Доля уніатської церкви

У непорівняно кращих умовах перебувала в зазначену добу уніатська церква в Польсько-Литовській державі. Її фаворизувала державна влада, жваво підтримувала католицька ієрархія, а також католицька шляхта. Користуючись такою підтримкою, такі уніатські митрополити, як Іпатій Потій (1590 — 1613) та Йосиф Вельямин-Рутський (1613 — 1637), зміцнили становище уніатської церкви, одібрали у православних багато монастирів та церков, збільшили кількість уніатського духовенства. Рутському довелося витримати ту боротьбу, що православна шляхта вела за свою церкву на сеймах. Він же за допомогою Риму та латинського духовенства ослабив наслідки дій православних на сеймах 1632 — 33 рр. і завадив їм здобути всі їхні єпархії. Митрополити уніатські титулувалися «митрополит Київський, Галицький і всієї Русі»; жили вони у Вільно, Новогрудку, Мінську або в тій єпархії, де дехто з них був раніше єпископом. Певного кафедрального міста вони не мали. До складу уніатської митрополії входили ті самі єпархії, що належали й православній Київській митрополії, причому в деяких містах уніатський єпископ був одночасово з православним (напр., у Львові, Луцьку, Перемишлі до початку XVIII ст.). На початку унії єпископами робили, всупереч звичаю, й не шляхтичів; згодом вже додержується той звичай, що і в католиків та православних. Компетенція й положення митрополита та єпархіальних єпископів були, можна сказати, ті самі, що і в православних. Тільки в XVIII ст. деякі справи, що вирішувалися митрополитом, Рим одібрав від нього і почав вирішувати сам. Для допомоги в єпархіальному управлінні коло митрополита й єпископів заявилися помічники з духовенства, що носять латинську назву. До них належать: 1) офіціал — перша в єпархії особа після єпископа; він заступав останнього за його відсутності, а у випадку смерті єпископа правив єпархією; 2) теолог — порадник єпископа в богословських питаннях; 3) екзаменатор — перевіряв знання кандидатів священства; 4) візитатори — об’їздили парафії й оглядали церкви; 5) декани — мали безпосередній догляд над певною кількістю парафій й головували на т. зв. деканальних конгрегаціях, або з’їздах свого духовенства.

Близько 1617 р. заходами митрополита Йосифа Вельямина-Рутського (сина московського емігранта) було утворено Базиліянський орден — спеціальну чернечу організацію на зразок латинських чернечих орденів. На чолі її стояв протоархімандрит, що його вибирали на чотири роки. До 1686 р. звичайно протоархімандритами були митрополити, а від цього часу, після наказу з Риму, митрополити втратили право на протоархімандритство. Орден мав величезне значення в житті уніатської церкви. Перш за все він не залежав від єпархіального архієрея. 1635 р. базиліяни добилися того, що ієрархами могли бути тільки члени їх ордену, а без згоди останнього митрополит не міг нікого висвятити. З половини XVIII ст. Базиліянський орден уже виключно залежить од Риму. Монастирі його поділялися на дві конгрегації, або провінції, — Литовську, що охоплювала Литву та Білу Русь, і Коронну, або Руську, до складу якої входили всі українські уніатські єпархії. В кінці XVIII століття Базиліянський орден мав 67 чоловічих монастирів і дев’ять жіночих. Одним із своїх завдань орден ставив виховання молоді, а для того заводив свої школи. Довгий час ці школи розвивалися слабко, особливо на Україні, але в XVIII ст. вони вже користалися доброю репутацією і в них виховувалося багато молоді. Виховання тут давалося в чисто латинському та польському дусі. На слов’янську мову не звертали уваги, завдяки чому часто зовсім не вміли читати по церковнослов’янському. Базиліянські школи, як і самі базиліяни, спричинилися до латинізації уніатської церкви й до запровадження в ній католицьких обрядів.

