Філософські погляди українських письменників

У 30 — 40-х роках XIX ст. філософські думки починають впливати на ширші кола українського суспільства. Це помітимо, зокрема, в українських письменників та діячів. Хоч з них ніхто не займається ближче та фахово філософією, а проте погляди кожного мають чимало філософських складових частин. Можемо сказати навіть, що деякі пункти українського руху не можемо остаточно зрозуміти без знайомства з філософськими думками українських письменників та діячів.

Треба згадати в першу чергу Миколу Гоголя (1809 — 52), відомого як «видатний російський письменник», у творчості якого українські елементи грають найвизначнішу роль. Гоголь розвинув свій світогляд не стільки в своїх художніх, скільки в спеціальних творах («Сповідь автора», «Вибрані місця з листування з приятелями») та в приватних листах. Основою всіх інтересів Гоголя є інтерес до людської душі. Гоголь твердить, як і Сковорода: «Серце людини — криниця не для всіх приступна». Але до пізнання людської душі можна все ж дійти шляхом самопізнання («пізнай себе» — говорить і Сковорода): «Знайди лише ключ до власної душі: коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі усіх». Таким ключем для Гоголя є не розум, а почуття, емоція, в першу чергу естетичні, художні переживання. Слово та поняття «серце», що його Сковорода вживав Для визначення усієї глибини людської душі, Гоголь вживає у вужчому сенсі (який більше відповідає вживанню слова «серце» в народній українській мові) — в сенсі емоціональному. Згідно з уявленням про людину, що головним, найглибшим в її душі є почуття, емоція, Гоголь надає почуттю головну роль і в своїй етиці та у своїх уявленнях про суспільство: головну роль У житті окремої людини та суспільства він відводить тим силам, що впливають на людське почуття, а це є мистецтво та pелігія. Від мистецтва та релігії чекає Гоголь оновлення, відродження окремої людини та людства.

Головне завдання людини — «праця над собою»: «Візьмись за... господарство людської душі. Тільки там знайдеш щастя», бо «людська душа — це скарб, про який нам усім треба дбати якнайбільше»; «вища насолода — милуватися красою душі, що є окрасою та перлою Божих створінь». Завдання «господарства наших душ» (Сковорода говорить про «економію душевну») є розбуркати, розбудити душу, зробити її «живою душею». До цієї мети Гоголь шукає шляхів — особистого для окремої людини («внутрішня аскета» або «внутрішній монастир», як він висловлюється, але поруч із цим — і шлях мистецтва (краси), що освітлене та керується релігією), а також — і головним чином — шляху суспільного, — перебудови цілого суспільства на основах естетичних та релігійних. До «господарства наших душ» веде шлях також через господарство в звичайному розумінні цього слова: кожна людина повинна знайти «своє місце» у світі, в суспільстві, місце, на яке її поставив сам Бог та на якому вона повинна виконувати доручення, «замовлення» самого Бога (згадаємо «покликання», про яке говорить Сковорода): «Людина виправляється та вдосконалюється лише при ділі... Ставши при ділі, людина стоїть на землі. Тільки на землі можна сіяти зерна». Гоголь утворює собі ідеал суспільства, що є релігійно зорганізоване та релігійно скероване. Цей ідеал є наскрізь естетично забарвлений.

У протилежність Сковороді, Гоголь не знайшов повного вислову своїм думкам. Його життєвий шлях закінчився трагічно: він вмирає майже цілком самотній, бо його не зрозуміли й найліпші приятелі. Але думки його знайшли відгук пізніше (між іншим, у Достоєвського) та знов зустрічають увагу лише в наші часи. З українців Гоголь вплинув значно на Куліша.

