Культура української мови. Ознаки культури української мови

Формування культури мовлення – одне з нагальних питань сьогодення. Це не лише філологічна, а й соціальна проблема: вона в той чи інший спосіб пов’язана з найрізноманітнішими видами комунікації. Дивує той факт, що у суспільстві, де кожен третій член здобуває середню спеціальну або вищу освіту, досконалий рівень володіння культурою мовлення не став загальнонаціональним – “ще надто багато людей користується українською мовою лише в побуті, без належної уваги до її правильності, чистоти, естетичності”(А.Коваль). Культура мовлення не дається людині від народження – вона набувається в процесі спілкування.

Окрім того, слід ураховувати, що слово – це знаряддя праці. Праці, розрахованої на активізацію інтелектуальної й емоційної діяльності іншої людини. Значення, сила слова залежать від багатьох факторів – і мовних, і екстралінгвістичних. Люди нерідко забувають: знати мову – ще не означає володіти нею.

У наш час, як і колись, убогість мови означає убогість думки. То ж чи може допустити людина негуманітарної спеціальності (агроном, зоотехнік, будівельник, меліоратор, бухгалтер, менеджер тощо), щоб мова її наукових праць, службових діалогів, виступів перед колективом була одноманітною, недостатньо грамотною, емоційно безбарвною? На жаль, трапляються випадки, коли публіцистичну працю не відрізниш від офіційного документа, науково-популярний твір від спеціально-наукового, художній від публіцистичного тощо. Таке “зміщення” стилів і засобів їх самовираження намагаються пояснити і впливом науково-технічної революції, яка начебто вимагає лаконізму, прямих речень, формалізації у мові, і модою то на професійну лексику, то на іншомовні синоніми до загально відомих питомо слов’янських слів, то на жаргонізми, то на лінгвістичні (діалектні) раритети. Але мода у мові – річ не лише не потрібна, а й шкідлива: вона породжує снобізм, лінощі думки, убогість індивідуального словника, функціональну прямолінійність мови.

Хоча “поетом народжуються”, та добрим мовцем можна стати, якщо до цього прагнути. Для цього студенти повинні багато читати українською мовою (і не тільки сучасні бестселерні твори, а й тексти різних стилів, жанрів); уважно слухати живе українське слово (людей різних соціальних і професійних груп, майстрів художнього слова і сцени, культурних діячів); працювати зі словниками (загальномовними та спеціальними, одномовними та перекладними); стежити за змінами норм (лексичних і правописних, орфоепічних і текстологічних); не піддаватися впливам можливих “модних” тенденцій, які здебільшого зумовлені прагненням окремих мовців виділитись, похизуватися неординарністю “індивідуального” стилю; навчитися чути себе (навіть коли висловлюєш думку в письмовій формі). Ось за таких умов можна досягти високого рівня культури мовлення. А підвищення мовленнєвої культури сьогоднішніх студентів, майбутніх спеціалістів різних галузей виробництва, - першочергове завдання курсу “Ділова українська мова”.

Мовна норма (лат. norma – правило, взірець) – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Унормованість – необхідна приналежність літературної мови. Норми літературної мови єдині і загальнообов’язкові. Вони виробляються всією суспільно-мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами. Норма – категорія історична: будучи до певної міри стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма разом з тим зазнає змін, що випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом з творцем і носієм мови – суспільством.

Однією з основних категорій культури мови є мовна норма.

Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.

Норми з плином часу можуть змінюватися переважно через історико-політичні обставини. Ці усталені правила фіксує “Український правопис”, на основі якого вже укладають словники, довідники, підручники тощо. Норми є визначеними для всіх мовних рівнів:

· орфоепічні норми – це сукупність правил належної вимови звуків і звукосполучень під час мовлення. За умови дотримання цих норм висловлене сприймається точно й однозначно, адже норми унеможлив­люють перекручення змісту виголошених слів, словосполучень чи речень загалом (напр., хлі б, а не хлі п; зага д ка, а не зага т ка; ле в, а не ле ф; словорозрізнювальні п – б, з – с: гри п – гри б, ка з ка – ка с ка).

