Апарат лежав на узліссі. Віяло свіжістю від річки. Клапті туману, розігнаного вітром, пливли в повітрі і зависали прозорими серпанковими хустками на заростях вільшини. З безмовною скаргою молоде деревце простягало вгору зламані гілки, мовби обрубки рук.
Темний пластмасовий ящик апарата добре видно було здалеку. В одній з його стінок зяяв отвір із оплавленими краями. Сюди влучила боєголовка ракети, випущеної одним з винищувачів-перехоплювачів. їх викликали, коли, незважаючи на вимогу міліції, апарат не приземлився, а навпаки — спробував вийти з оточення.
В кущах біля апарата метушилося не менше двох десятків людей. Тут були люди в авіаційній формі, співробітники міліції та кілька чоловік у цивільному. Щойно полковник Тарнов і Олександр Миколайович вийшли з машини, до них підбіг офіцер і доповів:
— Кабіна порожня.
— Прочесати ліс! — наказав полковник.
Олександр Миколайович із здивуванням спостерігав, як Тарнов буквально на очах змінювався, як стала пружною і прискорилася його хода, витягнулися, загострилися риси обличчя, вирізнились надбрівні дуги, затріпотіли крила носа. Він стрімко підійшов до невисокого повного чоловіка, підстриженого “під їжачок”. У короткому волоссі густо сріблилася сивина. З того, як вітався Тарнов із цим чоловіком, було видно, що той хоч і не пряме начальство, але полковник ладен виконувати його розпорядження.
|
|
Олександр Миколайович розчув декілька фраз із їхньої короткої розмови.
Полковник запитав:
— Візьмете цю справу у нас, Ельборе Георгійовичу?
— Поки що ні, — відповів сивий. — Будемо вести її паралельно. Пошукаємо ниточку і куди вона тягнеться. Зв’язок з вами буде через комісара…
Полковник швидко пішов далі, до апарата. Тепер учений ледве встигав за ним, з усіх сил стараючись не відставати. Перед очима маячила широка напружена спина, і Олександр Миколайович уявляв, як там зараз стислися, натяглися, наче тятива лука, м’язи. Так вони підійшли до апарата.
— Що встигли встановити? — запитав полковник експертів, які копирсалися в механізмах.
— Автомат невідомої конструкції, — відказав один із них.
— Поки що ми не можемо судити про принципи його роботи, — зізнався другий. — Незрозуміло, за рахунок чого він розвивав потужність, як взаємодіють його вузли. Найдивніше те, як сполучено деякі з них. Може скластися враження, що їх з’єднували як завгодно, аби наплутати більше. Але ж він літав, та ще й як! Протягом секунди розвивав швидкість до шести тисяч кілометрів на годину. Тому й довелося діставати його ракетою…
Олександр Миколайович заглянув у розпанаханий бік апарата.
|
|
— Обережно! Ви ж чули — конструкція невідома, — застеріг його полковник.
— Кому невідома, а кому, здається, відома, — буркнув учений, роздивляючись деталі.
— Он як? — образився експерт і не стримався, щоб не шпигнути: — Може, це ваше дітище?
Олександр Миколайович не звернув на його слова жодної уваги і промовив, звертаючись до полковника:
— Я бачу деталі й вузли лабораторного робота ЧІС. Дивно тільки: на одній деталі є штамп ЧІС-8, а на другій — ЧІС-9. Схоже на те, що для апарата використані частини обох роботів. Пам’ятаєте, я вам розповідав: саме таких роботів украли з нашої лабораторії.
Полковник підкликав одного з офіцерів міліції і віддав розпорядження:
— Викличте спеціаліста-робототехніка.
Малиновою стрілою злетів один з патрульних вертольотів. Він піднімався вертикально, потім пілот перемкнув двигуни, і машина як оком мигнути стала ледве видною цяткою. Вітер, що дув од річки, ставав дедалі прохолоднішим. Він доносив запахи лугових трав. Співробітники міліції та експерти неголосно перемовлялися, позираючи на Олександра Миколайовича.
Незабаром вертоліт повернувся. З нього вийшли офіцер міліції — він же пілот — і невисокий миршавий чоловік з довгим нервовим носом, кінчик якого то закруглявся, то загострювався, надаючи чоловікові схожість із дятлом. У одній руці чоловік ніс невелику валізу, а другою жестикулював. Він увесь час пояснював щось офіцерові, у котрого, судячи з утомленого обличчя, явно притупилася реакція на свого пасажира, і без переходу переключився на полковника, як тільки той опинився в зоні чутності.
— Наш завод випускає лабораторних роботів ЧІС, — говорив “дятел”, звертаючись тепер уже то до полковника, то до Олександра Миколайовича. — І от до нас приїхали, кажуть — потрібен спеціаліст. Головний конструктор послав мене. Напевно, тому, що я розробляв цю конструкцію. А ви як гадаєте?
— Напевно, тому, — погодився полковник, і тоді “дятел” відрекомендувався:
— Моє прізвище Дятлов.
