Геополітичні відмінності процесу українського національного відродження

Роль окремих українських земель у про­цесі національного відродження пов'язана із соціально-політич­ним та культурно-історичним розвитком цих земель. У літера­турі розрізняють основні та побічні, «маргінальні» українські землі. Основні - це ті землі, де процеси відродження мали гли­боке історичне та соціальне коріння. До них належать ук­раїнські землі в Російській державі - Лівобережжя, Слобожан­щина, Степова (Південна) Україна та Правобережжя, в Австрійській - Галичина та Буковина.

^; Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична струк­тура / / Укр. істор. журн. - 1991. - Цч 3. - С. 107.

До маргінальних, тобто пасивних у націотворчому процесі земель, відносять Кубанщину на Північному Кавказі, Холмщину у Конгресовому Польському королівстві, а також Підкар­патську Русь (Карпатську Україну) в Угорщині¹. Головною відзнакою національного відродження в землях російської Ук­раїни було те, що це процес відродження, натхнений інтеліген­цією «знизу».

Лівобережна Україна та Слобожанщина — це батьківщина українського відродження. Витоки національного пробуджен­ня слід шукати в лівобережних землях, які славилися героїч­ним минулим, культурною традицією, рештками державної організації які остаточно були скасовані за часів правління Миколи І. Йдеться про відміну у 1831-1835 рр. міського само­врядування, яке будувалося на магдебурзькому праві та тра­диційному українському праві - Литовському статуті.

Ідеї політичного автономізму та малоросійського патріотиз­му виникають у свідомості освічених представників лівобереж­ного панства, яке аж до 1835 р. боролось за зрівняння себе у правах і привілеях з російським дворянством. Високий рівень освіти й культури дворянської інтелігенції дозволив на десяти­ліття зосередити кращі інтелектуальні сили на Лівобережжі. «Енеїда» І. Котляревського являла початок новітньої українсь­кої літератури, історичні праці Д. Бантиш-Каменського, О. Мартоса, М. Маркевича започаткували нові підходи в українській історіографії, збірки народних українських пісень М. Макси­мовича, М. Цертелєва, І. Срезневського означали нову стадію у розвитку української етнографії та фольклористики.

Типовою рисою національного відродження в лівобережних землях була перевага літературно-наукової, культурницької праці над громадсько-політичною діяльністю свідомого україн­ства, що було цілком природним явищем в умовах репресивно­го режиму царської Росії.

Разом з тим культурні сили Лівобережжя мали значний вплив, ідейний та організаційний, на національний рух в Га­личині. Велике враження на галицьких інтелектуалів справи­ло знайомство з поезією Т. Шевченка, яка відкрила новий ук­раїнський світ з його широкими степами, козацькою вольни­цею, героїчними подвигами, розкішною природою, чарівними народними піснями. Високим авторитетом серед галицького українства користувалися П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру-шевський.

¹ Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Історичне есе. -К, 1994.-Т. 1.-С. 153.

Особливу роль у процесі національного відродження дове­лося відіграти Південній (Степовій) Україні. Ще у XVIII ст. Степова Україна звалася «Диким полем» і складалася з ко­лишніх земель Запорозької Січі та володінь кримських татар і Туреччини. Ці українські землі були заселені різними етніч­ними меншинами та групами (як-от: німці, болгари, греки, ро­сіяни, татари, євреї тощо) і ніколи не знали кріпаччини, збері­гаючи з давніх, мабуть козацьких часів, почуття власної гідності, волі, честі, дух ініціативи та підприємливості. Махновщина, до речі, це своєрідний епіфеномен, анархічний відгомін козаць­кої вольності, а також природного індивідуалізму та дрібнов­ласницького егоїзму мешканців Півдня України.

Внесок Півдня в національний рух був здебільшого еконо­мічний. Чорноморські пристані переорієнтували торгівлю у південному напрямку, що означало рішучий крок до економіч­ної інтеграції українських земель, утворення географічного об'єднання українського народного господарства. Словом, південні промислові регіони стали центром економічного тя­жіння України¹.

