Причини уповільнення промислового розвитку Франції

Промисловий розвиток Франції в аналізований нами пе­ріод також істотно сповільнився, причинами цього стали:

1) в 1871 році Франція потерпіла нищівну військову поразку, що спричинила втрату Ельзаса і Лотарингії;

2) загибель 1,5 млн. чоловік, що складало 3,5% населення країни;

3) контрибуцію в 5 млрд, франків та інші «втрати» у розмірі більше 10 млрд. франків.

4) велика частка привозної (дорогої) сировини, що знижувало конкурентноздатність французьких товарів на світовому ринку;

5) здороження робочої сили, що було викликано значною часткою сільськогосподарсь­кого населення (більш половини). У промисловості було зайнято всього 2 млн. чоловік, у той час як у сільському господарстві — 5, у торгівлі — 4 мільйони.

Усе це призвело до переорієнтування капіталів з внутріш­нього на зовнішні. Франція перетворилася в найбільшого кредитора Захо­ду. Тільки Росії було надано позик на 12 мільярдів франків (біля 5 млрд. золотих рублів). За темпами ж концентрації банківського капіта­лу Франція займала перше місце у світі.

Перехід до індустріального суспільства в Японії відбувся пізніше, ніж в країнах Західної Європи та США і мав ряд особливостей:

1. Зміни у розвитку Японії почалися у 1853 р., коли невелика американська ескадра під командуванням Перрі ввійшла у Токійську бухту і змусила Японію відкритися для торгівлі із США, а потім і з іншими державами.

2. В 1868 р. відбулась революція «Мейдзі» — державний переворот, внаслідок якого було ліквідовано феодальний режим Токугава і започатковано процес модернізації.

3. Держава відіграла важливу роль в індустріалізації — уряд створював свої власні підприємства, а згодом передавав їх у приватні руки.

4. Ліквідація феодальних відносин в Японії створила ринок вільної робочої сили.

5. Уряд всіляко сприяв розвиткові системи загальної освіти.

6. В Японії починає формуватися стан підприємців. У нього вливалися колишні воїни-самураї, які привнесли традиції старого самурайського кодексу — чесність, вірність справі та дисципліну. Самураї відіграли вирішальну роль в утворенні нового підприємництва.

7. Важливу роль в індустріалізації Японії, відіграв іноземний капітал, але в цілому японці покладалися на власні заощадження. Не хоч і затримувало «злет» економіки, але робило її стійкою та надійною у наступні десятиліття.

Отже, промисловий переворот та індустріалізація в Японії відбувались одночасно і проходили прискореними темпами. Разом з тим, доцільно відзначити, що напередодні Першої світової війни Японія залишалася аграрно-індустріальною країною; 60% її населення було зайняте в сільському господарстві.

Глибокі якісні зміни у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу останньої третини ХІХ ст. зумовлюють нагальну потребу узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики. Починається перегляд самого предмету економічної теорії. У центрі досліджень постає проблема дослідження поведінки та принципів оптимізації рішень основних господарюючих суб’єктів – споживачів і фірм, ефективного використання обмежених ресурсів. Ставляться задачі, що допускають математичне формулювання і мають математичне рішення. Принципово змінюється методологія досліджень.

Виникнення маржиналізму. Австрійська школа граничної корисності. Маржиналізм (marginal - граничний) – напрям економічної думки 70-90-х років XIX ст., представлений концепціями австрійської, кембриджської, американської, шведської та математичної шкіл. Ґрунтується на дослідженні граничних (маржинальних) величин на різних рівнях економічної системи – фірми, галузі, національної економіки.

Принципова зміна парадигми економічної теорії, яка дала підставу для тверджень про “маржинальну революцію”, полягала у докорінних змінах методологічних підходів і самого змісту науки. Провідною проблемою досліджень стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів. Об’єктивний, якісний і причинно-наслідковий аналіз класичної школи поступається місцем суб’єктивному, кількісному та функціональному аналізу. Принцип ідеологічної нейтральності аналізу спричиняє зміну назви науки: “політична економія” замі­нюється більш нейтральною – “економікс”.

Маржиналістська революція була підготовлена дослідженнями попередників –німецьких і французьких учених 40-50-х рр. ХІХ ст. – Г.Госсена, Й.Тюнена, Ж.Дюпюї, А.Курно, які започаткували граничний аналіз.