Згідно з самою ідеєю церковної унії, уніатська церква на Україні могла й надалі зберігати східне, грецько-православне богослуження й усі східні обряди; вистачало тільки признання папи за голову церкви та прийняття догмата про походження Св. Духа і від Сина (filioque). Духовенство зберегло своє убрання та зовнішній вигляд. Деякий час так і було. Довго уніати користувалися літургічними книгами православного друку. Одначе з бігом часу базиліяни, що перебували під моральним впливом ієзуїтів, вводять у богослуження латинські обряди. В кінці XVIII століття уніатська ієрархія співчуває такому напрямові, а в першій чверті XVIII століття він підтверджується авторитетом церковної влади, В серпні — вересні 1720 року відбувся в Замості уніатський церковний собор, на який прибув папський нунцій Ієроним Гримальді, митрополит Лев Кішка (1713 — 1728), шість єпископів, представники Базиліянського ордену й чимало католицьких каноників. Головою собора був нунцій. Собор ухвалив ввести в уніатську церкву всі римські догмати, зробити деякі зміни в літургічних книгах і взагалі наблизити уніатську обрядову зовнішність до католицької; ввести в тому числі й деякі латинські свята (як Свято Божого Тіла). Тодішній папа Климент XI не погодився затвердити постанов Замойського собору. Затвердив їх тільки в 1724 р. його наступник Бенедикт XIII, та й то умовно: коли ці постанови не суперечать постановам Вселенських соборів і конституціям його попередників відносно східного обряду, «й ті постанови, незважаючи на це наше затвердження, завжди повинні зберігати свою силу». Після Замойського собору уніатський обряд став латинізуватися вже церковно-урядовим шляхом. Митрополит Лев Кішка вводить в богослужбові книги латинські особливості. Митрополит Афанасій Шептицький (1729 — 1746) окружним листом своїм од З травня 1738 р. підтверджує необхідність виправлення книг і перелічує ті слова або вирази в богослужебних текстах, які потрібно викинути. Далі йшли розпорядження викинути зі святців імена деяких українських святих, відправляти таїнство охрещення латинським способом (обливанням) та інше. 1739 р. видано «Євхологій» з усякими латинськими вставками та поправками. Впроваджено було чисто латинські свята — Ігнатія Лойоли, Яна Непомука, королевича Казимира та ін. Для більшого наближення уніатів до католиків змінювалися і внутрішня обстановка церкви, і зовнішній вигляд священика. Вводилася тиха (читана) служба Божа. Наприкінці XVIII ст. вводяться органи (про що дбав, між іншим, холмський єпископ Максиміліан Рило). Крім духовної влади, про латинізацію церков дбали й патрони та фундатори — шляхтичі в своїх маєтках. Вони були католиками і будованим ними церквам надавали риси, костьолів, хоч це й не подобалося священикові та парафіянам. За прикладом латинської церкви в уніатській церкві впроваджено звичаї, щоб парафіяни давали на користь єпископа і священика «десятину». В XVII ст. бачимо приклади, що, крім того, десятину з уніатських громад брали й латинські ксьондзи. В 1665 р. вийшов папський декрет, що забороняв латинському духовенству на Холмщині збирати цю десятину. Взагалі уніатська церква засвоювала багато зовнішніх рис церкви латинської. Наприкінці XVIII ст. вона здавалася назовні єдиною церквою серед української та білоруської людності, бо православних залишалося зовсім мало. Одначе серед уніатської ієрархії не було певності, що її паства не повернеться до православ’я. Занепокоєння в неї викликали гайдамацькі рухи, під час яких виявлялися неприхильність народних мас до унії та перехід світських і духовних на бік православ’я. Непокоїли її й ті реформи, що проводив Чотирилітній сейм відносно становища православних У Речі Посполитій. Із документів того часу видно, що оборонці унії боялися масової «апостазії». Уніатська церква в Речі Посполитій була під страхом втратити свою паству. Після 1795 р. вона цілою Київською митрополією (за винятком тої території, що після першого поділу одійшла до Австрії) ввійшла до складу Російської держави і становище