Міжнародне морське право

Міжнародне морське право - одна з найдавніших галузей міжнародного права. Воно являє собою сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які регулюють різні правовідносини суб'єктів міжнародного морського права, що складаються у процесі всебічного використання різних просторів і ресурсів Світового океану.
Сучасне міжнародне морське право регламентує питання:
- розмежування (класифікацію) морських просторів на різні категорії за правовими ознаками;
- визначення правового статусу і режиму використання кожної правової категорії;
- захист і збереження під контролем морського середовища та ін.
Найважливішим всеохоплюючим і загальновизнаним документом є Конвенція ООН з морського права 1982 p.. яка включила в себе багато з раніше діючих документів і регламентує відзначені питання.
Як основні принципи сучасного міжнародного морського права, відображені у цій Конвенції, можна зазначити:
- принцип свободи відкритого моря;
- принцип свободи використання просторів із міжнародним режимом;
- принцип поширення національної юрисдикції на судна та їхні екіпажі, де б вони не знаходилися при здійсненні правомірної діяльності;
- принцип забезпечення безпеки експлуатації суден і людського життя на морі та надання їм допомоги, незалежно від національної приналежності;
- принцип поширення суверенітету прибережних держав на морські простори, розташовані в межах дії національної юрисдикції:
- принцип неприпустимості підпорядкування національній юрисдикції просторів із міжнародним режимом:
- принцип неприпустимості забруднення морського середовища;
- принцип відповідальності за заподіяння шкоди іншим правомірним користувачам просторів і ресурсів Світового океану;
- принцип використання просторів із міжнародним режимом винятково в мирних цілях і на благо всього людства;
- принцип обов'язковості реєстрації національних суден і штучних споруд у водах Світового океану.
До нинішнього часу в міжнародному морському праві всі морські простори Світового океану варто класифікувати за їхніми правовими ознаками на:
- внутрішні морські води;
- територіальне море (води);
- прилеглі зони;
- архіпелажні води;
- континентальний шельф;
- виключні (морські) економічні зони;
- води відкритого моря;
- замкнуті або напівзамкнуті моря;
- води міжнародних проток;
- міжнародний район морського дна.
Така правова класифікація морських просторів закріплена у Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Питання про правову класифікацію морських просторів органічно пов'язане з питанням про правовий статус цих просторів.
При цьому необхідно враховувати, що до основних елементів правового статусу кожної правової категорії морських просторів, як правило, належать:
- обсяг або склад морських просторів, що входять у ту або іншу правову категорію;
- положення або правила, що відмежовують цю правову категорію морських просторів від інших;
- обсяг національної або міжнародної юрисдикції, що поширюється на ту або іншу правову категорію морських просторів.
Обсяг (або склад) внутрішніх морських вод визначається національним законодавством прибережної держави. Відповідно до ст. 8 Конвенції ООН з морського права 1982 р., "води, розташовані в бік берега від вихідної лінії територіального моря, складають частину внутрішніх вод держави". Внутрішньою межею цих вод звичайно служить берегова лінія, яка, у свою чергу, може визначатися залежно від місцевих умов.
До складу внутрішніх морських вод, зазвичай, входять:
- води внутрішніх рейдів, гаваней, морських портів та інші води, відділені від внутрішньої межі територіальних вод у результаті зведення постійних портових та інших гідротехнічних споруд; -
- води заток, бухт, лиманів, губ і шхер, береги яких повністю належать прибережній державі;
- внутрішні моря, до яких належать моря, що омивають береги однієї держави;
- історичні затоки, до яких можуть зараховуватися затоки із шириною входу більше ніж 24 милі і в яких, завдяки віддавна сформованим особливим умовам, превалюють політичні, економічні, оборонні та інші інтереси прибережної держави.
Внутрішні морські води входять до складу державної території, перебувають під винятковим суверенітетом прибережної держави і їхній правовий режим встановлюється національним законодавством.
До складу (обсягу) територіального моря входять води морського пояса, що прилягають до берегів і внутрішніх морських вод прибережної держави.
Як і внутрішні морські води, територіальні води повністю входять до складу державної території прибережної держави.
Міжнародна Конвенція ООН з морського права 1982 р. (ст. 2), що регулює правовий статус територіального моря, поширює суверенну владу прибережної держави на територіальні води й іменує їх як територіальне море. Проте, на відміну від суверенітету держави над внутрішніми морськими водами, ця влада має деякі обмеження, й відповідно до ст. 2 Конвенції, здійснюється з дотриманням норм міжнародного права.
У сфері визначення обсягу правового статусу територіального моря найважливішими є:
