Первісні вірування східних слов’ян

Релігійна міфологія східних слов’ян є складовою частиною індоєвропейської культури. Порівнюючи міфи, що належать цим культурам, В. Іванов, Ю. Канигін, М. Попович, М. Толстой, В. Топоров знайшли чимало спільних мотивів.

Дослідники давньослов’янської релігійногміфології відстоюють думку про існування чотирьох рівнів міфології східних слов’ян.

Перший з них характеризується найбільш абстрактними функціями богів. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, котрий ототожнювався з вогнем і посилав блискавку. Він фігурує під іменем Перуна – бога грому та блискавок. Поклонялися слов’яни також Хорсу – богу сонця; Сварогу – богу вогню; Велесу (Волосові) – богу достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогу – богу вітрів.

Перун. У X ст. слов’янська міфологія визнавала найголовнішим бога родючості, грому та блискавки, володаря неба Перуна. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше – і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перуном як найголовнішим серед богів. У Києві на одному з пагорбів стояло його дерев’яне зображення (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями слов’ян, він їздив по небу на вогненній колісниці, запряженій крилатими вогняними кіньми. На зиму він замикав небо та засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, й він одмикав небо, пускав на землю тепло – і все знову оживало.

Перун, як вважалося, на всіх наводить страх, жбурляючи свої вогняні стріли в демонів і недобрих людей. Злі сили бояться грому та шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі та був перенесений на святого Іллю, що їздить небом на вогняному возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискавками.

Сварог – бог неба, сонця, небесного вогню. Його нема серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Сварога вважали опікуном ковальства та ковалів, винахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб і родинне щастя.

Хорc як бог Сонця належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. У “Слові про Ігорів похід” він зветься Великим.

Велес (Волос) – був одним з найважливіших слов’янських богів і вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опікуном купців, охоронцем череди на землі та пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном. у договорах з греками. У “Слові про Ігорів похід” поета та співця Бояна названо Велесовим онуком: “Віщий Бояне, Велесов внуче”. Це свідчить, що Велеса вважали й богом поезії, музики, богом мистецтв.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани в Києві, Велеса не було, але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі.

Стрибог вважався богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам’ятках. У “Слові про Ігорів похід” ідеться про “вітри Стрибожі”. У 980 р. князь Володимир поставив у Києві Стрибогові статую для поклоніння.

До другого рівня належали божества, що уособлювали сезонні господарські цикли та втілювали цілісність замкнених соціальних угрупувань. До них належали Род і Чур.

Третій рівень становлять персоніфіковані поняття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо.

Четвертий рівень – це різноманітні групи неіндивідуалізованих істот – домовики, русалки, вії тощо.

Окрема група складається з героїв міфологізованої історії східних слов’ян – це Кий, Щек, Хорив, Либідь, Аскольд, Дір та ін.

На думку М. Грушевського, ясними та веселими очима дивилися східні слов’яни на світ божий, вони не знали темних сил і суворих богів, які заважають щастю людей. Вони понад усе славили та шанували світло і тепло, що давало сонце, завдяки чому розквітала та буяла рослинність і все життя природи.

Не було у східних слов’ян храмів або інших культових споруд і касти жреців, щоби служити богам. Кожен сам приносив жертву чи молився богам за себе та свою сім’ю. Молилися десь в тихому місці над водою, де людина найбільш глибоко відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли (статуї богів) були рідкістю, мабуть, тільки по великих містах. До нас дійшли слова молитви того часу: “Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер по достатку”.

Щодо людського життя, то слов’яни вірили, що воно не закінчується зі смертю. Померлі, за їхніми уявленнями, продовжували жити далі та могли з’являтися між людьми, тому слід добрим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив після смерті. На могилах справляли поминки (“тризну”) – пили, гуляли. Небіжчикам залишали їжу на могилі, а при домашніх обідах залишали їм страви.

Давні вірування східних слов’ян (праукраїнців) не встигли розвинутися в завершену систему, бо прийшло християнство. Однак релігійно-міфологічна культура праукраїнців не зникла, а дійшла до наших днів у формі православно-язичницького синкретизму – поєднання, переплетіння язичництва та православ’я.

Як бачимо зі змісту двох останніх питань, первісні вірування були неоднорідними в процесі їхнього розвитку та використовувалися для послаблення морального тиску на життя людей у складних природних умовах. Поступово ці вірування стали використовуватися для зміцнення впливу родової верхівки – вождів і старійшин – на пересічних членів роду. Згодом складається інститут жреців – професійних служителів культу, що стали керувати релігійними церемоніями та святкуваннями і здійснювати жертвопринесення на честь богів. Однак ранні релігії не могли перетворитися на довершену систему. На зміну їм прийшли етнічні та регіональні релігії.