Символіка і мова українського кохання v k. c o m / w i t h _ b o o k s

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

Та цілий світ живе у кожнім слові

І плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

Та вголос слів тих вимовить не вмію.

Леся Українка

Символіка українського кохання – тема, варта окремого дослідження. Спробуємо лиш оглянути символи‑асоціації, символи‑епітети українського кохання. Найвиразніше серед асоціативних ознак кохання – це серце. (Про що детально йшлося у першому розділі). Серед інших суттєве значення мають природа загалом та сонце й квіти зокрема.

У піснях, які приписують легендарній поетесі Марусі Чурай, підкреслено дуже тісний зв'язок між Коханням і Сонцем, наприклад, в одній з них читаємо:

Нема мого миленького, нема мого Сонця,

Ні з ким мені розмовляти, сидя у віконця;

Нема мого миленького, що карії очі, –

Ні з ким мені розмовляти, сидя до півночі

У Миколи Вороного в «Ікарі» знаходимо показовий ряд понять кохання – сонце:

Бо кохаю сонце красне,

Бо кохаю світло ясне, –

Їїм живу, йому молюся…

У Василя Симоненка в поезії «Любов»:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

У багатьох прозових творах зустрічаємо блискучі описи романної атмосфери переживань і пристрастей, органічно вплетених у мереживо краси природного довкілля. Михайло Коцюбинський в своєму «Intermezzo» описує: я тебе люблю, бо…слухай: з тьми «невідомого» з’явився я на світ, і передих, і перший рух мій – в темряві матернього лона. І досі той морок і мною панує ‑ всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою, його слуги – хмари, гори, темниці – закривають тебе від мене – і троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки…Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість – і коли відходиш – я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ти гаснеш і тікаєш до мене, творю твою подобу, даю наймення їй ідеал і ховаю у серці. 1 він мені світить».

Квіти – спеціальна тема, що набула не лише любовного забарвлення, а й носила для кожного з поетів чи письменників тільки ними визначений неповторний зміст.

Улюблені Лесею Українкою троянди в залежності від настрою міняють колір. Вони можуть бути білі й рожеві, червоні й блакитні. Гра кольорами квітів, можливо, найулюбленіша й у багатьох інших відомих українців. Довкола білої лілії, що її подарувала Ольга Кобилянська Василю Стефанику, розгортається пристрасна дискусія у листуванні. Стефаник пише Кобилянській, що лілію мусив «вбити», бо не розуміє і не приймає білого кольору. Взагалі переконує, що подаровані їй жовті і червоні троянди важливіші – бо такий колір підкреслює і любов, і красу. Рожевий переважає в Пантелеймона Куліша. Жінки у нього завжди пов'язані з рожевими квітами:

«Ви, наші землячки, рожеві квіти наші, темнотою прив'язані, вмиваєтесь Божою росою».

«Мої кохані сестри – мої рожеві квіти!».

У Михайла Коцюбинського в чернетках до оповідання «В дорозі» знаходимо симпатичний фрагмент опису своєрідної пристрасті природи: «Це була оргія квітів…і трав, п'яний сон сонця,…якесь шаленство кольорів, пахощів, форм».

Звичайно, за традицією, в темі любові‑кохання домінує червоним колір. Це і фольклор, і пізніші поетичні твори, що стали основою для популярних пісень.

«Два кольори» Дмитра Павличка:

Два кольори, мої два кольори,

Червоне – то любов, а чорне – то журба…

«Червоні маки» Романа Савицького:

Червоні маки – квіти кохання,

Ясні надії, тихе бажання.

Червоні маки – квіти кохання,

Болючий спомин, тихе ридання…

Українською традицією вважалася також своєрідна, толерантна сороміцька лексика. Історично на публічному рівні в Україні не застосовувалися «відверті» висловлювання про інтимне життя. Той же М.Коцюбинський, обговорюючи з М.Могилянським переклад свого оповідання на російську, намагається довести, що спеціально дозволив слово «зади», оскільки це виправдано за текстом. «Як ви пригадуєте собі, ‑ пише автор, – в оповіданні «В дорозі» я ніде не вживай дуже грубих слів, а в останній сцені я зумисне вжив те грубе слово… Мені хотілося цим грубим словом ударить читача» ^т. Недаремно у 80‑х роках під час активної дискусії щодо суверенізації України вигулькнула призабута тема національної, традиційної сороміцької лексики. Було зроблено спробу показати штучність російського «матерного языка» в традиційній українській мові. Молоде покоління журналістів і літературознавців намагалося навіть міфологізувати цю тему, описуючи різноманітні романтичні історії про «розкішшю», «прутня», «перса» тощо. Згадалися тексти Івана Котляревського та Івана Нечуй‑Левицького, де описана звична українська лайка. Вона іронічна, комічна, бурлескна, трагічна, навіть нестерпно ненависна й зла, але не статева й брутальна. Проте вже найближчим часом виникає інша тенденція: критика української художньої літератури, що не спромоглася витворити жодного пристойного еротичного чи порнографічного твору. Тому представники альтернативної письменницької генерації вирішили максимально наблизити літературну мову до побутової, включно з типовим матерним компонентом. Парадоксально, але, попри всі намагання, такі твори не змогли оформитись як суспільно сприйнятна течія модерної літератури.

Серед культових слів українського кохання і ніч. У багатьох філософських та літературних роздумах ніч не просто важливіша за день з міркувань виключно сексуальних, вона – серце почуттєвого у людини. Саме вночі найбільше мріють про день. І сон – це теж думки про день. Коли ми говоримо, що ніч важливіша за день, повинні додавати, то вона почуттєво майже завжди визначає майбутній день. День – у сенсі життя. Через ніч можна заглянути не просто в день, можна збагнути душу одне одного. Недарма Олександр Олесь знаходить блискучий образ:

Красі твоїй молюсь!

Ночей – очей твоїх боюсь!

Не вірю ночі їх.

(Була в очах твоїх?)

Страшить мене пітьма,

Хоч папороть сама

Цвіте в очах твоїх

Ясніше сонць усіх.

Якщо шукати метафори давньої філософії, то в українській традиції, як я її розумію, ніч – це душа, а не тіло… Ніч вимагає, перш все, почуття, а вже потім – пристрастей.

Загалом, місією української мови була необхідність найвиразніше й наймилозвучніше передати свої думки один одному, а вже потім спілкуватися із суспільством чи світом. Саме тому в ній беззаперечно існує багатобарвна стилістика інтимного і неформального спілкування, а менш виразно представлена публічна і професійна лексика. Логіка історії зробила українську мову кохання і почуттів набагато важливішою за українську мову політики і науки.