її різко змінилося. З положення фаворизованої церкви вона зайняла становище терпимої. На білоруських українських територіях утворено було православні єпархії. Зараз же із зміною державної влади селянство стало масово переходити на православ’я — «на благочестіє», й тільки розпорядження Катерини її та особливо Павла (таємного католика) гальмували цей перехід й затримували селянство на боці унії. На початку ХЇХ ст. за нею зосталося 1386 парафій (нібито з 13 тисяч на всю Польщу), в яких налічувалося 1 398 470 душ. За нею ж залишалося, за згодою російського уряду, чимало багатих монастирів. Взагалі уніатські кафедри, монастирі та парафії зберегли за собою всі свої земельні володіння, навіть «підданих», себто кріпаків. Політика Павла і Олександра І була настільки прихильною до унії, що нею задоволений навіть такий гарячий оборонець уніатської церкви, як біскуп Едвард Ліховський. Після деяких вагань петербурзького двору в 1798 р. уніатські парафії було поділено поміж єпархіями Полоцькою, Берестейською та Луцькою. До останньої належали виключно українські землі, до Берестейської — переважно білоруські (в ній було 900 парафій), а до Полоцької — переважно литовські. В 1909 р. було утворено ще четверту єпархію — литовську, або Віленську, з одібраних од Берестейської єпархії 300 парафій. Загальний за ними догляд належав Департаментові духовних католицьких справ, на чолі якого стояв католицький митрополит Сестренцевич. Департамент цей в 1801 р. перетворено в Римо-католицьку духовну колегію. Базиліяни, що в уніатській церкві мали велике значення та вплив ще за польських часів, за російських грають ще важливішу роль. Їх було небагато: в першій чверті XIX ст. їх лічилося до 700 душ, вони володіли 20 тисячами кріпаків і мали капітал в 700 тисяч карбованців. Вони підтримували школи, з-за яких російський уряд і залишив за їх монастирями земельні володіння, й силувалися зберегти, а то й побільшити свій вплив на церковні справи. Зате біле духовенство не дуже-то симпатизувало базиліянам як з-за їх привілейованого положення в уніатській церкві, так і з-за того, що вони часто претендували на землі білого духовенства. Тому-то поміж базиліянами й білим духовенством нерідко виникали конфлікти. Так було при заміщенні митрополичої кафедри в 1816 — 1817 рр. Базиліяни виставляли кандидатуру берестейського єпископа Іосафата Булгака, біле ж духовенство було проти тої кандидатури, бо Булгак скрізь відстоював інтереси базиліян. В даному конфлікті перемога була на стороні базиліян. Останні старалися не тільки зберегти в уніатській церкві ті порядки та звичаї, що виробилися в ній, а ще й більше латинізувати її, остаточно злити з церквою латинською. Серед білого духовенства було чимало прихильників повороту уніатської церкви до східного обряду, до очищення її від католицьких запозичень. Такими течіями в уніатській церкві скористувався уряд Миколи І: він почав підтримувати біле духовенство, серед нього вишукувати кандидатів в єпископи й через них вести підготовчу роботу до «возсоединенія» уніатів. Серед білого духовенства знайшлася освічена й енергійна особа — Йосиф Сімашко, який подавав владі проекти ослаблення католицького впливу й проводив широку підготовчу роботу, особливо з того часу, як його було зроблено єпископом. У 1826 — 38 рр. така робота систематично проводилася, уніатська церква звільнилася від впливів базиліян, виводилися католицькі обряди та звичаї, впоряджалися з’їзди духовенства, і все це закінчилося 1839 р, актом прилучення уніатів до Російської Православної Церкви. Від уніатської церкви на території нічого не залишилося, народні маси спокійно перейшли до православної віри. Деякі публіцисти й дослідники вважають це актом насильства з боку царського уряду й ганьблять діячів цієї справи, головним чином Йосифа Сімашка. Об’єктивне дослідження справи дає підставу твердити, що факт «возсоединенія» уніатів 1839 р. був лише консеквативним актом тої трагедії, що переживали український і білоруський народи після 1596 року...

