2015-06-24
7309
СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ — стильова диференціація староукраїнської літературної мови за її сусп. функціями, характером мовної експресії тощо. Оскільки в староукр. період, зокрема в 16 — 18 ст., вона здійснювалася на основі традиц.-стильового («слогового») і структур.-функц. поділів, то й сам термін «стиль» стосовно цього періоду звичайно вживається дослідниками у двох значеннях: «одиниця традиційно-стильового поділу» та «одиниця структурно-функціонального поділу».
За характером мовної експресії на матеріалі 14 — 18 ст. (передусім 16 — 18 ст.) можна виділити три С. р. с. м. (літературної): нейтральний, урочисто-піднесений та знижений бурлекснотравестійний. Вони певною мірою відповідали стиліст.-традиц. поділу (див. Трьох стилів теорія), тобто високому стилю — урочисто-піднесений колорит, а низькому стилю — бурлескний, сатир.-гумористичний. Проте поділ за ознакою мовної експресії мав і самост. значення, особливо в 16 — 18 ст., і тоді в межах, напр., низького, а ще більше середнього стилю виклад набував часом урочисто-піднесеного звучання. За сусп. функцією мови в 14 — 18 ст. виділяли офіційно-діловий стиль і конфесійний стиль, а в 16 — 18 ст. — ще й науковий стиль, публіцистичний стиль і художній стиль. Проте порівняно з новою українською літературною мовою ці стилі мали значну відмінність у жанрових характеристиках, що зумовлене відмиранням одних і утвердженням ін. жанрів, а також різний статус жанрів усередині певного стилю.
У конфес. стилі староукр. мови реалізувалася ритуальна функція мови. Він представлений такими каноніч. творами христ. віровчення, як Біблія, Псалтир, Євангеліє, Апостол та Апокаліпсис. стиль яких практично незмінний протягом тисячоліть, а також творами літург. призначення — «Паремійниками», апракосними Євангеліями, служебниками та ін. Мова конфес. стилю майже до кін. 15 ст. була слов’яноруською, з тими чи тими живомовними елементами, переважно фонетичними. Проте в 16 ст., з настанням доби Відродження та поглибленням процесу демократизації літ. мови, конфес. твори починають інтенсивно перекладатися «простою мовою» (Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол та ін.).
Наук. стиль зародився ще в Київ. Русі переважно на основі перекладних творів: наук.-природничих («Фізіолога», «Шестоднева» Іоанна Екзарха, «Християнської топографії» Козьми Індикоплевста чи Індикоплова) та історичних (хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкела). У 14 — 15 ст. та пізніше його поповнили логіко-філос. трактати, фіз.-матем., астрономічні твори тощо. У 16 ст. у наук, стилі виразно посилюється живомовний струмінь, особливо в істор. л-рі (хронографах), у жанрі передмов, післямов, посвят та ін. З кін. 16 ст. розвивається жанр грамат., лінгв. л-ри (граматики, тлумачні і перекладні словники). Переважно на живій розм. основі функціонував наук.-практ. жанр (лікарські і госп. порадники, календарі, травники, місяцеслови і т. д.). Мовні особливості наук. стилю випливали з потреби забезпечити логічність, доказовість, точність, об’єктивність викладу. Найвиразніші мовні риси — наявність абстр. лексики, термінів, перевага іменників, ускладнений синтаксис. Існував переважно в рукопис. формі. Офіц.-діловий стиль представлений насамперед жанром офіц. листування та урядового управління (листами, грамотами, див. Грамоти 14 — 15 ст.), започаткованим іще в давньорус. епоху. З 16 ст., а особливо з кін. 17 ст., цей жанр збагачується новими видами док-тів: універсалами, наказами, інструкціями, ордерами, промеморіями тощо. Дипломатичний жанр представлений з серед. 17 ст. переважно листуванням гетьм. канцелярій. З кін. 15 ст. розвивається юрид. жанр, що регулювався Литовським статутом 1588: актові книги, купчі записи, духівниці, описи майна, супліки-скарги, судові акти і док-ти, записи свідчень та ін. Для офіц.-ділового стилю характерні усталені початки і кінцівки, стандартна структура тексту, послідовно відтворювані формули, кліше з доволі однотипною лексикою, книжними грамат. формами, складним синтаксисом. Проте в «неофіційній» частині пам’яток широко засвідчується жива нар. мова, особливо в юрид. та епістоляр. жанрах. Про епістолярний стиль дають уявлення переважно пам’ятки 2-ї пол. 17 — 18 ст., за мовою близькі до офіц. листування.