Варто брати до уваги і культурний потенціал Південної Ук­раїни, роль навчальних закладів та наукових установ Одеси — Новоросійського університету, Одеського товариства історії та старожитностей, а також плідну діяльність на полі української історії та етнографії Аполлона Скальковського.

Правобережжя в політичному та господарському плані було так само пов'язане з Польщею, як колишня Гетьманщина та Слобожанщина з Росією. «Історична» індивідуальність Право­бережжя полягала в тому, що провідним у політичному і куль­турно-громадському житті краю був польський елемент. Пані­вною верствою лишалася польська шляхта, що походила від давньої української аристократії. Якщо магнати були лояльні до російського уряду, то середня і дрібна шляхта становила се­редовище, де плекались ідеї національно-державного відро­дження Польщі. Україна-Русь мала здобути автономію в цьо­му процесі.

На початку XIX ст., коли правобережні землі увійшли до складу Віленської навчальної округи, куратором якої був Адам Чарторийський, а його помічником Тадеуш Чацький (які були активними провідниками польського елементу), була створена ціла мережа середніх шкіл, і на Волині відкритий навчальний заклад підвищеного типу - Кременецький ліцей з багатющою бібліотекою. Ці школи стали осередками польської культури та руху. Після придушення повстання 1830 р., яке вибухнуло на теренах Конгресової Польщі й перекинулося на Правобережну Україну, російський уряд рішуче змінює свою політику. Офі­ційно проголошувався курс на русифікацію краю з огляду на те, що Правобережна Україна — це колишній «російський» край, який був спольщений. На противагу польському, російський уряд всіляко підтримував «проросійські» елементи. Зміни тор­кнулися перш за все освіти. Кременецький ліцей та усі польські середні школи було закрито. Викладачі ліцею переведені до новоствореного університету в Києві. Більшість польських шкіл перетворено на російські гімназії, до яких були запрошені вчи­телі з Лівобережжя. Змінилося і ставлення центрального уря­ду до церкви: більшість католицьких монастирів закрито, цер­ковну унію остаточно ліквідовано в Росії у 1839 р. (рештки її залишалися на Холмщині).

Безумовно, польський культурно-громадський рух мав знач­ний вплив на українське відродження. «Українська школа» в польській літературі, балагульство і хлопоманство — усі ці течії підтримували живий інтерес до українського народу, його історії, побуту, культури, народної творчості, природи. Польські впливи, які мали вагу на значній частині української території, протистояли російському елементу. Невелика частина пред­ставників польського руху перейшла у табір українства, його ідеологами стали - В. Антонович, Т. Рильський, В. Липинський, А. Шептицький. Залучення до активного українства лю­дей інших політичних і ідейних організацій сприяло кристалі­зації відродженського руху, тому що це були люди західної куль­тури і вони «відтягали українство від зв'язку з Росією»¹.

Західні українські землі протягом усього XIX ст. були аре­ною протистояння, конфронтації російського і польського еле­ментів, що в остаточному підсумку позитивно позначилося на процесі витвору національної самосвідомості українців, ідеї окремішності України від Польщі і Росії.

Внаслідок першого поділу Польщі у 1772 р. до складу Австрії увійшла Галичина, а у 1774 р. - Буковина, колишнє «Пониз­зя», яке до XVI ст. належало Галицькому князівству. У 1786 р. Буковина була прилучена до Галичини, а в 1849 р. відокремле­на в окрему провінцію.

На відміну від східноукраїнських земель національно-куль­турне відродження у Галичині та Буковині було надихнуте

^; Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Історичне есе. -К, 1994. -Т.І.- С. 155.

' Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Історичне есе -К., 1994. -Т.І.- С. 156.

-

«зверху», зорганізоване центральним урядом. Діяльність уря­ду Марії Терезії, пізніше Йосипа II, була спрямована щодо орга­нізації шкільництва та освіти краю. У 1777 р. Марія Терезія заснувала у Відні греко-католицьку семінарію, де за рахунок державної скарбниці виховувалась молодь з Угорської та Га­лицької Русі. У 1783 р. семінарія перенесена до Львова, де ста­ла генеральною семінарією для усіх уніатів Австрії. У 1785 р. за ініціативою Йосипа II у Львові відкритий університет з німецькою мовою викладання, а на богословському факультеті (за наказом імператора) курси з філософії та теології виклада­лися «південноросійською» мовою. Серед викладачів універси­тету були «угро-руси» Петро Лодій та Іван Земанчик. Колишні середні школи знаходилися у руках чернецьких орденів (єзуї­тського, василіянського та ін.), перетворювались на державні гімназії з німецьким студіюванням.