Коли Гоголь залишив український грунт та став російським письменником, у Києві зібрався цілий гурток української молоді, й між ними найвизначніші українські поети: Шевченко (1814 — 61), Куліш (1819 — 97), професор, відомий пізніше український історик Костомаров (1817 — 85), М. Гулак (1822 — 99). Вони склали Кирило-Мефодіївське братство, що знаходилось під впливом західної романтики (між іншим, пробудження інтересу до національного питання) та, розуміючи християнство в дусі такої романтики, стреміло до національного відродження України та до самовдосконалення в дусі своїх християнських ідеалів. «Київська молодіж, про котру мова, — згадував пізніше Куліш, — се була молодіж високої чистоти душевної, апостольство любові до ближнього доходило в неї до ентузіазму»; вона «вдохновлялась чудесами християнської проповіді серед пізнього римського царства...» Значний вплив на братчиків мав уже відомий нам київський шеллінгіанець П. Авсєнєв. Захоплюючись ідеєю нації, естетикою, християнством, вірячи, що «закон Божий написаний у серці людини Божиїм перстом», братчики вірили, що вони зможуть утворити новий лад на Україні — та, мабуть, і в цілому світі, «надихнувши духом своєї любові та благословення кращих людей у панських сім’ях», і разом з цими людьми досягти ширшого впливу... Добро України «можливе тільки при виповненні заповіту нашого божественного Спасителя», • тому треба «стремитись до здійснення Божої правди, до панування. свободи, братерської любові та народного добробуту...» Усі слов’янські народи повинні з’єднатись в одну родину. Завдання слов’янства — «зм’ягшити схвильовані нещастями душі народів розв’язанням соціальних завдань, поворотом блага, що сказане Спасителем». Цілу історію людства з цього погляду накреслив Костомаров у невеликому творі «Книга битія українського народу». Неправда, неволя, панування панів та царів над пригніченим людом є відпадення людей від Бога. Поворот до заповітів Божих, до первісного християнства і є здійсненням того «релігійного соціалізму», кажучи модерним словом, до якого стреміли братчики та який зв’язаний із «воскресінням України», що його вони чекають.

Не диво, що царська поліція в 1847 р. усіх позаарештовувала та порозсилала по усяких далеких кутах, з яких дехто й вибрався лише через десяток років.

Братчики в пізніші роки де в чому позмінювали свої погляди, але основний настрій їх — віра у «воскресіння України» та у зв’язку з цим у зміну ладу як не цілого світу, то хоч би Росії — залишився той самий. Для нас найцікавіші провідні думки, якими жили визначніші братчики: Костомаров, Куліш, Шевченко — ті, хто відіграв у національному відродженні України найбільшу роль.

Костомаров сполучав захоплення романтикою філософії Шеллінга з християнством та цікавістю до містики (Фома Кемпійський). Найцікавіший для нас твір Костомарова з 1861 р. — «Дві руські народності» (росіяни та українці), в якому він хоче подати начерк українського народного характеру. Костомаров уважає різницю між росіянами та українцями старою (з XII ст.). Російська основна риса є практицизм, який лише на зовнішність іноді перекидається в містицизм. Основні риси розходження такі: 1) у росіян панує загальність (Бог та цар) над особистістю, над окремою людиною, а українець вище цінить окрему людину, ніж загал; 2) росіяни нетерпимі до чужих вір, до чужих народів, що до них вони ставляться з презирством, до чужих звичаїв, до чужих мов і т. п., на Україні ж люди «звикли з незапам’ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратись людей з іншим обличчям та з іншими звичаями»; ворожнеча до чужих народів вибухала лише, якщо чужинці «ображали власні святощі» українського народу; 3) росіяни — народ матеріальний, українці ж прагнуть «одухотворити весь світ»; 4) росіянин мало любить природу, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин»; українець любить природу, тому-то й «українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг — усе дихає, мислить, почуває разом із людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду»; 5) так само і любов до жінки — матеріальна в росіян і духовна — в українців; 6) у релігії увага росіян спрямована на зовнішність, на форму, на літеру, а в українців «неможливо, щоб постав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви», — їхня релігійність є внутрішня; 7) в суспільнім житті у росіян панує ціле над одиницею, загальне над окремою людиною, що є цілком придавлена, пригнічена; для українців такий порядок цілком неможливий — вони цінять особисту свободу; в росіян панує насильство (монархія), в українців — добровільна спілка (федерація). Ця спроба характеристики (з якої ми подали лише найголовніші пункти) дуже цікава та залишається й зараз одною з найширших та найглибших. Усе життя народу виникає, на думку Костомарова, із внутрішньої глибини його духу; Костомаров уявляє собі що глибину народного духу, як ніби заховану «у великій народній могилі» (в минувшині). Це — звичайне романтичне уявлення.

Куліш часто міняє свої політичні думки та ідеали, але основа його думок залишається завжди та сама. Це — уявлення про те, що сутнє в людині є глибина душевна, яку Куліш і зве «серцем». «Серце» є «глибоке», «таємне», «невідоме нікому». Про це співає Куліш і в своїх віршах:

Ой серденько закритеє,

тихий раю, тихий раю...

