Гра під час голосового тренінгу

Багато вправ, що рекомендуються, мають ігровий характер. Чому? Тому що мистецтво й гра подібні між собою. У грі закладений корінь справжнього мистецтва. Ігровий метод повинен координувати і спрямовувати вправу, перетворюючи її на мистецтво, а це означає пронизувати «системою» (елементами акторської майстерності) технічні вправи й прийоми. Будучи видом неформальної діяльності, гра здатна перетворюватися на художню діяльність і розвивати творчу природу учня, його уяву, фантазію й віру у власні сили.

Заняття над виробленням голосу та мовлення повинні мати ігровий характер. Виконання вправи повинно бути доведено до ступеня мистецтва. Вправи ігрового характеру захоплюють, залучають до роботи, допомагають правильно формувати вільне звучання голосу.

Використання матеріалу для вправ»

Вірші — це один із видів тренувального матеріалу. Наш мозок працює за кібернетичним принципом, тобто з обов'язковим Використанням зворотного зв'язка. Необхідно урізноманітнити причини, що викликають почуття, для того щоб вони не зникли під час їх повторення. І із цією метою корисно використовувати віршований матеріал для вправ.

Вірші, як ритмічно організоване мовлення, легко збуджують нервову систему. Ритм сам по собі викликає емоційний відгук, народжує так звану ритмічну емоцію або ритмічне переживання, що організовує, налаштовує на активний робочий стан увесь організм людини, у тому числі й голосовий апарат. Зрозуміло, віршовані Тексти вправ мають утилітарний, тренувальний характер.

Вигуки є найпростішими словесними сигналами, за допомогою яких людина приваблює до себе увагу об'єкта, впливаючи на його волю або почуття. Вигуки необхідні для найкоротшого словесного способу виявлення почуттів і вольових імпульсів людини. Вони передають жах, гнів, страх, замилування, обурювання, іронію, скаргу, докір, похвалу, захват, заохочення та інші почуття, а також такі вольові імпульси, як: погрозу, наказ, заборону, протест, оклик, застереження, попередження, заклик, запрошення тощо.

Вигуки складаються з:

• одного голосного («І!», «Е!», «Л!», «О!», «У!»);

• голосного з наступним нескладовим "й" («Ай!, «Ой!»);

• голосного та приголосного («Ах!*, «Ех!», «Ох!», «Ух!», «Хе!», «Ха!», «Ну!», «Уфі», «Фу!», «Фі!»).

Вигуки вживаються у:

• подвоєній або потроєній формі («Ай-ай!», «Ай-ай-ай!», «Ой-Ой!», «Ой-ой-ой!», «Ехе-хе-хе!», «Ба-ба!», «Ба-ба-ба!»);

• сполученні із частками (*Ну ж!», «Так ну ж!», «Ну ж бо!», «Ой чи!»).

До вигуків належить умовне відтворення звучань, що супроводжують реакцію на певне роздратування («Врр!», «Тьфу!»).

Деякі вигуки утворюються шляхом фонетичного скорочення («Тш-Шш!», тихіше; «Бач!», бачиш). Іноді вигуки походять з іншомовних слів-вигуків, з інших частин мови («Алло!», «Стій!», «Каюк!», «Бравої», «Варта!», «Гайда!», «Куш!», «Тубо!», «Ату!»).

Звуконаслідувальні дієслівних вигуків належать («Бац!», «Хрясь!», «Трах!», «Хлоп!», «Бум-бум!», «Дінь-дінь!», «Тра-та-та), а також звуконаслідувальні слова («Няв!», «Ку-ку-рі-куІ», «Гав-гав!», «Га-га-га!», «Кря-кря!», «Цвінь-цвірінь!», «Кра-кра-кра!», «Кудах-тах-тах!»).

До вигуків належать усічені назви тварин і птахів («Кись-кись», «Уті-ут», «Ціп-ціпі», «Гулі-гулії»).

Вигуки з'являються невимушено, природно, зненацька. Увесь організм людини, у тому числі й м'язи мовленнєвого апарата, бере участь у виникненні вигуків, що допомагає тренувати природну «опору» звуку, знаходити природний тон живої мови.

Багато вигуків, що різняться за звучанням, можуть висловлювати одне і те саме почуття, якщо вимовляються з однаковою інтонацією, і навпаки — той самий вигук може виражати різні емоції через різні їх інтонації. Тому за допомогою вигуків добре тренувати голосову рухливість, модуляцію голосу, якими збагачується той самий вигук, що передає різні почуття.

