2015-06-30
209
Лише за другу половину 1951 р. у регіоні підпільниками було захоплено силовим шляхом 542610 крб., органами МГБ вилучено бофонів на суму 878150 крб. [40].
Нарешті, відступом від норм МГП стало створення повстанцями спецбоївок, що виступали під виглядом радянських військовослужбовців, що йшлося у нашій книзі.
Зрозуміло, що сучасне законодавство правової держави відмовило у реабілітації тим учасникам руху, які скоїли кримінальні злочини проти цивільної людності. Так, до архівної кримінальної справи на шефа проводу ОУН “Одеса” С.Янишевського (розстріляний у Рівному за вироком Військового трибуналу Прикарпатського ВО в 1951 р.) долучено довідки селищних рад про знищення учасниками згаданого проводу близька 1,5 тис. громадян.
Для реалістичного розуміння вакханалії насильства на Заході України слід враховувати і розвиток суто кримінальної злочинності особливо небезпечного характеру.
Станом на березень 1949 р. лише у Волинській обл. населення тероризували 5 “диких боївок”, які не мали жодного стосунку до підпілля ОУН [41].
21 липня 1948 р. у стічній ямі конюшні відділу постачання Львівського університету знайшли 18 тіл (з них 17 жіночих), убитих ударами тупих знарядь по голові. Як виявило слідство, злочинна група з 7 співробітників підприємства заманювала на ночівлю селян, що базарювали у місті, грабувала й вбивала їх [42].
Численні відхилення від норм МГП і порушення радянського ж законодавства скоювали силові структури СРСР. Документальні матеріали переконують, що вони поводилися в Західній Україні справді як на окупованій території.
І причини цьому доцільно шукати у докорінних особливостях тоталітарної держави, для якої нехтування законом й невід‘ємними правами громадян стало нормою, і не залежало від регіонального або національного виміру.
У 1945 р. Політбюро ЦК КП(б)У двічі ухвалювало постанови про факти порушення законності у роботі органів. Того ж року з НКВС-НКДБ республіки звільняється за моральний розклад 240, порушення законності 539, за результатами спецперевірок – 1640 співробітників, засуджується військовими трибуналами 326.
24 липня 1946 р. виходить рішення ЦК КП(б) У "Про недоліки у роботі суду, прокуратури і органів МВС-МДБ з боротьби з порушниками радянської законності у західних областях”. Констатувалося, що у квітні-листопаді 1946 р. розкрито 396 порушень (із них скоєно співробітниками МВС – 123, МДБ – 64), серед них самочинних розстрілів громадян –18, грабунків і зґвалтувань – 9, незаконних обшуків –34, порушень при слідстві –51 [43].
За 6 місяців 1949 р. із 1189 притягнутих до адміністративної відповідальності співробітників МДБ 731 працював на ЗУЗ, із 25 засуджених військовими трибуналами – 16 [44]. Викликає сумнів, що до відповідальності притягнули більшість винних співробітників силових структур, більша частина порушників законності була просто “вичищена” з органів.
Випадки незаконного поводження з населенням викликали обурення навіть у офіцерів "загартованої” в антиповстанських операціях та депортаціях дивізії військ НКВС ім. Дзержинського. Як писав 3 лютого 1947 р. Й.Сталіну її лейтенант П. Кривошеїн, командири вимагають "не цяцькатися з панянками і панами, а якщо потрібно, то застосовувати до них вищу міру”. "Не можна, – писав офіцер, – стріляти у жінок або старих на очах у їхніх сусідів”.
Промовистий випадок: 16 березня 1945 р. начальник штабу 89-го прикордонного загону майор М.Б. натрапив у лісі на групу молодиків, безпідставно звинуватив їх в ухиленні від призову до армії і самочинно розстріляв чотирьох хлопців на очах у солдат (майора засудили до 5 років позбавлення волі... умовно!) [45].
Хіба таке поводження з некомбатантами не свідчить про справжнє ставлення багатьох радянських силовиків до населення території, звільненої від німецьких окупантів? Чи нагадує воно ставлення до співгромадян?
Доцільно торкнутися специфіки особового складу органів і військ держбезпеки та внутрішніх справ, оскільки від його професійних та моральних якостей, методів роботи напряму залежала результативність оперативно-розшукових заходів, ставлення населення до правоохоронної системи і влади взагалі.
Думається, що саме низька компетентність сукупно із атмосферою беззаконня на ЗУЗ обумовлювали специфічний стиль роботи органів.
Як відверто зазначалося у телеграмі міністра С. Савченка начальникам УМДБ регіону (31 березня 1949 р.), чекісти "замість проведення систематичних і глибоких чекістських заходів з розшуку і ліквідації озброєних оунівських банд і терористів йдуть по лінії найменшого опору, підмінюючи ліквідацію цих елементів роботою з вилучення посібників і інших другорядних оунівських зв‘язків... Досягаючи таким шляхом формальних показників у роботі, вони фактично займаються окозамилюванням, породжують порушення норм КПК і радянської законності" [46].