- питання про розмір ширини територіального моря;
- правила делімітації (визначення) внутрішньої межі територіального моря.
Питання про розмір ширини територіальних, вод протягом тривалого часу являло собою дуже складну проблему, і тільки у ст. З Конвенції ООН з морського права 1982 р. було визначено, що "кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує дванадцять морських миль".
Територіальні води мають 3 межі: внутрішню, зовнішню і бокову.
В питанні про правовий статус архіпелажних вод варто підкреслити, що архіпелажні води як правова категорія морських просторів явище в міжнародному морському праві порівняно нове, і воно вперше офіційно зафіксоване у частині IV Конвенції ООН з морського права 1982 р. Правовий статус архіпелажних вод, згідно зі ст. 49 Конвенції 1982 p., визначається поширенням на них суверенітету держави-ар-хіпелагу, що деякою мірою ідентичне правовому статусу внутрішніх морських вод.
Для позначення обсягу архіпелажних вод на підставі ст. 47 Конвенції 1982 р. держава-архіпелаг може проводити прямі архіпелажні вихідні лінії, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки найвіддаленіших островів і висихаючих рифів архіпелагу. При проведенні таких вихідних ліній не допускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу. Ширина територіального моря відлічується від архіпелажних ліній, що відмежовують архіпелажні води, в бік моря за вищеописаними правилами.
Від зовнішньої межі територіального моря в сторону відкритого моря будь-яка прибережна держава може встановлювати прилеглі зони.
Відповідно до ст. 33 Конвенції 1982 p., прилегла зона встановлюється прибережною державою з метою здійснення свого контролю, необхідного для запобігання порушенням митних. фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території чи територіального моря, а також для покарання винних у них порушеннях. Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіальною моря.
Згідно зі ст. 76 Конвенції 1982 p.. "континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря протягом усього природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, ВІД ЯКИХ відміряється ширина територіального моря, тоді як зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань".
Якщо зовнішня межа підводної околиці материка простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній відліку територіального моря, прибережна держава може встановити зовнішню межу свого континентального шельфу і на більшу відстань, але не далі, ніж на 350 морських миль від вихідних ліній відліку територіальних вод або не далі, ніж на 100 морських миль від 2500-метрової ізобати морських глибин.
Правовий статус континентального шельфу як певної правової категорії морських просторів визначається, крім права прибережної держави визначати, відповідно до положень Конвенції ООН з морського права 1982 p., його просторовий обсяг, правом прибережної держави поширювати на нього свої суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів свого континентального шельфу.
У питанні про правовий статус виключної економічної зони необхідно мати на увазі, що це цілком нова і дуже своєрідна правова категорія морських просторів, яка не має аналогів у так званому класичному варіанті міжнародного морського права.
Ця категорія з'явилася у процесі роботи III Конференції ООН з морського права (1973-1982 pp.) і була закріплена в міжнародно-правовому порядку в частині V Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Відповідно до ст. 55 Конвенції, "виключна економічна зона являє собою район, який знаходиться за межами територіального моря, але прилягає до нього і підпадає під встановлений у даній частині (авт. частина V Конвенції) особливий правовий режим, відповідно до якого права та юрисдикція прибережної держави і права та свободи інших держав регулюються відповідними положеннями цієї Конвенції".
Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря (ст. 57).
Відповідно до ст. 56 Конвенції 1982 p., прибережна держава у виключної економічній зоні має:
- суверенні права у сфері розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як у водах, що покривають морське дно. так і на морському дні й у його надрах;
- юрисдикцію стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруд;
- юрисдикцію стосовно морських наукових досліджень;
- юрисдикцію стосовно захисту і збереження морського середовища.
Іноземні держави у виключної економічній зоні будь-якої прибережної держави повинні враховувати й шанувати ці права й у той же час вільно користуватися всіма іншими правами і свободами, передбаченими в ст. 87 Конвенції, що визначають свободи відкритого моря.
До них належать:
- свобода судноплавства;
- свобода польотів у повітряному просторі;
- свобода прокладення кабелів і трубопроводів;
- інші правомірні з погляду міжнародного права свободи з використання моря (ст. 58 Конвенції).
