Своєріднічть художнього стилю письменників відродження

Формування та розвиток української культури у XIV-XVII ст. відбувався в епоху Відродження, що являла собою перехідний етап від Середньовіччя до Нового часу. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особистості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної поведінки людини; в) секуляризація мистецтва. Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance - "Відродження") являла собою цілу епоху в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи - в Італії XIV-XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок 17 ст.

Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На формуванні культури Відродження справили вплив і ранньобуржуазні відносини, які зародилися в італійських містах-державах Флоренції, Мілані, Феррарі та ін. Молода дієва і активна буржуазія починає дедалі більше заявляти про свої права і домагається скасування освяченої Церквою станово-ієрерхічної державної системи.

На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформація - широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Безпосереднім поштовхом до Реформації стали глибокі кризові явища, що охопили Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових капіталістичних відносин. Результатом Реформації стало відпадіння від Католицької церкви великої різновидності християнства - протестантизму, що складав конгломерат різноманітних течій та угрупувань.

У другій половині XVI ст. на зміну Реформації приходить контрреформація - церковно-політичний рух на чолі з Папством, направлений проти Реформації. По суті він також являв собою реформування Католицької церкви, але у напрямі її укріплення і утвердження.

В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543-1563 рр., які стали програмою у боротьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали "Індекс заборонених книг", головним знаряддям Контрреформації стає церковний суд Інквізиція (від лат. inquisitio, розшук) та збільшення кількості чернецьких орденів.

Згідно рішень Тридентського собору провідними державами контрреформації повинні були стати визначалися Іспанія і Польща. Остання, об'єднавшись у 1569 р. з Великим князівством литовським, перетворилася на багатоконфесійну та багатонаці-ональну Річ Посполиту, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку культур цих народів.

Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення церкви і мистецтва стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення. Найбільших висот римська бароко досягло в архітектурі. За часів папи Сикста V Рим, стаючи бароковим містом, набуває сучасних форм. Першою, найбільш виразною спорудою у силі бароко була церква єзуїтів у Римі (Іль Джесу), створена за проектом Джакомо да Віньоли (1507-1573), автора палацу Фарнезе в Капраролі та вілли папи Юлія III у Римі. В той же час під керівництвом Джакомо делла Порта було завершено спорудження куполу знаменитого собору Святого Петра. Церква підкорила собі образотворче мистецтво, уособленням чого став чудесний портрет папи Інокентія X, написаний іспанським художником Дієго Веласкесом (1599- 1660). Визначними художниками цього часу були також Бартоломе Мурільйо, Мікеланджело да Караваджо, Пітер Пауль Рубенс, Ан-тоніс ван Дейк та Харменс ван Рейн Рембрандт. Сповнене захопленням, немовби направленого у саме серце людини, барокове мистецтво доповнювалося літературою, яка розкривала чуттєву, романтичну сторону релігії. Одним з визначних творів такої літератури була героїчна поема Торквато Тассо "Звільнений Єрусалим", а також твори Лудо віко Ариосто, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Педро Кальдерона де ла Барка та Джона Мільтона. В музиці стиль бароко яскраво проявився у творах Джованні П'єрлуїджі да Палестини - засновника римської поліфонічної школи, твори якого стали вершиною поліфонії старого стилю. Провідним барочним музичним інструментом того часу стає величний орган. Папи епохи бароко також були покровителями й цінителями наук.

Прихильність польських королів Сигізмунда Августа, Стефана Баторія, а більш за усе Сигізмунда III, прозваного королем єзуїтів, мала вирішальні наслідки - друзі й учні єзуїтів заповнили королівський двір, сенат, єпископські кафедри і суди. Некатоликам було заборонено обіймати державні посади в країні. Єзуїтські школи взяли на себе виховання дворянської молоді, внаслідок чого латинська мова перетворилася на повсякденну, а польська мова й література занепали. Дворянство, набувши зовнішнього лоску й шляхетності, по суті залишалося грубим та неотесаним з великою зарозумілістю і варварським фанатизмом. Пересичене богослов'ям, воно було впевнене у тому, що простий селянин є нащадком Хама і як такий на законних підставах приречений на рабство. Заохочуване єзуїтами, дворянство було не в змозі осягнути складності внутрішнього становища в багатонаціональній та багатоконфесійній країні і пішло на крайні заходи відносно протестантів та православних, наслідком чого стала Визвольна війна українського народу 1648- 1654 рр., яка була початком кінця Речі Посполитої.

