Ідейно-філософські та наукові впливи Сходу і Заходу на стан духовного життя в Україні

Духовне життя в українських землях XVII—XVIII ст. знаходилось під впливом такого загальноєвро­пейського культурного процесу як бароко. Бароко походить від італійського слова Ьаrоссо і означало вибагливий, примхли­вий. У широкому розумінні бароко являє собою стиль мислен­ня та поведінки людей перехідної доби.

Визначною рисою цього стилю є рухливість, мінливість, ди­намізм ідей, подій, настроїв та вчинків. У повсякденному житті - це потяг до мандрів, пригод, авантюри, гострих відчуттів. У мистецтві бароко віддає перевагу пишності, пластичності форм, про що нагадує завиток і крива лінія на відміну від гострого кута готики та півкола ренесансу. У літературі бароко перева­жають відчуття напруженості, катастрофи, пристрасть до сміли­вих комбінацій, риторичність, велемовність, декоративність стилю, захопленість зовнішніми формами за рахунок змісту. Відбувається збагачення літературних жанрів, серед яких ліри­ка, епос, історична повість, драма, проповідь, політична хроні­ка, природничий трактат. Бароко відрізняє особливий інтерес до природи, яка сприймається як шлях до Бога. Природа зоб­ражується в суворих «неестетичних» тонах, з одного боку, відчу­вається потяг до натуралізму, теми смерті, з іншого — розквіт природничих наук та математики. Це епоха великих наукових відкриттів, поодиноких геніїв, як-от: М. Коперник, Г. Галілей, І. Каплер, І. Ньютон, першої наукової революції, доробком якої стала нова картина світу, ньютонівське поняття абсолютного простору і часу, ідея універсальності, взаємозв'язку та руху.

Протягом XVII—XVIII ст. бароко існує як історичний стиль, головне призначення якого полягає не стільки у пробудженні спокійного естетичного чи релігійного почуття, скільки у зво­рушенні, схвилюванні, розбурханні, сильному враженні тощо. Засадничими для цього стилю є прагнення до перебільшення, гіпербол, великих форм; нахил до парадоксів, антитези, гротес­ку, всього чудернацького, надзвичайного у житті та творчості; універсальність, всеохопленість¹.

На українському ґрунті бароковий стиль мав свою специфіку і пройшов певні етапи внутрішньої еволюції. По-перше, на дум­ку проф. Д. Чижевського, до створення барокової культури в Ук­раїні більшою мірою спричинилися православні кола, ніж като­лицькі. По-друге, в системі українського бароко, насамперед у літературі, духовні елементи переважали над світськими.

Першим письменником в Україні, в творчості якого відби­лись барокові риси, був Іван Вишенський, літературну манеру якого відрізняли сміливі аналогії та антитези, стиль пророку­вання, нагромадження літературних прикрас. Втім, бароковість Вишенського була спрямована не до поєднання ренесансних елементів з національною традицією, а визнання пріоритету останньої. «Справжній початою) бароко Д. Чижевський пов'я­зує з іменами Мелетія Смотрицького та Кирила Транквіліона Ставровецького, а остаточну перемогу бароко — з утворенням київської школи та наступними реформами П. Могили і І. Ма­зепи. Протягом усього XVIII ст. Києво-Могилянська академія була справжнім осередком барокової культури, науки та літе­ратури. За межі барокової традиції не вийшов навіть талано­витий філософ і мораліст Г. Сковорода, останній представник барокової вченості та стильових форм. Період пізнього бароко пов'язаний з витвором стилю рококо. Цей палацовий, граціоз­ний, неначе іграшковий, легковажний стиль в Україні не роз­винувся, тому що не було свого двору, а українська еліта посту­пово русифіковувалася протягом усього «галантного століття». Слабкі паростки стилю українського рококо Д. Чижевський вба­чає при дворі Єлизавети Петрівни, що знайшло почасти відоб­раження в українській ліриці, музичних творах, обробках народних пісень.