Публіцист. стиль з давньорус. періоду і майже до серед. 16 ст. знайшов вияв переважно в жанрі слів і повчань з виразним полем. струменем, з 16 ст. — з виразним живомов. компонентом. Близьким до нього був жанр т. з. учительних євангелій (16 — 17 ст.). З «Історії о єдном папі римском» (серед. 16 ст.) починається характерний для укр. літ. мови полем. жанр, породжений умовами міжреліг. боротьби: це твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Михайла Андрелли та ін. (2-а пол. 16 — 17 ст.). За мовною функцією наближалися до публіцист. твори оратор.-проповід. жанру, особливо в 2-й пол. 16 — 1-й пол. 18 ст.: Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Данила Туптала (Димитрія Ростовського), Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Більшість творів названих жанрів писалася «простою мовою», почасти також церковнослов’янською з елементами української. Мова їх образна, експресивна, насичена перифразами, суспільною, емоційно-оцінною лексикою, неологізмами, глибоко метафорична. У синтаксисі — перевага складних структур, надфразних єдностей, наявність інверсій, повторів, риторичних питань, риторичних звертань та ін. Худож. стиль 14 — 18 ст. реалізувався у найдавнішому за часом виникнення жанрі прози, започаткованому ще у давньорус. період. Щоправда, художньою її можна назвати певною мірою умовно, швидше в плані становлення. Це насамперед жанр житійно-повістевої, легендарної л-ри [житія Ольги, Володимира, Києво-Печерський патерик, «Четья» 1489, «ЧетьїМінеї» Данила Туптала (Дмитрія Ростовського) кін. 17 — поч. 18 ст., численні апокрифи та легенди 17 — 18 ст.]. Значна частина цих творів, особливо в 16 — 18 ст., писалася «простою мовою», близькою до живої народної. Численними текстами засвідчений літописно-мемуарний жанр (Острозький, Львівський та Хмільницький літописи 16 — 1-ї пол. 17 ст., літописи Самовидця 1702, Григорія Граб’янки 1710, Самійла Величка 1720 та ін., «Ходіння» Арсенія Селунського 14 — 15 ст., записки Данила Корсунського кін. 16 ст., дорожні нотатки В. Григоровича-Барського 1724 — 47).
З 2-ї пол. 16 ст. розвивається укр. віршування: епіграми, емблеми, вірш, передмови, істор. вірші, вірші Івана Величковського, Климентія Зіновіїва кін. 17 ст., численні безіменні вірші 17 — 18 ст. Жива нар. мова найповніше проникла в лірично-пісенні твори, сатир.-гумор, вірші, вірш, оповідання. З 17 ст. виникає багата драм, л-ра. Слов’яноруською і почасти «простою мовою» пишуться т. з. шкільні драми Феофана Прокоповича (зокрема «Владимир», 1705), Митрофана Довгалевського (1736 — 37), «Воскресеніе мертвыхъ...» Георгія Кониського (1747), «Милость Божая...» та ін. Інтермедії, що додавалися до цих та ін. драм, а також діалоги, вірші-орацїї тощо звичайно писалися живою нар. мовою. Художні твори, особливо живою народною, або «простою», мовою, підготували грунт для переходу до нової укр. літ. Мови.
61. Відображення розвитку української літературної мови в поезії ХХ – початку ХХІ ст..
В українській поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного авангарду. Перша хвиля — це так званий історичний авангардизм 1910—1930-х pp., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити українську поезію від застарілих тенденцій — консервативності, хуторянства, народницьких ідей, що в першій третині XX ст. гальмували художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х pp. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тиском репресій і засилля соціалістичного реалізму як «єдино правильного творчого методу». Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду. Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський); «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Тетяна Майданович, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пєшковський). Визначальна риса авангардної поезії 1980-х pp. — карнавалізація (ідею Карнавалу неоавангардисти сприйняли від російського вченого Михайла Бахтіна, вона обґрунтовується в його праці «Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя та Ренесансу»). У 1980-ті pp. ідея Карнавалу стала основною засадою в процесі руйнування офіційної (радянської) культури творчою енергією «низової» свідомості та культури. Метою карнавальної літератури кінця 80-х pp. XX ст. було відтворення дійсності в іронічно-ігровій тональності, аби показати порожнечу, неважливість усіх тих цінностей, що були в радянському суспільстві предметом оспівування та звеличення. Молоді поети, заховавшись за масками блазнів і взявши на озброєння сміх та пародію, проголосили естетичну потребу очищення й оновлення, пригадали й відновили засоби карнавальної поетики, відомі ще з 1920-х pp. Весь авангардистський поетичний арсенал мав на меті виконувати не тільки заперечу-вальну, але й очищувальну роль, адже залишки тоталітарної системи давалися взнаки й у суспільній свідомості, і в літературному процесі. Поетика авангардизму надзвичайно різноманітна, спільним для всіх митців є прагнення до найсміливішого й найхимернішого експериментування. Молоді поети порушують усі раніше прийняті норми й щодо тем, і щодо стилю, і щодо мови, не визнаючи жодних канонів чи обмежень. Поезія зараз часто не має рими, розміру, пунктуації, поділу на окремі слова, речення. Спостерігається зумисне зміщування ієрархії стилів і цінностей, поетизація банальностей, свідома руйнація стереотипів поетики — одне слово, «стилістичне розбишацтво», за вдалим висловом І. Пізнюка. Головне завдання неоавангардистів — зруйнування народницьких стереотипів у сприйнятті української поезії, основними мотивами якої майже два століття були визвольна боротьба й любов до батьківщини, а поет виступав будите-лем народної свідомості, пророком нації. У творчості неоавангардистів спостерігається змішання «високих» і «низьких» жанрів. Наприклад, класичні форми — сонет і поважний гекзаметр — досить мирно сусідять із «фабричною пісенькою» чи пародією. З'являються модернізовані класичні жанри: українська віршована барокова драма, бурлеск, травестія, сонети тощо. Окрім того, «високі» жанри наповнюються авангардним духом, вони написані за темами апокаліпсичного світу (прикладом можуть слугувати «Кримінальні сонети» Ю. Андруховича).