Тюнен Йоган (1783–1850) – німецький економіст. Основна праця – “ Ізольована держава” (1826). Тюнен фактично увів поняття виробничої функції, яка при застосуванні часткової похідної дозволяла визначити граничну продуктивність праці і капіталу. Він довів, що прибуток максимізується, коли гранична доходність кожного з факторів виробництва стає рівною граничним видаткам на нього.

Курно Антуан (1801–1877) – французький економіст і математик. Основна праця – “Математичні основи теорії багатства” (1838). Курно дос­ліджував модель ринкової поведінки фірм, які пристосовують своє пропонування до попиту та цін, визначених покупцями. Він побудував спадну функцію попиту та увів поняття “еластичності попиту”, згодом “перевідкрите” А.Маршаллом, сформулював поняття економічної рівноваги. Він першим встановив умову максимізації прибутку (для ситуації єдиного продавця): прибуток максимізується за такого обсягу випуску, для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам. Якщо число продавців є нескінченним, то прибуток максимізується за обсягу, для якого граничні витрати дорівнюють середньому виторгу, випуск є максимальним, а ціни мінімальні. Для випадку дуополії ціни нижчі за монопольні, але вищі за конкурентні.

Дюпюї Жюль (1804–1866) – французький економіст. Основна праця – “Про виміри корисності громадських робіт” (1844). Сформулював ідею граничного аналізу, увівши поняття “цінового надлишку” – грошового виміру максимальної економії доходу, яка виникає внаслідок різниці між готовністю споживача платити та можливістю купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.

Госсен Герман (1810–1858) – німецький математик та економіст.Основна праця – “Еволюція законів суспільного життя та правил людської діяльності” (1854). Сформулював принципи поведінки учасників обміну, які згодом були названі його ім’ям. Перший закон Госсена полягав у тому, що величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці благ даного виду зменшується до нульового значення у точці повного насичення потреби (закон спадної граничної корисності).

Другий закон Госсена визначав умову рівноваги споживача: для максимального задоволення потреб в умовах обмеженості благ необхідно припинити спожи­вання всіх благ у точках, де інтенсивність задоволення від споживання кожного блага стає однаковою (закон вирівнювання корисностей). Оптимальна структура споживання досягається за умови рівності граничних корисностей всіх благ, які споживаються.

Австрійська школа (70-80 рр. ХІХ ст.) протиставляє теорії трудової вартості класиків власну суб’єктивно-психологічну теорію цінності, яка пояснювала цінність благ їх корисністю.

Австрійці повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій спо­живачів. Тим самим вони сприяли створенню теорії споживацької пове­дінки, формуванню галузі знань, яка отримала назву економічної пси­хології.

Граничні величини — один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозв'язку між попитом і пропозицією. Зрівноважувальна функція ціни складається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.

Підходи австрійців знайшли своє застосування не лише у сфері спо­живання та обміну. По суті, вся господарська діяльність будується на по­єднанні граничних величин — мінімізації і максимізації; на порівнянні витрат і результатів ґрунтується оцінка ефективності. Австрійська шко­ла політичної економії стала висхідною для розвитку маржиналізму, який є одним із математичних напрямів у економічній науці.

Менгер Карл (1840–1921) – австрійський економіст, професор Віденського університету, засновник австрійської школи. Основні праці – “Основи політичної економії” (1871), “Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883). Менгер застосовує атомістичний підхід (метод Робінзонад, оцінку економічних явищ з точки зору окремого індивіда), який дозволив розробити основи теорії суб’єктивної цінності благ.

Про порядки благ в "Основах..." ска­зано: "Якщо ми володіємо компле­ментарними благами якогось вищо­го порядку, то спочатку ці блага ма­ють бути перетворені в блага нижчого порядку і так далі, доки ми не одер­жимо благ першого порядку, які можна уже безпосередньо застосувати для задоволення наших потреб ".

У третьому розділі "Основ...", розробляючи теорію вартості, яка визначається граничною корисністю, К. Менгер ніби заново відкрив "закони Госсена". Він упевнений, що цінність економічних благ люди­на визначає у процесі задоволення потреб, усвідомлюючи свою за­лежність від їх наявності. Для людини не мають ніякої цінності суто не­економічні блага. Менгер пояснює, що "вартість не є властивістю благ, а навпаки, є лише тим значенням, якого ми насамперед надаємо нашим потребам". На підтверження К. Менгер наводить приклад про оазис, де вода, що задовольняє всі потреби в ній, не є цінністю, і навпаки, вона матиме високу вартість, якщо її кількість раптом зменшиться настільки, що споживання певної кількості води стане необхідною умовою задово­лення конкретних потреб жителів оазису.