Більшість того на ґрунті бароко „постає” як позачасовий феномен, його вплив не обмежується ХVІІ – ХVІІІ ст. у формі історичного стилю. Бароко вість, на думку, І. Лисяка-Рудницького, є визначною рисою української культури. Барокова стихія співзвучна українській натурі. Органічна вкоріненість бароко на просторі української культури пояснюється перева­гою чуттєвого елементу над логіко-раціоналістичним, що генетично притаманне українській вдачі. Про стихійну баро­ковість української культури свідчить перевага «орнаменталь­них елементів над конструкційними в народному мистецтві-промислі». «Наскрізь бароковою» є і наша мова, яка мало при­датна висловлювати точні мислі, а «кучеряві фрази», ніщо інше, як «саме втеча перед думкою». Важко перекласти україн­ською твір із філософії, проте вона багата на образні порівнян­ня та поетичні прикраси. Ліризмом надихана вся українська література від Основ'яненка до Хвильового та сучасних по­вістей і романів².

Бароковість мислення визначала і характер історіописання в Україні ХУІІ-ХУПІ ст. Тяглість елементів ренесансу та баро­ко не піддається сумніву. Втім механізм їхньої взаємодії сприймається по-різному. Так, Д. Чижевський вбачає в бароковій культурі «синтез» середньовічних культур готики та ренесансу³. Академік ДС. Лихачов при аналізі взаємодії ренесансних та барокових чинників використовує поняття «сповільнений ренесанс»¹. На початку XVII ст. в історичному письменстві вини­кає і поширюється інтерес до особистості в історії, починає фор­муватись авторське начало. У цей період одночасно постають і особа автора історичної повісті, і герой цієї повісті, як жива лю­дина з властивими їй чеснотами та вадами. Поворот до авторсь­кої особистості пов'язаний з розвитком літературних жанрів «особистого походження», як-от: записки самовидців, історичні хроніки, діаріуші, щоденники, мемуари. Щоправда, класичний ренесанс з його концепцією антропоморфізму, зверненням до античності, культом «сильної людини», цінностями земного буття з огляду на складність соціально-економічних та політич­них умов «розгубив» свої риси у східнослов'янському світі (Ц.С. Лихачов). У східнослов'янських країнах своєрідним замісником (аналогом) ренесансу виступало бароко.

У царині історіописання ренесансні риси українського ба­роко виявились перш за все у ставленні до античності. Як відо­мо, до античності зверталися і ті народи, які не пережили ви­сокого Відродження. У XVIII ст. поширюються заходи щодо пе­рекладу та видання творів античних авторів. Представники старшинської інтелігенції, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії та європейських університетах, володіли давніми та європейськими мовами. Так, автор відомого істо­ричного твору Самійло Величко знав німецьку, польську мови та латину. Степан Лукомський зробив переклад з єврейської «Іудейської війни» Иосифа Флавія, Яків Маркович у своїх «За­писках о Малороссии» використовував твори Геродота, Плато-на, Плутарха.

Впадає в вічі зацікавленість знавців української старовини своєю власною «античністю». У центрі уваги авторів XVII— XVIII ст. знаходились питання етнічної історії давніх народів та походження власного народу. Вивчення стародавньої історії свого народу вважалося престижним в академічних колах Росії XVIII ст., про що свідчать наукові розвідки Коля, Байєра, Мілле-ра, Стралленберга, Стріттера, Тунманна, Шльоцера, Ломоно-сова, Татищева, Френа, присвячені етнічному складу давніх на­родів, які мешкали на території Росії, взаєминам східних сло­в'ян із сусідами - арабами, Візантією та Європою. На чолі «ан­тичних зацікавлень» української історії знаходилась проблема походження українського народу.