9.Винекнення і розвито полемічно-публіцистичної літератури (Г.Смотрицький «Ключ царства небесного», С.Сизаній «Казаньє святого Кирила…», П.Скарга «Про єдність церкви Божої»)

Українська полемічно-публіцистична проза виникла у 80-ті роки XVI ст. в жорстокій боротьбі проти польсько-шляхетської, римсько-католицької пропагандистської публіцистики, проти наступу польських магнатів і шляхтичів, підтримуваних католицькою церквою, на соціально-політичні і національно-релігійні права українського народу; вона була своєрідною ідейною зброєю, одним із засобів підготовки народно-визвольної війни 1648—1654 pp. Представники демократичного напряму православних полемістів у полемічно-публіцистичних трактатах сміливо викривали злодіяння пап римських і Ватікану, польсько-шляхетського королівського уряду, світських і духовних магнатів, класових ворогів трудящих мас. І хоч полемічно-публіцистичні твори зовні мали церковно-релігійне забарвлення, в основі і суті своїй вони відбивали соціально-політичні суперечності і класову боротьбу епохи.

До нас дійшло понад 150 різних за змістом, ідейним спрямуванням і художньою формою та жанровими особливостями полемічно-публіцистичних трактатів, написаних представниками православного, уніатського і католицько-єзуїтського таборів полемістів, ідейні позиції, суспільно-політичні погляди та класові симпатії яких були різними. Навіть серед табору православних полемістів, що зовні палко виступали на захист «старожитної» православної віри, ми зустрічаємо два табори публіцистів, одні з яких, захищаючи православну віру, обстоювали класові інтереси трудящих, інші ж відбивали соціальні позиції українських панів-феодалів, козацької старшини і заможного міщанства.

Українська полемічно-публіцистична проза XVI — початку XVII ст. ввібрала в себе кращі традиції передової публіцистичної літератури XVI ст., які благотворно вплинули на творчість українських авторів.

Поширеними на Україні серед письменників-полемістів кінця XVI — початку XVII ст. були послання Максима Грека, творчість якого мала велике значення для зародження і розвитку літератури, особливо полемічно-публіцистичної прози і наукової філологічної думки.

Трактати М. Грека поширювались здебільшого у рукописах, про що свідчить цілий ряд списків його творів, складених на Україні в XVI—XVIII ст. Уже в кінці 70-х — на початку 80-х pp. XVI ст. полеміко-публіцистичні твори М. Грека, поряд із раніше написаними антикатолицькими трактатами невідомих авторів, широко використовувались культурними і релігійними діячами України як гостра ідеологічна зброя в боротьбі проти польсько-шляхетської католицької пропаганди, яка особливо посилилась після виступу відомого польського публіциста, пропагандиста католицизму і противника православної віри Петра Скарги з книгою «О jednosci Kosciola Bozego» («Про єдність церкви божої»), надрукованою 1577 р. Якщо в полемічному збірнику, складеному в 1578—1580 pp. в Супрасльському монастирі і безпосередньо спрямованому проти названої книги Петра Скарги, ми ще не зустрічаємо творів Максима Грека, то в упорядкованому на основі цього збірника (і також у Супраслі) на початку 80-х pp. XVI ст. іншому полемічному збірнику уміщено деякі полеміко-публіцистичні і філологічні твори Максима Грека. Цим збірником, як стверджує М. Петров, користувався Герасим Смотрицький, зачинатель української полемічно-публіцистичної прози.

Як і в багатьох українських рукописних збірниках, так і окремо, часто зустрічається «Слово Максима Грека о крестном знаменіи», надруковане на початку 80-х pp. XVI ст. в Острозі. У творах М. Грека трактується, зокрема, і богословське питання «про походження святого духа».

Брошуру, напевне, було підготовлено до друку ще в період роботи в Острозі Івана Федорова (1581), можливо, одночасно з «Хронологією» Андрія Римші (надрукованою в травні 1581 p.), але брошура не встигла вийти за Івана Федорова, який міг бути ще в Острозі, проте не працював, і друкувалась уже на кошти («за выдатком») Кирила Терлецького. У зв'язку з цим не були, мабуть, проставлені дата і місце видання, тому що друкарню Івана Федорова формально було заборонено.

Незважаючи на те, що православні, по суті, ще не дали належної відповіді на книгу єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви божої» (1577) [правда, ще між 1577—1582 pp. з'явились анонімний трактат православних «Посланіе до латын из их же книг», коротке повчання «На латину и о папежах, который што в них вымыслив» (близько 1582 p.), сатиричний памфлет фольклорного походження про папісу — про папу Петра Гугнивого], 1586 p. у Кракові вийшла ще одна антиправославна книга — брошура єзуїта Бенедикта Гербеста «Wiary koscioia rzymskiego wywody у greckiego niewolstwa historya: dla jednosci» («Висновки віри римської церкви і історії грецького поневолення: для єдності»), яка багато в чому повторює трактат Скарги.