Змістовний модуль 4. Міжнародний кредитний ринок

Лекція №4

Модуль І. Міжнародні фінансові ринки та їх інфраструктура. Моделювання взаємодії фінансових ринків.

Змістовний модуль 4. Міжнародний кредитний ринок

План:

1. Сутність міжнародного кредиту

2. Структура світового ринку капіталу

3. Основні форми міжнародного кредиту

4. Нові форми міжнародного кредитування

1. Сутність міжнародного кредиту

Однією з форм міжнародних економічних відносин є переміщення (експорт-імпорт) капіталу. Темпи зростання переміщення капіталу між країнами в декілька разів перевищують темпи зростання виробництва і міжнародної торгівлі.

Міжнародний рух капіталу може заміщувати або доповнювати міжнародну торгівлю, якщо ефективність використання капіталу вища, ніж результат міжнародної торгівлі.

Міжнародна міграція капіталу — це не фізичне переміщення засобів виробництва, а фінансова операція: надання позики, купівля-продаж цінних паперів, інвестування.

Конкретні форми міжнародного переміщення капіталу розрізняються за такими ознаками:

1. За джерелами походження капітал поділяється на:

- Офіційний капітал — це кошти державного бюджету або міжнародних організацій (МВФ, Світовий банк та ін.), котрі переміщуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів або міжурядових організацій. її джерелом є гроші платників податків.

- Приватний капітал — це кошти приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які надаються у вигляді інвестицій, торговельних кредитів, міжбанківського кредитування.

2. За характером використання капітал поділяється на:

- Підприємницький капітал — це кошти, які прямо або опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. Це головний приватний капітал.

- Позичковий капітал — це кошти, що надаються з метою отримання відсотка. В міжнародних масштабах у якості позичкового капіталу виступає в основному офіційний капітал.

3. За строком вкладання капітал поділяється на:

- Короткостроковий капітал: вкладання капіталу строком менше року. Головним чином у формі торговельних кредитів.

- Середньо- та довгостроковий капітал — вкладання капіталу строком понад рік. Всі вкладання підприємницького капіталу здійснюються переважно у формі прямих інвестицій, а також у вигляді державних кредитів.

4. За метою вкладання капітал поділяється на:

- Прямі інвестиції — вкладання капіталу з метою придбання контролю над об'єктом розміщення капіталу. Це в основному вивіз приватного підприємницького капіталу.

Портфельні інвестиції — вкладання капіталу в іноземні цінні папери без права контролю над об'єктом інвестування. Це також в основному вивіз приватного підприємницького капіталу.

Міжнародні потоки капіталу набирають форми міжнародного кредиту. Міжнародний кредит визначається як рух позичкового капіталу у формі фінансових вимог між кредиторами і позичальниками різних країн, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів (активів) на умовах повернення, строковості і сплати відсотків.

Беручи участь в кругообігу капіталу на всіх його стадіях, міжнародний кредит опосередковує його перехід з однієї форми в іншу: з грошової у виробничу, потім у товарну і знову в грошову.

Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжнародної торгівлі. Ця торгівля не є обміном товару на товар, а обміном сьогоднішнього товару на товар в майбутньому. Такий обмін називають міжчасовою торгівлею.

В економіці завади існує проблема вибору між поточним і майбутнім споживанням. Як правило, виготовлена продукція негайно цілком не споживається, частина її використовується як виробничий капітал на розширення виробництва з тим, щоб збільшити обсяг споживання в майбутньому. Іншими словами, мова йде про вибір між виробництвом споживчих товарів нині і в майбутньому.

Міжнародний кредит дає можливість торгувати в часі. Якщо країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє споживання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж зароблено, в обмін на зобов'язання виплатити компенсацію в майбутньому за сьогоднішнє споживання. Які країни беруть позики, а які їх надають, визначається виробничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвестиційні можливості, беруть позики у інших країн, котрі таких відносних інвестиційних можливостей не мають, але отримують великі поточні доходи.

Країни, які мають відносно великі фінансові ресурси у порівнянні з можливістю їх прибуткового застосування всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд). Країна-імпортер капіталу отримує можливість збільшити свій національний доход за рахунок зарубіжних інвестицій, одержаних на вигідніших, у порівнянні з внутрішніми, умовах кредитування.

Значення міжнародного кредиту полягає в тому, що завдяки кредиту відбувається перерозподіл капіталів між країнами у відповідності з потребами і можливостями більш прибуткового його застосування. Кожна країна є імпортером і експортером капіталу. В якості кредиторів і позичальників виступають банки, фірми, державні установи, уряди, міжнародні і регіональні валютно-кредитні й фінансові організації.