В історичних творах XVII—XVIII ст. найдавніша історія ук­раїнського народу ототожнювалась з історією козацтва. Ця тра­диція сягає своїм корінням до концепції «сарматизму», яка панувала в українському історіописанні та публіцистиці під впли­вом польської історіографії XVI-XVII ст.¹ Український сарматизм виникає у XVII ст., що знаходить відображення у Густинському літопису (1623—1627). Давнє населення України літопис називає цимбрами (кіммерійцями). Троянці-енети (венеди) зайняли місце цимбрів у Сарматії: «енети із Азії Мен­шої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нарекли­ся...». Межі європейської Сарматії автор літопису визначає: «Од заходу - ріка Вісла, од півдня — гори Угорські (Карпати).., од півночі - море Венедицьке (Балтійське), а од сходу - ріка Дон...»². Ідеологія українського сарматизму пронизує і документи офіційного характеру, що виходили з гетьманського оточення. Так, ідеологічним підґрунтям Білоцерківського універсалу Бог­дана Хмельницького 1648 р., який закликав усю Україну на військову кампанію, слугувала концепція спільного сарматсь­кого походження українців та поляків: «поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами наши­ми, савроматами й русами, але мали велику пожадність до сла­ви й душегубного багатства і віддалилися від співжиття з на­шими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тоб­то ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу, і осіли на чужі ґрунти і землі, які лежать між знаменитими європейськими річками Одрою та Віслою... Потім, як минуло відтоді вже бага­то часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселен­нях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами і здирствами, безпричинно й по-зрадниць­кому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів». Шляхом війни вони привласнили «достеменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох і аж до самого Вільня і Смоленська». Отже, складовими концепції українського сарматизму XVII ст. була, по-перше, ідея єдності всіх українських земель, західних та східних: «Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку». По-дру­ге, ідея історичної тяглості України та Київської Русі. Землі по обіруч Дніпра, що зазнали свавілля поляків, - «предковічна вітчизна наша, яка сяє правдешнім і несхитним благочестям від святого й рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням». Поляки ж, вказував універсал, хочуть заволодіти «простодушним посполитим народом нашим» і навести на нього «шкідливу для душі» унію¹. Про поширення ідей сарматизму в суспільно-політичній свідомості XVII ст. свідчить той факт, що турецький султан призначив Ю. Хмель­ницькому титул «князя сарматського і гетьмана усього Запо­розького війська»².

Білоцерківський універсал цікавий і з точки зору літератур­ного етикету тої доби: історичні порівняння, аналогії з антич­ної історії подавалися у типово бароковій формі. З метою пере­конати український народ у можливості перемоги над сильним супротивником, якою була Річ Посполита, автор універсалу звертається до історії Римської імперії, яка була підкорена знач­но меншою силою «русів із Ругії від Балтицького, або Німець­кого помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер (Одоакр)». «Отож ми, - проголошував універсал, - йдемо за прикладом наших предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу»³.

У XVIII ст. концепція «сарматизму» занепадає, натомість по­ширюється її різновид у формі хозаризму. На позиціях хозаризму стояли такі відомі козацькі літописці, як Г. Граб'янка, С. Ве-личко. Найдавніша історія українського народу в тлумаченні Г. Граб'янки постає як історія козацтва. «Малоросійський на­род», прозваний козаками, він виводив від скіфського роду -хозар, що походили від Яфетового сина Гомера. Хозар Г. Граб'­янка вважав предками усіх слов'янських народів, Литви, Жмуді - «народ слов'янський від прабатька Яфета походить». Звичаї та побут хозар були подібні грубим і жорстоким звича­ям татар та калмиків. Хозари мандрували з місця на місце у пошуках пасовиськ стадам, харчувалися грубим м'ясом, цура­лися золота і срібла й інших коштовностей. Невтомно навчали­ся вони лицарської звитяги, внаслідок чого були „хоробрі, і настільки страху не знали, що каган хозарський – цар їхній – був по страховиськом для народів навколишніх”. Від греків хозари почали переймати віру і проповідувати християнський догмат. Після винищення Карлом Великим слов'ян у Панонії та кеса­рем Отто — на півночі, серед хозар залишилися тільки ті, що жили понад Чорним морем у Таврії поблизу від Азовського моря аж до Анатолії. Хозари володіли Києвом та іншими руськими землями, збираючи з них щедру дань. І тільки, коли прийшли Рюрикові воєводи Аскольд та Дір, Київ перестав сплачувати хозарам данину. Князь Святослав, виявивши мужність і мо­гутність, підкорив їхній стольний град Білу Вежу та на самих хозар поклав данину. Після того, як Батий підкорив землі та­тар, «малоруські вої» змінили свою назву: «замість хозарів ко­заками іменуються». Щодо походження назви козак, то Граб'ян­ка посилається на історіографа польських королів Веспасіана Коховського, який виводив «назву козаків від кіз диких, оскіль­ки тільки з ними в час битви проворство їхнє звіряти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються». Втім, Граб'янка більше схилявся до точки зору Матвія Стрийковського, який доводив, що назва ця походить «від якогось проводиря Козака, старанням котрого не раз татари були битими»¹.

Про інтерес до «рідної античності», а також популярність концепції хозарського походження українського козацтва свідчить підпис, зроблений С. Величком під «Передмовою до читальника», якою відкривається остання відома його літера­турна праця «Космографія»: «Істинний Малої Росії син з хазарського племені, а зі слуг Запорозького війська найменший слуга Самуйло Василієв Величко»².

