УГВР - підпільний парламент, який керував УПА

До слова, проекти ОУН (Б) щодо побудови органів держбезпеки майбутньої суверенної України свідчили про виразну державотворчу спрямованість військово-політичного курсу націоналістів, котрі розуміли значення органів охорони правопорядку й спеціальних служб як обов‘язкової складової апарату влади й управління.

Обов‘язково слід пам‘ятати, що УПА взяла участь у протиборстві із нацистськими загарбниками. Вивчені нами розвідувальні документи радянського партизанського руху прямо констатували, що УПА є серйозною бойовою силою, веде збройну боротьбу з німцями.

Неодноразово відбувалися переговори з повстанцями про нейтралітет і можливу взаємодію. Більше того, у директиві Оргбюро ЦК КП(б)У (березень 1943 р.) командуванню партизанських загонів рекомендувалося не вести бойових дій проти повстанців; з цього ж документу було вилучено тезу про доцільність координації антинімецьких дій партизан із вояками УПА [5].

Зазначений фактор, про який предметно йдеться у книзі, ставить український самостійницький рух до лав світового опору гітлеризму.

Українська держава прямує до формування офіційної позиції щодо діяльності ОУН та УПА, вбачаючи у цьому важливий крок до досягнення злагоди у суспільстві.

Згідно з п.16 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, вояки УПА, що брали участь у бойових діях проти нацистів, не скоїли військових злочинів і реабілітовані відповідно до чинного законодавства, визнаються учасниками бойових дій. Важливо, що закон чітко поширив на учасників самостійницького руху опору принцип індивідуальної правової відповідальності, невід‘ємний для юриспруденції.

Водночас нами розкриті і об‘єктивні причини фактів співробітництва лідерів та окремих співробітників спецпідрозділів ОУН та УПА з військовим керівництвом спецслужбами держав гітлерівського блоку. Згадане не можна розглядати у відриві від світової проблеми колабораціонізму, яка багато в чому обумовлюється порушеннями прав народів з боку як сталінського СРСР, так і західних колоніальних держав.

Шухевич і "Нахтіґаль" на службі у німців. ФОТО

Добре відомо, що близько 1,5 млн. радянських громадян співробітничало з окупантами, чверть із них – зі зброєю в руках (тобто стільки ж, скільки брало участь у партизанському русі в Україні за усталеними оцінками радянської історіографії).

Водночас, активний колабораціонізм, участь у нацистських репресіях, військові злочини переслідуються за законом, і правова держава повинна застосовувати виключно диференційований підхід для дотримання наріжного принципу особистої відповідальності перед законом.

Оскільки сувереном влади в демократичній державі є народ, не зайвим буде торкнутися питання про ступінь участі населення Західної України (а фактично – і вихідців з інших регіонів України та СРСР, частка яких в окремих формуваннях УПА сягала 20–40% за визнанням тієї ж радянської партизанської розвідки) в антирадянському русі опору.

Командувач Групою УПА “Захід” О.Луцький свідчив, що до 15% особового складу цього з‘єднання становили “східняки ” [6].

Ми далекі від спрощеного підходу щодо ставлення населення як до радянського режиму, так і до націоналістичного руху.

Людність Західної України була диференційована за соціально-економічними та ідейними ознаками, та й само його ставлення до згаданих політичних сил зазнавало змін у мірі плинності ситуації в регіоні, зростання втоми від кровопролиття й протистояння, вкорінення соціально-економічних заходів нової влади.

Безглуздо заперечувати, що радянський лад приніс в Західну Україну індустріалізацію, соціальні програми та загальну освіту - такі можливості для зростання добробуту й соціального статусу для багатьох галичан і волиняків, буковинців й мешканців Закарпаття, про які вони не могли мріяти за часи панування Польщі та інших іноземних держав.

В довоєнній Західній Україні діяли десятки легальних громадсько-політичних та інших українських організацій, що стояли на патріотичних позиціях (включаючи і Компартію Західної України, яка перша у світовому комуністичному русі, на межі 1920/1930-х рр., виступила відкрито проти політики Сталіна).