Інакше кажучи, кваліфіковані оперативно-розшукові заходи підмінювалися репресивними заходами стосовно населення, органи не обтяжували себе доведенням причетності багатьох громадян до підпілля.
Сотенний УПА "Спартан" і його стосунки з радянськими спецслужбами
Зрозуміло, що прибулі на ЗУЗ співробітники правоохоронних органів не знали місцевих умов і ознайомлювалися з ними безпосередньо у вирі безкомпромісної боротьби.
Позиції режиму у регіоні промовисто характеризує те, що на середину 1947 р. на ЗУЗ із 2447 співробітників МВС-МДБ лише 98 були місцевими уродженцями [47].
Лише поступово, із зміцненням позицій режиму вказівками ЦК КП(б)У та МДБ СРСР стимулювався набір до органів місцевих мешканців. Так, на початку 1952 р. лише до Рівненського УМДБ було зараховано 26 вихідців із західних областей [48].
У цілому до 1951 р. в УМДБ регіону етнічні українці становили 40% керівного та 41,5% оперативного складу, що посилювало братовбивчий характер конфлікту.
З огляду на велику частку українців в інших правоохоронних органах і військах та цивільних спеціалістів, прибулих на ЗУЗ, стає зрозумілим, що збройний конфлікт на заході УРСР ставав не тільки громадянським, а і внутріетнічним.
Тому важко погодитися з відомим дослідником політичної історії України професором Ю.Шаповалом, який стверджує, що у регіоні відбувався лише спротив місцевого населення колонізаційній політиці радянської влади [49].
Чекістське середовище тих років вирізнялося доволі низьким освітнім та культурним рівнем. На 1 січня 1946 р. в НКДБ УРСР повну і незакінчену вищу освіту мало 6,3% співробітників, середню – 30, незакінчену середню – 33, нижчу – 30,7 %.
У 1947 р. понад половина офіцерів МДБ УРСР була без спеціальної підготовки, половина начальників рай-міськапаратів не мали повної середньої освіти, а чверть їх – здобули тільки нижчу [50].
Втрата колег (включаючи жорстокі вбивства), постійне психологічне напруження, атмосфера каральних операцій у незнайомому регіоні з ворожо-індиферентно налаштованим населенням, значне перевищення офіційних термінів служби та перевтома викликали пригнічений моральний стан військовослужбовців (особливо строкової служби, що фіксувалося і матеріалами перлюстрації їх листування органами держбезпеки), призводили до брутальності й порушення законності під час операцій, самогубств.
Про такі факти, зокрема, повідомлялося міністру внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу у листах начальника відділу СМЕРШ ВВ НКВС Українського округу полковника Павлова "Про негативні настрої серед особового складу частин і з‘єднань ВВ МВС” округу (18 липня 1946 р.) та "Про зростання злочинності і інших аморальних проявів у частинах військ МВС ” (21 липня) [51].
Розклад охоплював і рядовий склад військових формувань. Відомо про численні випадки непокори командирам, застосування до них сили, пограбування населення.
Солдати 14-го аеродромного полку в Станіславській [нині Івано-Франківська] області взагалі продали співробітнику СБ ОУН “Жару” 2 тис. бойових набоїв, списавши їх на ”бойові дії” [52].
Про ескалацію справжнього оскаженіння учасників протиборства свідчать положення директиви МДБ УРСР № 57 від 31 травня 1947 р.: особовим складом під час операцій "трупи вбитих нівечаться до такого стану, що виключається будь яка можливість проведення їх впізнання”, знімається одяг і взуття вбитих, допускається "безцільне фотографування трупів вбитих в... позах, що не мають практичного значення при проведенні впізнання”.
Нам запам‘ятався характерний радіообмін між керівником оперативно-військової групи І.Ш. на операції в Карпатах і шефом опергрупи МДБ УРСР у Львові: на запитання начальника, чи застосовувалися до захопленого ватажка підпілля “особливі методи допиту”, офіцер відповідав, “що особисто дав йому зрозуміти, що такі методи можуть бути до нього застосовані на місці” у разі відмови співробітничати з чекістами.
Радянська сторона фактично вдалася до застосування небезпечних для життя хімічних речовин (спецзасобів).
Для затримання й знешкодження підпільників “перевіреній агентурі” видавали спецпрепарат “Нептун-47” снодійно-паралітичної дії, який додавався в рідку їжу та напої, виводив із ладу підпільників для їх подальшого захоплення. У разі передозування вживання “Нептуна” призводило до смерті.
Пізніше для знешкодження підпільників у бункерах став застосовуватися газ “Нептун-22”. Через негласних помічників у лавах підпілля органи держбезпеки застосовували заряджені отруйним газом предмети-пастки (“сюрпризи”).
У документах описаний випадок, коли від гірчичного газу, яким знарядили тюбик із підпільною кореспонденцією, ледве не загинув і на певний час втратив зір лідер підпілля (1950-1954 рр.) Василь Кук (“полковник Коваль”, “Леміш”).