Наступною ренесансною проблемою, що стала у межах східнослов'янського бароко, була проблема особистості. Ідеоло­гія гуманізму поставила в центрі всесвіту вільну людину, само­свідому особистість, яка і стала вищою цінністю та єдиним міри­лом усіх подій і речей. Разом із тим концепція особистості у східнослов'янському бароко мала свої специфічні риси. Напру­жена боротьба проти національного та соціального поневолен­ня, за політичне самовизнання панівної верстви українського суспільства — козацької старшини - все це спричинилося до ус­відомлення ренесансних ідеалів, витвору уявлень про позаста-нову цінність людини. Ідеалом тієї доби була не просто вільна людина, а політичний, громадський діяч, військовий, який все своє життя, помисли та вчинки присвятив служінню вітчизні.

Саме ці ідеали знайшли відображення у так званій стар­шинській історіографії, основними дійовими особами та героя­ми якої стали гетьмани, полковники, сотники, митрополити, королі, дипломати тощо. Центральною постаттю майже усіх козацьких літописів XVII—XVIII ст. була особа гетьмана Богда­на Хмельницького, при зображенні якої поєднувалися реальні та ідеальні риси проводиря народного руху. У висвітленні Г. Граб'янки Богдан Хмельницький виступає як «муж хитрий у військовій справі і дуже розумний», та «від природи кмітливий та в науці мови латинської вправний»¹. Дві його найважливіші заслуги повістяр пов'язує зі звільненням України від «дуже тяж­кого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та воз­з'єднанням України з Росією. Така оцінка заслуг Богдана Хмельницького важлива для розуміння політичної лояльності автора літопису, який стояв на позиціях українського автоно-мізму. Під таким кутом зору він оцінює інших дійових осіб ук­раїнського історичного процесу як прихильників та зрадників справи Хмельницького. Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович у зображенні літописця — справжнє втілення доб­рих сил, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошен­ко - навпаки, носії сил зла.

В цілому, як вважає І. Франко, головна заслуга козацьких літописців, їх послідовників та компіляторів полягала у ство­ренні «грандіозної конструкції Хмельниччини», яка була більш літературною, ніж історичною. Створена козацькими автора­ми легенда про Хмельниччину призначена була не тільки жи­вити народну самосвідомість, вона мала значення для націо­нального відродження та формування політичних ідеалів ук­раїнства (І. Франко).

Однією з визначних рис українського бароко стало звернен­ня до народної традиції у мистецтві, літературі, культурі, а звідси і його демократична спрямованість. Після бурхливих подій, політичних і соціальних струсів XVII ст. у наступному столітті життя в Україні стало більш спокійним, але не легким. За часів мирного існування підвищується рівень культури і побуту українського народу та вартість життя людини. Осо­бистість прагне самовідбиття. Героїчне минуле, козацькі війни і подвиги у свідомості XVIII ст. стають уже легендою, культур­ною традицією. На зміну козацькому епосу - історичним думам,

' Взагалі, характеристика Б. Хмельницького у Граб'янки є досить точним перекладом з ТитаЛівія, з характеристики даноїостаннім Ганнібалу. Див.: Антонович М. Характеристика Б. Хмельницького у Граб'янки і Лівія // Український історик. - 1995. - Т. XXXII. - С. 165-166.

які складалися в козацьких таборах, творцями і носіями якого були народні співці - кобзарі, - приходить згодом народна ліри­ка у формі піснетворчості. Особливо зворушливими були жіночі пісні, які розповідали про тяжку долю матері, жінки, коханої. Піснетворчість стала найвищим втіленням краси і щиросерд­ності українського народу. Не випадково, що аж до перших де­сятиліть XIX ст. прикметою старосвітського побуту малоросійсь­ких поміщиків була кобзарська дума та пісні. Разом із тим ви­никнення у цей час чумацьких, рекрутських, бурлацьких пісень відображало процес формування класової свідомості різних верств українського суспільства.

Типові риси українського бароко відбилися у шедеврах на­ціональної архітектури XVII-XVIII ст. (Духовна академія у Києві Й. Шеделя, Ковнірський корпус у Києво-Печерській лаврі С. Ковніра, надбрамна церква Кирилівського монастиря у Києві І. Григоровича-Барського), у живописних творах (Антін Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський), у музиці, яка ще у XVII ст. панувала при дворі російських царів, де обо­в'язково були українські органісти, бандуристи та співаки, й дала видатних композиторів - Максима Березовського, Дмит­ра Бортнянського, Артема Веделя.