Для прискореної підготовки урядовців та священиків у Львові в дусі йосиплянських реформ засновані інститути: про-візорочний, філософський та богословський, в яких науки ви­кладалися рідною українською мовою.

Велике значення для поліпшення стану селянства мав відо­мий патент Йосипа 1782 р., що давав селянам деяку само­стійність від панів.

Після наполеонівських воєн у Галичині спостерігається нова хвиля культурного пожвавлення. Закритий у 1805 р., наново був відкритий у 1818 р. Львівський університет, у містах відкри­ваються «нормальні» школи (гімназії) з німецькою мовою ви­кладання. У початкових народних школах навчання велося рідною мовою.

Типова риса національного відродження в західноукраїнсь­ких землях - це його офіційний, лояльний до віденського уря­ду характер. Галицькі українці - русини почували себе вдяч­ними австрійському урядові за свою культурну розбудову і тому додержувалися порівняно помірних, консервативних поглядів. Не випадково, коли у революційний 1848 р. українці продемон­стрували лояльне ставлення до австрійського уряду, їх стали називати «східними тірольцями» (М. Грушевський). У своїй гро­мадсько-політичній діяльності українці не виступали проти уряду, а спрямовували свої зусилля проти місцевої крайової адміністрації, де провідним був польський елемент.

Характерною рисою західноукраїнського відродження була боротьба з польським елементом, який після смерті Йосипа II остаточно підкоряє своєму впливові адміністративний апарат Галичини й нейтралізує таким чином урядові плани культур­ного відродження краю. Польська шляхта лякала австрійський уряд примарою російської ірреденти¹ (М. Грушевський). У 1820-1830 рр. полоністські настрої користувалися популярні­стю серед «русинської» інтелігенції. Міщанство, дрібні панки та сільське духовенство спольщувалися, у повсякденному вжит­ку поширювалася польська мова, священики зверталися до на­роду польською. Причиною цього була занедбаність українсь­кого письменства та освіти внаслідок занепаду, відірваності старої літератури від багатого російського літературного і куль­турного світу. Полонізації українських інтелектуалів сприяла, з одного боку, принада польської революційної «легенди» та об­разу Костюшко, з іншого - вплив нової польської літератури, яка пишно розвинулася після знищення польської державності. Втім, польські повстання 1830 та 1863 рр. зустріли з боку «ру­синської» інтелігенції глуху опозицію. Після приборкання по­встання в Угорщині в громадському житті галицьких українців запанувала політична реакція. Пожвавлення українського руху починається з 1860 р., коли в Австрії була прийнята конститу­ція, введені крайові сейми. Поразка польського повстання 1863 р. в Росії спричинилася до загострення взаємин між українським та польським елементом. Після поразки у війні з Пруссією у 1866 р. віденський уряд віддав перевагу польському елементу як більш освіченому й культурному у галицькому суспільстві. Крайовий адміністративний апарат був повністю переданий польській шляхті, польська мова стала обов'язковою в гімназі­ях та університетах, а також мовою діловодства. Зі свого боку українці почали зрікатися польської мови у побутовому вжит­ку, польських книг, польських елементів у богослужбі. На чолі цього антипольського руху стояло уніатське духовенство.

Боротьба з польським засиллям у культурно-громадському житті Галичини призвела до розвитку національної свідомості та огранізаційної згуртованості галицького українства.