Менгер запропонував скласти шкалу різних благ відповідно до їх кон­кретної корисності. Така шкала корисностей була названа таблицею Менгера (табл. 1).

Таблиця 1. – Таблиця Менгера

А(хліб)	В (сир)	С (банани)

Проблемі обміну К. Менгер присвятив четвер­тий розділ "Основ...". Суть цієї категорії у нього зведена до індивідуального акту партнерів, ре­зультат якого вигідний обом сторонам, але не є еквівалентом.

Високо оцінюючи значення і роль обміну в економічному житті, Мен­гер засудив негативне ставлення до зайнятих у цій сфері людей з боку представників класичної політекономії, особливо американця Г. Ч. Кері: "Якщо Кері зображує людей торгівлі господарськими паразитами, ос­кільки вони беруть певну участь у загальній вигоді, то це засновано на його невірному уявленні про продуктивність обміну". Всі, хто сприяє обміну, тобто, економічним обмінним операціям, є такими самими виробниками, як землевласники і фабриканти, тому що мета будь-яко­го господарства полягає не у кількісному збільшенні благ, а в більш повному задоволенні людських потреб.

Бем-Баверк Ейген (1851–1914) – австрійський економіст, професор Віденського університету. Основні праці – “Капітал і процент” (1884), “ Основи теорії цінності господарських благ” (1886), “Позитивна теорія капіталу” (1889).

Як і К. Менгер, 0. Бем-Баверк розглядає вартість і корисність (цінність) як корисність обмежених благ матері­альних, яка необхідна для благополуччя людини: "Для утворення цінності необхідно, щоб з корис­ністю поєдналася рідкість, тому що цінність передбачає саме обме­женість кількості речей, відсутність цінності передбачає надлишок їх".

Різницю між корисністю і цінністю можна проілюструвати таким простим прикладом. Кухоль води із великого джерела має визначену ко­рисність для людини, тому що він угамовує її спрагу, але людина може скористатися будь-яким іншим джерелом для пиття, оскільки вода у зви­чайних умовах не є рідкістю. Зовсім інше становище в умовах пустелі, коли від наявності води залежить життя людини, і, таким чином, кухоль води виявляється не просто корисним, а цінним благом. Таким чином, цінність є поєднання корисності з рідкістю або обмеженістю матеріаль­ного блага.

У господарській діяльності мають справу переважно з обмеженим за­пасом матеріальних благ, оскільки всі вони мають цінність. Якщо ж та­ких благ існує більше, ніж це необхідно для задоволення людських по­треб, то вони цінності не мають і називаються вільними благами, тому що ними може користуватися будь-хто. Атмосферне повітря і вода для пиття належать саме до таких благ. Однак всі ми знаємо, що без повітря і води ми не можемо жити, і тому вони є найкориснішими благами, а між іншим їх відносять до таких, які не мають цінність. На перший погляд тут існує протиріччя. В дійсності ж це протиріччя уявне. Справа в тому, що коли говорять, що вода і повітря не мають цінності, то мають на увазі не їх загальну кількість, а деяку частину. За наявності великого джере­ла кухоль води, звичайно, не має ніякої цінності. Коли ж води мало, тоді й один кухоль стає надзвичайно цінним. Тому цінність блага визначаєть­ся конкретними умовами, в яких воно стає або рідкісним, або обмеже­ним за своєю кількістю.

Центральна ідея теорії очікування — виникнення очікування прибутку (процента) на капітал. Внаслідок тривалості часу, за який виробничі засоби (тобто матеріальні блага більш віддаленого поряд­ку) перетворюються у продукт, виникає різниця у вартості цих засобів і продукту, і "величина цієї різниці у вартостях буває то більшою, то меншою, залежно від проміжку часу...". Звідси випливає основний ви­сновок, який робить учений: "Ця різниця і є тією складовою, у якій і за­хований прибуток на капітал".

Розвиток господарства Англії наприкінці XIX – на початку XX ст.. і формування неокласичного напряму економічної думки. А. Маршалл. Другий етап “маржинальної революції” (90-ті рр. ХІХ ст.) знаменував становлення неокласичної традиції в економічній теорії. Неокласичний напрям виник на основі синтезу класичної теорії та маржиналістських концепцій. На перший план виходить аналіз функціональних залежностей ринкової економіки на мікро-рівні.

Кембриджська школа – сформувалася у 90-х рр. ХІХ ст. в Англії й започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Засновником і лідером школи став Альфред Маршалл.