Питання про правовий статус вод відкритого моря завжди було і залишається одним із найважливіших питань міжнародного права. З'явившись іще в античні часи, воно поступово розвивалося, зазнало багато різних трактувань, і навряд чи можна стверджувати, що до теперішнього часу вирішене остаточно, хоча й сформульоване досить вдало у частині VII Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Обсяг вод відкритого моря, згідно зі ст. 86 Конвенції 1982 p., включає в себе усі частини "моря, що не входять ні у виключну економічну зону ні в територіальне море чи у внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу".
Ядро правового статусу вод відкритого моря виражається одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного морського права - принципом свободи відкритого моря.
У зміст цього принципу, відповідно до ст. 87 Конвенції, включається:
- свобода судноплавства;
- свобода польотів над відкритим морем;
- свобода прокладати підводні кабелі і трубопроводи;
- свобода будувати штучні острови та інші установки і споруди;
- свобода рибальства;
- свобода наукових досліджень.
Відкрите море відкрите для всіх держав як прибережних, так і тих. що не мають виходу до моря, і всі вони здійснюють ці свободи належним чином, враховуючи зацікавленість інших держав у користуванні свободою відкритого моря.
На підставі ст. 88 Конвенції, "відкрите море резервується для мирних цілей". Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітетові (ст. 89 Конвенції).
Питання про замкнуті або напівзамкнуті моря в загальному плані в міжнародному морському праві не нові. Але виділення їх у самостійну правову категорію морських просторів, закріплення цього виділення в конвенційному порядку і визначення їхнього правового статусу сталося тільки на III Конференції ООН із морського права.
У Конвенції 1982 р. цим питанням присвячена частина IX "Замкнуті або напівзамкнуті моря". Поняття "замкнуте або напівзамкнуте море" як самостійна правова категорія морських просторів, відповідно до ст. 122 Конвенції, "означає затоку, басейн або море, оточене двома або більше державами і сполучене з іншим морем чи океаном через вузький прохід, або таке, що складається цілком чи головним чином із територіальних морів і виняткових економічних зон двох або більше прибережних держав".
Правовий статус таких морів визначається на підставі ст. 123 Конвенції через співробітництво прибережних держав у здійсненні своїх прав і виконанні своїх конвенційних обов'язків. Із цією метою прибережні держави за допомогою співробітництва:
- координують управління живими ресурсами моря, їхнє збереження, розвідку й експлуатацію;
- координують здійснення своїх прав і обов'язків стосовно захисту і збереження морського середовища;
- координують політику проведення наукових досліджень;
- запрошують, коли це доцільно, до співробітництва інші держави.
Питання про правовий статус вод проток, що використовуються для міжнародного судноплавства, як самостійної правової категорії морських просторів, вирішене у частині III Конвенції ООН з морського права 1982 р.
У ст. 34 Конвенції "Правовий статус вод. що утворюють протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства", відзначається, що суверенітет або юрисдикція прибережних держав, що межують із протоками, здійснюється з дотриманням норм міжнародною права.
Прибережні держави, відповідно до вимог міжнародного права, на основі співробітництва визначають правовий статус вод проток, передбачаючи при цьому надання міжнародному судноплавству права транзитного проходу.
Право транзитного проходу, відповідно до ст. 38 Конвенції 1982 p., покликане, з одного боку, забезпечити державам, які не прилягають до міжнародної протоки, можливість вільного проходу через протоку, з іншого - зобов'язує прилягаючі до протоки держави не чинити цьому перешкод. Проте при цьому застерігається, що, "якщо протока утворюється островом держави, що межує з протокою і її континентальною частиною, транзитний прохід не застосовується, якщо в бік моря від острова є настільки ж зручний, з погляду навігаційних і гідрографічних умов, маршрут у відкритому морі або у виключній економічній зоні".
Таким чином, право транзитного проходу являє собою, поряд із визначенням просторового обсягу вод міжнародних проток і юрисдикції прибережних держав, важливий елемент правового статусу вод проток, що використовуються для міжнародного судноплавства.
Юридична природа правового статусу міжнародного району морського дна (конвенційна назва - "Район") полягає в тому, що, відповідно до ст. 137 Конвенції 1982 р. під назвою "Правовий статус Району і його ресурсів", "усі права в Районі належать усьому людству" і "жодна держава не може претендувати на суверенітет або суверенні права чи здійснювати їх стосовно будь-якої частини Району або його ресурсів і жодна держава, фізична або юридична особа не може привласнювати жодну його частину". Це означає, що Район є спільною спадщиною людства. В обсяг морських просторів, що підпадають під поняття "міжнародний район морського дна", включається все морське дно Світового океану, що простягається за межами дії національної юрисдикції, тобто, цс - морське дно. що простягається в бік відкритого моря за межами національного континентального шельфу і виняткових економічних зон.