Ефективність кредиту досягається за умови:

1. вільного переміщення капіталу;

2. стабільності й передбачуваності розвитку світової економіки;

3. виконання позичальниками своїх зобов'язань, повної оплати своїх боргів.

Розвиток міжнародного кредиту на сучасному етапі в значній мірі визначається діяльністю ТНК, зростанням їх ролі в розвитку міжнародних економічних відносин.

Особливістю сучасного міжнародного кредиту є світова криза заборгованості, суть якої полягає у відмові від платежів по боргу суверенним боржникам з ряду причин. Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються.

2. Структура світового ринку капіталу

Міжнародний ринок капіталу — це ринок, на якому резиденти різних країн ведуть торгівлю активами. Це декілька тісно взаємопов'язаних ринків. Міжнародна торгівля валютою є важливою складовою частиною міжнародного ринку капіталу.

Активи, котрими торгують на міжнародному ринку капіталу, - це валютні банківські депозити, акції й облігації різних країн.

Розрізняють два види торгівлі на міжнародному ринку капіталу. Перший вид —міжчасова торгівля — являє собою обмін товарів і послуг на зобов'язання надати товари і послуги в майбутньому, тобто на активи. Коли країна бере позику за кордоном (тобто продаються іноземцям облігації) з тим, щоб імпортувати матеріали для своїх інвестиційних проектів, вона, беручи участь в міжчасовій торгівлі, виграє, оскільки отримує кошти для здійснення своїх проектів. Країна, яка надає позику, також виграє, оскільки придбає активи, котрі приносять доход більший, ніж можна отримати у своїй країні.

Другий вид торгівлі на міжнародному ринку капіталу – торгівля активами в обмін на активи. Міжнародна торгівля активами знижує ризик від інвестування. Вона дає можливість диверсифікувати портфелі цінних паперів, зменшуючи кількість грошей, котрі вкладаються в кожний окремий актив. При торгівлі активами існує різниця між борговими і пайовими коштами. Облігації і банківські депозити є борговими коштами, формою міжнародного запозичення, за якою кредитор висуває до позичальника лише одну вимогу — виплатити борг і відсоток незалежно від економічних обставин. Пакет акцій є пайовим засобом, він дає право на пайову участь у прибутку фірми, і платежі по ньому змінюються в залежності від обставин. Володіння певною частиною (10% і більше) акціонерного капіталу дає ще й право контролю.

Головними дійовими особами на міжнародному ринку капіталу є комерційні банки, корпорації, небанківські фінансові організації (страхові компанії і пенсійні фонди), центральні банки та інші державні органи.

Центральна роль на ринку капіталу належить комерційним банкам саме завдяки широкій сфері їх фінансової діяльності. Зобов'язання банку в основному складаються з депозитів з різними строками, активами: позики (корпораціям і державам), депозити в інших банках і облігації.

Корпорації (особливо ТНК) проводять операції щодо залучення іноземних джерел капіталу для фінансування своїх інвестицій: продаж акцій, позики, продаж боргових коштів корпорації на міжнародному ринку капіталу. Облігації корпорації, деноміновані не у валюті фінансового центру, в якому продаються, називаються єврооблігаціями.

Небанківські фінансові організації проводять операції диверсифікації своїх портфелів іноземних активів.

Центральні банки включені до світових фінансових ринків, вони позичають кошти за кордоном, випускають державні облігації. Уряди країн, що розвиваються, а також підприємства, які знаходяться у власності держави, беруть кредити в комерційних банках за­рубіжних країн.

Структура світового ринку позичкових капіталів

Сучасний світовий ринок позичкових капіталів включає в себе:

1 світовий кредитний ринок (враховуючи ринок єврокредитів), на якому здійснюється рух грошового капіталу між країнами на умовах повернення і сплати відсотка (І і ІІ);

2 світовий фінансовий ринок, на якому здійснюється емісія (первинний ринок) і купівля-продаж (вторинний ринок) цінних паперів. Звичайно розрізняють грошовий ринок (І —короткострокові позики) і ринок капіталів (середньо- і довгострокові позики), котрі включають і фінансовий ринок (II і III).

Кожний з ринків включає євроринок як частину світового ринку позичкових капіталів, на якому депозитно-позичкові операції здійснюються в евровалютах, тобто валютах, які переведені на рахунки іноземних банків і використовуються ними для операцій в усіх країнах, в тому числі і в країні — емітенті цієї валюти.

Євроринок розпочав функціонувати з кінця 50-х років і вже на початку 90-х його розміри досягли 4,5 трлн. доларів. 2/3 його ресурсів надходять з промислово розвинутих країн.

