перекручень у висвітленні історії, відсто­ювали повну десталінізацію і дерусифікацію суспільства, запо­чаткували позацензурну літературу - український «самвидав».

1950-і - перша половина 1960-х рр. - це період нових здо­бутків українських істориків в еміграції. Найвизначнішими подіями в розвитку історичної науки в діаспорі стали заснуван­ня Українського історичного товариства та його друкованого органу часопису «Український історик», вихід у світ узагаль­нюючих праць з історії України і спростування радянської історіографії.

XV. 1. Хрущовська «відлига» і критика культу особи як шанс до відродження української історіографії

Під хрущовською «відлигою» розуміють деяке по­тепління суспільно-політичного клімату, яке настало в СРСР та його сателітах, розрядку міжнародної напруженості після сталінських «морозів» із середини 1950-х до початку 1960-х рр. Початок реабілітації жертв сталінських репресій, критика культу особи Сталіна, спроба аналізу його драматичних наслідків, перегляд окремих ідеологічних догм, часткове роз­ширення прав союзних республік - все це та інше торкнулося статусу, умов і завдань розвитку історичної науки, відкривало шанс для повернення їй дослідницьких функцій. Інтерес і звер­тання до історії живився новими формами українського руху опору режиму насамперед його русифікаторській політиці.

Провідними осередками розвитку історичних знань зали­шалися Інститути історії та археології АН УРСР, Інститут історії партії ЦК КП України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, історичні факультети і кафедри вузів, насамперед Київського, Харківського, Львівського,

Одеського, Чернівецького та Ужгородського університетів. У липні 1955 р. московський журнал «Вопросьі истории» опублікував розлогу передову статтю «За глубокое научное изучение истории украинского народа», в якій наголошува­лось, що Інститут історії АН УРСР покликаний стати головним центром всієї науково-дослідної роботи з історії України. По­ява цієї статті у центральному журналі з оцінками роботи істо­риків України, окресленням завдань засвідчували, що Москва і далі розглядала їх як периферійних дослідників і намагалася диктувати їм свою волю. Вона показала, що концептуальні підходи до історичного процесу в Україні залишалися ті ж, які були визначені в постанові ЦК КП(б)У (1947) і в тезах ЦК КПРС до 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, а в деяких питаннях вони ще більше міфологізувалися. Зокрема, ставилось завдання висвітлювати роль Російської держави в історичній долі України до її возз'єднання з Росією, а на перше місце висувалась проблематика радянської доби¹. Оскільки стаття погоджувалася в ідеологічних відділах ЦК КПРС, вона була сприйнята керівництвом Інституту історії як директив­ний документ, обговорювалася на засіданні вченої ради, її нас­танови були взяті до реалізації всіма істориками республіки.

Після XX з'їзду КПРС і постанови «Про культ особи і його наслідки» була проведена своєрідна «ревізія» доробку радян­ських істориків, він очищувався від славослів'я на адресу Сталіна, сталінських цитат, стали використовуватися стри-маніші оцінки здобутків соціалізму під «мудрим керівництвом вождя». Головна увага зверталася на перероблення другого тому «Історії Української РСР» (головний редактор М. Супру-ненко), присвяченого радянському періоду. Були залучені деякі нові архівні документи, замовчувані матеріали періоди­ки, змінено періодизацію. Порівняння видань 1956 і 1957 рр. засвідчує, що автори поступово переходили від «лакування» радянської дійсності до її частково критичного пояснення, висвітлення прорахунків, допущених у колективізації сіль­ського господарства, в роки Великої Вітчизняної війни. Поверталися імена реабілітованих діячів М. Скрипника, П. Любченка, В. Чубаря, С. Косіора та ін., письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, кінорежи­сера О. Довженка. На короткий час було дозволено згадувати навіть М. Грушевського, а деякі його праці ще до 1965 р. пере-

¹ Див.: Вопросьі истории. - 1955. - № 7. - С. 8-Ю.

