Порядок звільнення і проведення розрахунку. Вихідна допомога

Попередження працівника стосовно переважної більшості звільнень — важлива гарантія забезпечення його права на законність звільнення. Згідно зі ст. 11 Конвенції МОП № 158 працівник, з яким вирішено припинити трудові відносини, має право бути попередженим про це за розумний строк або має право на грошову компенсацію замість попередження, якщо він не вчинив серйозної провини, тобто такої провини, у зв'язку з якою було б недоцільно вимагати від підприємця продовжувати з ним трудові відносини протягом строку попередження. Тобто, йдеться про те, що будь-який працівник повинен бути заздалегідь попереджений про звільнення, за виключенням випадків учинення ним серйозних дисциплінарних проступків або інших діянь, які перешкоджають продовженню трудових відносин (наприклад, втрата довіри до працівника, який безпосередньо обслуговує товарні або грошові цінності). Трудове законодавство України передбачає таке обов'язкове попередження тільки для звільнення за п. I ч. 1 ст. 40 КЗпП. Так, відповідно до ч. 1 ст. 49-2 КЗпП, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше, ніж за 2 місяці. В цілому ця норма КЗпП відповідає нормі Конвенції. Хоча, на наш погляд, вона має бути доповнена нормою про виплату компенсації за не попередження про звільнення або звільнення до перебігу строку попередження. Судова практика певною мірою усунула цю прогалину. Згідно з абз. 6 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" при недодержанні строку попередження працівника про звільнення, якщо він не підлягає поновленню на роботі з інших підстав, суд змінює дату його звільнення, зарахувавши строк попередження, протягом якого він працював. Але ч. 3 ст. 235 КЗпП, з формальної точки зору, дозволяє виплачувати компенсацію за не попередження або несвоєчасне попередження працівника про звільнення, тільки у випадках, коли неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника. Таким чином, можна стверджувати, що норми ст. 49-2 і ст. 235 КЗпП не повною мірою відповідають вимогам Конвенції МОП № 158 щодо встановлення норм про попередження працівника про звільнення.

Розділ III Конвенції МОП № 158 містить додаткові положення, що стосуються припинення трудових відносин з економічних, технологічних, структурних або аналогічних причин. Перша вимога щодо порядку звільнення стосується консультант з представниками працівників, що передбачено ст. 13 Конвенції. Норми цієї статті повністю відображено в ч. 3 ст. 22 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Крім того, ст. 14 Конвенції МОП № 158 передбачає обов'язок роботодавця, у разі звільнення працівників з економічних або організаційних причин, повідомити про це компетентний орган держави і письмово викласти підстави звільнення, кількість і категорії працівників, яких воно може торкнутися, та строк, протягом якого його намічено здійснити. Відповідно до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП водночас із попередженням працівника про звільнення, роботодавець доводить до відома державно!' служби зайнятості інформацію про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. А згідно з ч. 5 ст. 20 Закону України від 1 березня 1991 р. "Про зайнятість населення" при вивільненні працівників (у тому числі працюючих пенсіонерів та інвалідів) у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скорочення чисельності або штату працівників, підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, повідомляють про це не пізніше, як за 2 місяці в письмовій формі державну службу зайнятості, вказуючи підстави і строки вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір оплати праці, а в десятиденний строк після вивільнення направляють списки фактично вивільнених працівників, зазначаючи в них інвалідів. У разі неподання або порушення строків подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника. Таким чином, норми трудового законодавства України встановлюють суттєвіші вимоги до роботодавця щодо дотримання порядку звільнення працівників з економічних мотивів.

Однак трудове законодавство України, на відміну від Конвенції, передбачає додаткові гарантії для працівників, що вивільняються. Так, сприяння роботодавця зайнятості працівників, що вивільняються, складає сутність норм трудового права, передбачених ст.ст. 13, 42 та частинами 2 і 3 ст. 49-2 КЗпП. Закон встановлює мінімум 2 критерії для переважного сприяння зайнятості осіб, що вивільняються: більш висока кваліфікація і продуктивність праці працівника; наявність роботи за відповідною професією чи спеціальністю. Практичне значення цих критеріїв для правового регулювання звільнень працівників з економічних або організаційних мотивів важко переоцінити. Для судової практики вони — основні орієнтири визначення правомірності звільнень працівників. Так, " кваліфікація " — це ступінь і вид професійної підготовки, навичок та досвіду необхідної для виконання роботи. Продуктивність праці характеризує працівника з точки зору ефективності його роботи (її результативності, якості та значення для роботодавця). Професія як критерій вказує на сферу і вид постійної, стабільної трудової діяльності. Спеціальність — знання і практичні навички, необхідні для виконання певних трудових функцій у межах відповідної професії. Таким чином, урахування при звільненні працівників цих критеріїв робить його прозорим та зрозумілим для працівника, а в разі спору дає судді можливість обґрунтовано оцінити дії роботодавця.

Стаття 43 КЗпП передбачає санкціонування переважної більшості звільнень виборним органом первинної профспілкової організації або профспілковим представником. Для членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника встановлено додаткові гарантії із санкціонування їх звільнень (ч. 3 ст. 252 КЗпП). Норми ст.ст. 184, 198 КЗпП передбачають додаткові гарантії щодо звільнень вагітних жінок і жінок, які мають дітей, та працівників молодше 18 років. Але законодавство України не надає працівникам, що підлягають звільненню (навіть з об'єктивних причин), часу для пошуку роботи, який би роботодавець оплачував або принаймні визнавав поважною таку причину відсутності працівника на роботі.

