Традиції земельної оренди та особистого найму

Оренда та найм у XIV—XIX ст. Звичаї селянської оренди землі та особистого найму сягають ще давньоруських часів. І в подальшому вони згадуються по різних регіонах України як явище, цю в суседстве межи поддаными звыкло бывать. Серед численних форм оренди та найму особливою сталістю і поширеністю виділялися скіпщина, зажин та замолот. Основним середовищем побутування цих звичаїв було землеробське селянство, хоча відомі численні факти їх застосування представниками міського населення. Складання певних угод між селянами і поміщиками чи духовенством було викликане насамперед тим, що у перших, як правило, бракувало орних земель, а в інших — достатньої кількості робочих рук. В окремих випадках здавали в оренду свої землі й незаможні господарі.

Протягом віків українські селяни вдавалися до цих звичаїв, що стали важливою частиною господарської діяльності. За їхньою допомогою селянин міг якщо не значною мірою, то на певний час забезпечити свою сім'ю хлібом, навіть не маючи власної землі та робочої худоби. Задоволення господарських потреб у такий спосіб здійснювалося не тільки у своєму селі. Чимало селян орендували землю або зажинали чи замолочували в сусідніх селах, а то й за сотні кілометрів від домівки. Практика масового відходу на подібні заробітки поступово привела до оформлення спеціальних селянських артілей — половинщиків, десятинщиків, з часті, що особливо було характерним для XIX ст.

У ході вікової практики оренди та найму склалася певна система звичаєво-правових норм, в основі якої лежав договір зацікавлених сторін, який часто укладався усно. Основними його пунктами були взаємні зобов'язання, характер роботи, термін та місце її проведення, умови оплати тощо. Враховувалися також нагальність робіт, обсяг уже зібраного або можливого врожаю та ін. Всі ці умови спиралися на прийняті в тій чи іншій місцевості традиції та норми.

У XIX — на початку XX ст. зміст вищезгаданих звичаїв чимдалі відвертіше набував характеру прямого визиску селян. Це проявлялося в численних додаткових роботах, грошових доплатах на користь землевласників (отбутки, басаринки, трічкаль та ін.).

Скіпщина (з десятини, з половини) розрахунку між власником і орендарем — звичай традиційної селянської оренди (копа), то інші походять від конкретної землі. Якщо назва "С." випливає з виду частини врожаю, яку орендар за угодою мав віддати власникові, а саме: кожну десяту кону або ж "половину", тобто кожну п'яту. Селян, котрі вдавалися до С., називали скопичами, десятинщиками, спольниками. Договір про С. звичайно укладався навесні, коли певною мірою можна було передбачити можливий врожай. Оренда мала як тривалий, так і короткий термін, що залежало від конкретного попиту на землю. У XIX ст. в умовах значного обезземелення селян власникам була вигідною короткострокова С., що давала їм змогу щорічно диктувати чимдалі жорсткіші умови. Загальна схема договору про С. являла собою послідовне виконання ряду сільськогосподарських операцій: орендар мусив зорати землю, засіяти та заборонувати її, а вирощений врожай зібрати і обумовлену його частину перевезти до току господаря. Якщо селянин викопував ці роботи власними силами, він віддавав власникові землі кожну десяту копу. Розрахунок з п'ятої копи відбувався тоді, коли рілля засівалась насінням власника землі.

Зажин — традиційна форма особистого найму на час жнив. Селян, котрі вдавалися до неї, називали зажонщиками, жетциками, заженниками тощо. В основі З. був договір про взаємні обов'язки та умови оплати, який коригувався лише за якихось непередбачених обставин. Для найбіднішого селянства З. був ледь не єдиним джерелом існування. Пошуки такого заробітку починалися з Великого посту; найчастіше зажонщики домовлялися напередодні Трійці. Для формування артілей зажонщиків на Чернігівщипі існували спеціальні місця збору (становки), звідки вони розходилися по південних районах України. Розмір оплати праці зажонщиків звичайно дорівнював кожному третьому снопу (третина). Така традиція особливо стійко зберігалася між селянами. У поміщицьких же господарствах оплата була значно меншою або передбачала додаткові роботи. В цілому, крім натуральної оплати, звичай вимагав, аби роботи велися на господських харчах.