бували у відкритих фондах. Але, як вдало висловився О. Суб-тельний, це була вибіркова реабілітація людей, а не тих ідей, з якими ув'язувалася їх протестна діяльність. Історія УРСР була просякнута «викриттям» ідейних збочень антипартійних угруповань, особливому остракізму піддавалися «українські буржуазні націоналісти».

Значна частина істориків УРСР була настільки залякана й закомплексована, що навіть у порівнянні зі своїми російськими колегами виглядала як консерватори і прихильники формул «Короткого курсу» історії ВКП(б). У республіці продовжували жорстко діяти спецслужби, державна цензура, пильно стежи­ла за «ідейно-політичним рівнем праць» партноменклатура.

Деяке послаблення партійного диктату сприяло появі ряду праць, які помітно відрізнялися від своїх аналогів першої половини 1950-х рр. Так, Вадим Дядиченко (1909-1973) -відомий історіограф, дослідник суспільно-політичної історії України ХУІІ-ХУШ ст., старший науковий співробітник, а згодом завідуючий відділом історії феодалізму Інституту історії в «Нарисах суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХУІІ-ХУШ ст.» (1959), яку О. Оглоблин відно­сив до найкращих монографій радянської історіографії, суттєво переглянув свої підходи до оцінки Гетьманщини, порівняно з працями середини 1950-х рр., особливо з статтею «Критика буржуазно-націоналістичної і фальсифікації історії України кінця XVII - першої чверті XVIII ст.» (1954). Гетьман­щина поставала як автономна частина Російської держави з ре­альними ознаками державності, з чітко окресленими правами і компетенцією гетьманського уряду. Однак цього не можна сказати про брошуру історика «250 років Полтавської битви» (1959). Варто також зазначити, що В. Дядиченко був один з перших радянських істориків УРСР, хто підготував розділ про українську історіографію для третього тому «Очерков истории исторической науки в СССР» (Москва, 1955), він співавтор брошури «Розвиток історичної науки в Українській РСР» (1970), посібника «Допоміжні історичні дисципліни» (1963) та інших праць.

Новими підходами до дослідження економічної історії ук­раїнського селянства і робітництва відзначалися праці Івана Гуржія (1915-1971) - відомого історика, члена-кореспондента АН УРСР, заступника директора Інституту історії в кінці 1950-1960-х рр., завідувача відділу історіографії та джерело­знавства. Його монографії «Зародження робітничого класу України (кінець XVIII - перша половина XIX ст.» (1958),

«Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпо­сницького гніту (з кінця XVIII ст. до 1861 р.)» (1962) та інші започаткували в українській історіографії принципово нову періодизацію історії робітничого класу, містили фактичні відо­мості про джерела його формування та українськість складу. Хоч автору не вдалося уникнути ряду традиційних цитат з арсеналу марксистської фразеології, все ж він дивився на еко­номічну історію України очима українського історика.

Характерною особливістю розвитку радянської історіо­графії цих років було її ще тісніше ув'язування з завданнями ідеологічно-пропагандистської діяльності партії, приурочення праць ювілейним датам. Наприклад, в 1955-1958 рр. доміную­че місце серед публікацій займали дослідження, присвячені історії революції 1905-1907 рр., 40-річчю Жовтневої рево­люції і встановлення радянської влади в Україні, 20-річчю пе­ремоги у Великій Вітчизняній війні.

Попри ідеологічну заангажованість і ювілейно-пропаганди­стське призначення чимало з досліджень цих років відіграли помітну роль у збагаченні історичних знань. Вирізнялися праці Федора Лося (1908-1980) - відомого українського істори­ка, заступника директора, а згодом завідуючого відділом історії капіталізму Інституту історії. Його докторська дисертація була присвячена історії робітничого класу України початку XX ст. (1953). У монографіях «Революція 1905-1907 років на Україні» (1955), «Рабочий класе Украиньї и его революцион-ная борьба в конце XIX и в начале XX вв.» (1955), «Рабочий класе Украиньї в 1907-1913 гг.» (1962) та інших історик систе­матизував великий документальний матеріал про формування українського робітництва, зародження його революційного руху. Ф. Лось був у числі тих істориків, які в революції 1905-1907 рр. виокремлювали українське питання, наголошували на значенні національно-демократичного чинника в рево­люційному процесі. Тему революції 1905-1907 рр. опрацьову­вали також В. Астахов і Ю. Кондуфор (Харків), М. Гончарен­ко (Луганськ), О. Максимов (Донецьк), Є. Сизоненко (Одеса), І. Бондаренко, П. Лавров, М. Демченко, П. Шморгун, А. Ко­шик, Й. Щербина (Київ) та ін.