Українське бароко втілювало не тільки ренесансні, а й про­світницькі риси, що пов'язано з пожвавленням філософської та природничо-наукової думки. Зрозуміло, просвітницькі ідеї на українському ґрунті набували самобутнього характеру, що зна­йшло відгук у творах видатного українського філософа і мора­ліста Г. Сковороди. У творчості Г. Сковороди природно поєдну­валися елементи академічної старокиївської вченості, бароко­вого світогляду та новітні просвітницькі ідеї в алегорично-ем­блематичному зображенні. До барокових рис належать пиш­номовність, риторичність, алегоричність образів, захопленість символами та емблематикою. Міфологізм стилю мислення Г. Ско­вороди означав, що спочатку в його свідомості виникав певний образ чи символ, який давав поштовх до думки.

Важливою у філософських роздумах Г. Сковороди була про­світницька абстракція всесвітнього розуму, що символізувала духовне начало світу, Бога, джерело усього живого. Іншим про­відним символом його системи став образ «Премудрості». Цей образ римської богині мудрості Мінерви або Премудрості уособ­лював таку просвітницьку категорію, як людський розум. У иірші-алегорії «Разговор о Премудрості» Мудрість у бесіді з людиною говорить про себе:

Угреков звалась я Софиа в древной век, А мудроспгью зовеш всяк русской человек,

Но римлянин меня Минервою назвал, А христианин добр Христом мне имя дал¹

Засадничими для філософської системи Г. Сковороди є його теорія «трьох світів» та «двох натур». Перший світ - це всесвітній чи «мир обительньїй, где все рожденное обитает». Обидва інших світи у порівнянні з першим, великим, - світи приватні, малі. Один із них - це мікрокосмос - «мікрокозм» чи світ людини, «си-речь - мьірик, мирок или человек». Третій світ - це «мир симболичньїй, сиречь библиа». Цей символічний або біблійний світ репрезентує світ «вечних образов», тобто світ духовних сутностей. Кожний з цих «світів» складається із двох натур: «Все три миры состоят из двох єдино состав ляющих естеств, назьіваемьіх материя й форма»². Іноді замість понять «матерія» та «форма» Г. Сковорода вживає їхні еквіваленти «видима» та «невидима» натура. «Видима натура - це «твар», а «невидима» - Бог або духовний розум. Людина і її тіло - це натура видима, а дух її чи розум - натура невидима. Щодо третього «симболичного» світу, то Біблія являє видиме втілення світу духовних сутностей.

Таким чином, внутрішню основу всесвіту, точніше усіх трьох «світів» Г. Сковорода ототожнював із всесвітнім розумом -«умом» або Богом. Ця духовна сила мала й інші назви: «натура, бытие вещей, вечность, время, судьба, необходимость, фортуна й проч.». У християн ця сила «именовалась: Дух, Господь, Отец, Истина”. Два останні імені філософ вважав найбільш слушними, тому що „ум вовче есть невеществен, а истина вечным своим пребыванием совсем противна непостоянному веществу”. Незважаючи на алегоричну-емблематичну форму, філософська система Г.Сковороди мала раціоналістичний характер.

Чільне місце у світогляді філософа посідає його концепція «сродності». Історик науки Б. Старостін інтерпретує поняття «сродності» у Сковороди як просвітницьку емблематизацію в Україні ідеї «природного стану» Руссо. Звичайно, концепція «сродності» Сковороди мала просвітницький характер, бо вихо­дила із вчення просвітників про людину. Проте, на відміну від французьких просвітників, Сковорода доводив, що головне - це пізнання не тілесної організації людини, а її духовної природи. Згідно з ученням Сковороди людина досягає щастя тоді, коли відкриває в собі якісь певні здібності, свідоме тяжіння до конк­ретної справи, якій варто присвятити усе своє життя. Звідси й походить, що одне й те саме діло «одного ублажает, а другого

¹ Сковорода Г. Повне зібрання творів: В 2т.- К, 1973. -Т. 1. - С. 94.