З огляду на те, що цей район наділений статусом спільної спадщини людства, розглянемо його трохи докладніше.
У загальному плані правовий режим використання міжнародного району морського дна (Району) передбачає:
- використання Району виключно у мирних цілях (ст. 141 Конвенції);
- спільна поведінка держав щодо Району визначається принципами Статуту ООН в інтересах миру та безпеки і сприяння міжнародному співробітництву і порозумінню (ст 138 Конвенції);
- вся діяльність у Районі повинна вестися з урахуванням забезпечення ефективного захисту морського середовища (ст. 145 Конвенції);
- держави зобов'язуються забезпечити дотримання законності своєї діяльності в Районі і відповідають за можливі заподіяні збитки (ст. 139 Конвенції);
- з огляду на те, що вся діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства, проголошується принцип справедливого розподілу фінансових та інших економічних вигод від цієї діяльності (ст. 140 Конвенції);
- при розробці ресурсів Району, котрі знаходяться також і в межах національної юрисдикції прибережної держави, беруться до уваги законні права й інтереси цієї держави (ст. 142 Конвенції);
- морські наукові дослідження в Районі здійснюються виключно у мирних цілях і на благо всього людства (ст. 143 Конвенції);
- міжнародне співробітництво повинне передбачати сприяння державам, що розвиваються, в питаннях передачі їм технологій і наукових знань, пов'язаних з діяльністю в Районі (ст. 144 Конвенції);
- участь держав, що розвиваються, в діяльності у Районі та заохочення їх до цього (ст. 148 Конвенції);
- вживання необхідних заходів для охорони людського життя під час діяльності в Районі (ст. 146 Конвенції);
- узгодження діяльності держав у Районі й у морському середовищі, і зокрема, щодо установок, які використовуються для здійснення діяльності в Районі. Необхідне належне оповіщення про їхній монтаж, вони не повинні служити перешкодою на міжнародних морських шляхах і в зонах інтенсивного рибальства, навколо них повинні створюватися зони безпеки з належними навігаційними знаками, вони не мають статусу островів (ст. 147 Конвенції):
збереження всіх археологічних історично цінних знахідок у Районі (ст. 14L) Конвенції).
-185-
Правове положення Антарктики все більше і більше хвилює людство, у зв'язку з підвищенням її значущості в життєдіяльності нашої планети, і зокрема Україну, оскільки Україна бере активну участь у вивченні й освоєнні шостого континенту Землі і має там свою науково-дослідну станцію "Академік Вернадський". На цій станції постійно працюють українські дослідники Антарктики. Правовий статус Антарктики вперше в офіційному міжнародно-правовому порядку був визначений у 1959 р. на Вашингтонській конференції представників дванадцяти держав, на якій був укладений Договір про Антарктику.
Відповідно до цього договору, основні положення, що визначають правовий статус Антарктики, такі:
- просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI);
- Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені будь-які заходи військового характеру (ст. І);
- в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень (ст. II);
- усі, наявні в Антарктиці до укладення Договору 1959 p., територіальні домагання заморожуються на увесь час дії Договору (ст. IV).
Правовий режим освоєння і використання Антарктики також визначений у Договорі про Антарктику 1959 р.
До основних положень цього режиму належать:
- регламентація діяльності держав щодо забезпечення режиму демілітаризації та нейтралізації Антарктики (ст. І);
- регламентація науково-дослідної діяльності в Антарктиці (ст. II);
- розвиток міжнародного співробітництва в освоєнні та використанні Антарктики (ст. III);
- регламентація заборони ядерних вибухів, видалення радіоактивних матеріалів в Антарктиці (ст. V);
- регламентація контрольної діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. (ст. VII);
- визначення обсягу національної юрисдикції держав на території Антарктики (ст. VIII);
- визначення кола заходів щодо різних видів діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. в Антарктиці (ст. IX).
Міжнародна діяльність держав - учасниць Договору про Антарктику 1959 р. і активізація ООН у правових питаннях Антарктики привели до того, що, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, міжнародне право щодо використання Антарктики повинне розвиватися з урахуванням:
- заборони полювання і винищування представників тваринного світу Антарктики;
- дозволу використання представників тваринного світу Антарктики тільки в наукових цілях;
- заборони вивезення представників тваринного світу з Антарктики і ввезення їх у неї;
- заборони, в екологічних цілях, розробки мінеральних ресурсів Антарктики;
- створення в Антарктиці міжнародного заповідника й оголошення Антарктики всесвітнім парком.
Конвенція ООН з морського права

