2015-07-04
498
Як і у Тичини, Славейкова збірка розпочинається віршем «Ни лъх не дъхва над полени», в якому поет звертається до образу моря. Лірична мініатюра «Ни лъх не дъхва над полени» е першою з дев’яносто трьох творів надруковані в збірці «Сън за щастие». Перший рядок малює одну природну картину, яка носить спокій та гармонію:
«Ни лъх не дъхва над полени…»:
Ни лъх не дъхва над полени,
ни трепва лист по дървеса,
огледва ведър лик небото
в море от бисерна роса.[20, c. 15]
И знову ми зустрічаємо водну стихію в вірші
«Запустялата воденица…»:
Запустяла воденица…
Запустяла воденица. Суха
вадата край нея не ручи —
глухите й прозорчета зеят,
като кухи на череп очи.
И върбата, там над грохнал покрив
свела клони, не шуми и тя —
като че ли и над нея вече
е ръка протегнала смъртта.[22, c. 27]
Славейкова пейзажна лірика а саме ті, в яких духовне, емоційно-психологічне е справді тим самим наслідком: [21, c.45]
«Спи езерото…»:
Спи езерото; белостволи буки
над него свеждат вити гранки
и в тихите му тъмни глъбини
преплитат отразени сенки.
Треперят, шепнат белостволи буки
а то, замряло, нито трепва...
Понякога му сал повърхнини
дълга от лист отронен сепва.[22, c. 35]
В болгарській літературі образ водної стихії означає – символ чогось бурхливого, неспокійного.
Взагалі в болгарському світобаченні образ води набуває високої поетичної сили, адже болгарський народ використовував воду, за для праці вітряків для перемолу зерна, користувалися для поливу.[21, c. 50]
«По жътва…»:
«Пръждомà! Не òблог - аз шега си бия!» -
бледе той извика, устни стиснал ядно...
Люшка се и възнак бяла Неда падна -
остра дума, остър нож в сърце проби я.
Стекоха се дружки с вик от изненада,
милват я, с водица пръскат бледо чело.
Всуе... Млади дружки дружката си млада
понесоха мъртва плачешком към село.[23, c. 74]