окаянствует». Отже, таємниця життя людини полягає в усві­домленні спорідненості-«сродності», тобто природжених здібно­стей людини, її «внутрішньої натури» - Бога: «Прибыль — не єсть увеселение, но исполнение нужности телесньїя, а если уве-селение, то не внутреннее; родное же увеселение сердечнеє оби­тает в делании сродном. Тем оно слаже, чем сроднее.... Изобилием снабдевается одно только тело, а душу веселит сродное делание». «Сродность» у розумінні Сковороди - це внутрішня духовна основа людини-«как сродность к званню, так й склонность к дружбе ни куплею, ни просьбою, ни насиліем не доста-ется, но ей єсть дар Духа Святаго все по своєму благоволению разделяющего»¹.

Словом, «сродность» така ж сама міфологема як «Премуд­рість», що уособлює духовні сили людства.

Поняття спорідненості навряд чи можна ототожнювати з ка­тегорією «природного стану», хоча обидва вони характеризують початкову стадію формування всесвіту людини. Проте, якщо «фікція» природного стану означає початковий, вже минущий момент життя людини, то образ «сродності» становить незмінну внутрішню основу людського буття.

Ставлення Г. Сковороди до наук та освіти також мало про­світницький характер. Джерело усіх наук і знань він вбачав у всесвітньому розумі - духовному підґрунті усього сущого: «Сей чистейший, всемірний, всех веков й народов всеобщій ум из-лил нам, как источник, все мудрости й художества, провождению жития нужные». Незважаючи на алегоричну форму мис­лення, витоки наук філософ шукає в натуральній природі лю­дини, її свідомості. «Всесвітній ум» народжує знання, людський розум чи «Премудрість». «Всесвітній ум» дав усім народам без винятку «самую вьісочайшую свою премудрость, которая при-родньїй его єсть портрет й печать». Подібно до французьких просвітників Сковорода визнає універсальність «Премудрості», людського розуму. «Премудрість» властива усім народам за всіх часів. Вустами самої «Премудрості» мислитель говорить, що вона живе і у хінських народів (китайців), і у варварів, що так природно, як день змінюється ніччю, а весна літом. З точки зору Г. Сковороди, «Премудрість» (людський розум) — це дочка все-«вітнього розуму (духовної основи світу), вона є проявом внут­рішньої натури світу — всесвітнього розуму, - і «делает нас из чиких й безобразньїх монстров или уродов, человеками, то єсть зверьками, к содружеству й к помянутьім сожительствам годными, беззлобивыми, воздержаньїми, великодушньїми й справедливыми». «Премудрість» у Сковороди, як і у просвітників, є категорією розуму, це рушій людського життя: «От нея зависит особенньїй в созидании рода человеческого промысл».

Джерелом пізнання людиною всесвітнього розуму та «Пре­мудрості» Сковорода вважав Біблію, а суспільного життя - людські перекази. Річ у тому, що закон Божий він сприймав як категорію вічну, а людські перекази як змінні, що були «не везде й не всегда». Людські перекази визначав як «тінь», відобра­ження закону Божого, тобто «Премудрості». Цю думку Сковоро­да пояснював таким прикладом-порівнянням: «закон Божий єсть райское дерево, а предание - тень»¹.

Певна річ, такі міфологеми Сковороди як «Премудрість», «сродность» відбивають незаперечний вплив ідей французько­го просвітництва на стан української філософської та природ­ничої думки. Погляди Сковороди являли собою міфологізовану інтерпретацію просвітницького вчення про людину та всесвітній розум як основи суспільного життя.

Вплив на наукову свідомість українського суспільства мали зокрема ідеї Монтеск'є про взаємозв'язок навколишнього сере­довища та суспільства, а також Бюффона, який започаткував генетичну ідею у природознавстві, що згодом перейшла до гума­нітарної сфери. Ж.-Л. Бюффон одним із перших усвідомив зна­чення величезних проміжків часу, коли дрібні та незначні про­цеси й явища природи, збільшуючись протягом часу, виклика­ли велетенські перевороти та зміни. Декілька тисячоліть історії людства, відомих із літописів, відсунулися на задній план перед десятками та сотнями тисяч літ, у межах яких повинні були ук­ладатися ті явища, наслідки яких відкривалися у навколиш­ньому світі. Відтворений Бюффоном принцип історії, значення часу мав рішучий вплив на формування наукової свідомості XVIII ст. Завдяки цьому принципу неможливо було обмежува­тись лише спостереженням природних процесів, треба було усві­домлювати сучасне як наслідок багатовікової діяльності минуло­го. Саме таке розуміння важливості часу та причинності в історії було успадковано І. Кантом від німецької філософії та науки.