Стаття 12 Конвенції МОП № 158 передбачає загальні правила щодо виплати працівникам, із якими припиняються трудові відносини вихідної допомоги та надання інших видів захисту доходу. Стаття 44 КЗпП встановлює значну кількість підстав для виплати працівникові вихідної допомоги та диференціює її розміри залежно від підстав звільнення. Відповідно до цієї статті Кодексу, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п. 6 ч. 1 ст. 36 та пунктах 1, 2 і 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП, працівникові виплачується допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. У разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36 КЗпП) допомога виплачується у розмірі не менше двох мінімальних заробітних плат. Якщо працівник звільняється внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст.ст. 38, 39 КЗпП), то допомога виплачується у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. Однак норма ст. 44 КЗпП не повною мірою відповідає нормі п. "а" ч. 1 ст. 12 Конвенції, яка встановлює критерії для визначення розміру вихідної допомоги, яку виплачує роботодавець. Такими критеріями е: стаж роботи і розмір заробітної плати. Юридична конструкція, яку передбачає ст. 44 КЗпП — "середній місячний заробіток", відображає тільки другий критерій, передбачений Конвенцією. Стаття 25 і ст. 26 Закону "Про зайнятість населення" в цілому розкривають положення ст. 12 Конвенції МОП № 158 та встановлюють ряд важливих гарантій для осіб, що втратили роботу. Але є незрозумілими з точки зору назви ст. 26 "Особливі гарантії працівникам, які втратили роботу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці" положення п. "б" ч. 1 цієї статті щодо зниження розміру допомоги залежно від часу тривалості перебування особи в статусі безробітного. Для такого зменшення в нормі мають бути передбачені більш вагомі причини, аніж та, яка зазначена в законі.

Оскарження незаконного звільнення. Частина 1 ст. 8 Конвенції МОП № 158 гарантує працівнику, який вважає, що його звільнили необґрунтовано, право оскаржити це рішення, звернувшись до відповідного юрисдикційного органу, передбаченого національним законодавством. Такими юрисдикційними органами відповідно до ч. 1 ст. 221 КЗпП є районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди. Згідно з абз. 2 п. 3 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів", у будь-якому разі, безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються заяви звільнених працівників про поновлення на роботі незалежно від підстави припинення трудового договору, зміни дати і формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи. Саме тут і виникає основна проблема. Частина 2 ст. 9 Конвенції передбачає можливість використання двох механізмів покладання тягаря доведення необґрунтованості звільнення. Пункт "а" ч. 2 ст. 9 Конвенції тягар доведення наявності законної підстави для звільнення покладає на роботодавця, а п. "о" встановлює правило, відповідно до якого органи. що наділяються повноваженнями виносити рішення про причину звільнення (а таким органом в Україні е суд), з урахуванням поданих сторонами доказів та відповідно до процедур, передбачених національними законодавством І практикою. Такі процедури передбачає цивільне процесуальне законодавство. Згідно з ч. 1 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частина 3 ст. 10 та ч. I ст. 60 ЦПК зобов'язують кожну сторону спору доводите ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Розгляд цивільних справ про поновлення на роботі через незаконне звільнення до таких випадків не належить. Таким чином, ні трудове, ні цивільне процесуальне законодавство України не покладають тягаря доведення обґрунтованості звільнення на роботодавця, що, безумовно, негативно впливає на рівень правової захищеності працівників. Крім того, суттєвим недоліком КЗпП є відсутність у ньому спеціальної норми, яка б містила чітке застереження про заборону звільняти працівника за подання скарги на неправомірні дії роботодавця, як це передбачено у п. "с" ч. 1 ст. 5 Конвенції МОП № 158. Проте норма ст. 234 КЗпП містить суттєвіші гарантії захисту права на працю, бо передбачає таку юридичну конструкцію, як поновлення судом строків, пропущених з поважних причин. У той час, як ч. 3 ст. 8 Конвенції встановлює правило, відповідно до якого можна вважати, що працівник відмовився від свого права оскаржити рішення про звільнення, якщо він не скористався з цього права протягом розумного строку після припинення трудових відносин. Тобто, якщо в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки працівник не скористався своїм правом на оскарження, то працівник вважається таким, що відмовився від цього права. На наш погляд, норма ст. 234 КЗпП е все ж прогресивнішою, ніж відповідна норма Конвенції. Але місячний строк на звернення до суду у разі незаконного звільнення, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП, не повною мірою відповідає критерію розумності строку на звернення до юрисдикційного органу, що передбачений ч. 3 ст. 8 Конвенції, хоча б з огляду на те, що працівник повинен мати певну альтернативу. Наприклад, працевлаштуватися в іншого роботодавця, стати на облік у службу зайнятості, а не у статусі безробітного боротися за своє право на працю.

Перебіг двотижневого строку попередження про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, дає право працівнику припинити роботу та вважати себе звільненим за власним бажанням. Але такої норми КЗпП не містить, що викликає постійні проблеми у працівників під час розірвання трудового договору. Мотивів у роботодавця завжди достатньо: відсутність працівника, який би замінив особу, що звільняється, не передача працівником документації або матеріальних цінностей тощо. Тому норму про безумовність розірвання трудового договору на вимогу працівника, безумовно, необхідно передбачити у проекті Трудового Кодексу України, що дасть можливість на практиці уникати випадків порушення роботодавцем фундаментального принципу трудового права про свободу праці та заборону використання примусової праці.

Відповідно до ст. 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунки у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП. При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) — не менше двомісячного середнього заробітку; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору з цих питань (статті 38 і 39) — у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.