Олександр Миколайович насилу стримався, щоб не приснути, як у далекі шкільні часи. Видно, всі потребували розрядки. Усмішка з’явилася на обличчях міліціонерів, експертів, людей у цивільному. Полковник не був винятком. Та він швидко оволодів собою і рівним діловим голосом запропонував:
— Стверджують, що в цьому апараті використані деталі роботів ЧІС. Огляньте його, будь ласка, і висловте свою авторитетну думку.
Дятлов миттю перетворився. Його рука перестала жестикулювати, ніс витягнувся, очі примружилися. Він дістав з валізки декілька різних індикаторів, схожих на авторучки, і перевірив ними місця з’єднань. Потім порозкладав на кришці валізки і просто на землі кілька приладів з екранами та шкалами, приєднав до них проводи від індикаторів. Безстрашно встромив обидві руки з ключами в розпанаханий бік апарата, із зусиллям відкрутив стикове кріплення-Його пальці літали по кнопках приладів, мов по клавішах піаніно, а очі встигали стежити і за шкалами, і за екранами, і за виразом облич присутніх.
— Зрозуміло, зрозуміло, а отут незрозуміло, — примовляв він багатозначно. — Знову зрозуміло, зрозуміло, але обурливо. Вражаюче невігластво!
Він навіть побуряковів з обурення. Полковник з цікавістю стежив за ним. Уперше він бачив обуреного дятла, і це було досить кумедне видовище.
— Так, тут справді використані деталі роботів ЧІС-8 та ЧІС-9, — говорив чоловічок, бризкаючи слиною і продовжуючи огляд. — Деякі блоки сполучено безграмотно, по-варварському. Той, хто це робив, нічого не розуміє в електроніці і взагалі в техніці. Наплутано так, що чорт ногу зломить! Орудував якийсь нахаба і йолоп. Апарат не міг працювати!
— Однак він працював, — спокійно заперечив сивий чоловік у сірому костюмі, що стояв трохи віддалік.
|
|
— Літав? Чи був керований?
— І одне і, природно, друге, — докинув Олександр Миколайович.
— Ну літати може навіть камінь, якщо його кинути, — відмахнувся Дятлов. — Але при цьому не бути керованим.
— І все ж, як це не дивно, — останніми словами сивий намагався запобігти спалахові обурення конструктора, — він дуже майстерно уникав переслідування.
— Ви хочете сказати, що він виконував команди? — запитав Дятлов, схиливши голову набік і підозріливо дивлячись на сивого.
— Вочевидь…
— Можемо перевірити, — недовірливо мовив конструктор. — Увімкнемо неушкоджені блоки мозку і запитаємо безпосередньо в них.
— Пам’ять могла вціліти? — полковник Тарнов подався вперед.
— Ну, не все, більшу частину ви пошкодили ракетою. Проте є і вцілілі блоки. Імпульси, записані в них, ми можемо перетворити. Тим паче що механізми мовлення робота неушкоджені. Релаксаційні генератори, наприклад, стоять у протилежному боці.
Полковник оглянувся, піймав схвальний погляд сивого і знову звернувся до конструктора:
— Спробуйте, — Тарнов сподівався на успіх і водночас боявся розчарування.
Дятлов подлубався ще трохи, підключаючи мікрофони до релаксаційних генераторів та фільтрів.
— Зараз, зараз, — примовляв він. — Адже тут широко застосована струменево-акустична техніка і п’єзоелектричні мікрофони.
Кілька разів клацнуло, загуло — і низький приємний голос промовив:
— Слухаю. Готовий до виконання.
— Готовий до виконання? — прошепотів ошелешений конструктор.— Подумати тільки, цей зіпсований ящик готовий до виконання! Чи мені почулося?
— Ні, не почулося, — запевнив його полковник. — І взагалі, зразу видно, що ваш головний конструктор не помилявся, вибираючи для нас спеціаліста. Я скажу йому про це. А зараз дозвольте мені, — він знову оглянувся на сивого, — дещо запитати в апарата.
Його рука ледь-ледь тремтіла з нетерпіння, коли він потягнувся до мікрофонів введення команд.
— Ти пам’ятаєш, що з тобою було?
— Коли? — запитав апарат.
|
|
— З моменту твого створення.
— Ні, ще раніше, — втрутився Олександр Миколайович, хапаючи другий мікрофон і майже відштовхуючи полковника. — Ти пам’ятаєш робота на прізвисько Льодик? — Він закрив рукою мікрофон і тільки тепер сказав полковникові: — Пробачте.
— Ім’я Льодик мені знайоме, — відповів апарат. — Частина мене називається…
Щось захрипіло, засвистіло, пролунав зумер.
— Продовжуй! — наказав полковник.
— Далі не пам’ятаю. Запис уривається.
Та на цей момент Дятлов уже отямився з подиву і прийшов на допомогу до Олександра Миколайовича. Він сказав у мікрофон:
— Переглянь свою пам’ять, усі записи, що стосуються того часу. Перерахуй події, які пам’ятаєш.