Після 1639 р. унія в межах Росії, а саме в Царстві Польському, залишилася ще на Холмщнні. Тут вона трималася до 1875 р., але ж вже з початком 60-х років було видно, що вона довго не протримається. З боку російської адміністрації проводилася підготовча робота до ліквідації унії, з’являлися серед уніатів люди, що виявляли нахил до православ’я, і в 1871 — 1875 рр. відбувається, як висловлюється Ед. Ліховський, «урядовий похорон унії».

Тут справа пройшла не так гладко, як у 1839 році на українських землях. З одного боку, уряд допускався брутального насильства, що в ділі віри завжди впливає від’ємно, з другого боку, населення в деяких верствах встигло вже до унії звикнути; крім того, успіхи полонізації на Холмщині теж сприяли симпатіям до унії і латинства, а, з другого боку, те православ’я, що пропонувалося на місце унії, було вже позбавлене українських традицій і уявляло державну російську релігію, в якій священиків було обернено на державних урядників, а церковну практику було зближено з поліційними установами. Все це йшло в тому напрямі, що релігійне сумління віруючих акцію ліквідації унії часто сприймало як релігійне насильство, а наявні приклади такого насильства з боку поліції, адміністрації і уряду не забарилися виявитися, і це викликало рішучий супротив. Коли в 1875 р. проголошено прилучення холмських уніатів до православної церкви, то деякі парафіяльні священики, в кількості 66 осіб, подалися до Галичини, а 23 парафії відмовилися коритися доконаному фактові. В цих парафіях було арештовано кількасот найбільш впливових селян і вислано почасти на Херсонщину, почасти на Катеринославщину. Дехто з уніатів перейшов на латинство.

Збереглася унія, в її історичному виявленні, тільки в Галичині та Закарпатті, завдяки тому що Галичина після першого поділу Полиці відійшла до Австрії, а австрійський уряд підтримував унію й не співчував фактам переходу української своєї людності на православну віру. Спершу на австрійській частині України було три єпархії: Львівська, Перемишльська і Холмська, Львівський єпископ вважався за старшого, і в 1808 р. йому дано було титул «митрополита Галицького і Київського». Це був примас української церкви в Австрії. В 1815 р., згідно з постановою Віденського конгресу, Холмшина відійшла до Росії, зате було створено нову Станіславську єпархію. І зараз маємо ті самі три єпархії. Астрійський режим давав можливість уніатській людності, виключно українській, розвивати свої національні особливості і поставити унію як національну українську церкву в Австрії. Але уніатське духовенство так було спольщене, що цією можливістю не скористалося, і в дійсності національне відродження тут почалося тільки з 40-х років минулого століття під впливом Наддніпрянської України, а уніатське духовенство виявляло свою національну свідомість у формі хворобливого москвофільства, що й в наші дні має серед галичан своїх адептів, незважаючи на те, що переважна більшість галицького населення стоїть на твердому національно-українському грунті. У внутрішньому житті галицької уніатської церкви відбувається те саме, що бачимо серед уніатів в попередніх століттях. Правда, в другій половині XIX ст. помічалася тенденція повернути деякі специфічні особливості східного обряду, наблизити зовнішність уніатської церкви до церкви східної. За деякого часу замість назви «уніатська церква», в Галичині вживається назва «греко-католицька», що в цілях практичних має повну рацію. Базиліянський орден користується впливом; він і зараз провадить освітню діяльність, утримує чимало шкіл і провадить видавничу діяльність. В кінці XIX ст. в ньому виявляється сильна українська національна течія; члени його тепер називають себе василіянами.