Правочин — одна з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Згідно із ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Правочини — один з найбільш поширених юридичних фактів, з яким закон пов'язує виникнення цивільних прав і обов'язків як елементів цивільних правовідносин. Однак правочини — досить специфічні юридичні факти, яким притаманні ознаки, що відрізняють їх від інших юридичних фактів.
Залежно від кількості учасників, які укладають правочин, вони можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. В основу такого поділу покладено кількість осіб, вираження волі яких необхідне і достатнє для укладення правочину.
Одностороннім правочином є дія однієї сторони. Заповіт — це односторонній правочин, бо тільки від спадкодавця залежить вирішення питання про відказування всього майна або його частки одній або декільком особам.
У той же час заповіт виступає як первісний юридичний факт юридичного складу - смерті заповідача, відкриття спадщини, її прийняття, який тягне виникнення спадкових правовідносин за заповітом.
|
|
Глава 85 Цивільного кодексу України присвячена правовому регулюванню спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом поряд із спадкуванням за законом є одним з двох видів спадкування, закріплених у ст. 1217 ЦК України. Термін "спадкування за заповітом" не означає протиставлення його спадкуванню за законом, а лише підкреслює заснованість такого спадкування на формально вираженій волі спадкодавця.. Спадкування на підставі заповіту, хоча і зустрічається значно рідше, ніж спадкування за законом, проте саме йому віддається юридична перевага над положеннями, що визначають спадкування за законом (ч. 1, 2 ст. 1223 ЦК України). Закон не забороняє успадкування однієї і тієї ж спадщини за заповітом і за законом.
Заповіт є правочином, що містить волевиявлення на випадок смерті. Це правочин, вчинений особою з метою врегулювати порядок спадкування після своєї смерті.
З погляду спрямованості волі заповіт може містити призначення спадкоємців, або пряме позбавлення спадкоємців права на спадщину, або підпризначення спадкоємців.
Правові наслідки заповіту залежать від його складення. За загальним правилом, заповіт є правоутворюючим фактом для зазначеної в ньому особи (осіб), наділяючи його (їх) правом на прийняття спадщини; тим самим він служить умовою зміни порядку спадкування й припинення права спадкування в законних спадкоємців (за винятком обов'язкових), оскільки спадкування за законом має місце при відсутності заповіту. Якщо воля заповідача була спрямована на позбавлення спадщини якого-небудь законного спадкоємця шляхом прямої вказівки, то такий заповіт є правоприпиняючим фактом, оскільки усуває цю особу із числа спадкоємців; одночасно він породжує право збільшення частки в спадщині в співспадкоємців, тобто в цілому може бути правозмінюючим фактом.
|
|
Втрата заповітом чинності може входити до складу спадкування за заповітом, виступаючи в ньому правоприпиняючим фактом, наявність якого приводить до неможливості спадкування за заповітом і відкриває юридичну можливість покликання до спадкування спадкоємців за законом. Відзначається, що Цивільний кодекс України не містить спеціальних норм, що стосуються втрати чинності заповітом, але у відповідних випадках заповіт не може бути виконаний або в чинності відсутності об'єкта, або в чинності відсутності вигодо набувача:
1) коли втрата чинності наступає як автоматичний наслідок у чинність самого факту наявності причин, зазначених у законі (умовно дані ситуації, обумовлені існуванням відносин особливого роду, можна позначити як «відносини залежності»);
2) коли втрата чинності наступає лише в тому випадку, коли не виконані певні умови, тобто можливість одержання за заповітом у чинність закону обмежена додатковими умовами, і ці умови не дотримуються (наприклад, відсутнє дозвіл сімейної ради на прийняття неповнолітнім спадкоємцем обтяженого зобов'язаннями спадщини).
В контексті спадкування за заповітом, причина смерті як юридичного факту, за думкою деяких науковців, не має значення. На думку інших це потребує удосконалення чинного законодавства, наприклад щодо питання заповіту самовбивць: «Задля уникнення судової тяганини, а також полегшення порядку розгляду справ щодо недійсності заповітів самовбивць, вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до чинного українського законодавства. Зокрема, доповнити ч.1 ст.1234 ЦКУ абзацем другим та викласти його у наступний редакції: «Заповіти самовбивць можуть бути визнані недійсними в судовому порядку, виходячи із обставин, які мали місце на час складання такого заповіту».