3. Основні форми міжнародного кредиту

В основу класифікації міжнародного кредиту можна покласти різні ознаки: джерела, призначення, валюту позики, строки кредиту та ін.

Основними формами міжнародного кредиту вважаються:

1. товарний, або комерційний кредит

2. валютний, що видається банкам у грошовій формі.

Міжнародний комерційний кредит надається на закупівлю певних товарів або оплату послуг і носить, як правило, суворо цільовий характер, закріплений в кредитній угоді. Міжнародний комерційний кредит часто виступає у вигляді "фірмового" кредиту – трапляється тоді, коли фірма-експортер однієї країни надає імпортеру іншої країни відстрочку платежу при реалізації товарів і послуг. За нинішніх умов строки фірмових кредитів стали досить тривалими (зазвичай від двох до семи років) і визначаються кон'юнктурою світових ринків, видами товарів і послуг, зацікавленістю постачальника у збереженні зовнішньоекономічних зв'язків і розширенні обсягів експортних поставок тощо. Фірмовий кредит зазвичай оформляється векселем або надається за відкритим рахунком.

За вексельним кредитом експортер, вклавши угоду про продаж товару, виставляє перевідний вексель (тратту) на імпортера, котрий, отримавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату у вказаний в ньому строк.

Кредит за відкритим рахунком надається шляхом угоди між експортером і імпортером, згідно з яким постачальник записує на рахунок покупця, в якості боргу, вартість проданих і відвантажених товарів, а імпортер зобов'язується погасити кредит у встановлений строк. Ця форма вигідна для імпортера, тому що в цьому випадку імпортер отримує можливість здійснити продаж до здійснення оплати. Експортер ризикує тим, що імпортер може не виконати своїх зобов'язань. Відтак розрахунки за методом відкритого рахунку використовуються лише в тих випадках, коли між продавцем і покупцем встановились давні й міцні стосунки. За методом відкритого рахунку проводяться всі розрахунки за операціями продажів, котрі здійснюються між ТНК та їх зарубіжними відділеннями або філіями, а також торговельні операції з покупцями, які мають високий кредитний статус, між підприємствами держав зі стабільною економікою. За цим методом обидві сторони заощаджують свої кошти (комісійні, що надаються банком за відкриття акредитивів і перевірку документів).

Різновидом фірмових кредитів є оплата наперед (купівельний аванс), яка надається експортеру як самим імпортером, так і банком імпортера або банком експортера. Цей метод використовується лише тоді, коли кредитне становище імпортера вважається незадовільним або коли експортер не може отримати грошові кошти, необхідні для виробництва замовлених імпортером товарів. В цьому випадку імпортер бере на себе всі ризики.

Хоча фірмовий кредит виражає відносини між фірмою-експортером і фірмою-імпортером, він, як правило, сполучається з банківським кредитом. Оскільки довгостроковий фірмовий кредит відволікає значні кошти експортера, останній зазвичай вдається до банківського кредиту або рефінансує свій кредит у банка.

Банківське кредитування експортера й імпортера виступає у формі позик під заставу товарів, товарних документів, векселів та обліку тратт. Інколи банки надають великим фірмам-експортерам банківський кредит, тобто без формального забезпечення.

Експортний кредит — це кредит, який видається банком країни-експортера банку країни-імпортера для кредитування поставок машин, устаткування і т. ін. Видається він у грошовій формі і носить "пов'язаний" характер: позичальник зобов'язаний використати позику виключно для закупівлі товарів у країни-кредитора. Однією з форм експортного кредиту є кредит покупцеві, за якого банк експортера безпосередньо кредитує фірми країни-імпортера та їх банки. Такі кредити пов'язуються з придбанням товарів і послуг у певної фірми.

Банківський кредит дозволяє закуповувати товари на будь-якому ринку. Найчастіше він не пов'язаний з кредитуванням зовнішньої торгівлі, а призначається для погашення зовнішньої заборгованості, підтримки валютного курсу, поповнення рахунків в іноземній валюті.

Проміжною формою між фірмовим і банківським кредитом в деяких країнах є брокерський кредит. Як і комерційний кредит, він має справу з товарними операціями і одночасно з банківським кредитом, оскільки брокери зазвичай беруть позику у банків.

Міжнародний кредит може надаватися у валюті країни-кредитора, країни-позичальника, третьої країни і в колективній валюті (євро).