30 квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосували 130 делегацій, проти — 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року. У цей перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав. Острови Кука (самоврядна асоційована держава) і Рада Організації Об'єднаних Націй по Намібії. У цей же день Конвенцію підписала й делегаціяУкраїни. Фіджі — у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту. Слід зазначити, що ніколи колись у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки конкретно така переконлива його підтримка.

24 держави, що підписали Конвенцію, не ратифікували її: Афганістан, Бурунді, Бутан, Домініканська республіка, Іран,Камбоджа, Колумбія, Ліберія, Лівія, Ліхтенштейн, Малаві, Нігер, ОАЕ, Республіка Конго, Руанда, Сальвадор, Свазиленд,КНДР, США, Таіланд, Центральноафриканська Республіка, Чад, Швейцарія, Ефіопія.

Цей перший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права. Проте цей успіх був обумовлений завдяки методу роботи конференції: прийняттю її тексту на основі консенсусу, і так званого «пакетного підходу», концептуальна основа якого складається в прийнятті рішень щодо різноманітних груп установлюваних норм з урахуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому випадку держави-учасниці виявляли готовність поступитися деякими своїми інтересами щодо якоїсь групи норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм. «Пакетне» рішення щодо Конвенції є результат унікального характеру обставин, при яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманітних питань, велике число держав-учасниць і численність інтересів, що найчастіше зіштовхуються, що, як відзначалося, нерідко не вписувалися в традиційні рамки регіональних інтересів. Наріжним каменем «пакета» Конвенції є підхід, відповідно до якого користування правами і вигодами припускає прийняття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань, із тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок. У основі Конвенції лежать і інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав у якості найпершого обов'язку всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішувати їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть іншим чином досягти домовленості, навіть при втручанні третьої сторони. У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний секретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр відзначив: «Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для вирішення світових проблем. Так будемо ж сподіватися, що цей ковток свіжого повітря передвіщає теплий бриз, що дує з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, зі Сходу на Захід і із Заходу на Схід, тому що це ясно покаже, чи готове міжнародне співтовариство підтвердити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйозних проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність». Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, згідно зі статтею 308 Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Україна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за допомогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року». Як говорить її преамбула, метою Конвенції є встановлення «правового режиму для морів і океанів, що сприяв би міжнародним повідомленням і сприяв би використанню морів і океанів у мирних цілях, справедливому й ефективному використанню їхніх ресурсів, збереженню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збереженню морського середовища». Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Женевських конвенцій з морського права 1958 року.Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юридичну чинність для їхніх держав-учасниць. У той же час, відповідно до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морського права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої конвенції 1958 року, за винятком, зрозуміло, тих просторів Світового океану, юридичний статус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року. Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають сучасні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановлена гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних суден через територіальне море. Цілком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвенція містить новий інститут — води архіпелагу, застосовний до держав-архіпелагів. Вперше в договірній практиці Конвенцією був визначений статус величезної території — району морського дна за межами континентального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що дають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польотилітальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном. Конвенція підтвердила основні норми стосовно континентального шельфу і внесла уточнення в цей інститут, зокрема, визначила підходи до визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Визначено порядок регулювання діяльності з дослідження і використання його ресурсів. Конвенція істотно розширила перелік свобод відкритого моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплавства, рибальства, польотів, прокладки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити морські наукові дослідження. У Конвенції є блоки норм, що регламентують порядок проведення морських наукових досліджень, направлених на забезпечення захисту і збереження морського середовища, а також механізм врегулювання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм. Важливим положенням Конвенції в справі забезпечення загального миру і безпеки є резервування відкритого моря для мирних цілей. Варто враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правових норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, що не беруть участь у ній. Конвенція ООН з морського права 1982 року є основним джерелом сучасного міжнародного морського права. Це один із дуже великих багатосторонніх міжнародно-правових актів, що має дуже складну структуру, що включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що складають невід'ємну її частину, відповідно до статті 318 Конвенції. Конвенція, крім преамбули, включає 17 тісно взаємозалежних між собою частин, як-от:

1. — Вступ;

2. — Територіальне море і зона, що прилягає;

3. — Протоки, використовувані для міжнародного судноплавства;

4. — Держави-архіпелаги;

5. — Виняткова економічна зона;

6. — Континентальний шельф;

7. — Відкрите море;

8. — Режим островів;

9. — Замкнуті або напівзамкнуті моря;

10. — Право держав, що не мають виходу до моря, на доступ до моря і від нього і на свободу транзиту;

11. — Район;

12. — Захист і збереження морського середовища;

13. — Морські наукові дослідження;

14. — Розроблення і передача морської технології;

15. — Врегулювання спорів;

16. — Загальні положення;

17. — Заключні положення.

Додатки до Конвенції названі:

§ Види, що далеко мігрують;

§ Комісія з меж континентального шельфу;

§ Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району;

§ Статут підприємства; Погоджувальна процедура;

§ Статут Міжнародного трибуналу з морського права;

§ Арбітраж;

§ Спеціальний арбітраж;

§ Участь міжнародних організацій.

Одне лише перерахування частин самої Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола об'єктів регулювання міжнародним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжнародного морського права. Слід зазначити, що, головним чином, Конвенція ООН з морського права встановлює правовий статус і юридичний режим тих морських просторів Світового океану, про які в ній мова йде. Але хоча ці простори і пов'язані в єдиному природному комплексі, кожний окремо, із погляду права, представляє різноманітні юридичні поняття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають правовий режим, що передбачає їхню приналежність певним суб'єктам (наприклад, внутрішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права й обов'язки належних суб'єктів з їхнього дослідження і використання (наприклад, континентальний шельф, у відношенні котрого держави не здійснюють суверенні права, а наділені лише виключними правами з його дослідження, а також використанню ресурсів його дна і надр). У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юридичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, зона що прилягає, відкрите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) із метою встановлення їхнього юридичного режиму, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції щодо простору, що має даний статус. Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окремих положень Конвенції, що стосуються насамперед суб'єктного складу її учасників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються деякі базові терміни-поняття Конвенції, у тому числі і з проблеми, що нас цікавить. Це ж, звичайно, насамперед «держава-учасниця» — держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона знаходиться в силі (подп. 1 пункт 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до перерахованого в пункті 1 «b» — «f» статті 305 Конвенції суб'єктам права, що стають учасниками Конвенції відповідно до умов, характерними для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє «самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвенцією, у тому числі компетенцією укладати відповідні договори. Слід зазначити, що на практиці учасниками Конвенції поки стають тільки лише держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки неможливо. У той же час, згідно зі статтею 305, учасниками Конвенції можуть стати і «міжнародні організації відповідно до Додатка IX». Стаття 1 Додатку IX, названа «Вживання терміна «міжнародна організація», говорить: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану державами міжурядову організацію, котрій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компетенцію по висновку договорів, що ставляться до таких питань». Проте з інших статей цього Додатка випливає, що промова в ньому йде не про міжнародні організації як таких, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно до морського права промова практично йде проЄвропейський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени передали повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних організацій) поки немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасником Конвенції. Таким чином, можна зробити висновок про те, що у відношенні суб'єктного складу її учасників Конвенція ООН з морського права має суттєвий перспективний потенціал, що враховує навіть зміни, що відбуваються в майбутній державній організації світового співтовариства. У цілому, можна констатувати, що розроблення і прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року явилося важливим історичним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. її стратегічною метою є стабільний розвиток міжнародних відносин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані. У зв'язку з цим вважається необхідним відрізняти міжнародне морське право від морського права. Перше — засновано винятково на нормах міжнародного права і належить до поводження держав за межами власної території. Друге — є правом конкретної держави і містить норми внутрішньодержавного (національного) права. Його основу складають внутрішньодержавні акти, що регламентують правове положення і порядок користування внутрішніми територіальними водами (територіальним морем), а також приналежній державі морськими і річковими суднами.

2. Правовий режим (ПР) внутрішніх вод