Сповідь робота

Апарат лежав на узліссі. Віяло свіжістю від річки. Клапті туману, розігнаного вітром, пливли в повітрі і зави­сали прозорими серпанковими хустками на заростях віль­шини. З безмовною скаргою молоде деревце простягало вго­ру зламані гілки, мовби обрубки рук.

Темний пластмасовий ящик апарата добре видно було здалеку. В одній з його стінок зяяв отвір із оплавленими краями. Сюди влучила боєголовка ракети, випущеної одним з винищувачів-перехоплювачів. їх викликали, коли, незва­жаючи на вимогу міліції, апарат не приземлився, а навпа­ки — спробував вийти з оточення.

В кущах біля апарата метушилося не менше двох де­сятків людей. Тут були люди в авіаційній формі, співробіт­ники міліції та кілька чоловік у цивільному. Щойно пол­ковник Тарнов і Олександр Миколайович вийшли з машини, до них підбіг офіцер і доповів:

— Кабіна порожня.

— Прочесати ліс! — наказав полковник.

Олександр Миколайович із здивуванням спостерігав, як Тарнов буквально на очах змінювався, як стала пружною і прискорилася його хода, витягнулися, загострилися риси обличчя, вирізнились надбрівні дуги, затріпотіли крила но­са. Він стрімко підійшов до невисокого повного чоловіка, підстриженого “під їжачок”. У короткому волоссі густо сріб­лилася сивина. З того, як вітався Тарнов із цим чоловіком, було видно, що той хоч і не пряме начальство, але полковник ладен виконувати його розпорядження.

Олександр Миколайович розчув декілька фраз із їхньої короткої розмови.

Полковник запитав:

— Візьмете цю справу у нас, Ельборе Георгійовичу?

— Поки що ні, — відповів сивий. — Будемо вести її па­ралельно. Пошукаємо ниточку і куди вона тягнеться. Зв’я­зок з вами буде через комісара…

Полковник швидко пішов далі, до апарата. Тепер учений ледве встигав за ним, з усіх сил стараючись не відставати. Перед очима маячила широка напружена спина, і Олександр Миколайович уявляв, як там зараз стислися, натяглися, наче тятива лука, м’язи. Так вони підійшли до апарата.

— Що встигли встановити? — запитав полковник експер­тів, які копирсалися в механізмах.

— Автомат невідомої конструкції, — відказав один із них.

— Поки що ми не можемо судити про принципи його ро­боти, — зізнався другий. — Незрозуміло, за рахунок чого він розвивав потужність, як взаємодіють його вузли. Найдивніше те, як сполучено деякі з них. Може скластися враження, що їх з’єднували як завгодно, аби наплутати більше. Але ж він літав, та ще й як! Протягом секунди розвивав швидкість до шести тисяч кілометрів на годину. Тому й довелося діста­вати його ракетою…

Олександр Миколайович заглянув у розпанаханий бік апарата.

— Обережно! Ви ж чули — конструкція невідома, — за­стеріг його полковник.

— Кому невідома, а кому, здається, відома, — буркнув учений, роздивляючись деталі.

— Он як? — образився експерт і не стримався, щоб не шпигнути: — Може, це ваше дітище?

Олександр Миколайович не звернув на його слова жод­ної уваги і промовив, звертаючись до полковника:

— Я бачу деталі й вузли лабораторного робота ЧІС. Дивно тільки: на одній деталі є штамп ЧІС-8, а на дру­гій — ЧІС-9. Схоже на те, що для апарата використані час­тини обох роботів. Пам’ятаєте, я вам розповідав: саме та­ких роботів украли з нашої лабораторії.

Полковник підкликав одного з офіцерів міліції і віддав розпорядження:

— Викличте спеціаліста-робототехніка.

Малиновою стрілою злетів один з патрульних вертольо­тів. Він піднімався вертикально, потім пілот перемкнув дви­гуни, і машина як оком мигнути стала ледве видною цят­кою. Вітер, що дув од річки, ставав дедалі прохолоднішим. Він доносив запахи лугових трав. Співробітники міліції та експерти неголосно перемовлялися, позираючи на Олександ­ра Миколайовича.

Незабаром вертоліт повернувся. З нього вийшли офіцер міліції — він же пілот — і невисокий миршавий чоловік з довгим нервовим носом, кінчик якого то закруглявся, то за­гострювався, надаючи чоловікові схожість із дятлом. У од­ній руці чоловік ніс невелику валізу, а другою жестикулю­вав. Він увесь час пояснював щось офіцерові, у котрого, судячи з утомленого обличчя, явно притупилася реакція на свого пасажира, і без переходу переключився на полковни­ка, як тільки той опинився в зоні чутності.

— Наш завод випускає лабораторних роботів ЧІС, — го­ворив “дятел”, звертаючись тепер уже то до полковника, то до Олександра Миколайовича. — І от до нас приїхали, кажуть — потрібен спеціаліст. Головний конструктор послав мене. Напевно, тому, що я розробляв цю конструкцію. А ви як гадаєте?

— Напевно, тому, — погодився полковник, і тоді “дя­тел” відрекомендувався:

— Моє прізвище Дятлов.

Олександр Миколайович насилу стримався, щоб не при­снути, як у далекі шкільні часи. Видно, всі потребували роз­рядки. Усмішка з’явилася на обличчях міліціонерів, експер­тів, людей у цивільному. Полковник не був винятком. Та він швидко оволодів собою і рівним діловим голосом запро­понував:

— Стверджують, що в цьому апараті використані дета­лі роботів ЧІС. Огляньте його, будь ласка, і висловте свою авторитетну думку.

Дятлов миттю перетворився. Його рука перестала жести­кулювати, ніс витягнувся, очі примружилися. Він дістав з валізки декілька різних індикаторів, схожих на авторучки, і перевірив ними місця з’єднань. Потім порозкладав на кришці валізки і просто на землі кілька приладів з екрана­ми та шкалами, приєднав до них проводи від індикаторів. Безстрашно встромив обидві руки з ключами в розпанаха­ний бік апарата, із зусиллям відкрутив стикове кріплення-Його пальці літали по кнопках приладів, мов по клавішах піаніно, а очі встигали стежити і за шкалами, і за екра­нами, і за виразом облич присутніх.

— Зрозуміло, зрозуміло, а отут незрозуміло, — примов­ляв він багатозначно. — Знову зрозуміло, зрозуміло, але обурливо. Вражаюче невігластво!

Він навіть побуряковів з обурення. Полковник з цікавіс­тю стежив за ним. Уперше він бачив обуреного дятла, і це було досить кумедне видовище.

— Так, тут справді використані деталі роботів ЧІС-8 та ЧІС-9, — говорив чоловічок, бризкаючи слиною і продов­жуючи огляд. — Деякі блоки сполучено безграмотно, по-вар­варському. Той, хто це робив, нічого не розуміє в електро­ніці і взагалі в техніці. Наплутано так, що чорт ногу зломить! Орудував якийсь нахаба і йолоп. Апарат не міг працювати!

— Однак він працював, — спокійно заперечив сивий чо­ловік у сірому костюмі, що стояв трохи віддалік.

— Літав? Чи був керований?

— І одне і, природно, друге, — докинув Олександр Ми­колайович.

— Ну літати може навіть камінь, якщо його кинути, — відмахнувся Дятлов. — Але при цьому не бути керованим.

— І все ж, як це не дивно, — останніми словами сивий намагався запобігти спалахові обурення конструктора, — він дуже майстерно уникав переслідування.

— Ви хочете сказати, що він виконував команди? — за­питав Дятлов, схиливши голову набік і підозріливо дивлячи­сь на сивого.

— Вочевидь…

— Можемо перевірити, — недовірливо мовив конструк­тор. — Увімкнемо неушкоджені блоки мозку і запитаємо без­посередньо в них.

— Пам’ять могла вціліти? — полковник Тарнов подався вперед.

— Ну, не все, більшу частину ви пошкодили ракетою. Проте є і вцілілі блоки. Імпульси, записані в них, ми мо­жемо перетворити. Тим паче що механізми мовлення робота неушкоджені. Релаксаційні генератори, наприклад, стоять у протилежному боці.

Полковник оглянувся, піймав схвальний погляд сивого і знову звернувся до конструктора:

— Спробуйте, — Тарнов сподівався на успіх і водночас боявся розчарування.

Дятлов подлубався ще трохи, підключаючи мікрофони до релаксаційних генераторів та фільтрів.

— Зараз, зараз, — примовляв він. — Адже тут широко застосована струменево-акустична техніка і п’єзоелектричні мікрофони.

Кілька разів клацнуло, загуло — і низький приємний го­лос промовив:

— Слухаю. Готовий до виконання.

— Готовий до виконання? — прошепотів ошелешений конструктор.— Подумати тільки, цей зіпсований ящик го­товий до виконання! Чи мені почулося?

— Ні, не почулося, — запевнив його полковник. — І вза­галі, зразу видно, що ваш головний конструктор не поми­лявся, вибираючи для нас спеціаліста. Я скажу йому про це. А зараз дозвольте мені, — він знову оглянувся на сиво­го, — дещо запитати в апарата.

Його рука ледь-ледь тремтіла з нетерпіння, коли він по­тягнувся до мікрофонів введення команд.

— Ти пам’ятаєш, що з тобою було?

— Коли? — запитав апарат.

— З моменту твого створення.

— Ні, ще раніше, — втрутився Олександр Миколайович, хапаючи другий мікрофон і майже відштовхуючи полковни­ка. — Ти пам’ятаєш робота на прізвисько Льодик? — Він за­крив рукою мікрофон і тільки тепер сказав полковникові: — Пробачте.

— Ім’я Льодик мені знайоме, — відповів апарат. — Час­тина мене називається…

Щось захрипіло, засвистіло, пролунав зумер.

— Продовжуй! — наказав полковник.

— Далі не пам’ятаю. Запис уривається.

Та на цей момент Дятлов уже отямився з подиву і при­йшов на допомогу до Олександра Миколайовича. Він сказав у мікрофон:

— Переглянь свою пам’ять, усі записи, що стосуються того часу. Перерахуй події, які пам’ятаєш.

Майже одночасно пролунало:

— Готовий до виконання. Взяти окис диметилгідрофторгуази і сполучити з оксиферокальційпінотрусіразікамоналом, підігріти до п’ятдесяти градусів і сполучити з…

Близько півгодини апарат перераховував реакції та ма­неври, які йому довелося виконувати в ті часи, коли його частини були лабораторними роботами. Олександр Мико­лайович першим усвідомив, що потік лабораторних спогадів може тривати нескінченно довго, і перервав його новим за­питанням:

— Ти пам’ятаєш, що знаходилось у великому енцефальєрі?

— Пам’ятаю, — відповів апарат.

Полковник знизав плечима і відсунувся від мікрофона. Олександр Миколайович уточнив:

— У великому енцефальері знаходився вирощуваний на­ми штучний супермозок. Згодом його викрали з енцефальєра. Хто це зробив?

— Проти волі Великого Хазяїна не діяв ніхто, — відка­зав апарат. — Ті, що живуть у мені, виконали його волю.

— Я ж казав, — тріумфально почав Дятлов, але Олександр Миколайович так подивився на нього, що той вмовк.

Зате, скориставшись із короткої паузи, полковник знову взяв мікрофон і спитав:

— Який вигляд мав Великий Хазяїн?

— Він був прекрасний.

— Опиши його докладно.

Полковнику дуже хотілося сказати: намалюй словесний портрет.

— Це був Великий Хазяїн.

Олександр Миколайович вирішив дещо змінити запи­тання.

— Розкажи, що запам’яталося тобі більше за все із то­дішніх подій.

— Незвичайне світло. Нове бачення. Вміння бачити при­ховане. Вміння відчувати те, чого не знав раніше.

Зненацька з надр апарата залунала музика, полилася пісня.

Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну…

— От і жінка з’явилася, мов у класичній криміналісти­ці, — пожартував полковник.

…Од пристрасті плавились блоки…

Пісня урвалася. Пролунав зумер.

— Чому з’явилося нове бачення, нове вміння? Хто їх викликав? — запитав Олександр Миколайович.

— Великий Хазяїн.

— Він — людина?

— Він — Великий Хазяїн.

— Але вигляд він мав, як людина?

— Він був прекрасний.

— Хто наказав тобі скласти пісню? — поцікавився пол­ковник.

— Великий Хазяїн.

— Пісню ти склав для нього?

— Для жінки.

— Ти бачив її?

— Так.

— Вона була з Великим Хазяїном?

— Так.

— Що ти знаєш про неї?

— Це була жінка. Звичайна. Земна. Як у пісні.

— А Великий Хазяїн був не звичайний і не земний?

— Він був великий, і всі його накази належало виконувати.

— Який вигляд мала жінка?

— Великий Хазяїн сказав: вона хороша, підкоряйся їй, оберігай її.

— Але якою вона була? Зріст? Колір волосся? Очей?

— Вона хороша.

— Він не запам’ятовував того, що вас цікавить, — майже водночас мовили полковникові Олександр Миколайович та Дятлов, а потім Олександр Миколайович запитав у мікро­фон:

— Ти служив лабораторним роботом?

— Деякі мої частини, — вточнив апарат.

— Правильно. Так от, ці частини за законами робото­техніки повинні в першу чергу підкорятися людям.

— Великий Хазяїн скасував ці правила.

— Він скасував усі правила роботехніки?

— Всі. Правилами були його накази.

Олександр Миколайович винувато подивився на пол­ковника:

— Навіть не уявляю, яким чином він це зміг зробити…

— Правила роботехніки зітерти із пам’яті робота немож­ливо, — безапеляційно заявив Дятлов.

— Одначе факт перед нами,— кивнув йому Олександр Миколайович і знову звернувся до апарата:

— Перелічи накази Великого Хазяїна.

— Заборонено.

— Великий Хазяїн іще покличе тебе?

— Не знаю.

Олександр Миколайович замовк, думаючи: “Великий Хазяїн багато йому заборонив. Але тільки те, що міг перед­бачити. І заборони він дотримуватиметься неухильно. Однак він же не міг заборонити того, чого не передбачав. Отут-то і слід пошукати шпарини. Ось тільки мені насамперед тре­ба вирішити, що шукати: непередбачене по суті чи досить — по формі, нові запитання чи нову форму старих запитань?

Полковник Тарнов поквапився заповнити паузу:

— Де живе жінка, для якої ти склав пісню?

— Заборонено.

— У Великого Хазяїна є ім’я та прізвище?

— Заборонено.

— Ти міг би його знайти?

— Заборонено.

Тим часом Олександр Миколайович дещо вимислив. Він сказав:

— Ти склав дуже красиву пісню, чудову пісню.

— Я старався, — відповів апарат, і в його низькому гуч­ному голосі виразно пролунали нотки гордості. Навіть схо­жий на дятла Дятлов, схиливши набік голову, з повагою глянув на Олександра Миколайовича.

— У ній є фраза “Як хочеш — зруйную місто”. Ти склав пісню в місті?

— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це на­вивається грою уяви.

— Ти склав її в саду?

— В парку.

Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кив­нув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хит­ромудру гру і весь був у полоні азарту.

— Парк був великий?

— Не більше гектара.

— І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?

— Ні, над морем.

Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.

— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?

— Так.

Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити на­багато далі, ніж людина, і запитав:

— Гори були далеко від тебе?

— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шіст­десят метрів округлено.

А це вже можна було вважати першою — нехай малень­кою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упев­нений, що знайшов ключ.

— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Ве­ликого Хазяїна.

— Правильно.

— І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його Появленні?

— Так… — почав апарат, але тут у ньому щось трісну­ло, гудіння змінило тональність.

— Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат.

Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах по­чали руйнуватися.

— Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинув­ся на допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показу­вали, що енергія витрачається в нормі, витоку немає.

— Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і по­квапливо відсмикнув руку.

— Обережно! — попередив Олександр Миколайович.

— Без вас знаю, — огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок.

— Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауважен­ням конструктора.

— Я сказав лише про те, що твердо знаю, — буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з пол­ковником.

— А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича.

— Ваш здогад може виявитися правильним, — відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав по­ходжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший.

— Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відста­ні і знищити його, — міркував полковник уголос, поглядаю­чи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути?

Крокуючи й далі, вчений промовив:

— Він не всемогутній. Інакше…

Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З’явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов паву­тина, мов сіть, кинута під ноги.

— Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо, — відповідав полковникові далі Олександр Миколайович. — До того ж, якщо Великий Ха­зяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу…

ГІСТЬ

Телефонний дзвінок підняв Алю з постелі.

— Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос.

— Добрий день!— відповіла вона.— А я вже заждалася твого дзвінка. Подумала — забув.

— “Не забудеш того, що забути не в змозі”.

У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні…

— Я приїду.

— Коли? — в її голосі забринів переляк.

— Ти не хочеш?

— Я боюсь.

— Чого?

— Не знаю. Ти зупинишся в готелі?

— Ні. В тебе.

— Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу…

— Чому?

— Не знаю. А ти не лякай мене…

— Хочеш мене бачити?

— Хочу.

— То в чому справа?

— Не можу пояснити. А ти сам не розумієш?

— Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд.

У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевне­ність, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала:

— Коли?

— За кілька днів.

Мовчання… Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос:

— Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два дов­гих і один короткий…

Це був домашній код — лише для своїх.

І потяглися гумові томливі дні. “Хоча б скоріше!” — ду­мала Аля і згадувала… І його ласкаві очі, і незвичайні сло­ва. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне три­вожне чекання. І їй було вже не так самотньо.

У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з пе­редпокою долинули три дзвінки: два довгих і один ко­роткий.

Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сум­но, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. “Не здогадався квітів купи­ти”, — подумала вона.

Він увійшов, поставив саквояж, і невідь звідки в його руці з’явився букет червоних гвоздик.

— Спасибі, — сказала вона й подумала: “Молодець, не забув”. Тривога забилася кудись у куток, затаїлася.

Він сидів у тому кріслі, де любив сидіти чоловік. їй зда­валося, що вона назавжди позбулася самотності, здобула на­віть більше, ніж утратила. Вона зупиняла себе, приглушу­вала мрії, нагадувала собі про розплату за радість, про дні розчарування і туги, але спів пташки з веселковими крила­ми був сильніший.

— Будемо вечеряти, — сказала Аля. — Зараз приготую.

— Я вечеряв, давай краще вип’ємо за зустріч. Він дістав із саквояжа коньяк і шампанське. Дзвеніли чарки, у Алі паморочилась голова, і все ж во­на помітила, що він нічого не їсть.

— Чому ти не їси?

Невинне запитання викликало в нього замішання.

— Що сталося? — запитала вона.

Він зволікав, явно придумуючи, що відповісти. Тривога вийшла з дальнього кутка, нагадуючи про себе.

— Тобі нездужається?

Він з полегкістю зітхнув:

— Так. Погано себе почуваю. Зараз минеться.

Помітив її настороженість, поклав руку на плече, при­горнув до себе. І тривога відступила…

…Вранці вона встала ранесенько. Юрій ще спав, дихав рівно й глибоко. Зараз, із заплющеними очима, він був зовсім звичним, домашнім. Легкі тіні ковзнули по його довгий пухнастих віях. Алі здалося, що його повіки здригнулися, що він підглядає за нею.

Вона швидко і старанно вмилася у ванній кімнаті, загля­нула в дзеркало: ну як я там? Не виявивши па своєму об­личчі ніяких змін, вона трохи підсинила очі і виклала за­чіску, водночас примудряючись готувати сніданок для двох. Та коли вона гукнула Юру, той мовив сонним голосом:

— Їж сама, адже тобі бігти на роботу. А я потім поїм. Дай ще поспати.

— Ну звичайно. Спи.

Вона нахилилася і поцілувала його на прощання у ви­сокий прохолодний лоб.

На роботі сестри й лікарі помітили її стан.

— Господи, Алю, ти ж уся світишся від радості, — ска­зала з ноткою заздрості подруга. — Що сталося?

— Потім, потім, — відказала Аля, намагаючись прихова­ти щасливу усмішку.

Їй хотілося подзвонити додому — вперше за рік. Коли чо­ловік пішов од неї, їй теж хотілося подзвонити: а раптом сталося неймовірне і знайомий голос відповість: алло? Згодом вона звикла до того, що телефон у порожній квартирі де відповідає, — звикла і з часом змирилася. А зараз їй навіть не вірилося — варто лише кілька разів повернути диск, набрати звичне сполучення цифр, і голос, що став рідним, голос свого мужчини відповість: слухаю.

Для стримувала себе: не слід показувати надто великої зацікавленості. Вона пам’ятала поради навчених досвідом приятельок. Подзвонив він.

— Кинула мене самого, — сказав. — А раптом тут сірий вовк прийде?

— Ти сам сірий вовк, — відбулася жартом. — Сам кого завгодно з’їси.

— Ти насправді так думаєш? — несподівано образився він.

— Я люблю тебе, сірий вовче, — поспішила його заспо­коїти Аля, задоволена тим, що є кого заспокоювати. В її голосі почали з’являтися поблажливі нотки.

Вони домовилися, що Юра прийде за нею до лікарні. Аля ледь діждалася кінця робочого дня.

— Вас якийсь мужчина чекає. Гарний. На нього наші дівчата поглядають, — багатозначно сказала медсестра.

Ще одну приємність почула від співробітниці свого ко­лишнього чоловіка, яка випадково нагодилася до лікарні:

— Слухай, Алю, у цього твого усмішка — сама чарівність. І відчувається, що порядний. Ото доповім я твоєму колиш­ньому — знепритомніє.

Аля йшла з Юрою через усе місто і мріяла, щоб отой, колишній, побачив її зараз. Кроки лунали акомпанементом думкам. Вона могла б іти так безконечно, мовчки розмовля­ти з Юрою і мріяти, аби це збереглося назавжди: міцна ру­ка, на яку можна спертися, цікаві небуденні слова, розвія­на самота.

Вона дивиться туди й сюди, і Юра перехоплює її погляд, мимохіть супиться. Алі здасться, що він ревнує. їй приємні його ревнощі. Юра мовить:

— Жінки часто чекають на принців, а трапляється дрібнота. А принци приходять до тих, хто вміє довго чекати.

— Дуже довго? — запитує Аля, сильніше спираючись на його руку.

— Іноді — дуже, — каже Юра, лякаючи її: чи не готує він розлуку?

Юра дивиться то на неї, то на перехожих. Його блиску­чі очі зараз рухомі, як ртуть. А рука — наче сталева. Аля майже повисає на ній, та враження таке, що для його руки вона легша за пір’їнку.

— Який же ти дужий! — захоплюється вона. — Просто неприродно могутній!

Він зупиняється, якось зацьковано дивиться на неї і, нічого не відказавши, йде далі.

Зайшовши до крамниці, вони купили продуктів на вече­рю і сніданок. І знову Аля запримітила, що він поводиться дивно. Здавалося, що харчі взагалі його не цікавлять. Більше того, він зовсім не розуміється на тому, які продук­ти слід купувати. Коли ж удома Аля заглянула до холо­дильника, то здивувалася: наїдків у ньому анітрохи не по­меншало. Що ж Юра їв цілісінький день? Можливо, він сер­йозно хворий?

Аля запитала його про це, однак Юра спробував ухили­тися від відповіді. Дедалі її неспокій зростав, і вона по­чала вмовляти його показатися лікарям.

— Ти ж у мене лікар, мій особистий лікар, мене вилікує саме спілкування з тобою.

Однак Аля не давала збити себе на жартівливий тон.

— Нехай оглянуть різні спеціалісти. Влаштуємо не­великий консиліум, — сказала вона поважно й наполег­ливо.

— Якби лікарі справді вміли лікувати! — відповів він. — Пам’ятаєш, Гален казав: “Лікарю, вилікуй себе самого”. Для початку хоча б.

Аля сказала невблаганно:

— Завтра разом підемо в лікарню.

Він замислився:

— Подумай сама: навіщо мені йти до тих, хто знає мен­ше за мене?

Аля розсердилась і надумала підштрикнути його:

— Мало знати, треба могти. А що ти можеш?

— Наприклад, уповільнювати і прискорювати у себе пульс. Запасатися психічною енергією та передавати її ін­шим.

— Ти йог?

Його обличчя напружилось. Він щось пригадував. По­тім з усмішкою, котра Алі не сподобалася, відказав:

— Так, йог.

— Тоді продемонструй своє вміння.

Він мовчки взяв двома пальцями її руку, поклав на свою — на те місце, де мав битися пульс. Та скільки Аля не промацувала, пульс не вловлювався.

— А зараз?

З’явилися поштовхи. Вони були нечастими, але дуже сильними. Інтервали між ними скорочувались. Ритм прискорився. Ось він уже нагадує чечітку. Аля не встигає ра­хувати. Шкіра сильно вібрує. Вібрації зливаються.

Аля дивиться на Юру. Його обличчя незворушне, мовби нічого не відбувається. Раптом пульс зникає. Одразу. Зов­сім. Скільки не бігають по його руці Алині пальці, як чут­ливі звірята, завмирають, вдавлюються в шкіру, прислуха­ються,— пульсу немає.

Аля знову пильно дивиться на Юрине обличчя. Воно не змінилося. Навіть дихання не почастішало, не сповільни­лось…

— Божевільний, припини це, — каже вона, — припини негайно ж!

Вона вимовляє ці слова, не думаючи над ними, просто тому, що повинна щось сказати, якось висловити те, для чо­го не підбереш потрібних слів. Минає вже кілька хвилин, а пульсу немає.

— Припини, — благає вона. — Мені страшно…

— Гаразд, — погоджується він. — Ти ж сама просила про­демонструвати вміння.

Юра спостерігає, як змінюється її обличчя, як зникає западинка на переніссі і шкіра там збирається дрібними зморшками, мов брижі на узмор’ї, провіщаючи бурю. Та буря не здіймається, і очі втрачають сухий гострий блиск, в них утворюються два темних озера. Вони щораз глибшають. Ось вони зливаються в один вир, засмоктують у глибину, в кру­говерть…

Згодом Юра ще не раз демонстрував Алі своє таємниче вміння. Він клав долоні на її плечі, і Алі здавалося, що че­рез них у неї вливається дивовижна сила, яка окриляє і підносить у такі далі, про котрі вона раніше й не мріяла. З’являлася така ясність думки, що Аля раптом почала ро­зуміти те, чого вчора не могла збагнути.

Іноді Юра розважався мистецтвом перевтілення. Він пе­ретворювався на людей різних епох. То ставав дикуном-людожером, то войовничим кочівником. Він робив це так не­вимушено, що Аля втрачала почуття реальності.

Одного разу, коли в Алі заболіла забита якось рука, Юра самим дотиком зняв біль. Аля припустила, що мало місце самонавіювання, і ждала, що по деякому часі біль поновиться. Адже вона знала, що там була тріщина, яка за­росла кістяним мозолем.

— Ти не можеш дотиком вилікувати органічне пошко­дження, — впевнено сказала вона й посміхнулася.

Юра промовчав, але її рука більше не боліла. Відтоді Аля вже не вимагала, аби він пішов до лікарів.

Якось вони пізно верталися додому, і кілька молодиків напідпитку, жартуючи, заступили їм дорогу.

— Гей, товаришу, — сказав один з них, — облиш свою супутницю. Ми її самі проведемо.

— Будь ласка, — відповів Юрій і відійшов убік. — Ви з нею йдіть попереду, а я піду ззаду.

Один з хлопців спробував узяти Алю за руку, і жінка злякалася.

— Е, ні, їй це не до вподоби, — мовив Юра і відсторонив молодика.

Двоє інших з реготом ухопили Юру за лікті, а він рап­том легко розвів руками, і молодики попадали на землю.

— Навіщо ж так грубо? — мовив заводій, прямуючи до Юри і приміряючись. — Вони ж не намагалися тебе звалити.

Його кулак, наче камінь, кинутий з пращі, вдарив Юру в щелепу. Юра навіть не похитнувся. Та в його очах спа­лахнула блискавка. Він однією рукою нагнув розбіяці голову, другою схопив його за комір і підняв. Затріщала ма­терія. Потім легко, мов ляльку, шпурнув його через двомет­ровий паркан будови. Почувся глухий удар об землю і ко­роткий стогін. А Юра, ніби нічого не сталося, взяв Алю під руку і повів додому. Вона дивилася на нього злякано й за­хоплено. Дорогою мовчала. Коли вони вже підійшли до бу­динку, він запитав:

— Ти не образилася на мене?

— Ну що ти, — прошепотіла вона. — Просто мені з тобою незвичайно і тривожно. Ти не схожий на інших.

— На кого це?

Вона не відчула зміни в його настрої.

— Ні на кого з людей, котрих я знаю. Ти все робиш не так, як вони…

І знову вона не помітила його швидкого зацькованого погляду.

Вночі вона декілька разів прокидалась і прислухалася до його дихання. Воно було рівним і глибоким, та їй чомусь видавалося, що він не спить.

А вранці вона, вже вмита й одягнена, заглянула до спаль­ні — попрощатися, Юрій стояв перед дзеркалом, розглядаючи себе. Він вимовляв якесь слово, складаючи губи так, як їх складала Аля.

Вона почула: “Юро, ти не такий, як усі”.

Аля пізнала свій голос, свої інтонації і розсміялася, ду­маючи, що він розігрує її. Юра здригнувся і повернувся. Його гострий пронизливий погляд торкнувся її очей, і сміх завмер. їй зробилося незатишно й холодно, немовби вона залишилася сама на довгому-довгому пероні і жде поїзда, котрий давно пішов…

Юра сидів біля вікна на стільці і роздивлявся перехожих” Це було одним з його найулюбленіших занять. Аля жарту­вала, що він схожий на кволого песика з сусідньої квартири, котрий віднедавна волів розглядати двір, сидячи на східцевій площадці. Аля нечутно підійшла до Юри і обняла його за шию.

— Не хочеш допомогти мені?

Він нахилив голову і потерся щокою об її руку.

— Слухаю і підкоряюсь, господине. Зруйнувати місто чи побудувати замок?

— Дещо важче. Сходи в магазин за сметаною і моло­ком.

Коли він уже був біля дверей, Аля гукнула йому:

— І ще купи на котлети маленький шматочок свинини. Грамів триста…

Магазин був у їхньому будинку, і коли після того, як Юрій вийшов, минуло двадцять хвилин, Аля почала нерву­вати. Минуло ще десять хвилин. Аля нашвидку вимила ру­ки, зменшила вогонь у плиті і зовсім було зібралася руши­ти на розшуки, як з’явився Юра.

Пакунок у його руці аж роздимався. Юра задоволено всміхався.

Аля витягла з пакунка шість пляшок: молоко звичайне, молоко шестипроцентне, молоко пряжене, “сніжок”, верш­ки, кефір і чотири банки: сметана, згущене молоко, какао та кофе на згущеному молоці.

“Мужчину не можна посилати до магазину без чіткої інструкції”, — згадала Аля бабусину пораду і, закусивши нижню губу, аби не розсміятися, вдячно кивнула Юрі і зно­ву запустила руку в пакунок — по м’ясо. Проте його там не виявилось.

Усе ще боячись розтулити губи, Аля підвела голову і глянула на Юру сміхотливими здивованими очима. Та їй одразу перехотілося сміятися, коли вона побачила його за­стигле суворе обличчя і чи то ображено, чи то винувато опущені куточки губ. Юрин запитальний погляд був спря­мований повз неї.

— Пробач. Я не міг купити м’яса.

— Немає свинини? — здивувалася Аля.

Він кілька разів заперечно хитнув головою, втупившись в одну точку десь нижче її голови. Вона спробувала навіть визначити за напрямом погляду, на що саме він дивиться, однак нічого примітного не зауважила. Куток шафи, шпа­лера…

— Там, у магазині, висіла на гаку туша, — сказав Юрій.

— Ну такий маленький шматок продавець не став би рубати від туші, — вона ладна була знову заусміхатися. — Але у вітрині, безперечно, були й окремі шматки.

— Я дивився на тушу, — монотонно тягнув Юрій. — Ме­ні здалося… Мені здалося…

— Що тобі здалося, любий? — Аля встала навшпиньки, поклала йому руки на плечі і заглянула в очі близько-бли­зько, їй не слід було робити цього зараз. Його очі були за­волочені каламутною плівкою, і весь він був як неживий. Камінна статуя. Слова зірвалися з його уст і впали важко, мов каміння у провалля.

— Мені здалося, що це людина…

Аля не знала, як реагувати на цю фразу, і спробувала пожартувати:

— Для голодного верблюда міражів магазині.

Проте жарту не вийшло. Юра стояв мовчки відчужений і дивився в куток заціпенілим поглядом.

Слюсар-профілактик із контори газового господарства прийшов, коли Алі не було вдома. Рум’яний, товстощокий молодик, схильний до грубуватих жартів і розігрувань, за­питав у Юри:

— Газом потроху отруюєтесь?

— Газом? — здивувався Юра.

— Авжеж. Хіба не чуєте запаху газу в кухні?

— Не принюхувався, — відказав Юра, і слюсар вирішив, що він приймає правила гри і вступає в неї.

— Принюхуйтесь, не принюхуйтесь — витікання газу все одно відбувається. Практично його немає, а теоретично…

— А чим же це нам загрожує? — спитав Юра, думаючи про Алю.

Слюсар уважно вдивився у стривожене Юрине обличчя. “Еге, а він не в жарт”, — утішився, задоволено крякнув од несподіваної удачі, випростався на весь свій невисокий зріст, одставив ногу і багатозначно підняв короткий товстий па­лець із обгризеним нігтем.

— По-перше, при певній концентрації газу може ста­тися вибух. Усю квартиру розтрощить разом із господаря­ми, — пообіцяв він. — При меншій, але значній концентрації газ витіснить повітря — і ви просто вмрете від ядухи. Заснете і не встанете. Ось так! А при незначній концентрації все одно настає по-віль-не, по-ступо-ве отруєння організму, непомітне для його власника.

Слюсар недарма протягом кількох років брав участь у гуртку художньої самодіяльності і вмів надавати своєму голосові зловісних відтінків.

— Терплять легені й печінка, змінюється склад крові. Відбувається передчасне старіння та ослаблення організму.

Він повернувся до Юри впівоберта і тепер звертався вже не лише до нього, але й до уявної аудиторії:

— Тому ми й ходимо, швендяємо з поверху на поверх, взуття б’ємо, мозолі натираємо на ногах та на язиці, роз­тлумачуючи людям правила користування опалювальними газовими приладами.

— Які ж це правила? — поцікавився Юра, тим самим де­монструючи добровільному лекторові, що ефекту досягнуто.

Слюсар немов роздувся від свідомості своєї значущості.

— Запам’ятайте! — проголосив він, махаючи пальцем, наче жезлом. — При появі запаху газу негайно перекрийте газові крани і провітріть приміщення. Не запалюйте вогню, не вмикайте і не вимикайте електроламп, викличіть аварій­ну службу по телефону нуль чотири. Запам’ятали?

Юра приголомшено кивнув.

А що більше набундючитися було вже неможливо, слю­сар непомітно для себе перейшов на гекзаметр:

— Перш ніж прилад вмикати, провітрить приміщення треба, краники пильно огляньте — чи всі перекриті вони, поглядом звірте уважним положення риски на пробці…

Він би ще довго декламував, але тут погляд його нена­роком упав на годинник, і він згадав про те, що умовився з новою знайомою Люсею на пів на четверту в кіно. А ще ж треба заскочити в їдальню перекусити. Тяжкенько зітхнув­ши, слюсар сказав із жалем:

— А втім, на мене ще чекає багато пожильців. Треба поспішати. А ви, громадянине, самі прочитайте, вивчіть усе, Що сказано в цій малій, але необхідній у побуті книжечці “Правила експлуатації газових приладів”, у якій після кожної перевірки залишаю свій автограф. Повірте мені, — він поклав руку на груди, — це необхідно вам для довгого та безпечального життя. Якщо не дбаєте про себе, подумай­те бодай про своїх рідних та близьких.

Він уже намірявся велично розпрощатися і піти від вдячного слухача. Однак, захопившись настановами, слю­сар не помітив, що Юрині ніздрі роздимаються, з силою втягуючи повітря, а очі набувають відсутнього виразу. Тим більше слюсар не міг припустити, що провіщає це для нього особисто, для Люсі та їхніх планів.

Та коли він узявся за ручку дверей, Юра благальним жестом зупинив його.

— Чую запах газу, — сказав він і тицьнув пальцем у з’єднання труб. — Звідси.

Слюсар принюхався, знизав плечима, швидко дістав із валізки щітку та баночку з мильною рідиною, вмочив у неї щітку і декілька разів провів по трубах у місці їх з’єднання.

— Бачте, бульбашок немає — значить, витік газу не від­бувається. Можете спати спокійно.

— Бульбашок ви не бачите, а газ іде, — категорично за­перечив Юрій.

— Саме звідси?

— І звідси теж.

Слюсар кинув на Юрія прицільний підозріливий погляд, знову знизав плечима, дістав другу баночку і наклав гус­тий шар фарби, Юрій тим часом прочитав інструкцію, про яку говорив слюсар, моментально й міцно запам’ятав пра­вила.

— Тепер задоволені? — закінчивши роботу, запитав слю­сар з виразним відтінком роздратування, бо вже визначив, що перекусити не встигне.

— Ви просто перебили запах газу запахом фарби, — стро­го зауважив Юрій. — Але газ усе одно витікає.

Слюсар стривожено зиркнув на годинника.

— Я ж вам сказав, що мені треба ще й до інших по­жильців.

— А ми, виходить, можемо труїтися?

— Чим?

— Газом, — з крижаним спокоєм промовив Юрій. — Ви ж самі спочатку говорили…

— Та ви що, жартів не розумієте? — скипів слюсар.

— Нічогісінькі жарти, — твердив своє Юрій. — В інст­рукції ясно сказано: “При появі запаху газу…” Значить, будь-якої концентрації газу, навіть найменшої. До речі, як ви самі сказали. А я чую запах газу.

— Може, у вас нюх особливий, як у доберман-пінчера, — пробурчав слюсар. — У місці кожного з’єднання труб теоре­тично відбувається витікання. Проте воно виявляється в та­ких нікчемних дозах, що практично жодного значення не має!

— А от цього в інструкції якраз і немає. Там не ска­зано, в яких дозах витікання нешкідливе. Навпаки, мається на увазі найменше витікання, — рішуче заперечив Юрій, узявши на себе роль істинного тлумача інструкції.

— Ну де там сказано “найменше”? — слюсар із жахом думав, що Люся, не дочекавшись його, піде в кращому разі одна, а її телефону він не знає.

— Не сказано, так розуміється, — вточнив Юрій.

— Громадянине, відпустіть мене, — запросився слюсар. — Не можна ж розуміти правила так буквально. Я ручуся, жодної, абсолютно жодної небезпеки для вас немає!

— Для мене немає. А для інших?

…Коли Аля прийшла з роботи, то виявила біля свого під’їзду машину з жовтою смугою, яка належала аварійній службі газового господарства, а вдома — трьох знесилених слюсарів.

На кухонному столі стояло кілька приладів-індикаторів, що сигналізували про найменшу наявність газу. В кутку гро­мадився зварювальний агрегат. Підлогу було завалено обріз­ками труб, клоччям, заляпано фарбою. Юрій вдивлявся в градуйовану шкалу одного з індикаторів, але миттю повер­нувся на Алин здивований оклик.

— Що тут відбувається? — Аля кинулася до Юрія, обня­ла його, обмацувала, гладила плечі, руки. — Господи, що ста­лося? Ти хоч цілий, не потерпів?

Вигляд у Юрія був зніяковілий і досить красномовний.

— Усе в порядку, хазяйко. Чоловік у вас надто помис­ливий, — поспішливо мовив один із слюсарів. Його великі натруджені руки важко лежали на колінах.

— Я хотів, щоб ти більше не труїлася газом, — почав ви­правдовуватись Юрій.

— І твоє бажання увінчалося успіхом?

— На жаль, не зовсім… через недосконалість зварюваль­них апаратів та будови газових краників… — Він кинув до­кірливий погляд на збентежених слюсарів. — Але зате я взнав дещо нове й важливе…

— Що ж саме? — поцікавилась Аля. Переляк у неї змі­нився на іронію. Однак Юрій не помітив її тону і замисле­но мовив:

— Розумієш, виявляється, навіть у дрібницях “теоре­тично” і “практично” — це не те саме…