Міжнародний кредит може здійснюватись шляхом придбання облігацій, акцій та інших цінних паперів на міжнародному та національних ринках капіталу. В якості основного посередника між позичальниками і безпосередніми кредиторами-інвесторами, які вміщують свої кошти в цінні папери, виступають ТНБ. Останні можуть надавати позики під цінні папери брокерам і дилерам фондових бірж, фінансових компаній та інших кредитно-фінансових установ.

В міжнародній практиці застосовуються різні види облігаційних позик. Класичні позики здійснюються шляхом публічної емісії іноземних облігацій на національному ринку цінних паперів синдикатами місцевих банків у відповідній валюті з котируванням на біржі даної країни. Нині переважають міжнародні облігаційні позики, які емітуються на євроринку у валюті третьої країни інтернаціональними за складом учасників синдикатами.

В міжнародній практиці застосовуються також конвертовані облігації, котрі за певних умов можна обміняти на акції компанії-боржника за заздалегідь погодженим курсом.

Найбільш розповсюдженим видом міжнародного кредиту нині є синдиковані єврокредити, джерелом яких є ресурси євровалютного ринку.

Строк позики найчастіше становить від 5 до 10 років, єврокредити зазвичай надаються на умовах "ролл овер". Це означає, що відсоткова ставка не фіксується на весь строк кредиту, а регулярно переглядається (кожні 3 або 6 місяців) у відповідності зі зміною вартості позичкових коштів на міжнародному грошовому ринку.

Міжнародний кредит за сучасних умов здійснюється і через посередництво так званих нових фінансових інструментів.

До них відносяться короткострокові і середньострокові зобов'язання з плаваючою відсотковою ставкою, а також регулярно відновлювані гарантії розміщення цінних паперів. Серед короткострокових фінансових інструментів чільне місце займають єврокомерційні папери — зобов'язання приватних корпорацій, що випускаються на строк 3-6 місяців з невеликою маржею до відповідної базової ставки міжнародного грошового ринку.

4. Нові форми міжнародного кредитування

При веденні міжнародного бізнесу управління рахунками до отримання фірмою-позикодавцем і рахунками до оплати фірмою-боржником утруднене через те, що вартості валют постійно змінюються. Відтак міжнародні фірми, з метою уникнути ризику великих витрат і вартості оформлення акредитиву використовують факторинг для фінансування експорту.

Факторинг — це операція з продажу зарубіжних рахунків до отримання постачальниками експортної продукції комерційним банкам або спеціалізованим компаніям. Факторинг може здійснюватися з правом регресу і без нього, факторинг з правом регресу означає, що за невиконання умов угоди фінансова організація, яка купила рахунки, може відшкодувати збитки з компанії, що продала їх. Однак за звичаєм факторинг зарубіжних рахунків до отримання здійснюється без права регресу.

Особливості факторингу:

- приймаються вимоги угод до 1 року,

- немає обмежень щодо суми;

- використовуються в основному на внутрішньому ринку;

- можливий регрес вимог на покупця;

- використовується широке коло валют;

- не завжди потребуються додаткові гарантії.

Факторингові послуги звичайно надають факторингові компанії, багато з яких належать банкам. Вони скуповують рахунки у експортерів зі скидкою. Вони можуть негайно сплатити готівкою до 85% номінальної вартості рахунків експортерів. Решта суми виплачується після сплати рахунків імпортерам. Вигода для імпортера полягає в тому, що він отримує можливість не мати справу з акредитивом.

Експортер уникає загрози кредитного і валютного ризиків. Він не повинен очікувати моменту, коли імпортер оплатить товар.

Форфейтинг — це операція купівлі банком-форфейтором на повний строк і за заздалегідь встановленими умовами векселів та інших боргових і платіжних документів. Згідно з угодою про форфейтинг імпортер звичайно надає простий вексель, який гарантується банком за дорученням імпортера. Експортер продає цей простий вексель форфейтинговому банку зі скидкою. Банк-форфейтор бере на себе ризик несплати боргових зобов'язань без права регресу (обігу) цих документів на колишнього власника. Форфейтори можуть перепродавати куплені у експортерів векселі на вторинному ринку, котрий отримав назву "а форфе" (від французького "a forfeit", що означає поступитися правом).

До ознак форфейтингу відносяться:

- приймаються довгострокові векселі строком понад 1 рік;

- мінімальна сума, що використовується, не менше 500 тис. дол.;

- середня сума контракту — 1-2 млн. дол.;

- використовується в основному при міжнародних операціях;

- відсутнім є регрес вимог на експортера;

- обов'язковим є банківський аваль.

Для експортера форфейтингова угода вигідна тим, що вона перетворює кредитну угоду в готівкову; йому нема необхідності турбуватися про кредитоспроможність імпортера. Форфейтинг звільняє експортера від відповідальності за векселем після його продажу. Імпортер отримує товари в кредит, не піддаючись, як і експортер, ризику обмінних курсів.