Якщо прийом вигуків правильно використаний у роботі над голосом, то він допомагає:

1) знайти й зміцнити «центр» голосу;

2) зберігати й удосконалювати координаційну діяльність трьох систем мовленнєвого механізму: подиху, діяльності гортані (голосових зв'язок) і резонатора (ротової артикуляції);

3) тренувати автоматизм подиху й активність дихальних м'язів, особливо діафрагми;

4) розвивати голосову гнучкість, легкість модулювання, переходу з одного тону до іншого зі збереженням якості звучання;

5) надавати повну волю глотковій і ротовій порожнинам, рефлекторно розширюючи їх, збільшуючи обсяг резонатора, що сприяє повноцінному звучанню голосу;

6) збагачувати тембральну палітру, відчувати залежність тембру голосу від підтексту, почуття, усього внутрішнього життя людини;

7) виховувати навичку якісного звучання голосу за різних характерів мовлення, тобто за будь-яких змін у силі, висоті, темпоритмі мовлення.

Вигуки, не збуджуючи складних розумових процесів, звернені безпосередньо до волі й емоції партнера. Вони є найпростішими словесними діями, тому надзвичайно зручні й корисні в етапах роботи над голосом.

У роботі над голосом також корисно вдаватися до вправ, названих К. Станіславським «внутрішньою акробатикою актора»: не замислюючись, «прокудахтати», «прогавкати», «прострекотати», вигукнути від подиву... Потім виправдати ці дії.

Ефективним прийомом роботи над голосом є також прийом мовленнєво-рухового рефлексу. Відомо, що рухи руки відрізняються не меншою розмаїтістю, ніж рухи мускулів мовленнєвого апарату. Не випадково вже давно виникли так звані «пальчикові Ігри» з ручками й пальчиками дитини («Сорока-Ворона кашу варила», «Ладусі, ладусі», «Цей пальчик хоче спати» тощо). Це підтверджує ефект застосування в голосових і мовленнєвих вправах мовленнєво-рухового рефлексу.

У вправах із розвитку голосу найактивнішу участь бере кисть руки, роблячи звичні рухи. Наприклад, «палець натискає на курок» і разом із вибуховим приголосним [п] «вилітає куля», звуки " піф-паф " «розривають» губи. Кисть руки короткими, різкими рухами кидає жонглерські «тарілки». Руки «заколисують дитину», «б'ють у барабан», «друкують на друкарській машинці», "ловлять комара", працюють із «пульверизатором» тощо.

Ці та аналогічні рухи рук координуються з мовленням, звучанням окремих голосних, приголосних та їх сполученням. Рухи допомагають виникненню вільного звучання голосу, надають потрібний характер окремим звукам мовлення, словам, фразам.

Тренуючись, варто не тільки постійно повертатися до старих вправ, але й знаходити для них різні внутрішні виправдання, пристосування, щоб знову викликати емоційну реакцію організму.

Вправи

Спати хочеться. Учитель. Уявіть собі, що ви — на березі моря, відпочиваєте в шезлонгу. Сядьте зручніше на стільці, відкиньтеся на його спинку, ноги витягніть вільно, розслабте м'язи тіла: шиї, рук, плечей... Спробуйте «задрімати», спокійно, ритмічно й глибоко вдихаючи повітря через ніс: вдих, видих, вдих, видих, вдих, видих... Очі розплющуються важко — повіки змикаються знову... Знайомий стан, чи неправда? Необхідно змусити себе розплющити очі, підвестися.

Учні. Хвиль спокійний розмірений шум

Присипляє розум мій...

Учитель. Але на сонці шкідливо спати. Підведіться!

Коментар. Не слід читати рядки бадьоро й весело. Мовленнєвий апарат розслаблений; язик, вуста, щелепи рухаються повільно. Необхідно «боротися» зі сном і одночасно простежити за тим, що робиться з подихом: починаєте говорити на вдиху чи на видиху? Чи однакові за часом є вдих і видих? Де" виникає момент зупинки подиху?

Свічка (рівний повільний видих). Піднести До рота вузьку смужку паперу і дмухати на неї (це «свічка») для того, щоб «покласти полум'я свічки» і утримувати його в такому положенні. Смужка паперу дозволяє наочно стежити за рівністю видиху повітря. Видих рівний — папірець до кінця видиху перебуває в одному положенні. Видих нерівний — папірець «неспокійний»: він коливається.