Визначною рисою національного відродження у Галичині була унікальна роль греко-католицької (уніатської) церкви, яка мала не державний, а національний характер. Східний обряд відділяв уніатів від поляків, а підпорядкованість Риму борони­ла від російського натиску. З огляду на це, носіями національ­ної свідомості галицьких українців виступали священики та єпископи. У зв'язку з тим, що на ниві освіти австрійський уряд не довів реформи до кінця, провід у свої руки перебрало уні-

⁷ Ірредента (італ.) - незвільнена (земля). Націоналістичний рух серед італійців кінця XIX - початку XX ст., метою якого було приєднання до Італії земель, де проживали італійці, але які не ввійшли до складу Італії' під час об'єднання.

атське духовенство. У 1816 р. воно виступило ініціатором ство­рення народних училищ. Душею руху був канонік перемись-кий Іван Могильницький. У 20-30-х роках XIX ст. навколо єпіскопа Івана Снігурського виник гурток священиків, до яко­го належали будителі рідної мови й літератури. До гуртка вхо­дили етнограф Йосип Лозинський, історик Антін Добрянський, Іван Лаврівський та інші. У відповідь на заходи австрійського уряду щодо заборони русинської мови в народних школах І. Мо­гильницький доводив у своєму рефераті недоречність такого підходу. Пізніше цей реферат був доопрацьований І. Могильницьким як перша галицька граматика русинської мови, що побачила світ у польському перекладі 1829 р.

Галицька інтелігенція, зі слів М. Грушевського, на 9/10 скла­далася із священиків. З духовного стану вийшли і представники «Руської трійці» І. Вагилевич, М. Шашкевич, Я. Головацький.

Уніатське духовенство не обмежувалося лише освітянськи­ми справами, шкільництвом та мовознавчими студіями, а бра­ло активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Економічна відсталість Галичини, ідейний провід уніатського духовенства у суспільному та культурному житті зумовили слабкість інтелектуального руху, розумових сил західного ук­раїнства. Цей комплекс меншовартості виникає внаслідок пе­рерви історичної традиції, відсутності дворянського стану, прак­тики світської освіти, просвітницького руху, тривалого витра­чення народних сил у боротьбі з чужим елементом - австрійсь­ким, польським, російським, а також політична та культурна еміграція (Д. Зубрицький, Я. Головацький).

На відміну від процесу відродження у східних українських землях, який мав переважно аполітичний, культурницький характер, національний рух у західних землях був тісно пов'я­заний із суспільно-політичною діяльністю, потребами громадсь­кого життя. Протягом десятиліть у центрі культурно-громадсь­кого життя галицьких українців були питання мови. Під впли­вом революційних подій в Австрії 19 жовтня 1848 р. у Львові відбувся «Собор руських вчених», завданням якого були про­блеми ідентифікації української мови. На Соборі Я. Головаць­кий у своїй відомій «Розправі о язиці южноруськім» доводив за Шафариком, що «руська мова» має три наріччя - українське, великоруське та білоруське. Собор ухвалив використання правопису, запропонованого М. Максимовичем і наполягав на впро­вадженні української мови в усіх школах. Наприкінці 1850 р. розгорнулася справжня «азбучна завірюха» між українцями та урядом, який намагався нав'язати латинський правопис ру­синської мови.

Бідність інтелектуального життя, наукової та активної літе­ратурної праці пояснювалися цензурними утисками. Усе, що лишалося за межами навчальної літератури, мало друкувати­ся тільки у Відні. В жалюгідному стані громадське-літератур­ного життя Галичини, на думку І. Франка, була винна сама «галицько-руська» інтелігенція, точніше вищі клерикальні сфе­ри. Про недовіру місцевої української людності до шляхти і ду­ховенства свідчить той факт, що на парламентських виборах після революційних подій 1848 р. депутатами були обрані не­письменні або напівписьменні селяни.

Дійовими особами культурно-громадського життя у Галичині протягом десятиліть були представники двох партій або течій

- москвофільської та українофільської. У роки реакції після революції 1848 р. внаслідок зневіри у владі серед русинської інтелігенції поширюється захоплення ідеалами великої Росії, її літературними та культурними цінностями. Русофіли праг­нули використовувати розвинену російську науку, освіту, пись­менство замість розбудови місцевих елементів. У руках моск­вофілів знаходилися майже всі освітянські установи: Галицько-Руська Матиця, Народний Дім, Ставропігійський інститут, дві єпископські консисторії, сеймова та віденська депутації. Мос­квофіли (старорусини) були носіями ідей загальноруської єдності. Погляди москвофілів на російську мову та літературу мали ірреальний, фантастичний характер (І. Франко). Різни­цю між великоруською та південноруською мовами вбачали лише у вимові деяких літер, вершиною російської словесності вважали твори Хомякова та Аксакова і зовсім не визнавали Гоголя (переклад «Тараса Бульби» русинською мовою з'явився лише у 1852 р.).