Метод форфейтинга найчастіше застосовується при здійсненні середньострокового кредитування зовнішньої торгівлі засобами виробництва, насамперед з країнами Східної Європи і з країнами Азії та Латинської Америки, що розвиваються.

Лізинг — це операція кредитування у формі оренди устаткування, суден, автомобілів, літаків тощо строком від 3 до 15 років. Оренда виступає як форма отримання кредиту і водночас як форма міжнародної торгівлі, що створює умови для прискореного розвитку новітних технологій. Лізингова компанія (лізингодавець) придбаває устаткування і т. ін. за свій рахунок і передає за контрактом оренди фірмі (лізингоотримувачу) на певний строк. Після закінчення строк у оренди фірма-клієнт може його продовжити або викупити орендоване майно за залишковою вартістю. Орендна плата встановлюється на рівні, що перевищує ціну об'єкта оренди, за якою його можна купити за звичайних комерційних умов.

Лізингові операції мають різні види.

Операційний лізинговий контракт передбачає тимчасове використання майна без наступного придбання його у власність. Фінансовий лізинг поєднує оренду з наступним викупом об'єкта за залишковою вартістю.

За методом кредитування розрізняються: Строковий лізинг це одноразова оренда. Відновлюваний (ролловерний) лізинг — договір оренди, котрий відновлюється після закінчення його першого строку.

За умовами експлуатації орендованого об'єкта розрізняють:

- договір чистого лізингу, за яким фірма-лізингоотримувач бере на себе витрати по обслуговуванню орендованого майна;

- договір повного лізингу, за яким лізингова компанія бере на себе витрати з технічного обслуговування та інші витрати, які пов'язані з експлуатацією об'єкта лізингу.

Розрізняють також лізинг рухомого і нерухомого майна.

Стандартний лізинг: фірма-виробник устаткування продає його лізинговій компанії, котра здає його в оренду фірмі-споживачу. Технічне обслуговування здійснюється за окремим договором з фірмою-виробником.

Зворотний лізинг ("ліз-бек"): власник устаткування продає його лізинговій компанії, а потім бере його в оренду. Така операція проводиться в тих випадках, коли фірма-власник устаткування, маючи потребу в грошових коштах, продає устаткування, яке вже було в користуванні, а потім перетворюється в лізингоотримувача.

"Мокрий лізинг": передбачає широке коло додаткових послуг лізингодавця лізингоотримувачу (ремонт, страхування, поставку пального, інколи управління виробництвом). Використовується стосовно до високоточного і новітнього устаткування.

"Чистий лізинг": обслуговування й утримання устаткування в робочому стані покладається на лізингоотримувача. Він же несе відповідальність за дії, пов'язані з використанням цього устаткування.

Лізинг постачальнику: постачальник устаткування виступає в ролі і продавця, і основного орендатора, не будучи користувачем устаткування. Орендар повинен підшукати суборендарів і здати їм устаткування в суборенду. При цьому згоди орендаря не потрібно, а здача устаткування в суборенду — обов'язкова.

Відновлюваний лізинг: періодична заміна раніше зданого в оренду устаткування досконалішим.

Вендор-лізинг (кооперація виробників): при просуванні на ринок особливо коштовного устаткування в ролі лізингової компанії виступає асоціація фірм-виробників спільно з лізинговою компанією або банком. Виробник бере на себе пошук партнерів і технічне обслуговування, а лізингова компанія — розробку проектів, вирішення адміністративних питань та ін.

Лізинг вигідний всім учасникам цієї операції. Фірма-виробник отримує негайний платіж готівкою. Лізингодавець застрахований від ризику неплатоспроможності лізингоотримувача тим, що для погашення боргу з оренди він може відібрати об'єкт лізингу і передати його в оренду іншій особі або продати. Вигода для лізингоотримувача полягає в тому, що нема необхідності фінансувати торгівлю і негайно витрачати валютні кошти. Орендна плата сплачується періодично після того, як устаткування встановлено і досягло відповідної продуктивності. Лізинг дає можливість постійно модернізувати устаткування. З точки зору бухгалтерського обліку лізинг зручний тим, що орендоване устаткування не береться на баланс підприємства, а орендні платежі розглядаються як поточні витрати.

Має лізинг і негативні сторони. Наприклад, лізинг може виявитись дорожчим, ніж кредит на купівлю устаткування. Лізингодавець не має права затребувати своє майно у випадку банкрутства лізингоотримувача внаслідок прийняття на себе, останнім додаткових боргових зобов'язань.