Звуконаслідування (повільний озвучений видих). Згадати звуки природи й відтворити їх. Ось свище вітер: «С-с-с-с-с-с-с!» Шумить ліс: «Ш-ш-ш-ш-ш-ш!» Дзижчить комар: «З-з-з-з-з-зІ» Гуде бджола: «Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж!» А от з'явився джміль: «Дж-дж-дж-дж-джі»

Робити все потрібно спокійно, вільно, щоб повітря на цих звуках безперешкодно «випливало».

Насос. У руках «насос». Необхідно накачувати «шину», супроводжуючи рухи рук звуконаслідувальними: «С-с-с-с! С-с-с-с! С-с-с-с!»

Необхідно координувати звуки з рухом рук. Невелике м'язове напруження в руках, що переборюють опір повітря в «насосі», координувати з інтенсивністю видиху на звуках: «С-с-с-с!»

Учитель може перетворити вправу на гру. Учні стають одне напроти одного. Один «накачуватиме м'яч». Другий — із вільною шиєю, руками, корпусом — сидить навпочіпки (він «м'яч»). Необхідно стежити за партнером. Чути звук «насоса» — «м'яч» у русі: піднімається, випрямляє корпус, потім шию, піднімає руки. Рух щоразу зупиняється, щойно переривається звук «насоса». Коли «м'яч» надутий повністю, тоді «висмикується шланг», і «повітря» спочатку з різким звуком «П-ш!» проривається, а потім усе повільніше виходить із нього, і «м'яч» вертається у своє вихідне положення (В. П.). Учні міняються ролями.

Пилка. Узяли «пилку», перевірити, як лежить «колода на козлах». Починати розпилювати її: «З! З! З! З!» Спочатку звук [з] уривчастий, короткий, як і рухи рук, тому що «пила входить» у «деревину». Чим ширшою є амплітуда руху рук, тим довше тягнеться звук «З-з-з-з-з...»

Проколотий м'яч. У руках на рівні грудей розташовується уявний великий, гумовий м'яч. Якщо на нього натиснути — чути звук повітря. Натискати на «м'яч» долонями та імітувати вихід повітря звуком; «З-з-з-з-з...»

Руки сходяться повільно: вони ніби відчувають опір «м'яча». І так само, повільно, із силою, виганяється з «м'яча» (легенів) повітря "3-з-з-з-з..." Усе ближче руки, усе менше повітря залишається в «м'ячі». Нарешті долоні рук зійшлися в активному русі.

Мотоцикл. Сіли на мотоцикл», «завели мотор» і «поїхали»: «Р!Р!Р-р-р! Р-р-р-р-р-р-р-р-р-р...»

Пульверизатор (інтенсивний переривчастий видих). Натискаючи на ручку «пульверизатора», посилати «пил» роз-чину далеко вперед, супроводжуючи рух руки звуконаслідувальними: «ФІ ФІ Ф! Ф! Ф! Ф!» На «ручку» натискати короткими Енергійними рухами пальців руки, так само енергійно звучить приголосний; «Ф! Ф! Ф! Ф! Ф!» Якщо ж на «ручку» натискати із силою, але повільно, то й звуки зливаються в одну енергійну лінію, що тягнеться: «Ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф...»

Рубаємо дрова. Учні "рубають дрова". Удар «сокири» супроводжуєте вигуком «є!» Із цим звуком повітря викидається з легенів і миттєво наповнюється знову. Повітря ніби само «входить» у легені без видимого руху вдиху. Необхідно перевірити це, ще раз виконавши вправу. Тільки «рубати» потрібно легко, «граючись сокирою».

Боксер. Тренувати удари по уявній «груші»,- супроводжуючи їх вигуками: «Е! Е-е! Е! Е-е-еІ»

Їдемо на коняці. Поганяти «коня»: «Нно! Нно! Н-н-но!» Різко зупинити: «Тпру! Тпру!» Стежити за тим, щоб не завищувати звук і зайвий раз не напружуватися.

Сорока-пліткарка. Передати почуту «плітку» далі: «Трр! Трр! Трр-трр! Трр-трр-трр! Трр-трр-трр! Трр! Трр! Трр-трр-трр!»

Учням необхідно нафантазувати, про що саме розповідається.