В Росії ідеї Бюффона привернули до себе увагу зразу після публікації у Франції в 1749 р. його 36-томної «Натуральної історії». У процесі розповсюдження бюффонових ідей у Росії спостерігаються дві хвилі їхньої популярності. Перша — на­прикінці 1750-х років, коли в часописі «Ежемесячньїе сочине-ния» з'явилися перші переклади окремих частин праці Бюф­фона, а також рецензія на них професора історії Г. Міллера.

Друга хвиля популярності Бюффона припадає на 1780 -1790 рр. У 1783 р. М. Новиков видав біографічний нарис про Бюффона у серії статей, присвячених французьким просвітни­кам - Монтеск'є, Вольтеру, Руссо, Рейналю. У тому ж році Но­виков опублікував книгу «Дух Бюффона» в перекладі Олексія Малиновського, який містив вибрані уривки з «Натуральної історії» філософського змісту - «Про людину», «Про різновиди у людському виді». З 1789 р. почалася довга і копітка праця над перекладом «Натуральної історії» Бюффона в Петербурзькій Академії наук.

Під впливом ідей Бюффона перебував Яків Маркович, і це знайшло відображення в його «Записках о Малороссии» (1798). Щодо визначення характеру українців, які мешкають у різних частинах Малоросії, він прямо посилається на Бюффона: «Взгляните на жителей северной части, особливо когда рассмотрели степньїх. В самой наружности первьіх не увидете вьі той неги, какова у последних, в их духе найдется некоторьій род апатии й холод, которьій, так сказать, переселяется туда из их мрач-ньіх лесов; й вьі почувствуете всю справедливость мьіслей Бюф­фона, что воздух й земля имеют влияние на вид человека, й в стране, где воздух влажен, люди по большей части не столь пригожи й не замысловаты»¹.

На межі XVIII—XIX ст. доволі популярні були ідеї І. Гердера. О. Лазаревський наводить цікавий факт. У спеціальному зошиті під назвою «Виписки для древней истории России. На-чатьі в 1797 г.» Яків Маркович серед численних нотаток із вітчизняних та іноземних джерел зробив виписки з німецького оригіналу книги Гердера «Ідеї до філософії історії людства» (1784-1791). Гердер був прихильником ідей Бюффона, які зас­воїв під керівництвом свого вчителя І. Канта. Заслугою Герде­ра було поширення генетичної ідеї на сферу суспільного жит­тя. Впроваджуючи генетичну ідею, він виділяє три основних чинники життя суспільства: навколишнє середовище, обстави­ни часу та характер народу. Останній, найважливіший чинник, являє собою річ дивовижну та химерну. «Характер народу не можна не визначити, не зтерти з лиця землі: «він старий як нація, старий як ґрунт, на якому жив народ»². Задекларовані Гердером ідеї національної виключності та самобутності мали великий вплив у перші десятиліття XIX ст. на відродження ук­раїнської нації та свідомості, як це помітив ще І. Франко.

Таким чином, стан духовного життя в Лівобережній Україні протягом XVIII ст. характеризувався злукою ідейно філософсь­ких впливів європейського Сходу і Заходу з національною куль­турною традицією. У першій половині XVIII ст. мали перевагу традиції старокиївської академічної вченості (що І. Франко на­зивав «українською школою» у широкому розумінні слова), впливи польської літератури та історіографії (твори Веспасіа-на Коховського, Мартина Кромера, Мартина та Иоахима Бельських, Матвія Стрийковського, Олександра Гваніні зали­шалися важливим історичним джерелом та взірцем історіопи-сання для козацьких літописців), а також авторитет німецької суспільно-історичної думки в працях Самуїла Пуфендорфа, Иоганна Гібнера та ін.

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася зміною напрямів і впливів на стан духовного життя українського суспільства. Посилюються культурні та адміністративні зв'язки з Росією, до якої починається інтенсивний відплив інтелектуальних сил з України, їх інтеграція до бюрократичної системи Російської імперії. Разом з тим центром інтелектуального тяжіння стає Франція з її ідеалами просвітництва та духовної свободи. Зви­чайно, на українському ґрунті просвітницькі ідеї Руссо, Мон-теск'є, Бюффона набувають специфічних рис, про що свідчить антисцієнтистський емблематичне-алегоричний стиль мислен­ня Г. Сковороди. Різноманітні ідейні, філософські та наукові віяння на ґрунті українського історіописання спричинилися до виникнення нових форм української історіографії XVIII ст.