Впровадження положень Брюссельської конвенції

В останні роки міжнародна спільнота виявляє досить велику активність з популяризації положень Конвенції. Основна спрямованість цієї активності полягає в прагненні залучити більшу кількість країн, які б прийняли національні закони з охорони несучих програми сигналів, переданих через супутники. Для консультативно-методичної допомоги державам в застосуванні положень Брюссельської конвенції в квітні 1978 року було утворено Робочу групу, а згодом і Комітет урядових експертів, перші засідання яких пройшли в липні 1979 року (Париж). Ці органи були покликані розробити типові положення, що могли б лягти в основу національного законодавства держав, що регулює діяльність в галузі супутникового телебачення, і в такий спосіб сприяти приєднанню до Брюссельської конвенції тих країн, що ще не є її учасницями.

Перше з двох розроблених типових положень надає органу-джерелу однієї країни право дозволяти поширення несучих програми сигналів, переданих через супутник, здійснюваних на території або з території іншої країни.

Положення Брюссельської конвенції спрямовані на захист від незаконного поширення самих сигналів, а не тієї інформації, що в них міститься. Якщо вважати, що дія конвенції поширюється на охорону сигналів лише настільки, наскільки вони є носіями програми, то виникає питання про законність використання органом, що поширює, самої програми, з погляду дотримання прав авторів «внесків» до неї і, отже, про надання їм права контролю за поширенням програми, у створенні якої вони брали участь. Тому в типовому положенні міститься стаття, відповідно до якої право, встановлене цим положенням на користь органа-джерела, ніяк не торкається прав авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм та інших мовних організацій (не органа-джерела), які ці суб’єкти можуть пред’явити стосовно використання об’єктів їх творчості в програмі, яка передана через супутник.

типове положення встановлює 20-річний термін охорони права, наданого органу-джерелу. В тих країнах, де передані через супутник програми охороняються на підставі законодавства з авторського права або суміжних прав, вони продовжують користуватися такою охороною протягом усього терміну, передбаченого цим законодавством. Порушення прав, встановлених типовим положенням, має тягти за собою застосування таких самих санкцій, що їх національне законодавство визначеної держави передбачає у випадку порушення прав інтелектуальної власності.

Друге типове положення стосується заборони діяльності, захист від якої покликана забезпечити Брюссельська конвенція. Метою його розробки було уточнення того, які сигнали варто вважати «призначеними» або «не призначеними» для органа, що поширює, з огляду на ст. 2 Брюссельської конвенції. Правила цього типового положення знаходяться в сфері дії публічного права. Це Типове положення встановлює, що поширення несучих програми сигналів, переданих через супутник, повинне бути заборонено, якщо орган, що поширює, не може надати доказів наявності договору з органом-джерелом. Ця заборона не діє, якщо орган, що поширює, доведе, що орган-джерело не заперечує проти вільного використання своїх несучих програми сигналів. Порушення цих розпоряджень тягне за собою застосування санкцій адміністративно-правового або кримінально-правового характеру.

Заходи для популяризації Брюссельської конвенції (у тому числі й прийняття типових положень) мали успіх: якщо на момент набуття нею чинності (25 серпня 1979 року) її членами стали тільки 5 держав, то станом на 2007 р. загальна кількість країн, що приєднались до Конвенції досягла 28, у тому числі такі розвинені країни, як Австрія, Італія, Німеччина, Швейцарія і США.