Маршалл Альфред (1842–1924) – видатний англійський економіст, професор Кембриджського університету. Основна праця – “Принципи економікс” (1890) – протягом половини століття була основним підручником з економічної теорії в університетах Європи і Північної Америки. Він запропонував замінити назву науки “політична економія” на “економікс”.

Маршалл досліджував економічну діяльність на мікрорівні з позицій “чистої теорії” й ідеальної моделі ринкового господарювання – моделі досконалої конкуренції. Центральне місце у його теорії займає проблема цінності. Він вперше ґрунтовнопроаналізував закономірності ціноутворення, сформулював закони попиту і пропонування, створив теорію рівноважної ціни. Він одним з перших поєднав теорії граничної корисності та витрат виробництва і встановив, що ринкова ціна є наслідком взаємодії двох факторів – виробничого і суб’єктивного. Перший пов’язаний з витратами і визначає пропонування, другий пов’язаний з корисністю і формує попит. Маршалл прийшов до висновку, що за інших рівних умов ні попит, ні пропонування не мають пріоритету з точки зору визначення ціни. Для підтвердження своєї думки він застосовує знамениту алегорію “лез ножиць”. Маршалл запроваджує поняття “еластичність попиту” й встановлює наявність функціональної залежності між ціною та величиною попиту; розглядає випадки цінової та нецінової еластичності залежно від структури споживання, рівня доходів та інших факторів.

Визначним внеском Маршалла в економічну теорію став аналіз фактора часу. Він з’ясував, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, пропонування більш інертне, воно не встигає за коливаннями попиту. Для його зміни потрібні нові умови виробництва, можливо, й додаткові ресурси. Тому в короткостроковому періоді пропонування залишається незмінним, а попит стає вирішальним фактором формування ціни. У довгостроковому періоді роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропонування і пов’язаних з ним витрат виробництва. Ідея Маршалла про вирішальну роль попиту в короткостроковому регулюванні цін була згодом використана Дж.М.Кейнсом у його теорії “ефективного попиту”. Ідею переважаючого впливу пропонування на динаміку цін у довгостроковому періоді взяли на озброєння сучасні неокласики – теоретики “економіки пропонування”.

Розмежування Маршалом двох часових періодів дозволяє йому поділити витрати виробництва на постійні та змінні і довести, що у довгостроковому періоді всі витрати стають змінними. Основною причиною, яка змушує фірму залишити ринок, є перевищення витратами рівня ринкової ціни.

Американська школа Б.Кларка. Математична школа в політекономії (Л.Вальрас, В.Парето). Засновник "американської школи маржиналізму, який зро­бив помітний внесок у форму­вання неокласичної економічної теорії кінця XIX ст., Дж.-Б. Кларк. Праці цього вченого, у тому числі фундаментальні, були опубліковані у 80—90-х роках XIX ст. З них найбільш значущі книги — " Філософія багатства"(1886) і "Розподіл багатства"(1899), в яких, особливо в останній, йому вдалось заглибитися у найбільш популярні на той час маржинальні ідеї, відзначити неорди­нарні положення і навіть, як він називав їх, "закони" економічної науки.

Дж.-Б. Кларк вважає доцільним іншу, ніж пропонували до нього, "межу між природни­ми розділами економічної науки". У результаті з'явилась нова версія про її межі, викладена вченим так: "Ми маємо перед собою тепер межі трьох натуральних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику і гово­рить про те, що відбувається далі з багатством. Третій відділ включає со­ціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багат­ством і добробутом суспільства за тієї умови, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності".

Слід звернути увагу на перелічені ним загальні види змін, які створюють ди­намічні умови, що дестабілізують економіку. їх — п'ять. Це:

1) збільшен­ня населення;

2) ріст капіталу;

3) удосконалення методів виробництва;

4) зміна форм промислових підприємств;

5) виживання більш продуктив­них підприємств натомість усунених менш продуктивних.

Причому кожний вид рекомендується виділяти як фактор, який підтримує суспіль­ство в динамічному стані і повідомляє про себе через вплив на соціальну структуру.

У "Розподілі багатства" Дж.-Б. Кларк, будучи прихильним до осно­воположних принципів маржиналізму, оперує такими категоріями, як "граничний працівник", "граничний характер роботи", "гранична ко­рисність", "кінцева корисність", "гранична продуктивність" та інші.