Початок нового українофільського руху на Галичині припа­дає на першу половину 60-х років, що співпало із введенням в Австрії конституції, системи парламентаризму (крайових сеймів). Великий вплив щодо захоплення русинами «українщи-ною» мали твори Т. Шевченка. У 1859 р. у Лейпцигу видані деякі підцензурні вірші Т. Шевченка, у 1860 р. у Петербурзі вийшло нове видання «Кобзаря». До того часу галицькі українофіли ди­вилися на Велику Україну очима «Тараса Бульби» та польських письменників-романтиків, перш за все М. Чайковського. Серед українофілів посилюється наслідування усьому українському

- в моді, одязі, манерах, - захоплення народною українською піснею, козаками, минувшиною, виникають студентські грома­ди. Під впливом боротьби з польським елементом галицькі ук­раїнофіли наполягали на використанні у письменстві лише народної мови. Прихильники взаємовиключної ідентичності в національному русі здобули назву «народовці» й вели рішучу боротьбу з москвофілами та польською шляхтою. До речі, моск­вофіли сприймали шукання української молоді як «польську інтригу». У 1867 р. українофіли організували у Львові товари­ство «Просвіта», метою якої було видання популярних українсь­ких книг.

Москвофіли та народовці організували паралельні інсти­туції: товариства, клуби, бібліотеки, пресу. Таким чином, су­спільне життя Галичини зазнало «фатального роздвоєння» на дві національні орієнтації на культурному та політичному полі¹. І москвофіли, і народовці мислили в структурах взаємовиключної свідомості, перші — російської, другі - української.

Більшість національного руху на Галичині становили кле­рикально-бюрократичні елементи, які виявляли тяжіння до офіційної Росії, імперської ідеології, меншість - це свідома мо­лодь, орієнтована на зв'язок із народною стихією та українством Наддніпрянщини.

Даний розподіл сил галицького руху зумовив таку рису за­хідноукраїнського відродження, як визнання інтелектуально­го пріоритету Наддніпрянської України, що сприймалася як джерело політичних, національних, літературних та культур­них зразків, організаційних заходів. М. Грушевський навіть ви­діляє етапи ідейно-організаційного наближення «російського» та «галицького» напрямів українського руху.

Перший вихід українських діячів на галицьку сцену, який мав сильний вплив на русинський елемент, М. Грушевський пов'язує з процесом пожвавлення української літератури в Росії наприкінці 50-х років. Знайомство з творами Т. Шевченка при­звело до ідеалізації української минувшини та козацтва. По­дніпровська Україна стає для інтелектуалів священною землею, Т. Шевченко - промотором національного відродження. Актив­ними носіями цих ідей стають народовці.

Другий етап наближення українського Сходу і Заходу припа­дає на 1860—1870 рр., коли після приборкання польського по­встання та першої проскрипції українського слова наростаюча енергія українського руху знаходила вихід у Галичині, в народовстві, що набирало сили. Народовці зі свого боку шукали підтримки українства Росії, відомого багатими літературними й науковими силами. У перших народовських виданнях - «Вечор­ниці» (1862), «Мета» (1863-1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866) активно публікуються наукові розвідки, белетристика, публіци­стичні твори П. Куліша, М. Вовчка, О. Кониського, І. Нечуя-

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1992. - Т. 2. - С. 308.

Левицького. Науково-літературний часопис «Правда» (1867-1880) внаслідок відсутності аналога в Росії стає певною мірою «загальноукраїнським органом» (М. Грушевський).