Ряд істориків досліджував проблеми українського селян­ства в умовах першої революції в Росії. Особливо виділялись праці Миколи Лещенка (1917-1991) - відомого фахівця з історії українського селянства, який більше 35 років працював в Інституті історії. Його праці «Селянський рух на Правобе-

режній Україні в період революції 1905-1907 рр.» (1955), «Се­лянський рух на Україні в роки першої російської революції» (1956); «Крестьянское движение на Украине в связи с прове-дением реформ 1861 г.» (1959), розділи в колективних мо­нографіях з історії селянства та інші - це вагомий внесок в історіографію українського селянства. Різні аспекти аграрної історії з акцентом на участь селянства в революційному русі досліджували А. Буцик, І. Рева, Л. Олійник (Київ), К. Живо­луп (Харків), Г. Жуков (Львів) та ін.

Серед численних публікацій, присвячених історії так званої соціалістичної революції і громадянської війни в Україні, можна виділити праці Степана Королівського (1904-1977) -відомого харківського історика, археографа, одного з укла­дачів документального збірника «Велика Жовтнева соціа­лістична революція на Україні» (1957). У працях «Допомога великого російського народу українському народові в боротьбі за встановлення радянської влади на Україні» (1952), «Перший з'їзд Рад України» (1957), «Червневі демонстрації 1917 року на Україні» (1961) та інших за характерною для радянської історіографії апологетикою проглядалася прихована думка про те, що більшовицька революція і радянська влада були принесені з Півночі і насаджені в Україні силою зброї, хоч це і трактувалося як «допомога великого російського народу». Не випадково, що С. Королівський, як й автори інших праць (М. Супруненко, І. Кулик, П. Загорський, С. Кіхтєв) акценту­вали увагу на подіях у Харкові, Донбасі, Криворіжжі, тобто в найбільш зросійщених тоді регіонах, де російські ліворадика-ли розраховували на підтримку.

Публікації другої половини 1950-х - початку 1960-х рр. привертали увагу до соціально-економічних і культурних експериментів міжвоєнних років, що традиційно героїзувалися і трактувалися як «соціалістична індустріалізація», «колекти­візація», «культурна революція».

За свіжими слідами досліджувалася драма Другої світової і Великої Вітчизняної воєн, їх трагічні наслідки для українсько­го народу. Від історії партизанського руху, радянського підпілля (Г. Кузовков, М. Кравчук, В. Клоков, І. Слинько, П. Тронько, Л. Кизя та ін.) історики переходили до створення значно ширших праць, аби масштабніше висвітлити внесок українського народу у розгром гітлерівців. У цьому відношенні вирізнялася монографія М. Супруненка «Украйна в Великой Огечественной войне Советского Союза» (1956), побудована на маловідомих джерельних матеріалах.

!

Поступово ця тема перехоплювалася істориками партії, для яких війна поставала як історичне тло для висвітлення керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії у забезпе­ченні перемоги над ворогом (М. Данилюк, Є. Сазонова,; М. Буцько, О. Масний та ін.). Історіографічна цінність їх | праць у тому, що маючи ширший доступ до партійних архівів, вони залучили до наукового обігу багатий фактичний ма­теріал, у т. ч. й критичний.