Дж.-Б. Кларк вирішив зосере­дитись на маржинальному принципі спадної граничної продуктивності однорідних, тобто таких, що мають однакову ефективність, факторів ви­робництва. Це означає, що при надмірній капіталомісткості гранична продуктивність праці буде знижуватися з кожним залученим працівни­ком і, навпаки, при незмінній чисельності працівників гранична продук­тивність праці може бути вищою тільки внаслідок зростання капіталоозброєності.

Пігу Артур (1877–1959) – англійський економіст,учень і наступник А.Маршалла по кафедрі політичної економії Кембрид­жського університету. Основна праця – “Економічна теорія добробуту” (1920). Визначним внеском Пігу в розвиток ідей неокласицизму була розробка теорії добробуту. Він розрізняє загальний та економічний добробут. Показником економічного добробуту є “національний дивіденд” (національний доход). Але чимало елементів якості життя не мають грошової оцінки. Показником загального добробуту є не тільки рівень доходу, але й умови праці та дозвілля, забезпеченість житлом, доступність освіти, стан довкілля та ін. Тому можливі ситуації зміни рівня загального добробуту за незмінного рівня економічного добробуту. Одним з перших Пігу звернув увагу на проблему врахування позаринкової діяльності при підрахунку національного доходу (“одружившись зі своєю кухаркою, чоловік зменшує національний доход”). Він описав явище ефекту касових залишків, яке згодом отримало назву “ефекту Пігу”: якщо в обігу з’являється додаткова кількість грошей і всі ціни пропорційно зростають, готівкові суми, що зберігаються на руках у населення, пропорційно знецінюються. І навпаки: якщо держава зменшить кількість грошей в обігу і всі ціни пропорційно знизяться, то власники готівки стануть пропорційно більш багатими.

На основі закону спадної граничної корисності Пігу зробив висновок, що, оскільки цінність однієї і тієї ж суми грошей для заможних і бідних є різною, перерозподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення може підвищити добробут суспільства: рівень корисності бідних зросте в більшій, мірі, ніж зменшиться рівень корисності багатих. Він розробив свою теорію оподаткування та дотацій, в якій основним принципом оподаткування є принцип найменшої сукупної жертви: рівність граничних жертв для всіх членів суспільства, що відповідає прогресивній системі оподаткування.

Він також аналізує ситуації, за яких діяльність фірми чи споживача спричиняє зовнішні ефекти, і відзначає, що залежно від знаку зовнішніх ефектів суспільні витрати і вигоди можуть бути більшими чи меншими за приватні. Умовою оптимального з точки зору суспільства розподілу ресурсів є рівність граничної суспільної вигоди та граничних суспільних витрат. Якщо гранична суспільна вигода перевищує граничну приватну вигоду, уряд повинен субсидувати виробництво такого товару. У протилежному випадку – обкладати податком економічну діяльність, пов’язану з додатковими суспільними витратами. “Податок (субсидія) Пігу” в сучасній мікроекономіці розглядаються як методи інтерналізації зовнішніх ефектів.

Пігу досліджує ще одну з проблем неспроможності ринкового механізму – проблему монополізації. Він вважав, що існування монополій спричиняє зростання цін і скорочення інвестицій, що у майбутньому призведе до скорочення національного доходу. У цьому випадку, як і у випадках перерозподілу доходу та регулювання зовнішніх ефектів, є виправданим помірне державне втручання в економіку.

Основоположником теорії загальної економічної рівноваги вважається Леон Вальрас. Хоч його і називають інколи "чистим теоретиком", Вальрас не обмежився теоретичними дослідженнями, а за­стосував свої розробки на практиці.

В центрі уваги Вальраса знаходилась загальнотеоретична проблема — проблема загальної економічної рівноваги. її основний зміст можна зве­сти до відповідей на три питання:

1. Чи досягається рівновага насправді?

2. Чи є ця рівновага (якщо вона досягається) стійкою?

3. Які умови стійкості рівноваги?

Весь економічний світ Вальрас розподілив на дві великі групи: фірми і домашні господарства.

У цій моделі ролі продавців і покупців постійно змінюються. Всі ви­трати виробників товарів перетворюються у доходи домашніх господарств, а всі витрати домашніх господарств — у доходи виробників (фірм).

Для нормального функціонування системи має встановлюватися відповідність між попитом і пропозицією (факторів і товарів). Ціни фак­торів мають відповідати витратам фірм; доходи фірм —"поєднуватися" з витратами домашніх господарств.

Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:

— по-перше, попит і пропозиція факторів виробництва однакові, на
них установлюються постійні і стійкі ціни;

— по-друге, попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові і реалізу­
ються на основі постійних стійких цін;

— по-третє, ціни товарів відповідають витратам виробництва.
Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну. Третя умо­
ва виражає рівновагу у сфері виробництва.

Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але вона може бути досягнута лише через ринковий механізм, через обмін.

Рівновага цін установлюється у точці рівноваги між корисністю то­вару і витратами на його виробництво. Ціна виступає як регулятор про­позицій обміну. Вона забезпечує поєднання ступеня корисності спожив­ної вартості з рівнем витрат.

Вальрас підрахував, що ціни на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати). У свою чергу ціна фак­торів виробництва залежить від цін споживчих товарів (продуктів хар­чування, одягу, взуття, транспортних засобів). Між учасниками об­мінних операцій має дотримуватися принцип рівнозначних угод. Ціна однієї підсистеми залежить від цін іншої підсистеми. Кількість грошей, які сплачуються за фактори виробництва, має відповідати кількості грошей, які сплачуються за споживчі товари. Рівновага на ринках фак­торів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів.

Створена Л. Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відоб­ражує взаємозв'язок ринків готової продукції з ринками факторів вироб­ництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою кон­куренцією, яка приводить до загальної рівноваги ринків.

Видатний італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій "лозаннської школи" маржиналізму В. Парето поряд з економі­кою цікавився також політикою і соціологією, про що свідчить різно­манітність тем його публікацій. До основних праць В. Парето належать двотомний "Курс політичної економії" (1898), "Вчення політекономії" (1906), "Трактат із загальної соціології" (1916).

З метою дослідження В. Парето розглядає вибір споживача як у за­лежності від кількості певного блага, так і від кількості усіх інших ре­сурсів, використовуючи "криві байдужості", які відображають збережен­ня сумарних корисностей товарів у їх різних комбінаціях, їх поєднання і перевагу одних комбінацій над іншими. У результаті з'явились паретовські тривимірні діаграми, на вісях яких відкладаються неоднакові величини кількості різних благ, що знаходяться у споживачів. Застосову­ючи ці діаграми, можна простежити порядок (послідовність) ранжування індивідом своїх переваг, виявити його "байдужість" у конкретний мо­мент часу між двома альтернативними благами (тобто такі їх комбінації, які забезпечують однаковий рівень загального задоволення), оскільки очевидно, що, використовуючи поняття "байдужість", виміряти щось не­можливо

Простий варіант аналізу являє собою порівняння набору із двох то­варів (у даному прикладі яблука і банани). Кількість цих товарів відкладається на вертикальній і горизонтальній вісях, а крива демон­струє варіанти поєднань і, очевидно, переваг. Пряма, що з'єднує крайні точки (тільки яблука — тільки банани), є бюджетна лінія (співвідношен­ня двох товарів, виражене у цінах); крива байдужості показує всі ком­бінації двох товарів, поєднання яких має однакову корисність для спо­живача, котрому байдуже, на якому із варіантів (точка на кривій байду­жості) зупинитися.

Крива байдужості дозволяє дійти висновку, що, виходячи із бюджет­них можливостей, споживач віддасть перевагу варіанту, який відповідає точці дотику кривої байдужості до бюджетної лінії. Варіанти, які лежать за межами кривої, споживача не задовільняють. Який із варіантів буде вибрано? Очевидно, той, для здійснення якого є достатня сума грошей. Пряма, тобто бюджетна межа, торкається кри­вої байдужості у точці М. При даному бюджеті і рівні цін, який склався на ринку, буде вибрано саме той варіант як оптимальний.

Крива байдужості може використовуватися для прогнозування спо­живчого попиту. У своєму "Вченні політичної економії" В. Парето відмовився від тра­диційних підходів до кількісної характеристики корисності на основі міжособистісних порівнянь корисності, сформулювавши поняття су­спільної максимальної корисності, тобто те поняття, яке в економічній літературі зараз прийнято називати "оптимум Парето". Це поняття вживають для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують їх добробуту з покращенням добробуту принаймні однієї людини. Оптимум Парето визначається як стан, за якого неможливо поліпшити чийсь добробут шляхом трансформації товарів і послуг у про­цесі виробництва або обміну без шкоди для добробуту певного індивіда.

Концепція "оптимуму Парето" дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення щодо максимізації прибутку (відповідно і корис­ності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації спожи­вання ґрунтується на наступних передумовах: суто особистісна оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут ок­ремих людей; неможливість зрівняння добробуту окремих людей.