Українські діячі в Росії також починають усвідомлювати необхідність утворення міцного підмурку українського руху в конституційній Галичині, де українство мало можливість рос­ту без перерв та руїн, які чатували на нього в Росії. Більше того, активісти національного руху в Росії всіляко підтримували ук­раїнофільські настрої в Галичині листуванням, співпрацею в галицьких науково-літературних виданнях, особистим впливом, коштами, практичними інструкціями та порадами. Усі ці захо­ди мали створити відповідний ґрунт для здійснення національ­ної програми, репрезентованої російськими українофілами, а також опорну базу для розвитку українського руху в Росії. На думку М. Грушевського, Галичина стала ареною боротьби во­рогів та оборонців українського відродження, яка набирала дедалі більшої сили після другої проскрипції українського сло­ва (1876). Нарешті верх узяли прибічники національного руху. З кінця 1870 рр. виникає новий імпульс щодо переміщення культурної та громадської діяльності з Наддніпрянської Украї­ни до Галичини. Успіхи українства 1880-1890 рр. — це спільний доробок діячів українського руху Росії та Австрії.

У 1870 рр. народовський рух у Галичині зосереджений зде­більшого на літературній та культурницькій діяльності. В 1873 р. виникає Товариство ім. Т.Шевченка як суто літератур­не об'єднання, план утворення якого виношували будите лі ук­раїнської мови та літератури Галичини. Втім утворене товари­ство при підтримці російських українців, які вважали за необ­хідне існування такого культурного вогнища поза межами Росії, цензурної та політичної досяжності її уряду, переростає свої первісні межі. Кошти на утворення друкарні, що була переда­на товариству, надані українцями з Росії, зокрема полтавською громадською діячкою, меценаткою Єлизаветою Милорадович. У 80-х роках від культурницької та літературної праці наро­довці переходять до активної громадсько-політичної діяльності, політичного представництва галицьких українців у сеймі та віденському парламенті. Певні здобутки та процес поширення національного руху вели до його диференціації. Критика М. Драгомановим вузького націоналізму галицьких народовців призвела до ідейної конфронтації між «старими» та «молоди­ми» народовцями. Прихильники М. Драгоманова згуртували­ся у радикальну політичну партію, яка ставила на чолі соціальні та політичні вимоги, а не питання мови та народності. Пред­ставники ліберального крила народовства уклали «угоду» з уря­дом та польською шляхтою як провідною силою в краї. До речі, «угода» укладена за участю діячів Наддніпрянщини — В. Анто­новича та О. Кониського, і знайшла у них виправдання, коли проти «угоди» повстала більша частина галицьких народовців.

Розбрат переживало і російське українство. Гурток навколо «Киевской стариньї» був органом поміркованого українства (М. Грушевський). Більшість членів редакційного гуртка обме­жувалася аполітичною науково-літературною діяльністю. Ра­дикальні сили на чолі з М. Драгомановим віддавали перевагу соціальним ідеалам за рахунок національних. У Росії радикаль­на течія українства не мала ніякої змоги легалізуватися, ось чому боротьба з «російського підпілля» переносилася на галиць­кий ґрунт. Цікаво, що таке видання, як «Правда», було здебіль­шого органом київських прихильників «Угоди» ніж львівських, а «Народ» і зовсім видавався на кошти з Росії.

У 1890 р. центр культурно-громадського та наукового життя українства остаточно пересувається до Галичини. Навколо Львівського університету, НТШ, численних літературно-науко­вих видань зосереджуються кращі інтелектуальні сили свідо­мого українства. Лідером розумового руху в Галичині став ви­хованець Київського університету М. Грушевський.

Загалом ідейні, культурні та організаційні зв'язки українців Сходу і Заходу спричинилися до формування поняття єдиного великого українського народу, єдиної культури, спільного істо­ричного коріння й батьківщини. Словом, у структурах свідомості українців кінця XIX ст. поступово скристалізовувалася ідея цілісності українського життя, його самодостатності, окремішності від російського та польського культурного простору.