Водночас це був період, коли, як засіб фальсифікації історії війни, продовжувалося формування образу ворога в особі учас­ників українсько-національного антигітлерівського руху опо­ру. Учасники підпілля ОУН, дії Української повстанської армії змальовувалися не інакше як колаборантські, як співпраця з гітлерівцями і оцінювались у руслі властивих ра­дянській історіографії штампів: «буржуазні націоналісти -зрадники, найлютіші вороги українського народу», «найманці фашизму», «спадкоємці петлюрівщини» таін.

До пріоритетних напрямів дослідницької діяльності істо­риків була віднесена західноукраїнська проблематика: рево­люційний рух, боротьба за возз'єднання з радянською Україною, соціалістичні перетворення в краї. У монографіях Івана Компанійця (1921-1975) - відомого радянського істори­ка, керівника відділу Інституту історії, завідувача кафедри Київського університету ім. Т. Шевченка - «Боротьба за ра­дянську владу на Буковині» (1950), «Революційний рух в Га­личині, Буковині та Закарпатській Україні під впливом ідей Великого Жовтня (1917-1918)» (1957) і «Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900-1919 рр.)» (1960) та ін. висвітлювалися особли­вості визвольного руху на західноукраїнських землях. Штучно поширюючи «вплив Жовтневої революції» на суспільно-політичні процеси в цьому регіоні, автор все ж показав місцеве коріння руху опору іноземним колонізаторам, історичне тяжіння українців Галичини, Буковини і Закарпаття до єдності з Великою Україною.

Цій проблематиці були присвячені також дискурси Ф. Шев­ченка, І. Богодиста, Ю. Сливки, В. Варецького, Б. Бабія та ін. Нарешті, слід зазначити, що суперечливий період хру-щовської «відлиги», непослідовність реформ, волюнтаризм зовнішньої і внутрішньої політики характеризуються посилен­ням партійного диктату, що «теоретично» обґрунтовувалося як «зростання керівної і спрямовуючої ролі КПРС». У свою чер­гу, це послужило аргументом для офіційного виокремлення в

структурі історичної науки історико-партійного компонента, який швидко зростав у зв'язку із запровадженням у вищій школі обов'язкової дисципліни - історії КПРС, розгорнулася підготовка науково-педагогічних кадрів істориків партії, відповідно були відкриті професійна і наукова спеціальності «історія КПРС».

■Центральною науково-дослідною установою в галузі історії КПРС став Інститут історії партії ЦК КП України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (назва з 1956 р.). Основні зусилля його невеликого колективу (директори М. Доній, І. Назаренко) були зосереджені на виданні україн­ською мовою творів класиків марксизму-ленінізму «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу» (1963), тематичних збірників на зразок «В. І. Ленін про норми партійного життя і принципи партійного керівництва» (1958) та ін. Перед Інсти­тутом було поставлене завдання досліджувати історію більшо­вицьких організацій, створення і діяльність Компартії Ук­раїни. Доба хрущовської «відлиги», розширення доступу до партійних архівів, кооперація з істориками Вищої партійної школи при ЦК КПУ, вузів республіки дали змогу Інституту підготувати ряд монографічних досліджень: «Більшовицькі організації України в Жовтневій революції» (1958), «Партійне будівництво на Україні в 1926-1929 рр.» (1960), ряд докумен­тальних збірників, зокрема «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів і конференцій. 1918-1956» (1958), збірник спогадів «Незабутні роки» (1967) та ін.

До основних напрацювань Інституту відносять створення «Нарисів історії Комуністичної партії України» (1961, 1964). Утворення і діяльність Компартії України розглядалися в кон­тексті історії КПРС як одного з її «бойових загонів». Водночас розкривалися деякі особливості діяльності більшовиків Ук­раїни в добу визвольних змагань 1917-1920 рр., їх тактика що­до Української Центральної Ради, гетьманського перевороту, до Директорії, в інші періоди. З появою «Нарисів» як видання, схваленого ЦК КПУ, почалося часом механічне внесення їх по­ложень, оцінок і висновків у праці з історії українського суспільства, що вело до догматизації досліджень.