В інакшому разі ми можемо опинитися в смішній ситуації, коли, утворивши від дієслова могти форму минулого часу чоловічого роду, вимовимо кінцевий глухий [х] замість дзвінкого [г]: він дійсно міх, я в цьому впевнена; чи у слові каска – дзвінкий [з] заміcть глухого [с]: одягни на голову казку;

· акцентуаційні норми передбачають вміння правильно наголошувати слова. Наголос в українській мові, окрім інтонаційного призначення, виконує ще й смислорозрізнювальну функцію: теп ло – теп ло, ви года – ви го да;допомагає виділити у словосполученні чи реченні головне: Іванна вчасно написала модуль; Іванна вчасно написала модуль; Іванна вчасно написала модуль; Іванна вчасно написала модуль.

Типовим порушенням правил наголошування слів є вплив російської мови, суржикового мовлення та діалектного середовища: посе ре дині, спи на, фар тух, ку хо нний, ку харський, ка жу, одно го (а не посере ди ні, спи на, фар тух, ку хонний, ку ха рський, ка жу, од но го);

· орфографічні норми – це загальноприйняті правила написання слів. Орфограма – це правильне написання, вибране із низки можливих графічних варіантів;

· лексичні норми обґрунтовують вживання слів у властивому для них значенні, напр.: надійшло (а не прийшло повідомлення), переказуйте (а не передавайте вітання), а також не допускають вживання діалектної, жаргонної та іншої ненормативної лексики;

· словотвірні норми – правильне вживання морфем і утворення нових слів за наявними в мові словотовірними моделями: купувати (а не купляти), кулястий (а не кулеподібний), отруїтися (а не отравитися), світлофор (а не світофор);

· морфологічні норми охоплюють правила утворення та поєднання граматичних форм слова, а саме: найвищ ий ступінь (а не найвищ а); канцелярськ е приладдя (а не канцелярськ і); загорну плащ ем (а не плащ ом); вирок кількох судд ів (а не судд ей); поверталися з Балк ан (а не Балка нів); до річниці Акт а проголошення Незалежності України (а не Акт у); директор и шкіл (а не директор а); найефективніші ліки (а не самі ефективні); більш вдалі спроби (а не більш вдаліші); на сво є му полі (а не сво йо му); чи є їсь руки (а не чи йо їсь); шістдесятники (а не шестидесятники); півтор а долара (а не півтор и); півтор и сторінки (а не півтор а); чотири грузин и (а не грузин а); мак мел ють (а не мел ять); хліб кра ють (а не кра ять) тощо;

· синтаксичні норми – це правила побудови словосполучень і речень, тобто правильне поєднання слів за змістом у відповідних граматичних формах: завідувач (чого?, а не чим?) кафедр и вищої математики (а не кафедр ою), медаль, яку він здобув (а не здобута ним медаль), робота за контрактом (а не по контракту);

· пунктуаційні норми – це сукупність правил, спрямованих на правильне використання розділових знаків у реченнях, текстах;

· стилістичні норми встановлюють закони щодо доречності вибраних мовних засобів залежно від стилю: він кваліфікований працівник, а не добрий роботяга (офіційно-діловий стиль).

Унаслідок відхилення від норм на різних рівнях мови виникають типові помилки, що знижують культуру мовлення. Належний рівень культури мовлення передбачає дотримання усталених норм літературної мови, свідоме, цілеспрямоване та майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування, а також уникнення в мовній практиці жаргонної лексики, слів-паразитів, діалектизмів тощо. Доречне відповідно до стилю використання мовних кліше (у зв’язку з, відповідно до, взяти до уваги, з…до, вжити заходів) та канцеляризмів ( доводити до відома, належить зробити (з’явитися, повідомити, сповістити, підтримати), цей факт засвідчено та ін.). Швидка відтворюваність кліше та канцеляризмів полегшує комунікативний процес. А коли їх використовують не в діловому спілкуванні, то за колоритом таке мовлення нагадує мову Возного – одного із героїв “Наталки Полтавки” І. Котляревського – і не відповідає стилістичним правилам. Надуживання штампами призводить до знеособлення, збіднення мови.

Основною ж метою кожного носія мови є досягнення такої усної та писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки.

Головним завданням культури мовлення є виховання навичок літера­турного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, несприйняття спотвореної мови (суржику). Але, на жаль, внаслідок багаторічної радянської політики в багатьох регіонах нашої країни потужно і впевнено запанував своєрідний мовний покруч – суржик (первісно – суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було низьким за якістю і споживалось у голодні роки) – це гібрид, у якому штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов; це недоладна мішанина залишків рідної мови із чужими мовами, що нівелює особистість, мовну свідомість, позбавляє мовлення національного колориту, краси й виразності. Такий “коктейль із мов” породжений невмінням відрізняти форми однієї мови від іншої та низьким рівнем культури мовлення. Суржик є небезпечним, шкідливим і загрозливим явищем, бо паразитує в українській мові і призводить до значних спотворень мовних норм. Я. Радевич-Винницький вважає, що деякі люди не тільки розмовляють суржиком, а й думають. Без сумніву, здеформована мова робить мислення людини примітивним, адже мова не лише творить думку, а й стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує і розвиває.

Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які вимовляються по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30–40 %. “Непрохані гості” відрізняються від автентичних українських за звучанням (ноль, регістратура, двойка, хожу замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу); запозиченим на­голосом (о ди надцять, но вий, во сємдесят замість оди на дцять, но вий, вісімде сят); порушенням словотвірних норм (англічанка, датчанин, лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, данець, ліки, зварю­вальник, восени, навесні). Не позбувшись одного мовного суржику, смакуємо (не завжди доречно) іншими мовними запозиченнями, напр. англійськими: шоп, фейс, алкошоп, мінімаркет, єс, о’кей чи польськими: здибати, злапати, ніц, коліжанка.

Суржик найбільше побутує в розмовному стилі, звідки проникає на сторінки газет, журналів тощо, напр.: січас (тепер), блінчик (млинець), пирожене (тістечко), болільщик (уболівальник), бувший (колишній), виводи (висновки), виключатель (вимикач), підписка газет (передплата газет), битком набитий (вщерть переповнений), одружитися на… (одружитися з …), на Україні
(в Україні), бритися (голитися), загрузити (завантажити), затормозити (загальмувати), перестроїти (перебудувати), кидатися в очі (впадати у вічі).

Подібною до української є мовна ситуація і в Білорусі, лише з іншою назвою – там існує т. зв. трасянка (первісно – це неякісний корм для худоби, у який до сіна “натрушують” солому).

А. Коваль у праці “Культура української мови” говорить про існування багатьох причин, що зумовлюють виникнення помилок: це і неповне засвоєння норм літературної мови, і недостатньо уважне ставлення до мовної традиції, і невміння, а іноді й небажання зрозуміти смислові відтінки і стилістичні якості слів, і вплив моди – бажання похизуватися словом чи фразою, які здаються дотепними і виразними, і вплив діалектів та багато іншого. Потрібно усвідомлювати, що розмовляти мовою-калічкою, неприродним гібридом, якому назва суржик, – це ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до мовної поведінки.

Отже, мовна норма – це сукупність прийнятих у мовленнєвій практиці народу правил відбору і вживання мовних одиниць, тобто формулювання “сукупності правил, що забезпечує регулярне відтворення у мовленні зразкового варіанта мови”(О.Ахманова).

Сформовані норми мови охоплюють усі рівні мовної системи і тому можуть бути названі структурно-мовними. Б.Головін пропонує розрізняти такі типи норм:

1) норми вимови – регулюють вибір акустичних варіантів фонем або морфем (напр., можна [озим’і] і не можна [оз’і м’і];

2) норми наголошування – регулюють вибір акустичних варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених;

3) норми словотворення – регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна зернові – і не можна зерняні);

4) норми морфологічні – регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова (напр., тракторів, бригадирів, але деталей, доповідей);

5) синтаксичні норми – регулюють вибір варіантів побудови речень (напр., не можна Директор видав дівчині довідку, з якою потім познайомився - можна Ознайомившись із довідкою, директор видав її дівчині);

6) норми лексичні – регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання (напр., можна рятувальник – не можна рятівник, якщо мовиться про посаду);

7) норми стилістичні – регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр., велика кількість, а не величезна кількість – у науковому стилі; у зв’язку з тим, що, а не бо… в офіційно-діловому стилі).

Норми літературної мови розрізняються за ступенем “міцності” в різних ярусах мови і варіюються в різних умовах спілкування. Суворість приписів, жорстокість правил панують у галузі вимови, наголошування, морфології, орфографії і пунктуації. У лексиці помітніше, ніж у граматиці, схрещуються жорсткі приписи норми і м’які рекомендації доцільності. У стилістиці панує доцільність. Відповідно міняються критерії оцінки: замість “правильно – неправильно” головним стає “прийнято – краще”. Саме цим орієнтиром керуються при визначенні мовно-стилістичних норм.

М.Пентилюк зазначає, що мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, – що сприймається як зразок.

Яка мета дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням»?

1. Охарактеризувати функції мови.

2. Дати визначення літературної мови.

3. Які характерні ознаки властиві літературній мові.