Специфіка процесу відродження на Буковині була зумовле­на економічною відсталістю краю, етнічною строкатістю насе­лення, різноманітними ідейними та культурними впливами. Місцевою вважалася русинська мова, офіційною, тобто мовою ділового спілкування, - німецька. У культурному житті Буко­вини переважали німецькі елементи, у сфері релігії - румунські. Національне свідомим був румунський елемент, різниці між румунською та українською («русинською») народностями вия­вилися на тлі революційних подій 1848 р.

З огляду на слабкість українського елементу усі помисли місцевих «русинів» зверталися до уряду. За часів Йосипа II на Буковині у 1789 р. заснована перша духовна школа в Сучаві, яку згодом перенесли до Чернівців. Після її закриття у Чернівцях у 1827 р. відкритий богословський ліцей. У 1808 р. виникає перша на Буковині гімназія у Чернівцях. Заснований у 1875 р. Черні­вецький університет мав три факультети: філософський, бого­словський та юридичний, студіювання велося німецькою мовою.Втім, при університеті була кафедра української мови та літера­тури, яку очолював галицький народовець Гнат Онишкевич.

Особливістю відродженського руху на Буковині було його тяжіння до українства Галичини. З ним пов'язані будителі національного руху Буковини — брати Воробкевичі, талановитий поет, «буковинський Шевченко» - Іван Федькович. Активіза­ція громадського життя в Австрійській імперії спричинилася до пожвавлення культурно-громадського руху на Буковині. У 1869 р. утворене перше в краї літературне товариство «Руська бесіда», яке згуртувало навколо себе кращі інтелектуальні сили. V цілому «русинська» інтелігенція Буковини, більшість якої становило духовенство, орієнтувалася у своїх суспільних ідеях і політичній практиці на москвофільство, пізніше, у 80-х роках узяли верх народовецькі уподобання.

У Закарпатті (Угорській Русі) процеси національного відродження здобули назву «будительство», а діячі відроджен­ня називалися будителями¹. У Закарпатті наприкінці XVIII ст., як і в інших українських землях у межах Австрійської імперії, почалась активна просвітницька та наукова діяльність. Ініціа­торами культурного руху як на Галичині, так і в Буковині ви­ступали представники духовенства. Єпіскоп Андрій Бачинський заснував у Мукачевому духовну семінарію і передав для неї цінну бібліотеку стародруків та рукописних книг (понад 9 тис. томів). Довкола себе мукачівський єпископ згуртував куль­турно-громадських діячів, учених, літераторів, публіцистів, які дбали про справу освіти й шкільництва в краї. Вони сприяли поширенню грамотності серед народних мас, виданню книг та підручників для народних шкіл. До гуртка Андрія Бачинського входили протоігумен, перший історик Карпатської України Іоаникій Базилович, автор популярного катехізису 1803 р. Іоанн Кутка, інспектор шкільної округи, вчитель Ужгородської семі­нарії Дмитро Попович, який склав опис близько 300 відвідува­них ним «русинських шкіл» (що діяли на Закарпатті). Причет­ний до Мукачівського гуртка інтелектуалів священик Іоанн Пастелій відомий як автор численних історичних розвідок.

У суспільно-політичній свідомості нечисленної русинської інте­лігенції Карпатської України панували москвофільські настрої як відповідь на виклик політики «змадярщини» краю. Після угорсь­кої революції 1848 р. Закарпатська Україна здобула від централь­ного уряду деякі права обмеженої автономії. На чолі закарпатсь­кого відродженського руху стояв прибічник панрусизму Адольф 7І,обрянський. Під його проводом угорські українці виступали з

Нариси історії Закарпаття. - Ужгород, 1993. -Т.І.- С. 256.

вимогами відділення українських територій в окремі комітати, права участі українців у краєвому адміністративному управлінні, впровадження української мови в офіційне діловодство, відкрит­тя в Унгварі «русинської» Академії. А. Добрянський був призна­чений великим жупаном (намісником) краю. Він почав вводити в адміністративно-офіційний вжиток українську мову, в унгварській гімназії студіювання також велося рідною мовою. Втім, реформи А. Добрянського були тимчасові й незначні. Угорська аристокра­тія виступила за приборкання панрусистських настроїв та заходів русинської інтелігенції й духовенства Закарпаття. А. Добрянсь­кий був усунений з посади.

Щоправда, у 50-х роках спостерігається деяке пожвавлення літературного життя Закарпаття, що пов'язане з діяльністю Ол. Духновича. Ним був підготовлений і на власні кошти вида­ний у 1847 р. буквар «Книжиця читальная для начинающих», який поширювався і на Галичині, і в Словаччині. Його історичні розвідки не були видані за життя автора, бо розходилися з офі­ційною концепцією. З 1860 р. на Закарпатті остаточно запану­вав мадярський елемент.

Специфічною рисою будительського руху на Закарпатті було те, що за браком щільного зв'язку місцевої русинської інтелі­генції з народною стихією, український елемент у суспільно-політичному і духовному житті краю був порівняно слабкий, приборканий угорськими та німецькими впливами, що у свою чергу спричинилося до відтоку кращих розумових сил в еміг­рацію до України та Росії. В першій - другій чвертях XIX ст. далека Закарпатська земля дала видатних діячів російської культури, науки та освіти.

Іван Орлай (1771-1829) навчався у Львівському, Шиїтському, Петербурзькому університетах, працював у Дерптському уні­верситеті, закінчив Петербурзьку медичну академію, мав зван­ня доктора філософії Кенігсберзького університету. І. Орлай був талановитим медиком та педагогом. Він особисто зробив вели­кий внесок у розвиток освіти й науки в Україні: у 1821-1826 рр. став директором Ніжинського, а в 1826-1829 рр. - Рішельєвсь-кого ліцею в Одесі. Цьому енциклопедичне освіченому вчено­му належить перша праця з історії рідного краю «История о карпато-россах» (1804) і пізніше «О Юго-Западной Руси» (обидві російською мовою). За його ініціативою Міністерство освіти Росії запросило на посади професорів та вчителів «здібних людей із слов'ян і карпато-росів»¹. При підтримці І. Орлая до Росії емі-

Нариси історії Закарпаття. - Ужгород, 1993. -Т.І.- С. 272.

грували такі закарпатські діячі, як М. Балудянський, П. Лодій, Ю. Гуца-Венелін, В. Кукольник, К. Павлович та ін.

Михайло Балудянський (1769-1847) - дослідник у галузі по­літичної економії та права, брав участь в укладенні законодав­ства Росії - «Полного собрания законов Российской империи». М. Балудянський відомий як талановитий педагог, декан юри­дичного факультету Петербурзького педагогічного інституту. Коли інститут був перетворений на Петербурзький універси­тет у 1819 р., М. Балудянський став першим ректором. Цей «іно­земний слов'янин» добре володів англійською, німецькою, іта­лійською, угорською мовами, латиною, багато зробив задля зміцнення зв'язків Закарпаття з Росією та Україною.

Стосунки з І. Орлаєм та М. Балудянським підтримував вихо­дець із Закарпаття Петро Лодій (1764—1829), філософ і правник, професор логіки, метафізики й етики, який спочатку професору­вав у Львові, потім у Петербурзькому університеті, був деканом філософсько-юридичного факультету, автором підручників «Логические наставления» (1815), «Теория общих прав» (1828).

Юрій Гуца-Венелін (1802-1838) - відомий російський сла­віст, мовознавець, історик, уродженець Закарпатської Украї­ни. Студіював у Львові, потім у Московському університеті, ціка­вився слов'янською історією та філософією, входив до столич­них літературно-наукових кіл, спілкувався з О. Пушкіним, М. Погодіним та ін. Позитивний вплив на русинську інтелігенцію Закарпатської України мало перебування в краї відомих діячів російської та української культури та науки, як-от: І. Срезневський, М. Надєждін, П. Кеппен, Я. Головацький.

Таким чином, категорія українського національного відро­дження виконує важливу методологічну функцію щодо вивчен­ня феномена української історіографії. У нашому розумінні українське національне відродження - це ідеальний тип, який дає уявлення про соціокультурне тло, розумові та органі­заційні умови розвитку історичної науки як певного соціаль­ного інституту і водночас виступає засобом вивчення цих явищ духовного життя українського народу.