Замолот (молоча) — традиційна форма особистого найму для обмолоту зернових культур. Одне з найважливіших джерел існування збіднілих селян, яких звичайно називали молотниками, вимолотниками. Договір про З. укладався задовго до жнив або ж одразу після них. Часто З. поряд із зажином входив у загальний договір. Крім обмолоту, селяни очищували зерно від полови, підбирали і ув'язували солому. Залежно від господарського призначення зерна виділялись два періоди З. Так звана перша молотьба починалася приблизно з 1 серпня і тривала не більше двох тижнів. Її головною метою була заготівля зерна на насіння. За звичаєм, праця молотника в цей час оплачувалася особливо добре. Другий період З. тривав з 1 вересня по лютий — березень, а його розпал припадав на жовтень — листопад. Розрахунок при З. звичайно відбувався у так званих коробках, або мірках, зерна — від 6 до 13 коробок. У деяких місцевостях існував звичай наділяти господаря міркою вщерть, а молотників — з верхом. Як і при зажині, в обов'язок господаря входило частування молотників.

Взаємодопомога — одна з характерних рис громадською побуту українського народу. Заснована на відповідальності членів громади один за одного, ця соціальна функція була обов'язком кожного з них. В. проявлялася у численних формах та обрядах життєвого циклу від народження людини до її похорону, у спільному захисті її честі й власності. Між селянами зберігалися традиції сусідської В., зокрема піклування про бідних односельців. У гуцулів, наприклад, коли помирав господар, то він обов'язково відписував біднякам частку свого майна. Бідні люди могли без запрошення прийти на різдвяну вечерю, а як не приходили, то господарка набирала всякої їжі та відправлялася до них. Проявами громадської турботи були наділення збіднілих селян з общинних фондів, влаштування так званих магазинів, шпіхлерів, комор, де зберігалися спільні запаси продуктів, насіння тощо на випадок несприятливих обставин.

Трудова В. була необхідною умовою існування селянських господарств, які постійно потребували додаткових робочих рук. Серед різноманітних форм трудової В. виключну роль відігравали толока і супряга, в основі яких лежала колективна праця. Ці та інші подібні звичаї були важливими лапками, які скріплювали взаємовідносини селян у громаді та сприяли трудовому вихованню молоді.

Толока (клака, поміч) — одна з найдавніших форм колективної взаємодопомоги при виконанні нагальних і трудомістких робіт. Як і супряга, Т. — різновид тимчасової трудової кооперації фізичною силою, трудовими навичками селян, робочою худобою, транспортом, знаряддями праці тощо.

Витоки звичаю Т., вірогідно, беруть початок від появи осередків відособленої власності й перетворення первісної общини на сусідську (селянську, сільську). В ході подальшої еволюції цей звичай використовувався панівними верствами на свою користь і став однією з форм феодальних повинностей. Саме така Т. згадується в українських джерелах XV—XVIII ст. під назвами прошена, суха, мокра, горілчана.

Народна Т. ґрунтувалася переважно на етичних засадах. Основним її моральним принципом було добровільне надання безкоштовної допомоги односельцям, а на знак вдячності господар Т. щедро пригощав її учасників {толочені).

Діапазон робіт, виконуваних Т., був широким — різноманітні польові роботи, численні домашні й господарські (включаючи побудову житла та інших споруд). Різні види або етапи толочних робіт мали власну назву і часто усвідомлювалися селянами як цілком самостійні звичаї — зажинки, обжинки, возовиця, гребовиця, косовиця, закладини, здимки, вальки, оденки, понаволни та ін. Більшість видів толочних робіт виконувалась змішаним складом — чоловіки, жінки, молодь; існували й суто жіночі колективні роботи, і виключно молодіжні Т.