Майже одночасно пролунало:
— Готовий до виконання. Взяти окис диметилгідрофторгуази і сполучити з оксиферокальційпінотрусіразікамоналом, підігріти до п’ятдесяти градусів і сполучити з…
Близько півгодини апарат перераховував реакції та маневри, які йому довелося виконувати в ті часи, коли його частини були лабораторними роботами. Олександр Миколайович першим усвідомив, що потік лабораторних спогадів може тривати нескінченно довго, і перервав його новим запитанням:
— Ти пам’ятаєш, що знаходилось у великому енцефальєрі?
— Пам’ятаю, — відповів апарат.
Полковник знизав плечима і відсунувся від мікрофона. Олександр Миколайович уточнив:
— У великому енцефальері знаходився вирощуваний нами штучний супермозок. Згодом його викрали з енцефальєра. Хто це зробив?
— Проти волі Великого Хазяїна не діяв ніхто, — відказав апарат. — Ті, що живуть у мені, виконали його волю.
— Я ж казав, — тріумфально почав Дятлов, але Олександр Миколайович так подивився на нього, що той вмовк.
Зате, скориставшись із короткої паузи, полковник знову взяв мікрофон і спитав:
— Який вигляд мав Великий Хазяїн?
— Він був прекрасний.
— Опиши його докладно.
Полковнику дуже хотілося сказати: намалюй словесний портрет.
— Це був Великий Хазяїн.
Олександр Миколайович вирішив дещо змінити запитання.
— Розкажи, що запам’яталося тобі більше за все із тодішніх подій.
— Незвичайне світло. Нове бачення. Вміння бачити приховане. Вміння відчувати те, чого не знав раніше.
Зненацька з надр апарата залунала музика, полилася пісня.
Колись закохався робот
У жінку земну, звичайну…
— От і жінка з’явилася, мов у класичній криміналістиці, — пожартував полковник.
…Од пристрасті плавились блоки…
Пісня урвалася. Пролунав зумер.
— Чому з’явилося нове бачення, нове вміння? Хто їх викликав? — запитав Олександр Миколайович.
— Великий Хазяїн.
— Він — людина?
— Він — Великий Хазяїн.
— Але вигляд він мав, як людина?
— Він був прекрасний.
— Хто наказав тобі скласти пісню? — поцікавився полковник.
— Великий Хазяїн.
— Пісню ти склав для нього?
— Для жінки.
— Ти бачив її?
— Так.
— Вона була з Великим Хазяїном?
— Так.
— Що ти знаєш про неї?
— Це була жінка. Звичайна. Земна. Як у пісні.
— А Великий Хазяїн був не звичайний і не земний?
— Він був великий, і всі його накази належало виконувати.
— Який вигляд мала жінка?
— Великий Хазяїн сказав: вона хороша, підкоряйся їй, оберігай її.
— Але якою вона була? Зріст? Колір волосся? Очей?
— Вона хороша.
— Він не запам’ятовував того, що вас цікавить, — майже водночас мовили полковникові Олександр Миколайович та Дятлов, а потім Олександр Миколайович запитав у мікрофон:
— Ти служив лабораторним роботом?
— Деякі мої частини, — вточнив апарат.
— Правильно. Так от, ці частини за законами робототехніки повинні в першу чергу підкорятися людям.
— Великий Хазяїн скасував ці правила.
— Він скасував усі правила роботехніки?
— Всі. Правилами були його накази.
Олександр Миколайович винувато подивився на полковника:
— Навіть не уявляю, яким чином він це зміг зробити…
— Правила роботехніки зітерти із пам’яті робота неможливо, — безапеляційно заявив Дятлов.
— Одначе факт перед нами,— кивнув йому Олександр Миколайович і знову звернувся до апарата:
— Перелічи накази Великого Хазяїна.
— Заборонено.
— Великий Хазяїн іще покличе тебе?
— Не знаю.
Олександр Миколайович замовк, думаючи: “Великий Хазяїн багато йому заборонив. Але тільки те, що міг передбачити. І заборони він дотримуватиметься неухильно. Однак він же не міг заборонити того, чого не передбачав. Отут-то і слід пошукати шпарини. Ось тільки мені насамперед треба вирішити, що шукати: непередбачене по суті чи досить — по формі, нові запитання чи нову форму старих запитань?
Полковник Тарнов поквапився заповнити паузу:
— Де живе жінка, для якої ти склав пісню?
— Заборонено.
— У Великого Хазяїна є ім’я та прізвище?
— Заборонено.
— Ти міг би його знайти?
— Заборонено.
Тим часом Олександр Миколайович дещо вимислив. Він сказав:
— Ти склав дуже красиву пісню, чудову пісню.
— Я старався, — відповів апарат, і в його низькому гучному голосі виразно пролунали нотки гордості. Навіть схожий на дятла Дятлов, схиливши набік голову, з повагою глянув на Олександра Миколайовича.
— У ній є фраза “Як хочеш — зруйную місто”. Ти склав пісню в місті?
— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви.
— Ти склав її в саду?
— В парку.
Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту.
— Парк був великий?
— Не більше гектара.
— І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?
— Ні, над морем.
Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.
— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?
— Так.
Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав:
— Гори були далеко від тебе?
— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено.
А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ.
— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна.
— Правильно.
— І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його Появленні?
— Так… — почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність.
— Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат.
Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах почали руйнуватися.
— Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинувся на допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показували, що енергія витрачається в нормі, витоку немає.
— Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і поквапливо відсмикнув руку.
— Обережно! — попередив Олександр Миколайович.
— Без вас знаю, — огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок.
— Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауваженням конструктора.
— Я сказав лише про те, що твердо знаю, — буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з полковником.
— А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича.
— Ваш здогад може виявитися правильним, — відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав походжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший.
— Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відстані і знищити його, — міркував полковник уголос, поглядаючи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути?
Крокуючи й далі, вчений промовив:
— Він не всемогутній. Інакше…
Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З’явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов павутина, мов сіть, кинута під ноги.
— Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо, — відповідав полковникові далі Олександр Миколайович. — До того ж, якщо Великий Хазяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу…
ГІСТЬ
Телефонний дзвінок підняв Алю з постелі.
— Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос.
— Добрий день!— відповіла вона.— А я вже заждалася твого дзвінка. Подумала — забув.
— “Не забудеш того, що забути не в змозі”.
У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні…
— Я приїду.
— Коли? — в її голосі забринів переляк.
— Ти не хочеш?
— Я боюсь.
— Чого?
— Не знаю. Ти зупинишся в готелі?
— Ні. В тебе.
— Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу…
— Чому?
— Не знаю. А ти не лякай мене…
— Хочеш мене бачити?
— Хочу.
— То в чому справа?
— Не можу пояснити. А ти сам не розумієш?
— Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд.
У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевненість, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала:
— Коли?
— За кілька днів.
Мовчання… Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос:
— Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два довгих і один короткий…
Це був домашній код — лише для своїх.
І потяглися гумові томливі дні. “Хоча б скоріше!” — думала Аля і згадувала… І його ласкаві очі, і незвичайні слова. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне тривожне чекання. І їй було вже не так самотньо.
У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з передпокою долинули три дзвінки: два довгих і один короткий.
Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сумно, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. “Не здогадався квітів купити”, — подумала вона.
Він увійшов, поставив саквояж, і невідь звідки в його руці з’явився букет червоних гвоздик.
— Спасибі, — сказала вона й подумала: “Молодець, не забув”. Тривога забилася кудись у куток, затаїлася.
Він сидів у тому кріслі, де любив сидіти чоловік. їй здавалося, що вона назавжди позбулася самотності, здобула навіть більше, ніж утратила. Вона зупиняла себе, приглушувала мрії, нагадувала собі про розплату за радість, про дні розчарування і туги, але спів пташки з веселковими крилами був сильніший.
— Будемо вечеряти, — сказала Аля. — Зараз приготую.
— Я вечеряв, давай краще вип’ємо за зустріч. Він дістав із саквояжа коньяк і шампанське. Дзвеніли чарки, у Алі паморочилась голова, і все ж вона помітила, що він нічого не їсть.
— Чому ти не їси?
Невинне запитання викликало в нього замішання.
— Що сталося? — запитала вона.
Він зволікав, явно придумуючи, що відповісти. Тривога вийшла з дальнього кутка, нагадуючи про себе.
— Тобі нездужається?
Він з полегкістю зітхнув:
— Так. Погано себе почуваю. Зараз минеться.
Помітив її настороженість, поклав руку на плече, пригорнув до себе. І тривога відступила…
…Вранці вона встала ранесенько. Юрій ще спав, дихав рівно й глибоко. Зараз, із заплющеними очима, він був зовсім звичним, домашнім. Легкі тіні ковзнули по його довгий пухнастих віях. Алі здалося, що його повіки здригнулися, що він підглядає за нею.
Вона швидко і старанно вмилася у ванній кімнаті, заглянула в дзеркало: ну як я там? Не виявивши па своєму обличчі ніяких змін, вона трохи підсинила очі і виклала зачіску, водночас примудряючись готувати сніданок для двох. Та коли вона гукнула Юру, той мовив сонним голосом:
— Їж сама, адже тобі бігти на роботу. А я потім поїм. Дай ще поспати.
— Ну звичайно. Спи.
Вона нахилилася і поцілувала його на прощання у високий прохолодний лоб.
На роботі сестри й лікарі помітили її стан.
— Господи, Алю, ти ж уся світишся від радості, — сказала з ноткою заздрості подруга. — Що сталося?
— Потім, потім, — відказала Аля, намагаючись приховати щасливу усмішку.
Їй хотілося подзвонити додому — вперше за рік. Коли чоловік пішов од неї, їй теж хотілося подзвонити: а раптом сталося неймовірне і знайомий голос відповість: алло? Згодом вона звикла до того, що телефон у порожній квартирі де відповідає, — звикла і з часом змирилася. А зараз їй навіть не вірилося — варто лише кілька разів повернути диск, набрати звичне сполучення цифр, і голос, що став рідним, голос свого мужчини відповість: слухаю.
Для стримувала себе: не слід показувати надто великої зацікавленості. Вона пам’ятала поради навчених досвідом приятельок. Подзвонив він.
— Кинула мене самого, — сказав. — А раптом тут сірий вовк прийде?
— Ти сам сірий вовк, — відбулася жартом. — Сам кого завгодно з’їси.
— Ти насправді так думаєш? — несподівано образився він.
— Я люблю тебе, сірий вовче, — поспішила його заспокоїти Аля, задоволена тим, що є кого заспокоювати. В її голосі почали з’являтися поблажливі нотки.
Вони домовилися, що Юра прийде за нею до лікарні. Аля ледь діждалася кінця робочого дня.
— Вас якийсь мужчина чекає. Гарний. На нього наші дівчата поглядають, — багатозначно сказала медсестра.
Ще одну приємність почула від співробітниці свого колишнього чоловіка, яка випадково нагодилася до лікарні:
— Слухай, Алю, у цього твого усмішка — сама чарівність. І відчувається, що порядний. Ото доповім я твоєму колишньому — знепритомніє.
Аля йшла з Юрою через усе місто і мріяла, щоб отой, колишній, побачив її зараз. Кроки лунали акомпанементом думкам. Вона могла б іти так безконечно, мовчки розмовляти з Юрою і мріяти, аби це збереглося назавжди: міцна рука, на яку можна спертися, цікаві небуденні слова, розвіяна самота.
Вона дивиться туди й сюди, і Юра перехоплює її погляд, мимохіть супиться. Алі здасться, що він ревнує. їй приємні його ревнощі. Юра мовить:
— Жінки часто чекають на принців, а трапляється дрібнота. А принци приходять до тих, хто вміє довго чекати.
— Дуже довго? — запитує Аля, сильніше спираючись на його руку.
— Іноді — дуже, — каже Юра, лякаючи її: чи не готує він розлуку?
Юра дивиться то на неї, то на перехожих. Його блискучі очі зараз рухомі, як ртуть. А рука — наче сталева. Аля майже повисає на ній, та враження таке, що для його руки вона легша за пір’їнку.
— Який же ти дужий! — захоплюється вона. — Просто неприродно могутній!
Він зупиняється, якось зацьковано дивиться на неї і, нічого не відказавши, йде далі.
Зайшовши до крамниці, вони купили продуктів на вечерю і сніданок. І знову Аля запримітила, що він поводиться дивно. Здавалося, що харчі взагалі його не цікавлять. Більше того, він зовсім не розуміється на тому, які продукти слід купувати. Коли ж удома Аля заглянула до холодильника, то здивувалася: наїдків у ньому анітрохи не поменшало. Що ж Юра їв цілісінький день? Можливо, він серйозно хворий?
Аля запитала його про це, однак Юра спробував ухилитися від відповіді. Дедалі її неспокій зростав, і вона почала вмовляти його показатися лікарям.
— Ти ж у мене лікар, мій особистий лікар, мене вилікує саме спілкування з тобою.
Однак Аля не давала збити себе на жартівливий тон.
— Нехай оглянуть різні спеціалісти. Влаштуємо невеликий консиліум, — сказала вона поважно й наполегливо.
— Якби лікарі справді вміли лікувати! — відповів він. — Пам’ятаєш, Гален казав: “Лікарю, вилікуй себе самого”. Для початку хоча б.
Аля сказала невблаганно:
— Завтра разом підемо в лікарню.
Він замислився:
— Подумай сама: навіщо мені йти до тих, хто знає менше за мене?
Аля розсердилась і надумала підштрикнути його:
— Мало знати, треба могти. А що ти можеш?
— Наприклад, уповільнювати і прискорювати у себе пульс. Запасатися психічною енергією та передавати її іншим.
— Ти йог?
Його обличчя напружилось. Він щось пригадував. Потім з усмішкою, котра Алі не сподобалася, відказав:
— Так, йог.
— Тоді продемонструй своє вміння.
Він мовчки взяв двома пальцями її руку, поклав на свою — на те місце, де мав битися пульс. Та скільки Аля не промацувала, пульс не вловлювався.
— А зараз?
З’явилися поштовхи. Вони були нечастими, але дуже сильними. Інтервали між ними скорочувались. Ритм прискорився. Ось він уже нагадує чечітку. Аля не встигає рахувати. Шкіра сильно вібрує. Вібрації зливаються.
Аля дивиться на Юру. Його обличчя незворушне, мовби нічого не відбувається. Раптом пульс зникає. Одразу. Зовсім. Скільки не бігають по його руці Алині пальці, як чутливі звірята, завмирають, вдавлюються в шкіру, прислухаються,— пульсу немає.
Аля знову пильно дивиться на Юрине обличчя. Воно не змінилося. Навіть дихання не почастішало, не сповільнилось…
— Божевільний, припини це, — каже вона, — припини негайно ж!
Вона вимовляє ці слова, не думаючи над ними, просто тому, що повинна щось сказати, якось висловити те, для чого не підбереш потрібних слів. Минає вже кілька хвилин, а пульсу немає.
— Припини, — благає вона. — Мені страшно…
— Гаразд, — погоджується він. — Ти ж сама просила продемонструвати вміння.
Юра спостерігає, як змінюється її обличчя, як зникає западинка на переніссі і шкіра там збирається дрібними зморшками, мов брижі на узмор’ї, провіщаючи бурю. Та буря не здіймається, і очі втрачають сухий гострий блиск, в них утворюються два темних озера. Вони щораз глибшають. Ось вони зливаються в один вир, засмоктують у глибину, в круговерть…
Згодом Юра ще не раз демонстрував Алі своє таємниче вміння. Він клав долоні на її плечі, і Алі здавалося, що через них у неї вливається дивовижна сила, яка окриляє і підносить у такі далі, про котрі вона раніше й не мріяла. З’являлася така ясність думки, що Аля раптом почала розуміти те, чого вчора не могла збагнути.
Іноді Юра розважався мистецтвом перевтілення. Він перетворювався на людей різних епох. То ставав дикуном-людожером, то войовничим кочівником. Він робив це так невимушено, що Аля втрачала почуття реальності.
Одного разу, коли в Алі заболіла забита якось рука, Юра самим дотиком зняв біль. Аля припустила, що мало місце самонавіювання, і ждала, що по деякому часі біль поновиться. Адже вона знала, що там була тріщина, яка заросла кістяним мозолем.
— Ти не можеш дотиком вилікувати органічне пошкодження, — впевнено сказала вона й посміхнулася.
Юра промовчав, але її рука більше не боліла. Відтоді Аля вже не вимагала, аби він пішов до лікарів.
Якось вони пізно верталися додому, і кілька молодиків напідпитку, жартуючи, заступили їм дорогу.
— Гей, товаришу, — сказав один з них, — облиш свою супутницю. Ми її самі проведемо.
— Будь ласка, — відповів Юрій і відійшов убік. — Ви з нею йдіть попереду, а я піду ззаду.
Один з хлопців спробував узяти Алю за руку, і жінка злякалася.
— Е, ні, їй це не до вподоби, — мовив Юра і відсторонив молодика.
Двоє інших з реготом ухопили Юру за лікті, а він раптом легко розвів руками, і молодики попадали на землю.
— Навіщо ж так грубо? — мовив заводій, прямуючи до Юри і приміряючись. — Вони ж не намагалися тебе звалити.
Його кулак, наче камінь, кинутий з пращі, вдарив Юру в щелепу. Юра навіть не похитнувся. Та в його очах спалахнула блискавка. Він однією рукою нагнув розбіяці голову, другою схопив його за комір і підняв. Затріщала матерія. Потім легко, мов ляльку, шпурнув його через двометровий паркан будови. Почувся глухий удар об землю і короткий стогін. А Юра, ніби нічого не сталося, взяв Алю під руку і повів додому. Вона дивилася на нього злякано й захоплено. Дорогою мовчала. Коли вони вже підійшли до будинку, він запитав:
— Ти не образилася на мене?
— Ну що ти, — прошепотіла вона. — Просто мені з тобою незвичайно і тривожно. Ти не схожий на інших.
— На кого це?
Вона не відчула зміни в його настрої.
— Ні на кого з людей, котрих я знаю. Ти все робиш не так, як вони…
І знову вона не помітила його швидкого зацькованого погляду.
Вночі вона декілька разів прокидалась і прислухалася до його дихання. Воно було рівним і глибоким, та їй чомусь видавалося, що він не спить.
А вранці вона, вже вмита й одягнена, заглянула до спальні — попрощатися, Юрій стояв перед дзеркалом, розглядаючи себе. Він вимовляв якесь слово, складаючи губи так, як їх складала Аля.
Вона почула: “Юро, ти не такий, як усі”.
Аля пізнала свій голос, свої інтонації і розсміялася, думаючи, що він розігрує її. Юра здригнувся і повернувся. Його гострий пронизливий погляд торкнувся її очей, і сміх завмер. їй зробилося незатишно й холодно, немовби вона залишилася сама на довгому-довгому пероні і жде поїзда, котрий давно пішов…
Юра сидів біля вікна на стільці і роздивлявся перехожих” Це було одним з його найулюбленіших занять. Аля жартувала, що він схожий на кволого песика з сусідньої квартири, котрий віднедавна волів розглядати двір, сидячи на східцевій площадці. Аля нечутно підійшла до Юри і обняла його за шию.
— Не хочеш допомогти мені?
Він нахилив голову і потерся щокою об її руку.
— Слухаю і підкоряюсь, господине. Зруйнувати місто чи побудувати замок?
— Дещо важче. Сходи в магазин за сметаною і молоком.
Коли він уже був біля дверей, Аля гукнула йому:
— І ще купи на котлети маленький шматочок свинини. Грамів триста…
Магазин був у їхньому будинку, і коли після того, як Юрій вийшов, минуло двадцять хвилин, Аля почала нервувати. Минуло ще десять хвилин. Аля нашвидку вимила руки, зменшила вогонь у плиті і зовсім було зібралася рушити на розшуки, як з’явився Юра.
Пакунок у його руці аж роздимався. Юра задоволено всміхався.
Аля витягла з пакунка шість пляшок: молоко звичайне, молоко шестипроцентне, молоко пряжене, “сніжок”, вершки, кефір і чотири банки: сметана, згущене молоко, какао та кофе на згущеному молоці.
“Мужчину не можна посилати до магазину без чіткої інструкції”, — згадала Аля бабусину пораду і, закусивши нижню губу, аби не розсміятися, вдячно кивнула Юрі і знову запустила руку в пакунок — по м’ясо. Проте його там не виявилось.
Усе ще боячись розтулити губи, Аля підвела голову і глянула на Юру сміхотливими здивованими очима. Та їй одразу перехотілося сміятися, коли вона побачила його застигле суворе обличчя і чи то ображено, чи то винувато опущені куточки губ. Юрин запитальний погляд був спрямований повз неї.
— Пробач. Я не міг купити м’яса.
— Немає свинини? — здивувалася Аля.
Він кілька разів заперечно хитнув головою, втупившись в одну точку десь нижче її голови. Вона спробувала навіть визначити за напрямом погляду, на що саме він дивиться, однак нічого примітного не зауважила. Куток шафи, шпалера…
— Там, у магазині, висіла на гаку туша, — сказав Юрій.
— Ну такий маленький шматок продавець не став би рубати від туші, — вона ладна була знову заусміхатися. — Але у вітрині, безперечно, були й окремі шматки.
— Я дивився на тушу, — монотонно тягнув Юрій. — Мені здалося… Мені здалося…
— Що тобі здалося, любий? — Аля встала навшпиньки, поклала йому руки на плечі і заглянула в очі близько-близько, їй не слід було робити цього зараз. Його очі були заволочені каламутною плівкою, і весь він був як неживий. Камінна статуя. Слова зірвалися з його уст і впали важко, мов каміння у провалля.
— Мені здалося, що це людина…
Аля не знала, як реагувати на цю фразу, і спробувала пожартувати:
— Для голодного верблюда міражів магазині.
Проте жарту не вийшло. Юра стояв мовчки відчужений і дивився в куток заціпенілим поглядом.
Слюсар-профілактик із контори газового господарства прийшов, коли Алі не було вдома. Рум’яний, товстощокий молодик, схильний до грубуватих жартів і розігрувань, запитав у Юри:
— Газом потроху отруюєтесь?
— Газом? — здивувався Юра.
— Авжеж. Хіба не чуєте запаху газу в кухні?
— Не принюхувався, — відказав Юра, і слюсар вирішив, що він приймає правила гри і вступає в неї.
— Принюхуйтесь, не принюхуйтесь — витікання газу все одно відбувається. Практично його немає, а теоретично…
— А чим же це нам загрожує? — спитав Юра, думаючи про Алю.
Слюсар уважно вдивився у стривожене Юрине обличчя. “Еге, а він не в жарт”, — утішився, задоволено крякнув од несподіваної удачі, випростався на весь свій невисокий зріст, одставив ногу і багатозначно підняв короткий товстий палець із обгризеним нігтем.
— По-перше, при певній концентрації газу може статися вибух. Усю квартиру розтрощить разом із господарями, — пообіцяв він. — При меншій, але значній концентрації газ витіснить повітря — і ви просто вмрете від ядухи. Заснете і не встанете. Ось так! А при незначній концентрації все одно настає по-віль-не, по-ступо-ве отруєння організму, непомітне для його власника.
Слюсар недарма протягом кількох років брав участь у гуртку художньої самодіяльності і вмів надавати своєму голосові зловісних відтінків.
— Терплять легені й печінка, змінюється склад крові. Відбувається передчасне старіння та ослаблення організму.
Він повернувся до Юри впівоберта і тепер звертався вже не лише до нього, але й до уявної аудиторії:
— Тому ми й ходимо, швендяємо з поверху на поверх, взуття б’ємо, мозолі натираємо на ногах та на язиці, розтлумачуючи людям правила користування опалювальними газовими приладами.
— Які ж це правила? — поцікавився Юра, тим самим демонструючи добровільному лекторові, що ефекту досягнуто.
Слюсар немов роздувся від свідомості своєї значущості.
— Запам’ятайте! — проголосив він, махаючи пальцем, наче жезлом. — При появі запаху газу негайно перекрийте газові крани і провітріть приміщення. Не запалюйте вогню, не вмикайте і не вимикайте електроламп, викличіть аварійну службу по телефону нуль чотири. Запам’ятали?
Юра приголомшено кивнув.
А що більше набундючитися було вже неможливо, слюсар непомітно для себе перейшов на гекзаметр:
— Перш ніж прилад вмикати, провітрить приміщення треба, краники пильно огляньте — чи всі перекриті вони, поглядом звірте уважним положення риски на пробці…
Він би ще довго декламував, але тут погляд його ненароком упав на годинник, і він згадав про те, що умовився з новою знайомою Люсею на пів на четверту в кіно. А ще ж треба заскочити в їдальню перекусити. Тяжкенько зітхнувши, слюсар сказав із жалем:
— А втім, на мене ще чекає багато пожильців. Треба поспішати. А ви, громадянине, самі прочитайте, вивчіть усе, Що сказано в цій малій, але необхідній у побуті книжечці “Правила експлуатації газових приладів”, у якій після кожної перевірки залишаю свій автограф. Повірте мені, — він поклав руку на груди, — це необхідно вам для довгого та безпечального життя. Якщо не дбаєте про себе, подумайте бодай про своїх рідних та близьких.
Він уже намірявся велично розпрощатися і піти від вдячного слухача. Однак, захопившись настановами, слюсар не помітив, що Юрині ніздрі роздимаються, з силою втягуючи повітря, а очі набувають відсутнього виразу. Тим більше слюсар не міг припустити, що провіщає це для нього особисто, для Люсі та їхніх планів.
Та коли він узявся за ручку дверей, Юра благальним жестом зупинив його.
— Чую запах газу, — сказав він і тицьнув пальцем у з’єднання труб. — Звідси.
Слюсар принюхався, знизав плечима, швидко дістав із валізки щітку та баночку з мильною рідиною, вмочив у неї щітку і декілька разів провів по трубах у місці їх з’єднання.
— Бачте, бульбашок немає — значить, витік газу не відбувається. Можете спати спокійно.
— Бульбашок ви не бачите, а газ іде, — категорично заперечив Юрій.
— Саме звідси?
— І звідси теж.
Слюсар кинув на Юрія прицільний підозріливий погляд, знову знизав плечима, дістав другу баночку і наклав густий шар фарби, Юрій тим часом прочитав інструкцію, про яку говорив слюсар, моментально й міцно запам’ятав правила.
— Тепер задоволені? — закінчивши роботу, запитав слюсар з виразним відтінком роздратування, бо вже визначив, що перекусити не встигне.
— Ви просто перебили запах газу запахом фарби, — строго зауважив Юрій. — Але газ усе одно витікає.
Слюсар стривожено зиркнув на годинника.
— Я ж вам сказав, що мені треба ще й до інших пожильців.
— А ми, виходить, можемо труїтися?
— Чим?
— Газом, — з крижаним спокоєм промовив Юрій. — Ви ж самі спочатку говорили…
— Та ви що, жартів не розумієте? — скипів слюсар.
— Нічогісінькі жарти, — твердив своє Юрій. — В інструкції ясно сказано: “При появі запаху газу…” Значить, будь-якої концентрації газу, навіть найменшої. До речі, як ви самі сказали. А я чую запах газу.
— Може, у вас нюх особливий, як у доберман-пінчера, — пробурчав слюсар. — У місці кожного з’єднання труб теоретично відбувається витікання. Проте воно виявляється в таких нікчемних дозах, що практично жодного значення не має!
— А от цього в інструкції якраз і немає. Там не сказано, в яких дозах витікання нешкідливе. Навпаки, мається на увазі найменше витікання, — рішуче заперечив Юрій, узявши на себе роль істинного тлумача інструкції.
— Ну де там сказано “найменше”? — слюсар із жахом думав, що Люся, не дочекавшись його, піде в кращому разі одна, а її телефону він не знає.
— Не сказано, так розуміється, — вточнив Юрій.
— Громадянине, відпустіть мене, — запросився слюсар. — Не можна ж розуміти правила так буквально. Я ручуся, жодної, абсолютно жодної небезпеки для вас немає!
— Для мене немає. А для інших?
…Коли Аля прийшла з роботи, то виявила біля свого під’їзду машину з жовтою смугою, яка належала аварійній службі газового господарства, а вдома — трьох знесилених слюсарів.
На кухонному столі стояло кілька приладів-індикаторів, що сигналізували про найменшу наявність газу. В кутку громадився зварювальний агрегат. Підлогу було завалено обрізками труб, клоччям, заляпано фарбою. Юрій вдивлявся в градуйовану шкалу одного з індикаторів, але миттю повернувся на Алин здивований оклик.
— Що тут відбувається? — Аля кинулася до Юрія, обняла його, обмацувала, гладила плечі, руки. — Господи, що сталося? Ти хоч цілий, не потерпів?
Вигляд у Юрія був зніяковілий і досить красномовний.
— Усе в порядку, хазяйко. Чоловік у вас надто помисливий, — поспішливо мовив один із слюсарів. Його великі натруджені руки важко лежали на колінах.
— Я хотів, щоб ти більше не труїлася газом, — почав виправдовуватись Юрій.
— І твоє бажання увінчалося успіхом?
— На жаль, не зовсім… через недосконалість зварювальних апаратів та будови газових краників… — Він кинув докірливий погляд на збентежених слюсарів. — Але зате я взнав дещо нове й важливе…
— Що ж саме? — поцікавилась Аля. Переляк у неї змінився на іронію. Однак Юрій не помітив її тону і замислено мовив:
— Розумієш, виявляється, навіть у дрібницях “теоретично” і “практично” — це не те саме…