Вавилонська держава у ІІ тис. До Н. Е. Закони Хаммурапі

Підготовку до питання варто розпочати з 1895 р. до н. е., коли на територію Вавилонської держави вторглися аморейці. Цим племенам вдалося захопити північну частину царства Ісин і створити тут самостійну державу, столицею якої стало місто Вавилон. Нова держава протягом приблизно століття не грала великої ролі. Але до початку XVIII ст. до н. е. Ісин, ослаблений відпаданням Вавилона, втратив колишнє значення, а Ларса незадовго до цього (в 1834 р. до н. е.) була завойована еламітами. На півночі настав період тимчасового посилення Ассирії, яка поставила в залежність від себе деякі області Аккаду, зокрема, області міст Марі і Ешнунни. Доцільно наголосити, що саме ці обставини і були використані вавилонським царем Хаммурапі (1792-1750). При розгляді питання варто схарактеризувати зовнішню політику Хаммурапі. Щоб розв'язати собі руки в боротьбі за панування в Дворіччі, Хаммурапі тимчасово визнав свою залежність від царя Ассирії Шамшіадада I. Вже в 7-му році свого царювання Хаммурапі завоював Урук і Ісин. Після смерті Шамшіадада Хаммурапі сприяв вигнання його сина з Марі. За допомогою Хаммурапі знову на престол своїх батьків сів представник старого царського дому Марі – Зімрілім, який став союзником Хаммурапі. Настав новий розквіт держави Марі, яке успішно відбивало напади степових племен і вторгнення військ царства Ешнунни. Торговельні зв'язки Марі доходили до далекого Криту. Хаммурапі, який допомагав Зімріліма завоювати престол, став його союзником. Вони називали один одного «братами». Зімрілім мав своїх постійних представників при дворі вавилонського царя, але останній в листах часто звертався безпосередньо і до самого Зімріліма, і до його сановникам. В своїй зовнішній політиці обидва царя зазвичай виступали узгоджено. Хаммурапі переміг своїх північних ворогів на чолі з Ешнунною і розбив військо Еламу, яке намагалося прийти їм на допомогу. Після перемоги над Ешнунною Хаммурапі вторгся в царство Зімріліма. На 33-му році свого правління він підкорив собі царство Марі і союзні з ним області. Хаммурапі став господарем торгових шляхів на схід, північ і захід. Він підпорядкував своєму впливу на сході значні області Еламу. Далі потрібно детально зупинитись на характеристиці зводу законів Хаммурапі, висіченого на базальтовому стовпі, який зберігся до нашого часу. Складається він з 282 статей. Закони Хаммурапі з'явилися не на пустому місці, їх поява була лише одним з виявів фіксації місцевих правових норм, доповнених законодавчою практикою правителя. Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично вільні від релігійного впливу. Вчені вважають це свідченням того, що релігійна система Межиріччя не була тотальною, тобто не монополізувала сферу духовного життя. Ці закони як за своїм змістом, так і за рівнем розвитку тогочасної юридичної думки були великим кроком уперед порівняно з давнішими шумерськими та аккадськими правовими пам'ятками. Зокрема, був прийнятий, хоча й не завжди послідовно відстоювався, принцип провини та злої волі. Так, було встановлено різні покарання за навмисне і ненавмисне убивства. Закони викладалися за певною системою: порядок судочинства, майнові відносини, шлюб і сім'я, знаряддя праці, захист особи. Древній Вавилон був різновидом східної деспотії. Цар (патесі-лугаль) має необмежену владу, управління побудоване на засадах бюрократичного централізму. В країні діє відрегульована податкова система, населення задіяне у суспільних роботах. Місцеві адміністрації очолювали призначувані (а не спадкові) царські чиновники. В армії владу здійснювали декум і нубутту. Воїни (реддум та баірум) отримували від царя землю і худобу в пожиттєве користування, але без права відчуження (ст. 35, 36). Вільне населення ділилося на два розряди - авілум (мужі) та мушкенум (покірні). У питаннях приватної власності чи приватного володіння рабами авілум і мушкенум абсолютно рівноправні. Але в питаннях про образу, завдання шкоди чи тілесного ушкодження покарання для мушкенум суворіші. У випадку, коли тілесні ушкодження завдаються між рівними, відповідальність настає за принципом таліону – «око за око, зуб за зуб». Суворо охороняється приватна власність. Будь-яке посягання на рухоме чи нерухоме майно, на рабів чи худобу карається штрафом у 10-30-кратному розмірі або ж, що частіше, – смертю. За крадіжку майна палацу і храму (ст. 6), за купівлю без свідків у неповнолітнього чи раба (ст. 7), за грабунок (ст. 22) і навіть за мародерство під час пожежі (ст. 25) загрожувала смертна кара. Спроби присвоєння зданого на зберігання хліба чи срібла караються набагато м'якше – подвійним штрафом (ст. 12, 24). Земля, вода, зрошувальна система вважалися державною власністю. Одним із об'єктів власності були раби. Крадіжка раба, його переховування чи навіть сприяння втечі раба (див. ст. 13) однозначно каралося смертю. Існувало і боргове рабство, однак термін боргової кабали обмежувався трьома роками (ст. 117). Цікаво, що законпередбачає віддання в боргову кабалу дружини, сина або дочки боржника, але не його самого. Подібні паралелі – діти власність батька, який може продати їх у рабство, мають місце і в інших рабовласницьких суспільствах. Закон захищає тих рабів, які опинилися у рабстві у разі неповернення боргу. Убивство такого раба тягне за собою убивство сина господаря. Діти раба і вільної вважаються вільними. Доцільно схарактеризувати сімейно-шлюбні стосунки. У давньовавилонській сім'ї становище чоловіка і жінки різниться. Чоловік сплачує тестеві викуп чи приносить шлюбний дарунок (ст. 160, 159), після чого жінка стає залежною від нього. Подружню зраду чоловік на свій розсуд може покарати смертю, якщо є достатньо доказів (ст. 129). Перелюб з боку чоловіка не вважався злочином, якщо він тільки не спокусив дружину вільної людини. Щодо дітей, батько не може без підстав позбавити сина спадщини (ст. 168), якщо тільки той не вчинив злочину, але може продати його під виглядом усиновлення. Успадкування відбувається двома шляхами: за законом і за заповітом. Карне право у зводі законів відзначається своєю жорстокістю. У законах Хаммурапі ми бачимо відхід від первісного принципу таліону, що також є вже ознакою класового суспільства. Правило «око за око, зуб за зуб» може спрацьовувати лише у відносинах між рівними. Смертна кара згадується у законнику (підраховано) у 30 випадках. Як правило, це кваліфікована смертна кара. Проте суддя не завжди міг виявити істину. В такому випадку вдавалися до ордалій – суду Божого. Так, ст. 2 передбачала, що звинувачення у сумнівному випадку «перевірялося» водою. Звинуваченого кидали у ріку. На відміну від варварської Європи, де невинний «мусив» іти на дно (вода – чиста субстанція і грішника не приймає), тут смерть звинуваченого підтверджувала його провину. У висновку потрібно з’ясувати, який вплив справив звід законів царя Хаммурапі на розвиток давньовавилонського суспільства та підбити підсумок реформ, проведеним даним правителем.