Лижник. Учні «стають на лижі» (ноги разом), готуються до спуску зі злегка похилої дороги. «Поїхали», відштовхуючись злегка то однією, то другою «палицею». «Лижі» сковзають добре. Рух усе прискорюється. Весело, вільно супроводжувати рух рук («відштовхування палицями») лічбою: «Один! Два! Три! Чотири! П'ять!..» Усе глибшими є присідання, усе активніші рухи рук, усе енергійніша й швидша лічба: «Шість! Сімі Вісім! Дев'ять! Десять!..»

Голову не опускати — погляд спрямувати вперед на «дорогу»: «Вісімнадцять! Дев'ятнадцять! Двадцять!..» Якщо після вправи не виникло задишки, отже, її виконували правильно.

Купання в морі (управління видихом). Уявіть, що стоїте по груди в морі. «Морська вода» тримає на поверхні руки, розведені в сторони. Слід погратися руками, переборюючи «опір води». Енергійно опустили руки вниз — до боків, одночасно видихнувши. «Вода» знову «підняла» на поверхню руки (у цей час здійснюється природний вдих). Тепер опустити руки відповідно до команди: «Один! Два! Три!» На рахунок «три» — руки внизу. «Вода» знову їх «підняла» (вдих). Опускати їх на лічбу до шести, до дев'яти, до дванадцяти, до п'ятнадцяти (додаючи щоразу по три числа). Потім виконати, полічивши у зворотному порядку: від п'ятнадцяти до одного, прискоривши удвічі темп лічби й рухи рук. Лічба енергійна, вольова.

Стогін Потрібно уявити, що болить горло або голова, або просто відчувається втома. Виникла потреба «постогнати», і стогін тихо виходить у звуці [м]. Не крякати. При кряканні звук глухий, короткий, голосові зв'язки напружені. Стогін — це саме такий звук, що безперешкодно виходить із гортані. Він монотонний, спокійний, тягнеться.

Губи злегка зімкнуті, м'язи шиї, плечей, обличчя, ніг, рук цільні. Необхідно перевіряти розслабленість шийних м'язів, злегка повертаючи голову: униз, праворуч, назад, ліворуч, униз... Запам'ятати це м'язове почуття розслабленості (хочеться спати). Не дрімає тільки подих. Він діє — «стогне». Не завищувати й не занижувати звук. Відшукати свою серединку, «центр» голосу (тон, На якому особливо рівно й вільно звучить голос).

Ускладнення

1. Підключати до приголосного [м] голосні звуки [а], [о], [у], [є], [і], [и]: «Мммамммоммму ммме мммімммимм...»

2. Можна тренувати голосні в сполученні з іншими приголосними [м], [н], [л], [р]: «Мнулімнолімналімнелімнілімнилі...», «Ммнуммноммнаммнеммніммнимм...», «Рлурмммрлорммм-мрла рмммрле рмммрлірммм рли рммм...».

Вимовляти голосні слід м'яко, без поштовхів. Рот відкривати вільно на голосних звуках і одразу закривати для продовження «стогону» на приголосний.

3. Вимовляти під час «стогону» склади з приголосними [б] або [д]: «Бамммбомммбумммбемммбімммбиммм...», «Дання-допнндунннденнндіннндиянн...».

4. «Дзвонити у дзвони»: «Буммм — боммм! Буммм — боммм! Буммм —боммм!..», «Діньнь-доннн! Діньнь — доннн! Діньнь — донин!..»

Це нагадує дзвони: удар — ебом!», відзвук — «ммм...», удар — «дон!», резонанс — «ннн».

Якщо учні зуміють позбутися напруження мовленнєвого та голосового апаратів, то голос звучатиме вільно й красиво.

5. На «стогоні» вимовляти цілі фрази, стежачи за тим, щоб зберігалася та сама сила звучання, що знайдена дід час «стогону»: " Мамо, я прошу так само: "Молока налий мені, мамо!"»

Проговорюючи цю фразу, необхідно поєднувати всі слова її одну суцільну лінію звучання: «мамояпрошутаксамомоло-каналийменімамо».

Не вірю Поринути в знайомий стан, як у попередній вправі «Стогін». Вести діалог із товаришем, який бере під сумнів кожне слово. (Він також перебуває в стані релаксації.) Відстоювати правоту своїх слів спокійно, переконано. Більшу переконаність надає мовленню зниження тону голосу на наголошеному слові. Постежити за цим під час виконання. Наприклад: