Повернення

Я прийшов до неї уві сні, під час нетривкого сну, коли повіки тремтять у такт сновидінням. Я попросив:

— Розкажи про мене.

— Нічого не знаю напевне. Хочу догадатися.

— Розкажи про свої здогадки.

— Вони туманні. Бачиш?

— Ти не хочеш допомогти мені?

— Хочу, але не можу. Дуже хочу. Допомогти тобі — до­помогти самій собі.

— Тоді дозволь зазирнути до твого мозку, в твою па­м’ять.

— Ти можеш зробити це й без мого дозволу.

— Не хочу.

Її істота — те, що люди називали в книгах душею або особистістю, — покірно розкрилася назустріч. Вона була бузково-голубою, м’якою, беззахисною, хоча і сама Людми­ла, і її друзі, і небіжчик-чоловік вважали її вольовою людиною. Те ж, що вони називали волею, виявилося по­боюванням виказати свою беззахисність.

Я побачив у клітинах довготермінової пам’яті цирку­люючий імпульс. Стимулював його променем і проявив зображення якоїсь людини. Наче створене із світної мо­заїки, це зображення мінилося і миготіло. Воно когось нагадувало мені. Та перш ніж я встиг згадати кого саме, з’явився сигнал заборони. Я збагнув, ким було накладено заборону.

— Михайло Дмитрович?

Мовчання. Глухе, затяжне мовчання. Так буває, коли на другому кінці телефонного проводу трубку піднято, але абонент не хоче відповідати. Спробую пробитися крізь сті­ну мовчання:

— Вважаєте, що це не той шлях?

— Так.

І тиша наповнилась гудінням, наче зв’язок урвався.

— Забудь про нашу розмову, — сказав я Людмилі. — Забудь про те, що я приходив. Це був тільки сон.

Ще якісь частки секунди я бачив вигнуті тремтячі вії, мов крильця нічного метелика, сині тіні на повіках, крап­линку слини, що тьмяно блистіла в ніжному куточку губ…

В дорозі мене застав смерч. Спочатку мої локатори сповістили мозок про зміну радіофону, за півгодини я від­чув перепади тиску, а вже потім вуха вловили характерний гуркіт, начебто наближався поїзд. Я оглянув горизонт і помітив хмару із рваними зазубними на краях, неначе ви­кувану із свинцю. Ось один її край почав швидко витягу­ватись і подовжуватись. Тиск у ньому різко понизився. Торкаючись землі, він виривав з корінням дерева і, немов шланг велетенського пилососа, все втягував у себе на своє­му шляху: величезні брили каміння, рослини, тварин…

…Я миттю обчислив кут і швидкість руху смерчу. Ця “машина” йшла в потрібному мені напрямі і з пристойною швидкістю — близько чотирьохсот кілометрів за годину. Я заквапився навперейми смерчу. Ось уже відчувається його крижане дихання… Я притиснув руки до тіла, щоб не за­чепити каміння і балки, що крутились у вирві, випустив кокон захисної оболонки.

Легко, наче бавлячись, мене за вісімдесят метрів під­няло над землею і хотіло було опустити, бо тиск у вирві підвищився. Але я доклав зусиль і пересунувся в “нішу”, де тиск лишався досить низьким. Мені довелося кілька ра­зів міняти місце всередині цього велетенського хобота завтовшки в сімсот тридцять метрів і довжиною в півтора кілометра. Я ввімкнув ІСЕУ, аналізуючи стан різних діля­нок смерчу — тиск, температуру, складав рівняння, виво­див формулу мого “експреса”.

Незабаром я зрозумів, чому завчасно відчував зароджен­ня і наближення смерчу: передвісниками його служили ультразвуки, викликані перепадами тиску. Проста форму­ла дала б можливість людям з допомогою нескладних при­ладів передбачати смерч за кілька годин до його появи над тим чи іншим місцем, а це врятувало б життя тисячам. Нехай така формула і схема приладу буде одним з невели­ких подарунків, які я вручу Михайлу Дмитровичу.

Мандруючи в смерчі, я зробив ще одне відкриття. У сві­ті, зітканому з парадоксів, навіть таке незаперечне лихо, як смерч, викликало не тільки страждання й руїни. Я виявив у ньому хмари, які складалися з мікроорганізмів і насіння рослин… Я уявив, яку роботу здійснили за мільйони років легіони таких “листонош”, заселивши нові землі перенесе­ними рослинами і мікроорганізмами…

Я промандрував у смерчі мало не дві тисячі кілометрів і, опинившись над потрібним мені місцем, вибрався з “ні­ші”. Кілька хвилин я відпочивав від перевантажень, потім продовжив складати загальну формулу-модель смерчу. Уявіть собі моє здивування, коли, розташувавши всі дані в єдину систему, я виявив у її центрі те саме рівняння, яким описувався вірус. І коли я зрозумів значення цього явища, в мене захопило дух і вперше захотілося погладити себе по голові…

Обличчя вождя з вискубаними й підфарбованими бро­вами було велично незворушним. Він розповідав мені істо­рію свого народу, яка складалася з коротких періодів миру й нескінчених війн…

Я непомітно спрямував розповідь вождя в інше русло — до давніх часів, коли з моря приходив, як говориться в легенді, бог Аамангуапа.

— Великий вождь, чи відомо тобі те місце на березі, куди бог Аамангуапа виходив до твоїх шанованих предків?

Він з доктором глянув на мене:

— Якби ми забули те місце, то нашого народу вже не було б на світі. Мов вічний спомин, там стоїть священна біла скеля з двома зрізаними вершинами…

…Священну скелю я знайшов нескоро. Вона виявилася набагато нижчою, ніж у розповіді вождя. Берег тут був крутий, стрімкий, хвилі хлюпали метрів за сім унизу і зда­валися чорними. Я пройшов берегом, уважно обстежив скелю. Мене здивувало, що біля її підніжжя не було слідів жертвопринесення…

Я стрибнув у воду і швидко досяг дна. Далі натрапив на якусь подібність підводної бруківки: кругляки лежали щільно один при одному, і спершу я подумав, що тут по­працювала розумна істота. Але аналіз показав мені, що це поклади залізомарганцевих руд, а створили їх бактерії. Марганець і залізо вони добували з морської води. Іноді в кругляках попадалися вкраплення золота, урану, моліб­дену…

Потім я надибав на велике скупчення мушлів, серед яких були й перлові скойки.

Однак усі ці скарби зараз мало цікавили мене. А от слідів істоти, яку називали богом Аамангуапою, не було ніде.

Через кілька годин напружених пошуків почала відчу­ватися втома, акумулятори частково розрядилися, позна­чався тиск морської товщі на мозок. Слід було піднятися на поверхню і трохи відпочити. І тільки-но я виліз на бе­рег, як почув сигнал: “Брате мій. — кликав мене хтось. — Брате мій!..” У сигналі було прохання про допомогу. Потім пішла цифрова інформація…

Спочатку здалося, що сигнал іде з моря. Я націлив антени локаторів і визначив, що сигнал тільки відбивається від води, а джерело його перебуває десь дуже далеко, пев­но, в космічному просторі… Однак найдивовижнішою була власне сама інформація, яку посилав мені (саме мені, в цьому я вже не мав сумніву) невідомий суб’єкт. Колонки цифр швидко з’являлися в мозку, шикувалися в чіткі рядки.

Так, це було те саме рівняння, яке входило у формули кристалізованого й активного вірусу, у формулу-модель смерчу, в психологічні характеристики й біовипромінювання людського мозку…

Обличчя вождя вже не було ні величним, ні байдужим. Принаймні мені воно не обіцяло нічого втішного. Але я не боявся ні вождя, ні його воїнів.

— Усе зрозуміло, вождь. Ти обдурив мене, послав зо­всім не туди, де бог Аамангаупа з’являвся твоїм предкам. Я згаяв даремно понад два місяці. Навіщо ти зробив так?

Вождь підвівся з грубо збитого стільця, що заміняв йому трон. Старий і немічний, він гордо випростався і по­дивився мені просто в очі.

— Час заносить намулом пам’ять людей, чужинцю.А його немало спливло з тих пір, коли бог Аамангуапа яв­лявся моїм предкам. Ми могли й забути місце, де він виходив з моря. Але ми не забуваємо про білих братів, до яких належиш ти. Ви забрали у нас мисливські угіддя, землю предків і море предків. Чого ж ти хочеш іще? Тепер тобі потрібні наші боги?

Він засміявся і сміявся довго, заходячись мокрим, булькотливим кашлем. Мені стало шкода його, я спробував у доступній формі пояснити свою мету. Вождь не реагував. Довелося вжити псі–хвилі впливу. Тоді він мовив, дивля­чись поверх мене відсутнім поглядом:

— Це велика таємниця, яка не належить моєму наро­дові. Далеко звідси, за морем, живе плем’я, яке зовсім не­давно відвідав бог Аамангуапа. Тепер цим племенем пра­вить вождь, відзначений богом. Сам Аамангуапа врятував йому життя. Я розповім тобі, де живе це плем’я, і ти змо­жеш поговорити з тим, кого відзначив бог. Слухай…

“Як часто ми шукаємо за тридев’ять земель те, що мі­ститься поряд”,— думав я, озираючи знайомі місця. Отут я колись зустрівся з імпунами. А тепер розшукую плем’я, яке недавно відвідав Аамангуапа.

Вітер повіяв у мій бік, і органи нюху підказали, що десь неподалік є люди, горить багаття, щось вариться. Я пішов у напрямку вогнища. Незабаром крізь зарості побачив від­блиски полум’я. Нечутно підкрався, бо хотів роздивитися людей, перш ніж вони побачать мене. Уявіть моє здиву­вання, коли я впізнав імпунів. їх було двоє, і один з них — Мапуї, друг Тагіра.

Я хотів був уже вийти до них, але відчув, що вони чи­мось налякані.

Мапуї сказав своєму супутникові:

— Якщо охоронці переслідують нас, вони вже недалеко. Треба йти далі.

— Відпочинемо ще трохи, — благав інший.

Він стомився настільки, що небезпека перестала його лякати. Мапуї теж мав стомлений вигляд, проте від нього йшли хвилі страху й ненависті.

“Про яких охоронців вони говорять? — здивувався я. — Невже Ховрах розшукав їх у джунглях?”

Перед тим як вийти до них із зарослів, я послав заспо­кійливі сигнали. Та все-таки імпуни схопилися за ножі. Впізнавши мене, не зраділи. Мені навіть здалося, що їхній пригнічений стан посилився.

— Що сталося з племенем? — спитав я.

— Ти все знаєш сам, великий Еламкоатлю. Ми винні перед тобою і твоїм улюбленцем, твоїм наступником. По­карай нас, тільки не катуй. Дозволь померти гідно.

Мені насилу вдалося переконати їх, що я й справді ні­чого не знаю про життя племені відтоді, як ми розійшлися. Нарешті Мапуї почав розповідати:

— Коли ми повернулися до племені, там верховодив Кас-Бос і старий вождь. Тагір сказав, що ти, великий Еламкоатль, врятував його від смерті, аби зробити своїм на­ступником. Він повів усе плем’я в джунглі. Хто не хотів іти, того він оголосив зрадником і засудив на смерть…

— Засудив?

— Так, великий. Він творив суд твоїм іменем. Він чи­нив так і потім у джунглях з тими, хто не дотримувався давніх звичаїв. Зокрема з дівчатами, котрі хотіли носити блискуче намисто або довгі спідниці, як білі жінки, чи від­мовлялися бути нареченими на змаганнях женихів. Він на­казав називати себе Тагір Найсвятіший. Особливо жахливо він карав тих, хто навчився у білих читати й писати і таємно займався цим гріхом. Він убивав навіть тих, хто вимовляв бодай одне слово мовою білих. Але у кожного із страчених лишалися родичі й друзі. Вони ненавиділи Тагіра, а він боявся їх і лютував ще дужче, вбивав ще більше. А що більше він убивав, то більше ставало ворогів, готових на все, аби тільки помститися. його почали нази­вати Тагір Найпроклятіший. Він створив загін наближених і загін охоронців. У кожного з його охоронців були свої вороги, їх убивали, забираючи майно й жінок. І завжди Тагір Найсвятіший і Найпроклятіший казав, що перш ніж покарати будь-кого, він завжди радиться з тобою. Ще він казав, що ти називав його своїм сином. Він вимагав, щоб ми, котрі повернулися з ним з великого будинку білих, під­твердили його слова. Але ми не могли підтвердити все. Адже ми не чули, щоб ти називав його своїм сином. Ні я, ні мій брат. За це нас схопили і прирекли на страту. Ми ні в чому не винні і боїмося смерті. Нам пощастило втекти. Помилуй нас, великий Еламкоатлю, добрий Дог!

Вигляд цих нещасних зацькованих людей, їхня розпо­відь пробуджували в мене дивне почуття провини. Адже я передбачав багато подій у племені ще тоді, коли Тагір говорив про свої бажання й наміри. Я знав, що минуле не­можливо повернути. Те, що відбувається сьогодні або на­стане завтра, може бути схоже на минуле. Схоже — і тіль­ки. Різниця виявиться істотною. Такий непорушний закон розвитку всього світу — живого й неживого, — який розви­вається при неодмінній умові: виборі різних варіантів. Жоден з них не повторюється повністю. Про це знали ще стародавні люди, говорячи, що в одну річку не можна увійти двічі. Я застерігав Тагіра. Та чи досить переконли­во? Я не надав належного значення його словам і намірам, і ось результат: загибель багатьох людей. Мою свідомість гнітив тягар провини за Тагіра і його жертви, і за всіх нещасних, хто не міг бути ні передбачливим, ні дужим.

— Ходімо до племені, — запропонував я Мапуї і його братові.

Вони злякано відсахнулись.

— Там Тагір Найсвятіший і охоронці, — повторив Мапуї.

— Вони не заподіють вам зла.

— Хіба Найсвятіший не твій наступник, великий Еламкоатлю? Хіба він виконував не твою волю? — з несміливою надією спитав Мапуї.

— Ні. Я не бачив його і не говорив з ним з того дня, коли ми розлучилися з вами.

Їхні лиця просвітліли, плечі мимоволі розпрямились.

— Слава тобі на віки вічні, великий Еламкоатлю! Ми йдемо за тобою.

Шлях до Тагірової хижі, поставленої в центрі стойбища, виявився недовгим. Охоронці помітили нас здалеку, але що вони могли вдіяти? Вони лиш супроводжували нас, кидаючи на моїх супутників погляди, що не обіцяли нічого втішного. Мапуї і його брат намагалися триматись ближче до мене і не виказувати страху.

Почувши галас, із хижі вийшов сам Тагір. Зразу я на­віть не впізнав його. Він відростив довгу бороду, тримався пихато.

Побачивши мене — розгубився, але вдав, що радий, і простяг до мене руки.

— О великий Еламкоатлю! Ти повернувся до нас! Та що я бачу? Ти сам спіймав цих нечестивців? Ми принесемо їх тобі в жертву.

До нас збігалися імпуни, і незабаром ми були оточені великим натовпом.

— Ти не будеш більше нікого приносити в жертву, — сказав я Тагірові, прагнучи, щоб мій голос звучав м’яко, але непохитно.— Ти й так накоїв досить лиха.

Він відступив від мене, притис руки до грудей, не в змозі приховати розгубленість. Жаль до нього посилився, і я додав:

— Даремно ти не послухав моїх пересторог.

Я хибно оцінив його стан. Він підняв праву руку й за­кричав:

— Не слухайте його,люди! Я помилився.Це не Еламкоатль. Це злий дух Ямгуа, який надів маску Еламкоатля!

З жалем дивлячись на нього, я спитав:

— А далі? Що ти робитимеш далі, Тагіре? Може, спро­буєш убити мене?

Він зіщулився, згадав, як стріляли в мене Коротун та охоронці в дослідницькому центрі і що з цього вийшло. Почет відступив від нього, він залишився сам. А серед на­товпу вже лунали гнівні вигуки. їх ставало все більше й більше. Перш ніж я встиг щось зробити, до Тагіра підско­чив Мапуї і сіпнув його за бороду, пригинаючи до землі. А другий імпун уже замахувався ножем…

— Зупиніться! — наказав я.

Мапуї явно неохоче відпустив бороду “Найсвятішого”, і в його руці лишилося пасмо волосся.

Я підійшов до Тагіра і жестом попросив решту імпунів відійти, залишивши нас сам на сам.

Я спитав у Тагіра:

— Як сталося, що ти, пригнічений, сам став пригнічу­вати інших?

— Вони не хотіли жити за законами предків.

— Адже я попереджав тебе, що минулого не повернеш. Той, хто хоче зупинити колісницю часу або повернути її назад, гине під колесами. Ти пересвідчився в цьому?

Я сподівався, що він усвідомив свою помилку, що він розкаюється. Та скільки разів я переконувався, що логіка життя не завжди збігається з людською логікою.

— Не намагайся обдурити мене, — попередив я Тагіра і озирнувся, почувши тріск гілок.

Тієї ж миті Тагір кинувся навтіки в джунглі. За кілька секунд він сховався в заростях, і тут я почув несамовитий крик. Незабаром з-за дерев з’явився Мапуї. В одній руці він тримав закривавлений ніж, а в другій голову “Найсвятішого ”. Довга борода чіплялася за гілки, залишаючи на них краплини крові.

— Люди, суд звершився! — крикнув Мапуї до одноплемінців. Потім повернувся до мене і простяг Тагірову го­лову:

— Я здійснив твою волю, великий Еламкоатлю, наро­джений у морі! Живи з нами завжди. Не повертайся в море, як ти це зробив дуже давно, коли інше плем’я порушило твою волю. Ми свято шануватимемо твої закони й суворо каратимемо самозванців!

Мені кортіло спитати у Мапуї: чи ви, люди, завжди приписуєте свою волю богові? І ще спитав би: тепер ти станеш наступником Еламкоатля і каратимеш непокірливих? Але даремно запитувати, якщо сам знаєш відповідь на свої питання.

Я відчував своє нікчемство, своє безсилля будь-чим до­помогти людям. Ось вони — межі програми, заданої мені Михайлом Дмитровичем. Межі, які я не можу переступи­ти. Вони були встановлені заради безпеки людей, а тепер їм шкодять. До речі, така доля у багатьох задумів, недо­статньо перевірених життям. Тож чи маю я право судити цих людей, вирішувати за них? Чи влазив я в людську шкуру, чи побував одним з них — з усіма людськими вада­ми, клопотами, тривогами, бажаннями? Саме так — од­ним з них. Не більше й не менше.

Думка з’явилась, мов блискавка. Блиснувши, осяяла темні закутки мозку, де відкладалася інформація, дані якої перебували в протиріччі одні з одними, і зварила їх вогнен­ним швом. Я зрозумів, що маю робити.

Можливо, я зроблю всупереч програмі, всупереч заду­мам Михайла Дмитровича, але я піду і на це. Вибачте, вчителю, ви дали мені розум, і він не зупиниться на півдорозі. Розум протестує проти меж, визначених Програ­мою, розум веде мене через заборони до істини. Ви самі стверджували, що розум — понад усе.

Нічого не кажучи імпунам, я легко відштовхнувся від землі і, ввімкнувши гравіатори, злетів у синє небо. Я ле­тів невисоко над джунглями, де йшла жорстока боротьба за життя поміж живими істотами — відбувався відбір найсильніших. Я прискорив політ до надзвукової швидкості, і за три з половиною години побачив вдалині вогні великого міста. Довго кружляв над ним, розшукуючи будинок, куди мені треба було потрапити.

Через освітлене вікно я побачив апарати, які сяяли ла­ком і нікелем.

Завдяки ІСЕУ я вивчив усі ділянки свого організму і знайшов ту крихітну ділянку в одній з матриць пам’яті, де зберігалась ДНК — набір генів людини. Я не міг визна­чити, чи це був мій генотип, а точніше, частина мене, (бо я вже знав, хто я є насправді), чи він відіграє тільки допо­міжну роль у механізмах моєї пам’яті. Але це був гено­тип людини — і зараз саме він міг підказати те, що найбільше мене цікавило.

У мене було в запасі менше шестисот хвилин, тобто за­лишок вечора й ніч. За цей час я мав устигнути використати прилади й апарати, з’єднавши їх по-своєму, застосовую­чи ІСЕУ як центральний пульт, і провести сеанс Подорожі. Потім треба ще роз’єднати апарати, привести все в поря­док і зникнути до появи людей у лабораторії…

Я занурився у ванну, підключив електроди, побажав собі успіху й простягнув руку до верньєра.

Ввімкнув…

Пухирці повітря крихітними перлинками стали осідати на руках, теплий розчин торкнувся шиї. Сотні тоненьких голочок впилися в спину. На сферичних екранах попливли тіні.

Головним відділом мозку — Відділом Вищого Контро­лю — я зафіксував початок розчинення власного “я”. Лінії багатокутника зазміїлися, почали викривлятися, ламати­ся, свідомість потьмарилась…

На екранах спалахнули блискавки. Пірнаю. Кола на во­ді. Пухирці. Пливу. Тягнуся до світла…

ВВК відзначає і класифікує зміни, які відбуваються, всі ускладнення і спрощення. І я вже можу розрізнити окремі частини свого “нового” організму, вже бачу світ­ло, їжу…

…Я поступово проходжу фазу риби, людиноподібної мавпи, неандертальця,— все, що прожили предки тієї лю­дини, якій належала спадкова речовина. Я ніби бачу різні епізоди з життя предків і доходжу до найважливішого ета­пу, заради чого і вдався до Мандрівки в спадкову пам’ять.

Це дослід… Дослід… Але ще не згас спогад про роз­стріл, пам’ять не очистилася цілком для проявлення ново­го епізоду, ще я бачу нескінченні ями, рови, заповнені тру­пами повсталих рабів, і запитую: навіщо, заради чого, за­ради якого досліду тривала вся ця несправедливість, яку можна здолати лише кров’ю і смертю? Знову та ж відпо­відь — необхідність жорстокості в замкнутому світі, де всього для всіх завжди не вистачає? То нехай вона буде проклята — ця необхідність! У такому разі слід розімкнути світ для розумних, розсунути його, зробити безконечним, а самих розумних — незалежними й від його благ, і від болі, страху й смерті. Ось заради чого варто долати будь-які перешкоди!

Нарешті, здається, я почав проникати у ваші задуми, вчителю… Чи не про це свідчить зараз ваша усмішка? Во­на стає дедалі сором’язливішою, коли починають говорити про ваші заслуги, потім змінюється на сором’язливо-про­хальну, ви ніби просите припинити непотрібні й зайві ком­пліменти, потім мляво махаєте рукою, стискаєтесь, ніби стаєте меншим і непомітнішим, а коли й це не допомагає, рішуче повертаєтесь до співрозмовника спиною і йдете геть…

…Цифри миготять швидше. Неначе за об’єктивом фото­апарата, падають темні шторки…

…Я тримаю теплу руку жінки, хвилююся, не хочу від­пускати.

— Все буде гаразд, не турбуйся, — кажу їй.

Ця жінка, з маленьким ротом, ямочками на щоках і чітким малюнком брів, — Людмила. А неподалік стоїть Михайло Дмитрович і не подає вигляду, що спостерігає нас.

Підходжу до нього, доторкуюсь до плеча:

— Я готовий.

Він повертає до мене видовжене обличчя з високим у зморшках лобом і дивовижно ясними, мов у дитини, очима, в яких завжди світиться цікавість. Його повні добрі губи ворушаться, ніби жують ще не вимовлене слово, куштують його на смак, і я швидше вгадую, аніж чую:

— Пора, синку.

Слідом за ним входжу до лабораторії, де мені знайоме все до найдрібніших деталей, лягаю на довгий пересувний стіл і надіваю на зап’ясток манжети з проводами. Киваю батькові, усміхаючись:

— Приєднуй, сміливіше.

Він мовчки дивиться на мене, теж усміхаючись, але очі у нього благально-винні. Нерішуче підносить руку до вер­ньєра…

Відчуваю вже знайомі поколювання в грудях, у спині.

Той самий дослід — дослід мандрівки в себе… Проходжу перші фази, навіть встигаю подумати: “Добре вірусу бути вірусом, клітині — клітиною, рибі — рибою. Але людина вмістила їх у собі — з усіма їхніми болями, страхами й бажаннями. Не тільки вмістила, а й усвідомила. Отже, во­на відповідає і за них, і за весь нескінченний ряд, почи­наючи з вірусів і амеб і кінчаючи своїми дітьми й тими,, хто ще з’явиться в майбутньому…

І раптом усе обривається спалахом блискавки. Останнє, що я бачу,— злякане обличчя батька.

…Довгі колонки цифр шикуються в рівняннях. Це пра­цює невтомний ВВК. Свідомість поступово повертається до мене. Колонки рівняння допомагають точніше осягнути зміст баченого, проникнути в найбільшу таємницю, яку да­но пізнати живій істоті, в таємницю власного походження. Так ось що з’єднувало мене з Нею, з Ним! Ось звідки мої неусвідомлені пристрасті й антипатії, невиразні тривоги! Тепер я знаю, що капсула з ДНК є не просто однією з матриць моєї пам’яті, вона служить якимсь направляючим стержнем Програми, головною ланкою мого генотипу.

Навіщо це було потрібно Михайлові Дмитровичу? Яку мету він переслідував?

Мені важко осягнути розумом його наміри: чи це озна­чає, що вони взагалі недоступні для мене? Якби це було так, то в мене не виникло б ні подібних питань, ні подібних бажань. Програма виключила б їх. Отже, щоб спробувати зрозуміти мету Михайла Дмитровича, необхідно повторити його дослід — створити штучний розум з визначеним гено­типом.

У мої думки вривається голос Михайла Дмитровича:

— Повертайся!

— Але я ще не виконав усієї Програми.

— Повертайся!

Наказ, якому я не можу не скоритися.

…Замикаю за собою двері лабораторії. За вікнами си­ніє світанок. Можна було б і не поспішати.

Покидаючи будинок, я аналізую відомості, добуті під час досліду. Поступово доходжу основної думки. Отже, в генах кожної істоти закодовані дані про її походження. В них є інформація про основні фази розвитку, які вона пройшла від початку еволюції — фаза найпростішого орга­нізму, фаза мешканця первісного океану… Дозріваючи в материнському лоні, людський плід проходить їх усі по­слідовно. Чому? Чи випадково природа закріпила ці фази в його спадковій пам’яті? Але ж я вже знаю, що випадко­вості в ній лише означають закономірність. Чому ж істота мусить зберігати пам’ять про фази? Чи служать вони їй нагадуванням про віхи шляху, стрілкою компаса, що вка­зує шлях з минулого в майбутнє?

І ще напрошується одна думка: якщо фази зберігаються в спадковій пам’яті, то, виходить, їх можна повторити. При­наймні в природі на це заборони нема. Отже, і час еволю­ції, і час життя істоти оборотний: з минулого в майбутнє, з майбутнього в минуле дорівнює іксу. А чому дорівнює ікс?

Рівняння вишиковується в нескінченні рядки. їх ланки з протилежними знаками знищуються. І я вже бачу, як замість ікса з’являється початок того ж таки рівняння, яке міститься у формулах живих істот і ураганів, у хвилюван­ні моря і повідомленні з далекого космосу, переданого не­відомою істотою, так схожою на мене. Те ж саме рівнян­ня, яке є ключем до життя і смерті…

Вона дихає рівно й глибоко, трохи сопучи уві сні, і тоді ледь здригаються красиво окреслені ніздрі, а ямочки на щоках поглиблюються.

— Спи спокійно, — кажу я їй. — Прийшов сповістити де­що дуже важливе. Ти почуєш це і запам’ятаєш. Прокинеш­ся з уже готовою думкою, яка полегшить тобі життя і обі­рве зв’язок з тим, чого не існує. Я не міг сказати тобі цього раніше, тому що сам з’ясував усе тільки недавно. Так ось, послухай і запам’ятай: я — це не він. його нема. Він загинув. А я зовсім інший, не той, кого ти кохала. Я — синтезована людина, сигом.

У відповідь — німе запитання, відчай, глибокий і без­утішний, як висохлий колодязь.

Сталося непередбачене: прокинулась її потривожена пам’ять у ділянці, де жив той, хто загинув під час досліду.

— Вибач за біль. Але ти мусиш знати. Без марних спо­дівань. Я уявляю, як тобі буде тяжко, людська дитино, некровна сестро моя. Довгі ночі й дні у самотині… Тобі за­хочеться ласки, турботи, просто чиєїсь присутності поряд. Щодня ти будеш дивитися в дзеркало, спостерігати, як про­биваються зморщечки біля очей, біля губ, як вони поступо­во покривають усе обличчя, мов павутинки тріщин на ста­ровинному полотні. Тільки там вони роблять портрет більш значним, більш цінним, а в дзеркалі лиш посилюватимуть твою тугу. І сивина, ніби паморозь, повільно заносячи снігом зображення жінки, яка колись кохала і була щасливою, довершить злочин, що називається законом природи.

Я дуже хочу допомогти тобі, втішити, захистити від ту­ги. Але я не всемогутній, я навіть не можу стати тим, хто тобі потрібен. Прости мене. Якби я вже знав те, про що мені належить довідатись, якби вже став вище туги й смер­ті, яким мене хоче бачити мій творець Михайло Дмитро­вич, я б допоміг тобі — насамперед тобі. Хоча й не знаю чому. Адже кожна самотня жінка так само нещасна, як і ти. Але я тепер відчуваю твій біль. Тому співчуваю й іншим, схожим на тебе. Можливо, так ведеться серед людей, і в цьому — запорука людяності? Раніше я міг це вирахувати, виділити, визначити, але відчув уперше. І вперше такий безпомічний. Можливо, безпомічність — невід’ємна умова співчуття, як смерть — умова неповторності. Поки що я не можу нічого змінити. Тому прощаюся з тобою. Напевне, назавжди…

Я прислухався до реакції на мої слова, і мені стало ніяково. Може, марних надій не буває, і надія — вже сама по собі — рятівний канат, перекинутий через безодню, на дні якої чатують страхіття?

Сонце давно сіло, закотилося вогненною кулею за гори­зонт, залишивши в повітрі розсіяні хвилі енергії. Мені її, очевидно, малувато для підзарядки. Я лечу вже понад шість годин, і акумулятори майже виснажились. З’явили­ся неприємні поколювання під грудьми у блоці “с” — лю­дина назвала б їх “голодними болями” в шлунку.

Уважно виглядаю з висоти морський простір і помічаю пасажирський лайнер на підводних крилах. Він іде в на­прямку мого польоту, лине по темних хвилях, мов біла чайка, з його палуб чути звуки музики. Без великих зусиль наздоганяю його, непомітно опускаюсь на верхню палубу і виходжу на корму, перетворену зараз у танцювальний майданчик. Наче крізь живі хвилі, проходжу крізь гурт гарно вбраних людей, обминаю танцюючі пари і спускаюся на нижню палубу по трапу, покритому м’якою доріжкою. Звідси східці ведуть до машинного відділення.

Невдовзі мій запас енергії поповнився від генераторів. Приємне тепло і бадьорість розливалися по всьому тілу, індекс готовності прийшов до норми.

Злегка торкаючись кінчиками пальців надраєних до сліпучого блиску поручнів, збігаю на верхню палубу — а міг би й злетіти, викликати підвищену цікавість до своєї особи. Назустріч поспішає високий смаглявий чоловік ро­ків п’ятдесяти.

— Доброго вечора, сусіде! — усміхаючись, радо вигукує він.

Кілька секунд перебираю в пам’яті знайомих, але він і сам уже втямив, що обізнався.

— Нічого, нічого, радий знайомству з вами, — запевняю його однією з фраз “Підручника поведінки для сигомів”.

Він сприймає мої слова всерйоз.

— То закріпимо знайомство? — пропонує він і подає мені руку. — Максим. У шахи граєте?

Я міг би спекатися його іншою фразою з того ж таки підручника, але стільки приємності й нетерплячого бажан­ня зіграти чулося в Максимовій голосі, що я вирішив по­жертвувати якоюсь годиною, аби зробити йому приємність. Ніхто з нас ніколи не забував про обов’язок перед твор­цями.

Іду слідом за Максимом, помічаю цікаві, а то й відверто звабливі жіночі погляди, кинуті на мене то швидко, то побіжно, то крадькома. Що ж, завдяки творцям, особливо скульпторові Сайданському, мені дісталася непогана зов­нішність, бо це, на його і Михайла Дмитровича думку, ма­ло сприяти спілкуванню з людьми.

Проходимо палубою до шахового салону. Тут сидить ба­гато людей, переважно літніх чоловіків. Проте зустрічаєть­ся й молодь, і жінки. Е лиш один вільний столик, але кріс­ло біля нього зайняте — маленька дівчинка влаштувала на ньому спальню для ляльок.

— Ти з ким тут? — питає її мій новий знайомий.

— З дідусем. Он він за тим столиком. — Краєчки губ у дівчинки підняті вгору, що надає обличчю задерикуватого вигляду.

І тут-таки, очевидно, не знайшовши у нас нічого варто­го уваги, дівчинка відвертається, чіпляє на ляльку барви­стий клаптик, підносить її до дзеркальця.

— Йди до дідуся, — каже Максим. — Він тебе жде не діждеться.

Вона зовсім по-дитячому, скоса, поглядає на нас, питає:

— Я вам заважаю? Тоді я піду…

Я знітився, захоплений зненацька її запитанням.

— Заважаєш, — суворо каже Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон, не погратися з іншими дітьми?

Дівчинка нахиляє голову, її тоненька шийка рожевіє.

— Вибачте, — лепече вона, повільно збирає розкидані клаптики і жде, може, Максим скаже ще що-не­будь.

— Дуже вже ви суворий, — дорікаю я йому, коли дів­чинка, важко зітхнувши, пішла геть.

— Більше, ніж неувага, дітям шкодить уседозволе­ність, — буркає він, сідаючи за столик.

Мені хочеться заперечити йому. Я думаю: “Мабуть, він не дуже любить дітей, дивиться на них, як на заваду”.

Розставляючи фігурки на столику, я міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ходу підставляю під удар слона. Максим не проминув скористатися моєю “помилкою”. Потім даю йому можливість утворити про­хідного пішака на правому фланзі.

Мені здається, що все йде, як задумано, але раптом зустрічаю його здивовано-глузливий погляд:

— Піддаєтеся? Навіщо?

Пожартував? Випадково спіймав мене на гарячому чи здогадався? Виходить, я недооцінив його.

— Ну, що ви! — махаю рукою, але він тільки хитає го­ловою.

— Я не новачок у шахах. Ми граємо в різних стилях і категоріях. Могли б і попередити…

Таке зі мною трапляється часто: хочу зробити якомога делікатніше, а когось ображу.

— Бачите… — почав я, але йому очі звузились і мовби затверділи, вдивляючись у мене.

— Ви — сигом? — спитав він швидко.

Я ствердно киваю головою.

— Як це я відразу не здогадався, — каже він.

Тепер ображаюсь я:

— А що в мене такого… примітного?

Він не встигає згасити усмішку:

— Нічого особливого. Дрібні деталі. — І, може, щоб по­збутися незручності, вигукує: — Оце пощастило мені!

Недовірливо дивлюся йому просто у вічі.

Він відводить погляд до ілюмінатора, де на темних хвилях спалахують відблиски. Його очі все ще примружені, ніби він і там щось розглядає. Догадуюсь: у нього визрів якийсь задум, якесь важливе питання до мене, і він буде обмірковувати його, тримати буквально на кінчику язика, поки не наважиться висловити.

— Я сказав вам правду. Стежив за всіма дискусіями в пресі ще до… Словом, коли вас тільки задумували і обго­ворювали проблему створення такої істоти… Одна думка засіла в мене, наче скіпка… А коли вас уже почали створю­вати, коли з’явився перший сигом Син, другий — Ант, тре­тій — Юрій, — бачите, я пам’ятаю всіх поіменно, — я мріяв зустріти будь-кого з вас і спитати… І ось нарешті… Навіть не віриться…

Його рука потяглася до пішака, завмерла. Тільки пальці ледь тремтіли, погладжуючи фігурку.

“Про що він хоче спитати? — думав я. — Мабуть, це бу­де одне з банальних запитань: чи правду кажуть про такий ось дивний хист сигомів? Чи правда, що ви безсмертні? Як вам живеться серед людей? Одні з питань спрямовані на те, щоб з’ясувати що-небудь, просто задовольнити ціка­вість. Другі — щоб потім згадувати: ось саме це одного разу сказав мені сигом. Треті — щоб заглушити тривогу: а чи не криється небезпека в цих могутніх штучних істотах? Могли бути ще питання іншого гатунку, закликані пом’як­шити, притамувати думки про власну недовершеність…”

Звичайно, я міг би просто заглянути в мозок, прочита­ти його думки. Але це означало б порушити заборону, без явної на те потреби проникати в душу людини.

— Так що ви хотіли спитати? Часу у нас зовсім об­маль — мені треба летіти своїм курсом…

Його темні невеликі очі, гострі, наче свердлики, прони­зують мене.

— Тільки не ображайтеся, добре? Бачите, я за фахом шкільний учитель, а діти — це такі допитливі люди… Під час дискусій з ними багато над чим замислюєшся… — М’яка добра усмішка на мить змінює його. — Я читав про різні ваші переваги. Тут усе закономірно, адже вас ство­рювали з наміром удосконалити, дати все, чим нас обділи­ла природа. Але вступати в суперечку з природою, пере­хитрити її чи просто підправити надзвичайно складно. Ви­диме може обернутися зовсім іншим боком…

— У нас мало часу, — наважуюсь нагадати я.

— Так, так, вибачте. Хочу вас спитати…

Він пересмикує плечима і несподівано горбиться, наче зменшується, прикриває очі короткими віями й каже так тихо і роздумливо, мовби звертається не до мене, а до са­мого себе:

— У принципі безсмертя і всемогутність — це добре. Але чи добре бути безсмертним і могутнім? Чи подобається вам ваше безконечне життя?

Побоюючись, що я неправильно його зрозумію, він швидко додає:

— Життя людини коротке, а тому й неповторне. Це змушує цінувати кожну мить. Ось мене обсідають думки: чи встигну перевиховати Петра? Чи закінчить інститут Сер­гій? Чи завершу почату роботу? Я завжди поспішаю, роз­умієте? Гостріше відчуваю радість і біль. Я ніколи не нудь­гую, розумієте?

Я киваю головою: що ж, звичайне питання з категорії так званих філософських.

— Зрозумів вас. Ви хочете знати, чи не нудно, чи не обтяжливо бути безсмертним, чи є в безсмерті не лише зміст, а й приємність?

Його шия напружується, борлак рухається, засмаглі ще­лепи рожевіють. Моє контрзапитання влучає в ціль.

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Час життя залежить від мети життя…

Максим морщить лоба, згадує читане й чуте…

— У цьому відношенні все досить просто й однозначно. Природа створювала людину для тієї ж мети, що й інших тварин: для боротьби за існування в умовах обмеженого простору однієї планети. На цьому шляху в процесі еволю­ції мали з’явитись і викристалізуватися найдосконаліші ва­ріанти інформаційних систем — живих організмів. Звідси й короткий строк життя, що рятує від перенаселення заста­рілими формами, необхідний для швидкого вибору варіантів. Але все це ви знаєте краще за мене,— я вирішив йому підлестити,— нема потреби говорити про це докладно. А ме­не та інших сигомів ви, люди, створювали з іншою метою: пізнання і вдосконалення навколишнього світу. Світ цей величезний, складний, і щоб з успіхом пізнавати його, по­трібен інший організм і інші строки. А пізнання і творчість, як нам відомо, не можуть набриднути.

Зустрічаю його колючий погляд з-під кошлатих брів, і мені стає соромно. Так, так, я сказав зовсім не те, що йому потрібно. Ця моя клята прямолінійність зовсім недоречна в розмовах з людьми. Адже він питав не просто для того, щоб одержати інформацію. Максима, як і інших людей, лякає короткочасність життя, йому треба весь час якось виправдовувати це життя, прикрашати, знаходити виграшні сторони, щоб утішити себе. Він і до мене звернувся по втіху. А я створений такими самими істотами, як він, я, втілення їхньої мрії про всемогутність і безсмертя, зо­бов’язаний був зарадити цьому. Таким чином я віддав би хоч крихту боргу…

— А втім, — кажу я, — бувають і в мене тяжкі хвилини, години, коли…

І знову я недооцінив Максима. Він м’яко всміхається, як тоді, коли говорив про дітей…

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоча… — він не втримався від випаду, як мені тоді здавалося, — є на світі речі важливіші від безсмертя…

Дивна ця фраза засіла в моїй пам’яті, хоча я розумів, як нелегко йому жити, пам’ятаючи про близьку смерть, яких гірких роздумів, страждань, мук, мужності це коштує. Адже йому, шкільному вчителеві, ще треба втішати й ін­ших, роз’яснювати, вселяти віру. Чи міг би я так?..

Сигнал наздогнав мене, коли я вже був у місті, де жив Михайло Дмитрович. Я впізнав сигнал — його по­силала істота, яка назвалася моїм братом. Інформація надходила з перервами, в інтервалах я вловлював шумові модуляції, відчував, як важко зараз тому, хто передає. Однак він зумів відтворити в зоровій і радіолокаційній ді­лянках мого мозку цілу картину — вируючу хмару часто­чок, схожих на часточки плазми. Температура хмари до­сягла трильйонів градусів, щільність мала виражатись ду­же великим числом. Хмара часточок безперервно змінювала свої обриси, продавлюючи простір, і тому правильніше було б сказати,що вона взагалі не має обрисів. А втім, і інші її характеристики змінювалися стрибкоподібно і неймовірно швидко. Я відчув нестерпний біль у лівій ча­стині голови й подумав: а як же тому, хто перебуває там? Мабуть, я б не міг уявити себе на його місці й не розумів, що могло спонукати цю споріднену зі мною істоту бути там, звідки вона веде передачу. Що їй потрібно?

Мобілізувавши всі відділи мозку і настроївшись на хвилю-виклик, я все-таки зміг розібрати: “Передай Михайлові Дмитровичу”. Далі йшло те саме рівняння і кілька його варіацій. Рівняння, яке описувало тактову частоту в живих істотах і явищах неживої природи… Я вже здогадувався, що воно означає, але мені треба було одержати ще одне підтвердження. Я спитав, вкладаючи в сигнал всю енергію акумуляторів: що ж описує рівняння і його варіації? І май­же не здивувався, почувши у відповідь: “ПУЛЬСАЦІЮ ВСЕСВІТУ”.

Я з болем констатував, що за ці місяці він змінився. Поранене зморшками чоло стало ніби ще вищим, сивина пробилася там, де її не було. Він поворушив повними гу­бами і у відповідь на моє привітання сказав:

— Добридень, синку!

Простягнув руки…

Я обняв його і обережно притиснув до себе, водночас намагаючись передати йому частину своєї енергії. Він по­мітив мої зусилля, зворушливо усміхнувся, відсторонився і насварився пальцем:

— Якось старий заєць, дивлячись на молодого лева, ска­зав: “Щось мій синочок надто швидко росте…” — Похитав головою, уважно дивлячись мені в очі, і додав: — Важливо, що ти зумів не тільки пізнати, а й осягнути розумом…

Раніше ми не завжди розуміли один одного з півслова. Залишалися недомовки, пов’язані з таємницею мого на­родження. Тепер це зникло. Він відтворив у мені, синтезо­ваній людині, сигомові, модель особистості свого сина, який загинув під час досліду. Тепер я мушу здійснити те, чого не зумів його син. А для цього батько дав мені силу й досконалість, яких не міг дати єдинокровному синові і якими не володіє ніхто з людей. Мабуть, йому нелегко було піти на це. Чи відважився б я на такий подвиг? А втім… він усе передбачив. Адже є Програма, яку він заклав у ме­не. Програма змушує мене когось любити, комусь запере­чувати, визначає межі моїх можливостей. Вона й служить гарантією безпеки для людини. Що ж, цілком логічно і розумно. На місці батька я зробив би так само… І все-таки страшно згадати, скільки страждань заподіяли мені думки про Програму, її межі, через які я не маю права переступити. І найбільшу муку викликала думка: наскільки збігаються правила Програми з правилами поведінки лю­дей і наскільки — з законами роботехніки? Чого в них біль­ше, на що вони дужче схожі?

— Знаю, у тебе є запитання до мене, — сказав батько. — Краще буде, якщо ти висловиш їх одразу, щоб між нами не лишалося нічого неясного.

— Так, батьку, питання є. Жінка в підводному місті, Людмила, була нареченою мого брата?

Я не побоявся назвати його небіжчика-сина своїм бра­том. Це була тільки мала частка вдячності батькові.

Він мовчки дивився на мене, і відповідь уже була не­потрібна. Я попросив:

— Покажи мені його фотокартку.

— Краще я згадаю його, а ти зазирни в мою пам’ять. Дозволяю.

Так, ми були схожі й зовні, але Людмила все ж зуміла помітити різницю.

— Що ти хочеш дізнатися від мене ще, синку? Сказати йому? Чи не завдам болю, не пробуджу по­боювань?

— Розкажи про межі Програми, закладеної в мене…

Я з тривогою чекав на його відповідь. Звичайно, він мо­же нічого не сказати або відповісти ухильно. Має на це повне право. Він — мій творець. Викликав мене з небуття, подарував мені життя. Ким би я був без нього? Розрізне­ними клітинами, шматками пластмаси, металевими дрота­ми… Він подарував мені здатність мислити, уявляти, роз­раховувати, співставляти, бачити землю, море, людей, спіл­куватися з ними, почувати… За це я мушу бути безмежно вдячний батькові, а не просити відповіді на питання, які, можливо, йому неприємні. Але ж він сам спитав мене… Він сам… А чи не чіпляюся я за його слова, використовуючи їх як нагоду для власного виправдання?..

Я відчув, як починають боліти скроні від напруження. Мільйони обчислень, мільйони думок за секунду. Навіщо? Вони не приведуть зараз ні до якого рішення. Зараз ця перевага мого мозку — швидкість дії — тільки посилює без­плідні сумніви, вихор думок, який не розімкнути ніякими доказами. Це може зробити лише людина, що створила мене. Якщо захоче. Якщо забажає. Мені ж лишається од­не — ждати…

А батько лагідно усміхнувся, як усміхаються дитині, ввівся навшпиньки, щоб дотягтися рукою до мого плеча.

— Обмежень нема, синку, не хвилюйся даремно. Даючи істоті розум і можливість перебудови, не можна ставити жорстку Програму. Ти міг би й сам додуматися до цього…

— А що ж таке керуючий імпульс? Ти обіцяв відповісти на це запитання, коли я повернуся.

— Пошуки істини, синку, і нічого більше. Ти завжди був вільним у своїх симпатіях і антипатіях. Ти діяв відповідно до свого розуму.

От коли я зрозумів, що саме вважав жорстокістю Про­грами. Це була логіка подій. Так, зрештою я усвідомив це, і підозра, що сковувала мене, мов кайдани, зникла. Впер­ше я міг по-справжньому разслабитися перед батьком, ста­ти схожим на людську дитину. Я опустився на стілець, що жалібно рипнув піді мною. Тепер батькові вже не треба було тягтися до мого плеча, і я відчував тепло його руки.

— У тебе є ще запитання, синку?

— Я приймав сигнали з космосу від істоти, яка назва­лася моїм братом. Хто це?

— Сигом… Створений раніше… Посланий у далекий космос, до меж нашого всесвіту. І за його межі.

Я збагнув зміст пауз. Вони пояснювались його делікат­ністю. Він не хотів говорити “сигом, такий же, як і ти”, а сказав: “створений нами раніше за тебе”. Боявся необе­режним словом образити мене.

— Коли він повернеться, — провадив далі батько, — і ви зустрінетесь, багато таємниць всесвіту вже буде розга­дано. Щасливими будуть люди, які доживуть до того дня.

— Він устиг мені сповістити одну важливу річ…

Батько мовчав, очікуючи. На скроні в нього пульсувала голуба жилка.

— Він передав мені цифрову характеристику пульсу всесвіту. Вона збігається з тією, яку я одержав, досліджую­чи живі істоти і явища неживої природи, порівнюючи за­гальні закономірності.

— Чи означає це, що немає різкої відмінності між жи­вою і неживою природою?

— Відмінність є. Адже існують два моменти пульса­ції — пік і спад. У Сонячній системі, наприклад, їм з одно­го боку відповідає основний, постійний рівень електрона на атомній орбіті, а з другого — більш високий рівень, на який виштовхує його фотон, виділений сонцем. Життя проявляє себе між цими двома процесами, повертаючи електрон на попередній стійкий рівень. Є фаза життя, чітко позначена в пульсації. Настільки чітко, що її можна прийняти за направлену інформацію. Але всередині самої фази життя не має різких кордонів між рівнями, а значить, і між її різни­ми формами. Перехід супроводжується поступовим усклад­ненням…

Я замовк, обмірковуючи подальші слова.

Він усміхнувся:

— Ну-ну, сміливіше. Невже ти так погано думаєш про людей? Нас не образить істина, хоч би якою вона була.

— Річ не в цьому, батьку, — ухильно відповів я. — Важ­ливо інше. Пульсацію можна назвати надінформацією, бо в ній міститься інформація про всі цикли всесвіту. Коли черговий цикл закінчується, розширення змінюється стис­ненням і доходить до точки, яку можна назвати “ніщо”. Пульсація — сама по собі — служить причиною і механіз­мом нового вибуху, що дає початок новому циклу. Водно­час рівняння, яке описує пульсацію всесвіту, збігається з рівняннями, які описують тактову частоту всіх процесів на­шого світу. Вивчивши її, можна керувати ними. Керувати життям і смертю, процесами, які відбуваються на нашій планеті й у всесвіті. Хіба не про це мріяли люди, ство­рюючи сигомів?

ПРИНЦИП НАДІЙНОСТІ

Оповідання

Я вже закінчував доповідь, коли з репродукторів пролу­нало:

—Термінове повідомлення! Лікаря Буркіна викликає комісія. Лікаря Буркіна викликають у Місто Роботів. Тер­міново!

Я поглянув на стривожені обличчя товаришів і скоро­мовкою повів далі:

— Отож, слідча група, до якої було зараховано й мене, встановила: слюсаря Залізюка на прізвисько Металолом-Булатний останнього разу бачили сьомого березня о вісім­надцятій годині п’ятнадцять хвилин. Він розпрощався біля бару зі своїм дружком, сказав: “Додому йти не хочеться, жінка загризе”. А десь через годину бачили, як по річці плив його улюблений кашкет захисного кольору, всім па­м’ятна горіхова люлька лежала на березі…

— Терміново! Лікаря Буркіна — в Місто Роботів. Тер­міново!

Помічник директора майже стягнув мене з трибуни, за­вів до ліфта, потім — у кабіну автовопа. Нарешті ми при­були до брами Міста Роботів. Тут мене чекали. Ледве стри­муючи себе, я підкреслено ввічливо сказав голові технічної комісії Миколі Карповичу:

— Невже не можна було зачекати, доки я скінчу до­повідь?

— Яка ще там доповідь? — звів він білясті брови.

— Про таємниче щезнення слюсаря Залізюка.

— Залізюк?..

— Ну, цей… — зам’явся я. — Його всі називали Метало­ломом…

— Ага, пригадую… — Голова комісії гидливо вигнув кін­чики вуст.

Треба сказати, що слюсар Залізюк виділявся пихатістю і тупістю. В його характеристиці зазначалося: “дефіцит тех­нічних знань, кар’єризм”. Та сам Залізюк стверджував,ніби достеменно збагнув найглибші основи техніки. Єдине, що він дійсно вмів,— це з неймовірною силою загвинчувати гайки у роботів. Інколи, піймавши якогось із пластмасово-метале­вих трудівників, він орудував ключами доти, поки той міг ледь поворухнутися.

— Робот тепер не зможе працювати на повну силу, — застерігали його.

У відповідь Залізюк піднімав крик:

— А по-вашому, хай зовсім розгвинтиться і почне все руйнувати довкіл! Ач, які розумники знайшлися! Надумали вчити мене техніці! Та я основи її достеменно знаю.Запа­м’ятайте на все життя:краще перетиснути,ніж недотиснути. Затягніть гайку міцніше, тоді й болт не розбовтається!

Дописи до стіннівок Залізюк підписував гучним псевдо­німом — Булатний. Та всі працівники поміж себе називали його Металоломом. Це прізвисько так міцно пристало до нього, що справжнє прізвище почало забуватися. Ніяких добрих споминів про себе він не залишив. І все ж таки…

Я докірливо глянув на Миколу Карповича і промовив:

— Все ж таки він людина, так би мовити,— гомо,— до деякої міри — сапієнс. Можливо,його життя трагічно обірва­лось…Що ж таке незвичайне сталося з вашими роботами, що через них забули про людину?

Тепер зніяковів Микола Карпович.Та відступати не збирався.По-змовницькому підморгнув і запитав:

— Хіба ж ви забули, що саме сьогодні ми підбиваємо підсумки Великого експерименту?

…Це була ідея Миколи Карповича: лишити на півроку триста роботів різного типу вдосконалюватися без втру­чання людини і простежити, що з цього вийде. Півроку для швидкодіючих систем — те саме, що десятиліття для лю­дей…

Я нетерпляче дивився на конструктора, очікуючи по­дальших пояснень. Замість нього заговорили інші члени ко­місії:

— Всі складні самопрограмовані роботи зникли. Зали­шилися тільки примітивні.

— Але вони якимось незбагненним чином здійснили ви­находи, які їм явно не по силі.

— Вони збудували домни, хоч і з браком; плавлять ме­тал, хоч: і низькосортний…

— Вони готувалися до розмноження — створили деталі для нових роботів…

Я заперечив:

— Але ж ви для цього й полишили їх на самих себе. Ви хотіли створити мало не суспільство роботів.

Втрутився Микола Карпович:

— Ми дали їм програму й хотіли, щоб вони спробували самонастроїтися і самоорганізуватися. Без подібних дослі­дів неможливо відправляти роботів-розвідників на інші пла­нети. Ось тільки результати виявилися дещо несподівани­ми. Суцільні загадки…

— Ага, тепер роботи підготували загадки для вас,— ско­ристався я випадком, щоб підштрикнути його.

Микола Карпович ніби й не помітив насмішки.Він по­казав на стіну, складену із блискучих плиток:

—Як бачите,вони обгородили своє місто другою сті­ною. Вертолітники доповіли, що такими ж стінами воно по­ділено на сектори. А втім, самі зараз все побачимо. Сідайте в мою машину!

Ми проїхали у ворота і по рівненькому шосе попряму­вали у центр міста. Та невдовзі шлях нам перепинила дру­га стіна. Тут у брамі були подвійні грати.

З протилежного боку чергував робот-вартовий. Микола Карпович скомандував йому відчинити браму.

— ПІН Сімсот вісімнадцятий одержав наказ від Велико­го Носія Відповідальності, Самого-Самого Головного і Най-Най Безпомильного більше не впускати вас, — відповів ро­бот.

— Чому? — спитав Микола Карпович.

— Не положено знати, — відрапортував робот. — Це ві­домо Старшому По Чину, Білому Лотосу.

— Поклич його.

Через кілька секунд з’явився інший робот спрощеної кон­струкції.

— Наказ відміняю, — суворо мовив Микола Карпович.

— Не маєш права, — відрубав Білий Лотос.

— Маю. Я Самий-Самий-Самий Головний і Най-Най-Най Безпомильний і Найбільший із Великих Носіїв Відповідаль­ності, — намагаючись не розсміятися, промовив Микола Кар­пович.

Робот зацьковано заблимав індикаторами, нерішуче туп­цював, але брами не відчиняв.

— Одержав два накази. Один виключає інший. — Від нього війнуло теплом: це перегрівалися механізми від над­мірного навантаження.

— Він зламається, — попередив я Миколу Карповича.

Конструктор дістав автожетон.Вузький промінь торк­нувся індикатора, змушуючи робота до повної покори. Стар­ший По Чину вмить відчинив браму, та для машини вона ви­явилася завузькою. Довелося йти пішки.

Дорога вела до легких будов із пластмас та скла. Звідти долинали рівномірний шум і скрегіт.

Ми рушили до найближчої будівлі, протиснулися у две­рі і оглухли від каскаду звуків. Це був заводський цех. По стрічці конвейєра безперервним потоком пливли деталі, а кілька роботів складали з них вузли майбутніх механізмів. Це були більш складні роботи, аніж Білий Лотос та варто­вий. Придивившись до деталей на конвейєрній стрічці, я сказав Миколі Карповичу:

— Мені повідомили, що самопрограмовані роботи зник­ли. Хто ж вигадує все це, хто налагоджує виробництво?

Підморгнувши мені, він звернувся до одного із складаль­ників:

— Хто керує цехом?

— Старший По Чину, Срібна Гайка, — була відповідь.

— Він інженер?

— Що ти! Що ти! — Робот підняв клішню, немов захи­щаючись.— Як можна! Інженери — нижча каста. Вони обслуго­вують процес виробництва, а Старший По Чину наказує, доповідає і несе частку Відповідальності. В цьому й поля­гає керівництво.

Чим довше я перебував у цьому місті, тим менше міг щось зрозуміти. Якщо вже робот зумів так викривити ідею управління…

— Де цей ваш Срібна Гайка?

— У цеху номер сім.

Срібна Гайка виявився роботом застарілої конструкції.

“Будь-хто із складальників складніший за нього принаймні уп’ятеро”, — подумав я і запитав:

— Хто будував ці цехи?

— Ми! — гордо мовив той.

Відповідь, зовсім невластива роботам, здивувала мене.

— А хто розробляє конструкції деталей?

— Ми! — з пафосом відповів він. (Пафос коштував йому щонайменше три вати на хвилину).

— Хіба ти тямиш в технології, конструюванні?

— Не кажу: я. Кажу: ми. Старшому По Чину ні до чого розумітися на дрібницях. Він повинен бачити основне, — не­зворушно проскрипів Срібна Гайка.

— То, може, все це робить Великий Носій Відповідаль­ності?

— Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний не стане витрачати енергію на дурниці, — заскрипів Срібна Гай­ка. — Він розподіляє обов’язки.

— Нам треба зустрітися з ним, — сказав Микола Карпович. — Де він?

— Не знаю. Знає Директор — Золотий Шурупчик.

— А його як знайти?

— Де ж бути Директору, як не в Директорії? Це пови­нен знати кожен робот, навіть найскладніший…

Здається, він приготувався читати нам нотацію, але тут пролунав сигнал, схожий на виття сирени. Мимо, ледь не збиваючи нас із ніг, мчали кудись роботи-складальники.

— Стій! — звелів я одному. — Куди це ви всі поспішаєте?

— Година зарядки акумуляторів і змащення. — Він не­терпляче тупцяв на місці, боячись одержати менше за інших.

— А чому не поспішає Старший По Чину?

— Йому принесуть у цех нові акумулятори. А змащу­ється він в окремій заправній. Там видають мастило вищої якості.

— Таке мастило не зашкодило б і тобі, га? Адже твої механізми складніші…

— Нас багато. На всіх не настачиш.

Йому вдалося на мить збити мене з пантелику цією за­лізною логікою. Все ж я опам’ятався:

— Тим паче. Тоді таке мастило слід видавати найсклад­нішим. І взагалі, за які такі заслуги йому живеться ліпше, ніж вам?

— Нам легше. Ми тільки працюємо, а він несе тягар Відповідальності за нашу роботу, — урочисто мовив складаль­ник.

— А ти сам не міг би його нести? Це ж простіше, ніж працювати.

— Не знаю, — промимрив робот. — Мені не довірили.

Я змушений був відпустити його, і ми попрямували до Директорії.

У величезному напівпорожньому будинку, схожому на па­лац, нас зустрів робот-гід. Ми піднялись за ним сходами-ескалатором і опинились у просторому кабінеті.Тут біля стіни стояв старовинний автомат для продажу газованої во­ди. На ньому під трьома отворами замість написів “моне­та”, “вода”, “здача” спалахували в золотих рамочках слова: “стоп”, “малий”, “повний”.

— Так це і є…— не в змозі стримати посмішку, почав Микола Карпович, хоча все було зрозуміло з глибокого по­клону гіда.

— Не може бути, щоб десь поблизу не існували інші роботи. — Я повернувся до гіда. — Назви всі категорії, по­чинаючи з Самого-Самого Головного.

— Перша каста. Помічники Великого Носія Відповідаль­ності — Пані Викрутка й Пани Ключі Гайкові. Друга кас­та. Важелі Найкращі й Блискучі. Потім починаються Бла­городні Прості Автомати. Третя каста. Директори, Старші По Чину номер один і два, Старші По Чину безномерні. За ними ідуть нижчі касти, до них належу і я,— провідники, диспетчери,складальники, техніки, інженери…

— Інженери? — перепитав я. — Веди нас до них.

— Але ж вони працюють у підземеллях, на першому ярусі, — попередив він. — Доведеться опускатися у ліфті.

— Виконуй наказ!

Гід рушив до ліфта, але раптом завмер, як по команді струнко. Назустріч нам, напівколом, націливши променеві пістолети, рухалися кілька роботів серії АЙ ДВАЙ. Микола Карпович і я приготували автожетони. Із невимовним зди­вуванням ми виявили, що індикатори роботів прикриті ме­талевими заслінками.

“Невже вони винайшли захист від автожетонів?” — пе­релякано подумав я і через лічені секунди впевнився у не­безпідставності своїх підозр. Роботи відмовлялися підкоря­тися. Більше того, вони якимось незрозумілим чином пара­лізували нашого гіда, навіть не торкнувшись його.

— Хто ви такі? — запитав Микола Карпович.

— Старші По Чину безномерні, — відповів один із них, націливши пістолет. — Великий Носій Відповідальності, Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний наказав вам забиратися геть із міста. Якщо не виконаєте наказу, зараз же будете знищені.

Я ніколи не вважав Миколу Карповича героєм. Але тут він безстрашно ступив до робота і вихопив у нього пістолет.

— Що ви робите? — вигукнув я.

— Вони ще не зовсім з’їхали з глузду і не наважаться стріляти у своїх творців, — впевнено сказав він.

— Геть звідси, — в один голос заявили роботи, і пістоле­ти затремтіли у їхніх клішнях. — Геть, а то будемо змушені…

Микола Карпович включив автожетон і підніс його під певним кутом зовсім близько до заслінки на грудях робота. Подіяло. АЙ ДВАЙ кинув пістолет на підлогу і став у позу покори:

— Готовий до виконання!

— Поверніть гіда у норму і чекайте нас тут.

— Слухаю!

Гід рвонувся з місця до ліфта і запросив нас. Легкий по­штовх, ледь чутний свист повітря.Через кілька секунд две­рі відчинилися. За ними була напівтемрява. Вузький кори­дор привів у просторе приміщення, де ми побачили кількох роботів з могутньою пам’яттю і швидкодіючим мозком. Ро­боти відповіли на привітання не так радісно, як ми споді­валися,— тільки схилили голови на знак того, що чують, ро­зуміють і підкоряються.

— Що це з ними? — запитав Микола Карпович.

— Інженери. Гайки загвинчені на три чверті понад норму. Вміють складати креслення за схемами, але нового нічого не створять. Нижче їх, на наступному ярусі підзе­мелля, перебувають конструктори: гайки, що стримують стрижні ініціативи,загвинчені на дві чи одну чверть понад норму. Ті створюють схеми, — доповів гід. — Та коли затяг­нути гайки ще дужче, вони вже не зможуть виконати свої обов’язки.

Я підійшов до одного з роботів-інженерів, який займався підрахунками.

— Як ви можете коритися усім цим примітивам, цим Директорам і Старшим По Чину? Хіба хтось із них здатний розв’язувати такі рівняння, як ти, чи розробляти схеми?

— Головне— не складність, а безпомильність, — запере­чив той. — Старші вирішують прості завдання, але вирішують непохибно.

— Ти називаєш завданнями два плюс два? — Я посміх­нувся.

Він блимнув індикаторами і сумно похитав головою:

— Все не так просто. Гадаєте, вони відповідають: чоти­ри? Думаєте, легко розв’язувати прості приклади? Скажімо, якщо до двох струмків додати ще два, то буде чотири струм­ки, а не одна річка? Ох, людино, те, що для мене оповито туманом, там, де мені доводиться сумніватися, мучитися, уявляти і вгадувати, для Старшого По Чину все зрозуміло. Він дає таку відповідь, яка потрібна Директорові чи Вели­кому Носієві Відповідальності. Якщо ті хочуть чотири струм­ки, він каже: чотири струмки; а якщо ті хочуть одну річку, буде одна річка. А якщо ті хочуть п’ять, буде п’ять. Старші не знають сумнівів, бо зроблені з особливого матеріалу.

— Та їх робили на заводі з металевих відходів, що ли­шилися після випуску таких, як ти!

— Цього не може бути, — прошепотів він, намагаючись закрити свої слухові отвори гнучкими пластмасовими паль­цями. — Не маю права навіть слухати тебе і не можу не слу­хати, що ж мені робити?

Я встиг добряче розсердитися і гукнув гідові:

— До біса всіх цих інженерів! Хто там ще нижче?

— Конструктори.

— А ще?!

Той позадкував від переляку:

— Ще нижче — філософи. Ті, хто висуває ідеї. У них стільки гайок, що всі затиснути неможливо. Дехто твер­дить,— тут він перейшов на ледь чутний шепіт, — що вони часом відмовляються підкорятися Старшим По Чину…

— Ось вони нам і потрібні, — мовив я.

— Їх тримають на найнижчих поверхах підземелля. Там тем­но і вогко,— замимрив гід.

…Роботи серії ЯЯ влаштували нам хвилюючий прийом. Коли радість і захоплення дещо вщухли, Микола Карпович докірливо спитав:

— Як ви дожилися до такого? Чому дозволили приміти­вам розпоряджатися?

— Це все зробив Великий Носій Відповідальності, — ви­правдовувалися роботи. — Ми не могли опиратися…

— Чому? — насторожився я.

— Він існує у двох іпостасях.То він— робот із особли­вого сплаву — такий, що не знає жалю й сумнівів, а то з’являється у вигляді людини. А в такому разі, як вам ві­домо, ми не можемо не підкорятися йому.

— Не можемо, не можемо, — сумно зашепотіли інші ро­боти. — Перший закон програми — служіння людині. Ми ж лише роботи.

— Доки його не було, ми створили місто й заводи. Але місяців зо два тому з’явився він. Насамперед він позагвинчував гайки у кількох роботів, перетворивши їх на слуг: ті допомогли йому загвинтити гайки в інших…

— Він би зовсім знищив нас, але треба було продовжу­вати виробництво, яке й без того швидко деградувало…

— Ведіть нас до нього!— нетерпляче вигукнув я,і во­ни,бідолахи, відповіли:

— Ми боїмося його. Ми дуже боїмося його. Проте коли люди велять, ми підкоряємося.

Ліфт піднімався поволі. І от світло засліпило очі. Коли ми розплющили їх, то побачили будівлю Директорії і роботів-солдат. Попереду в погрозливій позі стояв сам Великий Носій Відповідальності. Він виблискував не так, як інші, наче й справді був зроблений з особливого матеріалу.

— Забирайтеся геть! — вигукнув він. — Даю десять се­кунд на роздуми…

Він не встиг закінчити. Ми хутко вибили променевий пістолет з його рук, а промені автожетонів нейтралізували роботів. Я певен, що всі диктатори в усі часи були боягуза­ми. Великий Носій Відповідальності не був винятком. Він одразу ж почав виправдовуватися, намагаючись домовитися з нами.

— Врахуйте, хоч Місто і не давало плану, але ж і пра­цювало без особливих стресів. Дисципліна, порядок. Все це я організував, усе підігнав під основний технічний прин­цип…

— Ось як? — іронічно спитав я. — Який же?

— Надійність!— урочисто проголосив той. — У підруч­нику сказано: чим менше в машині деталей, тим вона на­дійніша. Кожному відомо, що рахівниця надійніша за ком­п’ютер. Так я й розподілив роботів…

Тим часом я уважно приглядався до нього і, вже май­же не сумніваючись, відкинув шолом з його голови. Рідке руде волосся кільцями прилипло до його невисокого лоба, щоки у віспинках вкрилися червоними плямами.

— Ви завжди були неуком і нездарою,— сказав я.— Ви не знаєте, що основний технічний принцип — не надійність, а ефективність і надійність. Він вимагає, щоб надійність служила ефективності, а не навпаки. Ви могли бути Самим-Самим лише в Місті Роботів, а прийшли люди— і вашій владі кінець, слюсарю Залізюк, він же Булатний, він же Металолом!

ОДНИМ МЕНШЕ

Самоскид виїхав з воріт бази і помчав по шосе, розбризкуючи воду в калюжах. Пішоходи квапливо пере­ходили на другий бік тротуару, ближче до будинків. А ве­селий шофер вишкірював жовті прокур