.....................

ніхто тебе не нівечить,

бо не знає, бо не знає...

Глибокий колодязь,

тільки дно блищиться:

твоя думка глибше

у серці таїться...

Серце чисте, милостиве,

дар найкращий Бога,

найпевніша, найпростіша

до небес дорога...

Мій храм у серці...

«Коли б ви знали, як глибоко в морі ростуть корали, що з них намисто нижеться! От же ще глибше на дні душі людської затаїлися поетичні речі, що ними, мов дорогими коралами, людська душа закращається»; «треба угоджати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце...»; «добро єсть на світі — єсть воно в моєму cepці»; в людині, голос серця якої ми чуємо, чуємо «живу душу» — «невимізковане слово — живий голос живої душі, а всяка душа нам рідна, як сестра братові, і горнемось ми до неї, як сирота до свого на чужині»; «красен Божий мир, а ще красніша душа чоловіка, і тягне вона до себе непобідимою силою. Великі скарби своєї благості розсипав Бог у своєму красному мирові, а ще більшими скарбами збагатив чоловіку душу. І не того нам хочеться жити, щоб тільки на світ Божий дивитися: ще більш нам хочеться в чужі пущі входити і благодатні скарби на скарби міняти». В серці, на дні душі людської — й минуле, й передчуття майбутнього...

Куліш шукає противенства між «внутрішнім» та «зовнішнім» не лише в людині, а й у світі, і в історії. Він хоче збудувати ідеал України на «серці», на «внутрішньому», відкидаючи «зовнішнє», що є чуже, штучне... Куліш мріє про «воскресіння» України, що спить у могилі. Це воскресіння буде усуненням усього чужого. Дійсне, сутнє українське було, на його думку, вже десь у минулому, на початках української історії. Тому Куліш кличе до «повороту» до минулого, розвиває «хуторянську філософію», відкидаючи місто, міську культуру, як чужі українському народові:

«...Підемо в левади,

в поля, в луги, в гаї широкошумні...

...піснями тут ми з Богом розмовляєм,

вселенна серцю нашому відкрита...»

«Народна простота дає людині чисте cepце... Ніяка наука такого правдивого серця не дасть. Наукою ми тільки розум собі прибільшуємо». На селі, на «хуторі», що жиють старим та вічним, наукою Євангелія: «Оставайтесь при своїй городянській філософії, а нам дозвольте... селянську філософію проповідувати, взявши її прямісінько із Євангелія...», з цієї вічної книги, — в той час як у містах щодня — якась нова, модна, модерна «правда».

«О тихі хутори, великі у малому,

великі тим, що є найлучче, краще в нас!

................................

Ви любі втелища кохання і натхнення

від каменюк-людей без серця і ума!

Ще не зазнали ви принуки просвіщення,

ще вас не поняла академічна тьма:

подайте ж гасло нам нового воскресення,

справдіть обіцянку священного Письма,

що істину колись ми серцем зрозумієм,

неволю розумом перемогти здолієм».

Та й уся українська народна культура, з її мовою, поезією (піснею) є ділом cepця: «Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, а тайна тої сили — в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили...» Чужомовні вчителі залишились чужі народові, бо народ «у серці», сам того не знаючи, був од усіх їх розумніший; тим і не кидав свого рідного слова, не забував рідної пісні...

Суцільним є і світогляд Шевченка, хоч керують ним й інші думки: насамперед, думка про людину як вона є, яку Шевченко хоче звільнити від гніту політичного, поставити перед лице Бога, без посередництва «царів та панів», що замість праведного Бога підсувають людині «візантійського Саваофа»; нарешті, хоче Шевченко й безпосереднього злиття людини з природою. Це центральне поставлення людини в думках Шевченка досить виявляється в тому, що Україну він зображує завжди, як людину — як «бідну мати», «стару мати», «заплакану мати» або як невільника або й інші пригнічені народи (кавказців), як людину — Прометея, прикутого до скелі...

Микола Гулак цікавився та займався філософією й писав навіть фахові твори, що цікаві й зараз.

Ми могли б підібрати до думок кирило-мефодіївців подібні ж думки західних філософів (романтиків), але нас найбільше цікавить те, що думки окремих українських письменників нагадують одні одних та й думки Сковороди, про якого вони майже не знали. Треба думати, що тут виявилися спільні риси українського духу.