Із назвою "Т." у селян переважно асоціювалась робота у священика, поміщика, заможного односельця за пригощання. Безкорислива ж праця здебільшого пов'язувалася з поняттям поміч, яку надавали бідним людям, удовам, сиротам, сім'ям, що постраждали від стихійного лиха. На таких благодійних роботах працювали за спасибі, з любові. Питання про участь у Т. кожен селянин вирішував самостійно, з урахуванням того, що громадська думка не схвалювала відмови і що він сам може колись опинитись у скрутному становищі.

Як правило, Т. влаштовували у недільні або святкові дні. Згідно з побутуючими уявленнями, працювати на себе в такі дні було не можна; допомога ж сусідові, навпаки, схвалювалась. До того ж толочні роботи призначалися не на день шанування того чи іншого святого, а на підсвятки або на другий день свят Бориса і Гліба, Іллі, Семена, Паликопи та ін.

Тривалість різних видів Т. не була однаковою, проте завжди селяни прагнули завершити справу і якісно, і якомога швидше. Це досягалося обов'язковим розподілом праці між толочанами як за рівнем трудових навичок, так і за статево-віковими ознаками. Така організація праці надавала спільним діям чіткості й раціональності.

Т. була однією з ефективних форм залучення молоді до праці, передачі їй трудового досвіду та вправності. Недарма саме під час толочних робіт хлопці проходили випробування на придатність до вступу в парубочу громаду. В колективній праці формувалися і проявлялися такі риси, як людяність, доброта, співчуття, повага до односельців. Т. відбувалася, як правило, в піднесеному, святковому настрої, з піснями та жартами.

Завершувалася Т. пригощанням (вечерею) в домі господаря. Щедра гостина була не стільки платою за допомогу, скільки виразом щирої вдячності. Від цього також залежала і подальша репутація господаря. Ще наприкінці XIX — на початку XX ст. Т. мала широке визнання: Без толоки, як без руки — ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш.

Супряга (спрягатися) — один із найпоширеніших звичаїв селянської взаємодопомоги. Передбачав об'єднання кількох господарств та забезпечення їх усім необхідним — робітниками, знаряддями праці, робочою худобою — для своєчасного і якісного проведення важливих землеробських робіт, головною серед яких була оранка під ярові чи озимі. Спільними зусиллями також вивозили в поле гній або колоди з лісу, з поля — снопи зібраного врожаю. У XV—XVIII ст. С. була відома і як спосіб виконання землеробських робіт у поміщицьких маєтках.

Поява перших супряжних спілок була викликана багатьма чинниками: важкістю освоєння цілинних земель силами одного господарства; особливостями конструкції "малоросійського" плуга і традиційної волової упряжки, які потребували кілька чоловік і не менше трьох пар волів, дефіцитом робочих рук у селянських сім'ях. Приблизно ж із середини XIX ст. спрягалися вже переважно кіньми.

С. поєднувала в собі два принципи: моральний, як прояв сусідської взаємодопомоги, і суто економічний — з його неприхованим особистим розрахунком. Як і толока, С. ґрунтувалася на переважно усному договорі. Умови його могли бути різними, але в основному зводились до того, що кожному з членів супряжної спілки орали по черзі та пропорційно до його внеску в неї. До такої спілки звичайно входили два — чотири господарства: за більшої кількості навряд чи можна було вчасно і якісно провести необхідний комплекс землеробських робіт у всіх супрягачів. Членами С. були, як правило, родичі, куми, близькі сусіди, що значною мірою визначало міцність і тривалість супряжних відносин. Харчувалися супряжники іноді у складчину, а найчастіше — в хаті того, хто приймав С. Він же годував і супряжну худобу.

Оденки (оденьки, годенки) — денні зимові роботи групи заміжніх жінок, а згодом і за участю окремих дівчат. На О. снували пряжу, пряли, вишивали, дерли пір'я тощо. Робили або кожна на себе, або всі на користь когось із групи по черзі. Водночас О. були своєрідною формою дозвілля. У перерві, а особливо після роботи, влаштовували спільне пригощання з іграми і танцями (баль).