До 1939 р. ОУН була радикальною, сектантською організацією, що відверто протиставляла себе решті “угодницьких” легітимних організацій [7]. Однак за кілька років саме ОУН вже була політичним керманичем масового озброєного руху, що спирався на сприяння значної частини населення регіону.

В чому шукати причини такої метаморфози? Думається, що насамперед в тому враженні, яке справило на різні верстви населення політика сталінського СРСР...

З‘ясування ступені участі населення в повстансько-підпільній боротьби проти тоталітаризму особливо важливо не тільки для визначення політичного та правового статусу ОУН та УПА, але й на фоні тверджень радянської історіографії про участь в переважно селянському за складом русі опору міфічних “українсько-німецьких націоналістів”, “спантеличених націоналістичною пропагандою” маргінальних осіб, “куркульських синків” тощо.

УПА була більш "робітничо-селянською", ніж радянські війська. СТАТИСТИКА

Тут своє компетентне слово мають сказати демографи. Ми ж лише окреслимо ту частину людності в регіоні, яка потенційно могла стати комбатантами ОУН та УПА.

Отже, за переписом 1931 р. в західноукраїнських воєводствах Польщі мешкало загалом 8,9 млн. чоловік (66% з них - етнічні українці), тобто до розгляду доцільно брати близька 6 млн. осіб, лише частина з яких, зрозуміло, могла через вікові та інші показники брати участь в активному протиборстві. З цього числа слід відкинути частину громадян:

- в 1939–1941 рр. з регіону депортовано близька 400 тис. осіб різних національностей, приблизно 60 тис. засуджено (розстріляно і позбавлено волі, в перші дні війн в регіоні знищено 10–15 тис. в‘язнів, переважно етнічних українців);

- до них необхідно додати втрати періоду війни та нацистського терору, “переміщених осіб” до Німеччини, галичан – учасників збройних та допоміжних формувань на боці Німеччини (лише перший набір до дивізії СС “Галичина” становив близька 14 тис. осіб);

- значна частина самодіяльного чоловічого населення потрапила на Червоної Армії на завершальному етапі війни. Тільки до березня 1944 р. лише в Рівненській та Волинській областях мобілізовано до радянської армії понад 66 тис. осіб (невелика їх частина відбита УПА і “уведена в ліс”);

-чимала частка чоловічого населення влилася до радянських парамілітарних формувань – винищувальних батальйонів (згодом – груп охорони громадського порядку, ГОГП). До квітня 1946 р. вони нараховували 37,7 тис. бійців [8], у 1948 р. чисельність ГОГП перевищила 86 тис. багнетів. Вони були розформовані тільки у 1954 р. „у зв‘язку з остаточним розгромом банд оунівського підпілля”;

- необхідно врахувати ту частину громадян, яка змінила місце проживання у зв‘язку із економічними заходами радянської влади, наприклад, через направлення їх на відновлення гірничо-промислових об‘єктів Сходу УРСР.

Лише у 1948–1949 рр. з регіону мобілізували на навчання до фабрично-заводських училищ 312345 молодих людей, з яких 43539 „дезертирували”. Певна їх частка потрапила до підпілля: у Дрогобицькій області, наприклад, 40 з 755 „дезертирів” [9].

Світло на залученість населення до руху ОУН та УПА проливають статистичні дані органів держбезпеки:

- стверджувалося про загибель у ході оперативно-військових операцій та внутрішнього терору в ОУН та УПА у 1944–1956 рр. 155108 учасників руху опору. При цьому документальні матеріали дають підстави обчислювати кількість жертв внутрішнього терору СБ ОУН в русі опору щонайменш у кілька тисяч осіб.

Певна кількість повстанців загинула в результаті бойових зіткнень між різними формуваннями підпілля внаслідок ворожнечі між їхніми лідерами.